Сумна звістка надійшла з м. Березань, що на Київщині. Переступивши межу вічності, на сотому році життя полинула в потойбіччя Галина Рих—засновниця й багаторічна директорка місцевого краєзнавчого музею, заслужена працівниця культури України. В особі Галини Лаврентіївни Березанський край, Київщина, навіть Українська держава втратили унікальну людину, велику патріотку, невтомну діячку на ниві національної культури.
Ще 16 березня представники місцевої влади й патріотичної громадськості урочисто вітали знамениту землячку з нагоди славного її 99-річчя. Щиро бажали заслуженій людині, найстаршій мешканці Березані міцного здоров’я та успіхів у праці. Підкреслювали, що імя іменинниці занесене до книги рекордів України як найстаршої за віком працівниці галузі культури і людини, яка майже півстоліття була директором музею. Небайдужі до української історії й культури люди—краєзнавці, активісти патріотичних формувань, всі хто особисто знав Галину Рих, високо її цінували й поважали. За професіоналізм і патріотизм, за інтелігентність і людяність, за невтомність і тактовність. Не тільки березанці, але й чимало киян і мешканців столичної області, які особисто знали Галину Лаврентіївну, мали надію привітати дивовижну українку зі сторічним ювілеєм. На жаль, не судилося.
У чому ж полягає феномен, найбільша заслуга, Галини Рих перед нашим поколінням, перед Україною? За що ми її поважали й цінували? Ще в середині 1960-х рр., коли вона працювала вчителькою історії, у майже 20-тисячній Березані не існувало краєзнавчого музею. Тодішня влада ігнорувала звернення громадськості з питання його створення, мотивуючи відмову відсутністю достатньої кількості експонатів і вільних приміщень.
Тоді вчителька-патріотка почала самотужки, з власної ініціативи збирати старожитності. Березанці добре знали свою землячку, поважали за мудрість і чесність, порядність і доброту, за справедливість і любов до учнів. Довіряли їй. Тому залюбки віддавали речі, які десятиріччями служили їхнім батькам і дідам, але вже не використовувалися в побуті. Декілька років зібрані старожитності Галина Рих зберігала вдома.
Незважаючи на те, що Галина Лаврентіївна сама була свідком багатьох трагічних подій першої половини 20-го ст., спілкуючись з людьми старшого віку, особливо з уродженцями 19-го ст., обережно розпитувала їх про події 1917-21рр, про пережиті голодомор 1932-33 рр. і репресії 1937-39 рр. Хоча усвідомлювала: збирання такої інформації загрожує їй не тільки звільненням з роботи, але й кримінальним переслідуванням, потраплянням до списків неблагонадійних чи навіть ворогів тоталітарного режиму.
На початку 1970-х завдяки сприянню директора школи, в якій учителювала Галина Рих, зібрані нею старожитності перенесли до невеличкої шкільної кімнати. Там вони стали експонатами шкільного музею. З роками їхня кількість невпинно зростала. Завдяки енергійним старанням Галини Рих шкільний музей поповнювався експонатами і швидко трансформувався у селищний.
У травні 1975 р. в Березані відбулася пам’ятна подія- урочисте відкриття міського краєзнавчого музею. Завдяки здоровому глузду й наявності совісті в тодішніх керівників міста його директором було призначено безпартійну Галину Лаврентіївну Рих. Хоча на цю ідеологічну посаду претендувало чимало охочих з числа «вірних ленінців». Єдиною «заслугою і перевагою» таких осіб був партквиток у кишені. На відміну від конкурентів, Галина Рих не мала «руки» у владі, але й не стала її маріонеткою. Зате була професійним істориком, мала ґрунтовні знання музейної справи, сильний характер, авторитет серед інтелігенції і багаторічний досвід активної дослідницько-пошукової роботи. Завдяки фаховості, мудрості та енергійності директорки, високій результативній діяльності очолюваного нею колективу через п’ять років Березанський краєзнавчий музей розрісся кількісно, піднявся якісно. Тому заслужено отримав статус народного.
Мені пощастило декілька разів бачити й чути з Галину Лаврентіївну, спілкуватися з нею. Найбільше запам’яталася зустріч, що відбулася 9 жовтня 2013 р. Того дня патріотична громадськість України (але не тодішня «регіональна» влада!) відзначала 170-річчя написання Тарасом Шевченком поезії «Розрита могила».
Чим унікальний цей невеликий вірш? Він — один з найбільш патріотичних у творчості Т. Шевченка і в тогочасній українській літературі. Цей був перший україномовний твір, написаний молодим поетом в Україні. Адже вивезений у 14–річному віці кріпосником Енгельгардом з Батьківщини, Тарас майже 15 років прожив на чужині. Саме в Петербурзі він написав перші україномовні поезії, які побачили світ у «Кобзарі» та в альманасі «Ластівка». Не всі знають що вірш «Розрита могила», який започаткував новий період у творчості поета, Т. Шевченко написав саме в Березані. Зробив це під впливом вражень від побаченого й почутого під час поїздок Україною. А безпосереднім поштовхом до написання високопатріотичного вірша стало споглядання 29-річним поетом розкопок однієї з давніх могил, що стояла неподалік шляху з Яготина до Березані.
Понад 7 років тому з ініціативи Галини Рих і низки патріотичних формувань, за підтримки міської влади в Березані відбулися урочисті заходи з нагоди історичної події. У них брали участь також численні гості. Зокрема багато людей приїхали з міст лівобережної Київщини—Борисполя, Баришівки, Переяслава, Яготина. Понад півсотні осіб прибуло з Києва. Серед них—представники Спілки офіцерів України на чолі з її головою, відомим громадським діячем Євгеном Лупаковим — капітаном першого рангу, депутатом ВР другого скликання, а також політичні і громадські діячі і знані політики, зокрема батьки засновники нашої держави поет Дмитро Павличко та Іван Заєць- народний депутат багатьох скликань
Спочатку учасники заходу зібралися в музеї. Галина Лаврентіївна розповіла про минуле й сучасне Березані, відповіла на численні запитання. Повідомила про видатних українців, які проживали і творили в цьому місті. Надзвичайно цікавою та інформативною була розповідь про Тараса Шевченка, про його перший приїзд в Україну й перебування в Яготин й Березані. На завершення директорка музею напам’ять прочитала вірш «Розрита могила». Зробила це настільки бездоганно— артистично, емоційно й виразно, що викликала у нас щире захоплення. У декого з присутніх від захвату виступили сльози на очах.
Багато-хто з гостей саме того дня в Березанському музеї повною мірою усвідомив гігантську потужність Шевченкового патріотичного духу, колосальну велич його поетичного обдарування. І ні з чим незрівнянний вплив геніальних творів Великого сина України на розум і свідомість усіх поколінь рідного народу.
Довгими аплодисментами ми щиро дякували 92-річній патріотці за її подвижницьку просвітницьку діяльність. А Євген Лупаков, висловлюючи думку присутніх, підкреслив на прощання: для всіх нас феноменальна Галина Рих яскравий символ епохи і живий, найцінніший, найкоштовніший експонат прекрасного музею.
Прибувши до місця, де в Шевченкові часи стояла стародавня могила, дізналися, що в темні царські часи вона була розрита, а в похмурий період комуністичної окупації її рештки дощенту знищені. Адже відомо, щоб притлумити національну свідомість нашого народу, вбити історичну пам’ять, окупаційна московсько-комуністична влада руйнувала пам’ятки історії, забороняла друкувати і декламувати патріотичні твори Тараса Шевченка. В тому числі й вірш «Розрита могила».
Наприкінці 1980-х рр. завдяки допомозі Галині Рих громадськість встановила місце давньої могили. Місцеві патріоти поклали там великий камінь. Була виготовлена табличка з відповідним написом. Але через небезпеку знищення памятного знака комуністичними вандалами вона певний час зберігалася в музеї.
Лише влітку 2007 року представники козацьких організацій, що прибули до історичного місця з усієї України, разом і активістами Березанської козачої сотні насипали високу могилу і встановили біля її підніжжя камінь із написом. Нині на вершині споруди стоїть кам’яне зображення козака Мамая, що уособлює мужніх оборонців України всіх часів.
Віддаючи посмертні почесті Галині Рих, схиляємо в зажурі голови перед її пам’ятю і констатуємо; ця скромна жінка належала до числа тих небагатьох високопорядних, діяльних патріотів, подвижників національної ідеї, які тихо, без метушні, галасливої самореклами, наполегливо й невтомно засівають духовну ниву України. На плечах нечисленної, але яскравої когорти подвижників національного духу впродовж трьох десятиріч нашої державності тримається в Україні музейна справа і вся національна культура.
Усі ми, безпосередньо причетні до відродження національної духовності і збереження історичної пам’яті, пишаємося тим, що були сучасниками видатної людини. Сподіваємось, життєвий подвиг Галини Рих стане прикладом для її колег.

Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за незалежність України у 20-му ст.