ВОНИ ЗАХИЩАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ
Ще одна невиграна війна – Зимова війна СРСР з Фінляндією (1939-1940 рр.).

Історія імперій базується на міфах, зокрема, і про непереможність своїх армій. Деякі колишні імперії позбулись таких міфів. Російська Федерація, яка ще й оголосила себе спадкоємницею СССР, не зробила цього і дотепер.
Але існує історія поразок російської і Червоної армій. Вони нараховують десятки програних війн і битв. Зокрема, 12 липня цього року минає 310 років від часу Прутської кампанії, яка в російській історіографії теж не позбавлена міфологізації. Всього за два роки після Полтавської битви Петро І зі своєю армією потрапив у турецько-татарський полон і фактично капітулював. Якби не жадібність головнокомандувача армії Османської імперії, то кар′єра цього правителя Московії могла б закінчитися під молдавським містечком Станілешти… Зокрема, Московія тоді втратила вихід до Азовського моря і недавно побудованого там південного флоту.
Серед програних війн є і Східна (Кримська) війна 1853-1856 років (загинуло майже один млн. підданих російського царя), Цусімська битва 1905 року під час російсько-японської війни (1904 – 1905 рр.), яка стала вирішальною морською битвою у цій війні. В результаті російська армада була повністю розгромлена. Японці досі гордяться цією перемогою.
Слід зазначити , що російська армія отримала низку поразок і в Першій світовій війні. Серед цих поразок,напевно – найвідоміший розгром російських армій у Східній Прусії в серпні 1914 року.
Після захоплення більшовиками влади в Росії, більшовицька Росія начисто програла 1920 року війну з Польщею. Події серпня – вересня 1920 р. мали вирішальне значення в польсько – совєтській війні. Похід Червоної армії на Варшаву завершився «дивом на Віслі» – неочікуваним розгромом армії майбутнього совєтського маршала Тухачевського польськими військами. Перемога у Варшавській битві підтвердила здатність поляків захистити свою державну незалежність. Проте без допомоги українського війська здолати Червону армію було б проблематично.
Не відомо, чим би закінчилася Варшавська битва, якби не українська 6 Січова стрілецька дивізія Марка Безручка. Від 19 до 30 серпня ця дивізія утримувала Замостя. Вона не пропустила кінну армію Будьонного, яка могла змінити долю Варшавської битви – і «чуда над Віслою» могло би не трапитись. З великими втратами війська С. Будьонного відступили. На допомогу оборонцям Замостя поспішали польські військові формування. Командиру 6-ої Січової стрілецької дивізії Марку Безручку та начальнику штабу дивізії Всеволоду Змієнку було присвоєно звання генерал-хорунжих Армії УНР.
Отже, не завжди ця армія була «непобедимой и легендарной». Слід зазначити, що власне і день народження Червоної армії – «праздник» –23 февраля (лютого) це теж день російської поразки.
З 1922 року в СРСР ця дата щорічно традиційно відзначалась як «День Красной армии», з 1946 року – «День Советской армии», з 1949 по 1992 роки – «День Советской армии и Военно-морского флота». Після розпаду СРСР це свято відзначається в Росії як «День защитника Отечества» і є «днём воинской славы России».
Так що ж відбулося у цей день?
Газета «Дело народа» в лютому 1918-го писала: «Нарва была взята очень небольшим отрядом немцев, всего около 40 человек, приехавших на мотоциклетках в 8 часов утра. Бегство из города началось еще накануне, около 12 часов дня. Первыми бежали солдаты и комитеты, бросая все на произвол судьбы. Впрочем, некоторые успевали продавать оставшееся от расхищения казенное имущество».
Ось такий він – 23 февраля – «День защитника Отечества» і «день воинской славы России».
Cеред невиграних війн і Зимова війна СРСР з Фінляндією (1939-1940 рр.). В російській історіографії це ще один міф про загарбницьку війну проти незалежної Фінляндії.
30 листопада 1939 року вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона армія перейшла кордон з Фінляндією. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ століття, яка в совєтській і постсовєтській історіографії дістала назву Совєтсько-фінської. Й.Сталін під час Кримської (Ялтинської) конференції називав цю війну російсько-фінською (Тегеран. Ялта. Потсдам. Сборник документов / Составители Ш. П. Санакоев, Б. Л. Цыбулевский. Изд. 2-е, дополненное. М.: Международные отношения, 1970. С. 139).
Ялтинська конференція (також Кримська) – дипломатична зустріч лідерів США, Великої Британії й СРСР 4-11 лютого 1945, аби вирішити проблеми, пов’язані із закінченням Другої світової війни, а також повоєнного ладу.
Західні історики цю війну називають Зимовою, оскільки бойові дії проходили взимку.
Війна Совєтського Союзу з Фінляндією виявилася дуже незручною темою, згадувати про яку не бажали ні совєтські політики, ні військові діячі. Адже СРСР було визнано агресором і виключено з Ліги Націй, а бойові дії Червоної армії впродвж усієї війни супроводжувалися частими невдачами, поразками, великими втратами у живій силі та військовій техніці, що викликало сумніви в її тогочасній боєздатності.
Совєтська пропаганда напрацювала навколо цієї війни величезну кількість брехливої інформації. Небагато змінилося в загальних оцінках Зимової війни і в нинішній Росії. Росіянам і далі нав′язується думка, що рішення Сталіна розпочати війну проти Фінляндії було зумовлене «об’єктивною необхідністю», адже «на північно-західних кордонах СРСР стояло завдання забезпечити безпеку Ленінграда».
Тепер вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 року Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа – Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня
1939 року про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним.
Сучасна російська історіографія розглядає Совєтсько-фінську війну як «окремий епізод», не пов’язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Хоча насправді Зимова війна, яка тривала 105 діб, є одним із значимих епізодів Другої Світової війни. Під час Зимової війни тривали дуже напруженні та кровопролитні бої.
Що ж передувало розв′язанню Совєтським Союзом війни проти сусідньої держави?
На виконання союзницьких зобов’язань перед Гітлером Червона армія 17 вересня 1939 року нанесла удар Польщі, яка ще воювала з нацистською Німеччиною. Одночасно СССР в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти «договори про дружбу та взаємну допомогу». Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести «обмежені» контингенти совєтських військ, аби покласти край «антисовєтській політиці», а фактично – перетворити ці держави на совєтських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії СРСР. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 року Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: «все одно іншого виходу немає», протистояти совєтській військовій машині немає жодної можливості. Така позиція керівництва країн Балтії ще і породила міф про «добровільне возз′єднання» з СРСР. Країни Балтії були позбавлені державності і анексовані Совєтським Союзом майже на 50 років.
І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір, який перетворив би її фактично на радянську колонію. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася СРСР за кількістю населення.
14 жовтня 1939 року Москва запропонувала Гельсінкі «компромісний» варіант: здати на 30 років в оренду фінський порт Ханко для облаштування там совєтської військово-морської бази. СРСР вимагав кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий – всього 2761 кв.км в обмін на 5529 кв.км совєтської території в Карелії. За найгустіше заселені райони країни фінам пропонувалися безлюдні ліси і болота в Карелії.
«Але найнеприйнятнішим було те, що Сталін хотів без бою отримати лінію Маннергейма на Карельському перешийку. Тоді і так невисокі шанси фінської армії чинити успішний опір у випадку радянської агресії, зводилися практично до нуля. Сталін намагався використати досвід свого союзника Гітлера, який рік тому змусив Чехословаччину «добровільно» відмовитися спершу від Судетської області разом з її надпотужними оборонними спорудами, а через півроку захопив усю безборонну країну» (Підлуцький О.Міфи ганебної війни. 70 років тому Радянський Союз напав на Фінляндію. URL:https://zn.ua/ukr/SOCIUM/mifi_ganebnoyi_viyni__70_rokiv_tomu_radyanskiy_soyuz_napav_na_finlyandiyu.html).
Переговори звершились безрезультатно, незважаючи на те, що Фінляндія була готовою до деяких поступок. Але вона не збиралась поступатись своїм суверенітетом і нейтралітетом. Приміром, аренду міста Ханко Фінляндія сприймала як порушення фінського суверенітету і нейтралітету. СССР не отримав бажаного для себе результату, як це було у випадку з Балтійськими країнами. Фінляндія не погодилась на територіальні поступки, зберегла, як і Швеція, свій нейтралітет.
Ще раніше, 1938 року і весною 1939, Совєтський Союз неофіційно уже визнавав можливість передачі островів Фінської затоки, або їх аренди. Але демократична Фінляндія такі поступки не могла зробити. Передача територій призвела б до втрати тисячами фінів своїх помешкань. Вочевидь, що ні одна політична сила Фінляндії не бажала б взяти на себе за це відповідальність.
У Росії не розуміють, що таке закон і конституція, писав Маннергейм. У 1939 році, домагаючись добровільної здачі частини фінської території, росіяни не могли зрозуміти «що це передбачає внесення змін у конституцію і більшість голосів у парламенті (п’ять шостих від загальної кількості голосів)». У них така «відмовка» викликала чи не гомеричний регіт. А Сталін впевнено заявив, що «його пропозиції знайдуть підтримку 99 відсотків голосів!» (Якунов Є., Мішковський В. Чи віддав би Донбас Росії Карл Густав Маннергейм? URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/1963839-ci-viddav-bi-donbas-rosii-karl-gustav-mannergejm.html).
У Фінляндії до СССР відчували антипатію і страх, які були викликані репресіями, зокрема 1937 – 1938рр., під час яких було страчено тисячі фінів. Окрім того, на кінець 1937 року було повністю зупинено використання фінської мови, закриті фінськомовні школи й газети в СРСР.
19 листопада 1939 року фіни відхилили і другу радянську пропозицію. Cлід зазначити, що ще задовго до цієї дати, розпочалося формування «фінської народної армії» в СРСР. Ці «народоармійці» мали маскувати окупаційну Червону армію у завойованій Фінляндії. Всі заходи проводились в режимі надзвичайної таємності. Основою цієї «армії» стала 106-та гірсько-стрілецька дивізія Червоної армії, до якої терміново переводили всіх військовослужбовців – фінів і карелів. Переведених військових одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», які об′єднали у 1-й стрілецький корпус. Але потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців для комплектування цих дивізій не вистарчало.
1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Тоді у «ФНА» з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко. Начальником штабу корпусу було призначено комбрига Романова, який відтоді став Райкасом, а політвідділ очолив Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Командувачем «ФНА» став справжній фін Аксель Анттіла кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го – терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до совєтського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск, поповнити лави цієї «армії».
Боєздатність її «вояків» була низькою, участі в бойових діях вони практично не брали. Вони були потрібні для параду «визволителів» в окупованому Гельсінкі. Сталінський план «обмінятися територіями заради відсунення кордону від Ленінграда» був лише прикриттям плану агресії – вже в жовтні він вирішив захопити всю Фінляндію.
У 20-х числах листопада 1939 року в совєтських газетах з′явилися повідомлення про постійні провокації білофінської вояччини на кордоні з СРСР, а також про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму». А 26 листопада НКВС організував провокацію поблизу совєтського селища Майніла на кордоні з Фінляндією – з мінометів було обстріляно місце розташування 68-го полку Червоної армії. Згідно з брехливими совєтськими заявами було вбито чотирьох і поранено дев’ятьох червоноармійців. «Проте насправді втрат не було – в 90-ті роки російський історик Аптекар знайшов в архівах зведення і донесення 70-ї стрілецької дивізії, до складу якої входив 68-й полк. Повідомлення про обстріл з фінської сторони там немає, і будь-яких втрат 25 – 28 листопада у складі дивізії не зафіксовано. 28 листопада Радянський Союз в односторонньому порядку розірвав пакт про ненапад з Фінляндією і 30 листопада почав війну» (Підлуцький О.Міфи ганебної війни. 70 років тому Радянський Союз напав на Фінляндію. URL: https://zn.ua/ukr/SOCIUM/mifi_ganebnoyi_viyni__70_rokiv_tomu_radyanskiy_soyuz_napav_na_finlyandiyu.html).
Причиною нападу СССР на Фінляндію 30.11.1939 р. без оголошення війни став укладений 1939 року пакт Молотова-Ріббентропа, в якому Фінляндія визнавалась територією, що входила в зону впливу СССР.
«30 листопада 1939 війська Ленінградського військового округу (4 армії) при підтримці кораблів Балтійського і Північного флотів розпочали наступ на широкому фронті від Баренцева моря до Фінської затоки. Водночас рад. авіація піддала бомбардуванню 20 фінських міст, унаслідок чого було вбито і поранено кілька тисяч мирних жителів. […] З метою комунізації Фінляндії та створення легального прикриття вторгненню рад. військ на території СРСР були створені так звані Фінський нар. уряд (голова – член Інтернаціоналу Комуністичного О.Куусінен) та Фінська нар. армія. 2 грудня 1939 між СРСР та Фінляндською Демократ. Республікою було укладено договір про дружбу та взаємодопомогу. Тож офіційно Рад. Союз з Фінляндією не воював, а допомагав «червоним» фінам у боротьбі з білофінами» (Гриневич В.А. Радянсько-Фінляндська війна 1939 –1940. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Radiansko_finliandska_1939_1940).
Москва 2. 12. 1939 року заявила на весь світ, що уклала угоду з «народним урядом» про територіальні поступки. За умовами угоди, Фінляндія отримувала величезні райони в Східній Карелії, 70 000 квадратних кілометрів старой російської землі, яка ніколи не належала Фінляндії. Зі свого боку, Фінляндія передавала Росії невелику ділянку в південній частині Карельского перешийка, який на заході доходить до Койвісто. Окрім цього, Фінляндія передасть Совєтському Союзу деякі острови в Фінській затоці й здасть в аренду місто Ханко.
Проте, попри сподівання, ці заходи, так само, як і масштабна пропагандистська кампанія під гаслом «визволення фінських трудящих від буржуазії», виявилися неефективними. Після півторамісячного запеклого спротиву фінської армії війна перейшла в позиційну стадію. Непідготовленість військ Червоної армії до ведення дій у складних кліматичних умовах, прорахунки військового командування, погіршення морально-психологічного стану призводили до значних втрат РСЧА в живій силі та техніці.
Після війни, що послідувала за відмовою Фінляндії добровільно віддати території, Маннергейм і назвав росіян «чужою расою». І це не просто гра слів. Це значить, він не бачив у них ні слов’ян, ні навіть – що дивно – угро–фінів, ні взагалі «білих людей». Недарма в його мемуарах знаходимо словосполучення: «радянське іго», «російське іго». Маннергейм – царський генерал, який чимало поїздив азіатською частиною Росії, він знав, що говорив (Якунов Є., Мішковський В. Чи віддав би Донбас Росії Карл Густав Маннергейм? URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/1963839-ci-viddav-bi-donbas-rosii-karl-gustav-mannergejm.html).
Після нападу СРСР на Фінляндію Швеція, Норвегія і Данія відмовились брати участь у санкціях проти СРСР. Франція намагалася озброювати Фінляндію, але Британія у свою чергу блокувала ці спроби через Лігу націй. У тодішнього прем’єра Британії Чемберлена була ідея фікс– загальне роззброєння. Слід зазначити, що на кінець Зимової війни Франція і Британія все ж закликали фінів «триматися до останнього». І обіцяли щедру допомогу – танки, гармати, 100 бомбардувальників, 150-тисячний експедиційний корпус. Британія і Франція надто довго обговорювали відправлення військ на підтримку Фінляндії, а Швеція та Норвегія відмовилися відкрито стати на бік Фінляндії у війні і пропускати британців і французів через свою територію.
Зовнішня політика Фінляндії 1939 року стосовно Німеччини була прохолодною. Взаємини між країнами були швидше недружелюбними. В 30-ті роки двадцятого століття політика Гітлера стосовно невеликих держав повсюдно засуджувалась. Розділ сфер впливу відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа свідчить про незацікавленність Німеччини в підтримці Фінляндії. Фінляндія прагнула дотримуватись нейтралітету аж до початку Зимової війни.
На грудень 1939 року Червона армія була однією з найбільш численних і озброєних армій світу, а можливо і першою серед них. Москва, впевнена в бойовій готовності своєї армії, не мала підстав очікувати на довготривалий спротив фінської армії. Окрім цього, вважалось, що Червона армія ввійде в країну Суомі, не як загарбник, а як допомога сильному лівому руху в Фінляндії та подарує додаткові території. Було також чітке розуміння,що Фінляндії нема від кого чекати допомоги.
На всякий випадок біля кордонів з Фінляндією були зосереджені ударні совєтські військові частини, які б змогли швидко розбити фінську армію, яка мала на озброєнні переважно піхотне озброєння та легку артилерію. Літаків і танків у фінській армії було дуже мало, а протитанкових засобів ураження практично не було.
За кілька днів до російського вторгнення 1939 року К. Маннергейм писав президенту республіки про стан армії: «Нікчемні протиповітряна і протитанкова оборона. Військово-повітряні сили налічують лише 50 відсотків літаків від необхідного. Бронетанкова техніка нараховує три десятки застарілих, закуплених після першої світової війни танків, які не використовувалися в ній, і тридцять танків «Віккерс», досі не озброєних. Флот ми так і не змогли перетворити на справжній засіб морської оборони. Дуже слабка артилерія. З 15 дивізій три досі не мають озброєння та спорядження» (Якунов Є., Мішковський В. Чи віддав би Донбас Росії Карл Густав Маннергейм? URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/1963839-ci-viddav-bi-donbas-rosii-karl-gustav-mannergejm.html).
Червона армія мала чисельну перевагу і майже десятикратну перевагу в технічному оснащенні, включно з артилерією, авіацією і бронетехнікою. Москва не мала ніяких сумнівів у своїй перемозі. Тому вона не вела перемовин з гельсінським урядом, про який говорили, що він втратив народну підтримку і виїхав у невідомому напрямку. Для керівництва СССР, здавалось, кінцева мета була практично досянута. Збільшена за територією Фінська демократична республіка мала бути союзником Совєтського Союзу. В «Кратком политическом словаре» від 1940 року навіть встигли надрукувати відповідну статтю.
СРСР, маючи 5-ти мільйонну армію, поводився дуже самовпевнено. Збройні сили СРСР, не готові до ведення довгої зимової війни, вторгнулись на територію Фінляндії. Фарбовані у чорний колір совєтські танки, які чудово було було видно на снігових пейзажах Суомі, багато солдат були в одностроях кольору хакі, подеколи вони навіть не мали зимових одностроїв. Все це свідчило про очікування дуже швидкої і легкої перемоги над Фінляндією.
Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зламати опір фінської армії і окупувати країну. Совєтське угруповання, зосереджене перед початком війни на кордоні Фінляндії, переважало її збройні сили за особовим складом в 1,6 разу, за кількістю гармат і мінометів – у 5,4, літаків – у 9,1, танків – у 88 (!) разів!
Фінам вдалося виставити проти агресора 265 тисяч ополченців. Лише 38 тисяч із них були кадровими військовими. Багато мобілізованих не мали навіть військової форми – лише військова пряжка на «домашньому» ремені та кокарда на цивільній шапці. Совєтські «визволителі», взявши в полон такого ополченця, розстрілювали його як «бандита». Погано озброєна фінська армія відчувала брак боєприпасів: запас патронів – лише на два з половиною місяці боїв, артилерійських снарядів і мін – на один місяць.
І попри всі перелічені вище обставини фінська армія три з половиною місяці чинили героїчний опір. Лише в битві поблизу Суомуссалве в грудні 1939 – січні 1940 року було оточено і практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні дивізії Червоної армії. В результаті совєтські війська втратили понад 27 тисяч убитими, замерзлими і полоненими, а втрати фінів склали лише 900 осіб. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед тим і після нищівної поразки, завданої японцям на Халхін-Голі, потрапив ніби під холодний душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безконечним потоком гнали війська і техніку.
У Фінляндї в умовах, що склалися наприкінці 1939 року було два варіанти: перший – капітулювати, а другий – чинити збройний опір. Фінляндія вибрала другий варіант. 4-х мільйонний фінський народ не погодився з планом Й. Сталіна. Фіни як нація усвідомлювали цінність власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями. Вони покладали надії на свої воєнні навики, а також на ті переваги, які надавла місцева природа для ведення оборонних дій. Уряд Фінляндії розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами розбудова самостійної держави є неможливою. Фіни змогли давати відсіч Червоній армії впродовж трьох з половиною місяців. Фінська армія була боєздатною до кінця війни, а бойові дії припинила тільки тому, що почала діяти мирна угода.
Успішна оборона фінів пояснюється високим бойовим духом фінської армії, а також великими недоліками Червоної армії, у лавах якої, зокрема, були проведені великі чистки 1937-38 років. Керівництвом військами Червоної армії здійснювалось некваліфіковано. Були також проблеми із застосуванням воєнної техніки. Фінський ландшафт і оборонні укріплення виявились важкопрохідними, а фіни швидко навчились виводити з ладу танки противника, використовуючи пляшки із запалювальною сумішю та метальних вибухівок. Це також впливало на підняття морально-психологічного стану оборонців рідної землі.
У Фінляндії глибоко вкорінився вислів «дух Зимової війни» під яким розуміють одностайність сприйняття і готовність жертвувати собою заради захисту своєї Батьківщини. У Фінляндії вже напередодні Зимової війни запанував консенсус щодо захисту країни у випадку агресії. Попри великі втрати, цей дух зберігся до закінчення війни.
«Духом Зимової війни» прониклися майже всі, навіть фінські комуністи. Це явище потребує більш детального пояснення, адже 1918 року в країні відбулася громадянська війна, в якій праві воювали проти лівих. Очолював білу фінську гвардію, яка перемогла – Карл Густав Еміль Маннергейм, колишній генерал-лейтенант російської армії. 1939 року він повів фінських солдат проти Червоної армії (Вихавайнен Т. Зимняя война глазами финнов. URL: https://finland.fi/ru/zhizn-i-obshhestvo/zimnyaya-vojna-glazami-finnov/).
Те, що Фінляндія почала чинити збройний спротив, при такій широкій народній підтримці, виявилось великою несподіванкою для кремлівського керівництва. Певним чином це стало несподіванкою і для Гельсінкі.
Важливою причиною появи «Духу Зимової війни» стала брехлива совєтська пропаганда. Фундаментальна властивість совєтської (і російської) правлячої еліти – обман та маніпуляції. Це з готовністю підхоплюють і тиражують ЗМІ. У Фінляндії викликали іронію повідомлення совєтських газет, що фінський кордон «загрозливо» близько від Ленінграда (тепер Санкт-Петербург). Також абсолютно неймовірними звучали твердження про те, що фіни влаштовують на кордоні провокації, обстрілюючи територію СССР і тим самим розв′язуючи війну. Коли після подібної провокації СССР розірвав договір, на що відповідно до цього договору він не мав права, недовіра у фінів зросла ще більше.
Відомо, що мирні переговори потрібні Росії тільки як перепочинок перед новим наступом. Ленін 1917 року визнав незалежність Фінляндії, але одночасно виділив величезні гроші на підтримку путчу так званих «фінських червоногвардійців», а потім кинув у бій російську армію і балтійських матросів. 1932 року був підписаний договір про «ненапад і мирне вирішення спорів» між Фінляндією і СРСР, але в 1939 році він виявився нікчемним папірцем. Сталін не збирався «мирно вирішувати спори», він готовий був виключно нападати. Від ідеї повернути Фінляндію до складу імперії Росія не відмовиться ніколи, писав Маннергейм. Цю мету озвучив сам Сталін 1939 року: «радянське військове керівництво дотримується думки, що жоден інший кордон, крім встановленого Петром Великим за мирним Ништадтським договором у 1721 році, СРСР не влаштовує» (Якунов Є., Мішковський В. Чи віддав би Донбас Росії Карл Густав Маннергейм? URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/1963839-ci-viddav-bi-donbas-rosii-karl-gustav-mannergejm.html).
Природно, що довіра до СССР дуже сильно була підірвана фактом формування уряду Куусінена і отриманням ним у дарунок великих територій. І хоча, Фінляндію запевняли, що вона залишиться незалежною, фіни не вірили цьому. Довіра до Совєтського Союзу впала ще більше після бомбардування фінських міст. У результаті цих бомбардувань загинули сотні людей, було зруйновано сотні будинків. СССР категорично заперечував бомбардування, хоча мешканці Фінляндії бачили це особисто.
У Фінляндії пам′ятали про репресії в 1930-х роках у СССР. Фінські комуністи з великою образою спостерігали за розвиткрм тісного співробітництва нацистської Німеччини і Совєтського Союзу, яке розпочалося після підписання пакта Молотова-Ріббентропа.
Поза всяких сумнівів, надзвичайну роль у захисті незалежності своєї країни відіграв маршал Фінляндії Маннергейм (1867–1951). Він керував фінською армією в трьох ключових війнах в історії Фінляндії, домігся визнання її незалежності та вивів країну з Другої світової війни без окупації совєтською армією. Карл Густав Маннергейм вважається у Фінляндії національним героєм. З його ім’ям пов’язані ключові події становлення цієї держави, що виникла на уламках Російської імперії після революції 1917 року. У день народження Маннергейма, 4 червня, у Фінляндії відзначається День сил оборони. За традицією, командувач Збройних сил в цей день покладає вінок до його могили на кладовищі у Гельсінкі. 2004 року Фінська телерадіомовна корпорація Yle провела телепрограму «100 великих фінів» – Маннергейм отримав перше місце (Ерман Ґ.Черчилль, де Голль, Маннергейм: як відомі лідери програвали вибори і поверталися до влади.URL:https://www.bbc.com/ukrainian/features-48019928).
Сміливі та одночасно виважені рішення Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма як очільника війська та звитяжний чин фінської нації часів Зимової Війни зірвали плани окупантів та дали можливість відстояти фінську державність. 1931 року Карл Маннергейм погодився на пропозицію від президента Свінхувуда стати керівником Ради оборони. Обіймаючи цю посаду він домігся збільшення оборонного бюджету, закупівлі нової військової техніки, і побудував «лінію Маннергейма» – укріплення на прикордонній з СРСР території. Одразу після вторгнення Червоної армії на територію Фінляндії 30 листопада 1939 року Маннергейма призначили головнокомандувачем армії.
Маннергейм добре розумів, як багато значить високий бойовий дух. Наймані армії визвольних воєн не виграють, пише він, – тільки добровольці. У 1939-му він бачить, «яка інстинктивна реакція народу на небезпеку. Зародився воістину народний рух за добровільне будівництво оборонних укріплень. Добровольці рівномірним потоком йшли з усієї країни на Карельський перешийок, де представники всіх груп населення протягом чотирьох місяців працювали пліч-о-пліч, жертвуючи своїми літніми відпустками в ім’я оборони країни». І все це оплачувалося з коштів, отриманих від добровільних пожертвувань.
Шюцкор – це гордість Маннергейма. У російському інтернеті досі можна прочитати, що «шюцкор – опора фашизму у Фінляндії». Насправді – це фінська «біла гвардія», яка народилася в 1917 році і являла собою добровольчі батальйони патріотів. Після здобуття незалежності фінські соціал-демократи і комуністи зажадали їхнього розпуску. Але Маннергейм відстояв. А на початку 20-х пішов з усіх державних посад, очолив тоді стотисячний загін націонал-патріотів (Балашов Е.А. Шюцкор.Феномен финского патриотизма. – СПб.: ООО «Издательство «Карелия». 2012. –204 ..170 илл.).
На допомогу фінській армії прийшли кілька тисяч добровольців зі Швеції, Норвегії, Данії, Естонії, США, серед яких були кадрові військові. Проте навіть з такою допомогою співідношення сил було не на користь Фінляндії, особливо щодо військової техніки – у фінів було 32 танки, з яких лише 10 було придатні для боїв, а Червона армія зосередила лише на карельскому перешийку біля фінського кордону 1450 танків. Саме Карельський перешийок Маннергейм назвав «наші Фермопіли». Тільки «спартанців» було не триста, а майже 300 тисяч. Це 200 тисяч бійців «шюцкора» і 80 тисяч жінок з патріотичної організації «Латта Сваард».
Попри перевагу військ Червоної армії, їм не вдалося швидко прорвати фінську оборону, тисячі її солдатів потрапили у полон або замерзли, а втрати загиблими та померлими перевищували фінські щонайменше у чотири рази.
Бойові дії активізувалися в лютому 1940, коли СРСР зосередив на фронті більше 760 тис. вояків. У середині лютого 7-ма і 13-та армії (35 дивізій) Північно-західного фронту подолали головну смугу оборони противника на Карельському перешийку, зламали спротив 15-ти дивізій фінської армії і на початку березня 1940 фактично завершили прорив «лінії Маннергейма».
Пізніше Маннергейм наголошував, що радянська пропаганда намагалася перебільшити значення «лінії Маннергейма», аби виправдати допущені помилки. «Оборонна лінія, звичайно, була, але її утворювали лише подекуди довготривалі кулеметні гнізда та два десятки збудованих за моєю пропозицією нових дотів, між якими були прокладені траншеї. Її міцність стала результатом стійкості і мужності наших солдатів, аж ніяк не результатом міцності споруд», – писав він у мемуарах.
Після прориву лінії оборони у лютому 1940 року, Маннергейм почав наполягати на переговорах з СРСР через вичерпання ресурсів. У березні 1940 року Фінляндія мусила погодитися на мирний договір і втрату 40 тисяч квадратних кілометрів території, де вироблялося 11% ВВП Фінляндії і де проживали 12% населення. Понад 400 тисяч людей були евакуйовані з території, яка відходила до СРСР.
Мирний договір був підписаний у Москві 12 березня 1940, але бої за Виборг тривали ще 13 березня. Совєтський уряд, який уклав договір з урядом Куусінена, змушенний був знову визнати хельсінський уряд і укласти з ним мирний договір. До СРСР перейшли Карельський перешийок, ряд островів у Фінській затоці та ін. (31 березня 1940 із цих територій, а також Карельської АРСР була утворена Карело-Фінська РСР). Суттєвим фактором, який спонукав СРСР сісти за стіл переговорів із Фінляндією, стала загроза втручання у війну на боці останньої Великої Британії та Франції. Це могло призвести до повномасштабної війни між СССР і західними союзниками, які, зокрема, готувались із Туреччини бомбардувати нафтові родовища в Баку. Дальше затягування конфлікту загрожувало Совєтському Союзу важкими міжнародними наслідками. Ліга націй ще 16 грудня 1939 року позбавила СССР членства.
Результат Зимової війни відомий. Відповідно до мирного договору від 12 березня 1940 року, східний кордон Фінляндії перемістився туди, де він знаходиться і зараз. Совєтський Союз отримав порівняно невеликі території. Для Фінляндії територіальні втрати були величезними. Проте фінська армія довела свою витривалість і відстояла незалежність країни.
У фінській національній свідомості закарбувалося те, що це була нічим неспровокована агресія, яку підступно здійснив СРСР і яка призвела до відторгнення історичних фінських земель. Вчинивши воєнний спротив, фіни втратили велику територію і десятки тисяч людей, але зберегли незалежність. У нинішній Фінляндії цей договір згадують як один із підступних брехливих планів, які традиційно пропонувало сталінське керівництво.
Війна проти незалежної Фінляндії закінчилася ганебною поразкою СРСР. Міф про добровільне входження «Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки» до складу СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали червоноармійців – визволителів, не спрацював.
«Феноменом «Зимової» війни стало зростаня дезертирства в Червоній армії. 24 січня 1940 наркомат оборони та наркомат внутр. справ СРСР видали спільний наказ № 0093 про боротьбу з дезертирством військовослужбовців із діючих частин, в якому наголошувалося на необхідності арешту всіх дезертирів і передачі їх для ведення слідства в особливі відділи. За 5-ма діючими на фронті радянськими арміями було розміщено 27 контрольно-загороджувальних загонів НКВС по 100 осіб у кожному. За підсумками фінської кампанії військовим трибуналом було засуджено 1695 військовослужбовців рядового і молодшого начскладу і 76 середнього і старшого начскладу, з яких 40 % складали дезертири та калічники. Чималою була також частка засуджених за антирад. Висловлювання. […] Радянсько-фінляндська кампанія засвідчила чисельні негаразди в бойовій, орг. і тех. підготовці РСЧА, що до певної міри стимулювало А.Гітлера прискорити напад на СРСР. Втрати рад. сторони (400 тис. убитими та пораненими) значно переважали фінляндські (60 тис. убитих і поранених). 6 тис. червоноармійців, які потрапили до полону і пізніше були передані рад. стороні, зазнали репресій з боку сталінського режиму: майже 700 із них як «зрадники» були засуджені до смерті, 4,5 тис. відправлені до концтаборів» (Гриневич В.А. Радянсько-Фінляндська війна 1939–1940. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Radiansko_finliandska_1939_1940).
«Можна припустити: якби не «мудре» сталінське рішення про напад на Фінляндію і ганьба, якою вкрила себе на Карельському перешийку «непереможна і легендарна» Червона армія, Гітлер не зважився б напасти на СРСР до остаточної перемоги над Британією. Безпосереднім наслідком Зимової війни стала і війна-продовження – в 1941– 1944 роках фіни воювали проти СРСР уже в союзі з Німеччиною, намагаючись повернути свої землі. Сьогодні вже доведено, що напередодні і на початку Другої світової найбільшим бажанням фінської еліти, зокрема Маннергейма, було зберегти нейтралітет, «відсидітися», подібно до того, як це вдалося зробити шведам. Ці сподівання фінів були розтоптані Сталіним. Без війни 1939—1940 років проти Фінляндії не було б і блокади Ленінграда (фіни замкнули кільце навколо цього міста з півночі), а відтак і смерті від голоду сотень тисяч жителів цього міста…» (Підлуцький О. Міфи ганебної війни. 70 років тому Радянський Союз напав на Фінляндію. URL: https://zn.ua/ukr/SOCIUM/mifi_ganebnoyi_viyni__70_rokiv_tomu_radyanskiy_soyuz_napav_na_finlyandiyu.html).
Сьогодні історія як наука формує через знання, аналіз та об’єктивну оцінку минулого сучасну національну свідомість. Вона допомагає розуміти сучасність і прогнозувати її подальший розвиток. Історія часом просто проривається у політику, навіть геополітику. Українцям потрібно вчитися, не забувати свій досвід і чужий щодо захисту державної незалежності.
Росія споконвіку втручалася у чужі справи, розпалювала війни, когось завойовувала. СРСР все це продовжував. Згадаймо, зокрема, Корею (1950– 1953 рр.), Угорщину (1956р.), Чехословаччину (1968р.), Афганістан (1979 – 1989 рр.).
Російська Федерація, яка оголосила себе спадкоємницею, начисто програла першу війну проти Ічкерії. Росія прагнула приєднати до себе Чеченську Республіку Ічкерію, яка завдяки прийнятому в СРСР у 1990 році закону про зрівнювання прав союзних та автономних республік отримала можливість з дотриманням усіх законодавчих норм та Конституції СРСР реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу СРСР. Чеченська Республіка Ічкерія дотримавшись законів стала легітимною незалежною державою і була частково визнаною державою, яку тоді визнали Афганістан та Грузія.
Росія звинувачувала чеченське керівництво на чолі із Джохаром Дудаєвим в ескалації конфлікту, попри постійні пропозиції останнього вести перемовний процес, також новостворена Російська Федерація де-юре не визнавала незалежність Чеченської Республіки
Після провального штурму Грозного і поразки російських військ у серпні 1996 р. Росія змушена була 31 серпня 1996 р. підписати принизливий для неї Хасавюртовський мир.
Росія і в XXI столітті порушує кордони незалежних держав із черговим наміром когось там «визволити» і «захистити». Згадаймо російсько-грузинську війну 2008 року.
2014 року вона вчинила агресію щодо України та тимчасово окупувала Крим та окремі райони Донецької і Луганської областей. Зараз, коли наша країна перебуває в ситуації, схожій з Фінляндією 1939 року, досвід Фінляндії та національного героя фінськї нації Маршала Маннергейма у відстоюванні державної незалежності є дуже важливим для нас. Насамперед він домагався б єдності нації: «Я хочу сказати майбутнім поколінням, — писав він, завершуючи мемуари, і вже у глибокій старості, — що розбрат у власних рядах б’є сильніше, ніж меч ненависника, а внутрішні розбіжності широко відкривають двері перед противником іззовні. Одностайний народ, нехай навіть він чисельно малий, може розвинути величезну ударну силу і винести найважчі випробування».
А ще, Маннергейм був переконаний, що «Захистити свою незалежність можна лише своїми власними силами». Він вважав, якщо уряд не володіє такою армією, яку передбачає його зовнішня політика – то така політика не реалістична. І застерігав від самозаспокоєння: «Посилання на те, що воля нашого народу до оборони сама по собі є повною гарантією нашої незалежності – необгрунтовані… Чи можна ставитися серйозно до тверджень людини, яка б’є себе в груди і впевнено заявляє: якщо колись виникне щось серйозне, ми, якщо у нас не буде зброї, битимемося кулаками?»
«Мрії і красиві слова, писав Маннергейм, лише заплутують розуміння фактів, які є дійсними передумовами оборони країни». Він добре розумів, що російська ідея – це коли те, що одного разу побувало в руках російського тирана, вважається російським назавжди… І не раз переконався, що всі переговори потрібні Росії тільки як перепочинок перед новим наступом. Ці думки можна вважати складовими військово-політичного заповіту державника Маннергейма.
Давно вже настала пора нинішньому українському істеблішменту врахувати при прийнятті державних рішень і думки та досвід маршала К.Маннергейма – послідовного державника і невтомного борця у відстоюванні національних інтересів незалежної Фінляндії.
До 2014 року Україна не готувалися до війни. Керівники держави вважали, що мир буде вічно і жодна війна Україні не загрожує. Відбувалось тотальне розброєння і скорочення Збройних сил. А пропозиції тих хто говорив інакше, зокрема – ВГО «Спілка офіцерів України», ігнорували.

Si vis pacem, para bellum – Хочеш миру, готуйся до війни.
Хочеш миру – готуйся до війни! Цей вислів приписують римлянам, ніби то його виголосив римський історик Корнелій Непот (99 – 24 роки до н.е.) дві тисячі років тому тому!
«Таким чином, хто хоче миру, нехай готується до війни; хто хоче перемоги, нехай старанно навчає воїнів; хто бажає отримати сприятливий результат, нехай веде війну, спираючись на мистецтво і знання, а не на випадок. Ніхто не насмілюється викликати і ображати того, про кого він знає, що в битві він виявиться сильнішим його».

Чи розуміє і сприймає цю прадавню формулу національної безпеки керівництво нашої держави і чи втілює її практично зараз ?!!

Петро КОСТЮК,
полковник,
Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України