Джерело: http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2346.pdf

Петро Костюк, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

2017рік Президент Петро Порошенко проголосив Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Мі­ністрів затвердив План заходів аж до 2021року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам ’ят- них дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-УШ та Додаток до неї.

З  цієї нагоди відбувається чимало заходів на офіційному рівні. Зокрема, відзначення 100 років з часу утворення Першого українського полку імені Богдана Хмельницького та початку формування українських збройних сил (01.05.1917); Президент України Петро Порошенко 01.05.2017р. присвоїв ім’я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ (Національній академії Державної прикордонної служби України вже раніше присвоєно ім’я Бог­дана Хмельницького — авт.). Про це сказано у зверненні президента в честь 100-річчя цієї події з моменту ство­рення Першого українського козачого ім. Богдана Хмельницького полку — першої української військової части­ни, сформованої на добровільних засадах. У зверненні президента також зазначено, що проявом поваги до бор­ців за незалежність є утвердження символічного зв’язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

«Всеукраїнські військові з ’їзди творили особливий феномен україн­ської революції, який надавав укра­їнським подіям ін­шого характеру, як вони мали в Мос­ковщині».

Яків Зозуля, делегат II Всеукраїнського військового з ’їзду, член Української Центральної Ради

   Насамперед це проявилось в оформленні його організаційних структур та тенденції до творення національ­них військових частин. Адже одним із найважливіших ат­рибутів будь-якої суверенної держави є наявність націо­нальної армії.

   Територією України проходив найбільший фронт ро­сійської армії — Південно-Західний. Він простягався на 615 км від річки Прип’яті до буковинського містечка Кимполунгу. У1916р. був створений ще й Румунський фронт, який частково проходив Україною.

   На початку 1917р. українців було понад 3,5 млн із 6 798 тис військовиків діючої російської армії і 2 260 тис, що перебували в запасних частинах. Отже, царська ро­сійська армія майже на 40 % складалася з українців. Саме українці переважали в деяких військових части­нах, зокрема, у лавах лейб-гвардії Волинського полку 80 % становили українці, 194-й піхотний полк у Москві за своїм складом також був українським. Тисячі україн­ців проходили службу в частинах, розташованих по всій Росії, а також на Кавказі, у Фінляндії та Китаї. А три полки російської армії — Волинський, Гренадерський та Ізмайлівський — мали традиційно український склад.

  До війни в Україні був сформований 10-й армійський корпус, який комплектувався переважно з українців.

   Демократичні ініціативи Тимчасового уряду викликали в українських вояків прагнення до організації на націо­нальному підґрунті. Почали організовуватися українські військові комітети, громади, клуби, а пізніше й окремі ук­раїнські частини. Ініціаторами українського руху в армії переважно були молодші та старші офіцери-українці, а представників вищого офіцерства було мало. Український військовий рух спочатку проявлявся здебільшого стихійно. У численних постановах і резолюціях вимагалось, щоб усі військові частини, які дислокувалися в Україні, форму­валися винятково з українців, а українські частини за ме­жами української території негайно перевести в Україну. Віча, маніфестації, демонстрації, мітинги, з’їзди та збо­ри, що відбувалися на фронті та в тилу, сприяли пробуд­женню національної свідомості солдатів-українців.

   Зокрема, в березні в Чернівцях відбулися установчі збори солдатів-українців 8-ї армії, на яких було вирішено організувати комісію у складі 12 осіб, яка б зайнялась згуртуванням солдат-українців у масштабах усієї армії Проводилась активна робота щодо створення ук­раїнської ради у 36-й армійській бригаді, яка дислоку­валась у районі Острога.²

    Вище військове командування, різноманітні загальноросійські військові організації та російська ре­волюційна демократія загалом поставилися до укра­їнського руху в армії вороже.

   Безперервні конфлікти, непорозуміння, а подекуди й відкриті образи з боку противників українського руху викликали зворотню реакцію — велику активність се­ред українських військових мас. У кінці березня в Оде­сі гімназистами та семінаристами було засновано «Союз української молоді», який нараховував 500 осіб. У квітні з нього виокремилась група, яка заклала «Оде­ську Січ», що вела військову підготовку серед української молоді. На той час в Одесі вже діяв Український вій­ськовий комітет, який очолював доктор І. Луценко.Він мав значний вплив серед солдатів-українців Одесько­го гарнізону та військового округу, а також Румунського фронту.

    Виникла «Українська громада» в березні 1917р. і в Сімферопольському гарнізоні. До неї входило 200 осіб, а очолював її учитель гімназії Клименко. В Сімферо­польському гарнізоні було майже 7тисяч солдатів-українців, серед яких Рада громади розгорнула активну ді­яльність і незабаром здобула популярність та визнання.³

    Початок весни 1917 р. засвідчив швидкий розвиток ук­раїнського військового руху, який став одним із найваж­ливіших чинників у відновленні українцями своєї держави. Після повалення російського самодержавства в армії почали виникати національні організації, які мали вели­кий моральний вплив на солдатів-українців. А це в си­туації, яка виникла в Україні, було вагомою силою в бо­ротьбі з армійським командуванням, шовіністичною по­літикою Тимчасового уряду і всіх загальноросійських пар­тій. Український військовий рух став значною мірою ка­талізатором загальнонаціональної боротьби.

    У середовищі найвпливовіших українських партій па­нували антимілітаристські настрої, але й з утворенням Цен­тральної Ради її лідери також не надавали належної ува­ги українському рухові в арміїї оскільки політика Цен­тральної Ради грунтувалась на федералістській концеп­ції, що заперечувала наявність національної армії. В ко­лах, близьких до Центральної Ради, панували думки, що в крайньому разі сам народ збиратиметься в «народну мі­ліцію». У ліпшому випадку український рух в армії ви­знавався і трактувався як складова частина національно- визвольної боротьби. Такою ситуацією скористався са­мостійницький табір. Національно-визвольний рух в ар­мії з самого початку значною мірою розвивався під їхнім ідейним впливом.4

   Поступово центром українського військового руху став Київ. У березні 1917 р. тут з’являються дві військові ор­ганізації, що ініціюють створення перших збройних формувань Збройних Сил України: Організаційний комітет для формування Українського Війська під проводом по­лковника М. Глинського і Військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Власне діяльність цих організацій можна від­нести до передісторії національних збройних сил і назагал українського військового руху.

9 березня 1917 р. в Києві відбулося Військове      Укра­їнське Віче, на якому в полках, де українці переважали, було висловлене побажання наказом запровадити вживання української урядової мови, і щоб такі полки поповнюва­лись українцями та призначалися офіцери-українці5. Ор­ганізаційному комітетові, за пропозицією М. Міхнов- ського6, було дано доручення з вимогами негайного фор­мування українського Полку ім. Б. Хмельницького, де­легування зі його складу представників до Центральної Ради, розгортання енергійної пропаганди українського вій­ськового руху серед солдатів фронту і тилу, а також під­готовки до скликання Всеукраїнського військового з’їзду. Саме з’їзд мав би визначити основні засади побудови Ук­раїнської Армії.7

   Цього ж дня в аудиторії Київського комерційного ін­ституту відбулися установчі збори військовиків-ук- раїнців, на яких розглядалось питання про утворення українського національного війська. Актуальним став принцип українізації з’єднань і частин російської армії. Він передбачав насамперед виділення і згуртування на регулярній основі із загальноросійських угруповань сол­датів-українців в окремі формування. Його підтриму­вали всі без винятку національні політичні сили, але кожна вкладала свій зміст. Самостійники, прихильники М. Міхновського, вважали українізацію першим кроком у створенні Української національної армії. Більшість представників національних партій у Центральній Раді бажала обмежитися лише культурницькими рамками.

   Український Військовий Організаційний комітет одразу після свого створення в березні 1917 р. зіткнувся із про­тидією вищого військового керівництва Російської рес­публіки та ворожою позицією більшості загальноросій- ських військових організацій. На їхню думку, формуван­ня окремих українських військових частин було непри­пустимим через технічні умови, а головне, це вважалося «порушенням об’єднаного революційного фронту». Хоча на той час у складі російської армії вже були національні формування — польський корпус Довбур-Мусніцького, че­хословацький легіон та батальйони латиських стрільців.

   Проте український національний рух продовжував ши­ритися серед солдатів-українців наперекір усім пере­шкодам. Через негативну реакцію з боку і вищого вій­ськового керівництва Російської республіки і загалом пред­ставників «російської демократії» Український військо­вий клуб ім. наказного гетьмана П. Полуботка та Орга­нізаційний комітет провадив тактику «доконаних фактів». Організація першого українського збройного формуван­ня почалася без відповідної санкції російської влади та вій­ськового командування.

Солдати на фронті легко сприймали лозунги «боротьби за вільну Україну». Хоча розуміння солдатами своєї «вільної України» не завжди співпадало з тим змістом, який вкладали в нього керівники в прийнятих постановах і ре­золюціях українських вояків. У вищому офіцерському складі армії була певна кількість українців, і це деякою мі­рою впливало на їх відношення до формування україн­ських національних частин. Революційний вибух, розвиток національно-визвольного руху вплинули і на них, зму­сивши їх згадати про своє національне походження. Ставлення українського вищого офіцерського складу до національно-визвольного руху було різним.

Голова Організаційного комітету полковник М. Глин- ський, в середині березня, надав до штабу Київського ок­ругу проект організації полку. Члени Комітету були го­тові погодитись на будь-які обмеження з боку влади. Головне — створити прецендент, створивши першу ук­раїнську військову частину, а чисельність в подальшому можна було збільшити через поповнення. В разі відмови, полк мав бути сформований самочинно як охочеко- монний та іменуватись Першим козацьким ім. геть­мана Б. Хмельницького. Задовго до офіційного звернення до російських властей, таємно проводилось його фор­мування. Найактивнішу участь в цьому узяли полков­ник М. Глинський (командир резервної частини (10- 12тис. військовиків), з якої поповнювались фронтові час­тини) та полковник П. Волошин (начальник штабу за­пасної ополченської бригади). Обидві частини дисло­кувались в Києві. Полковник П. Волошин надсилав М. Глинському наряди щодо відправки його підлеглих на фронт, або на роботи. Це надавало можливість по­збутися неукраїнського елементу і завершилося це тоді, коли частина цілком українізувалася. Вже на­прикінці березня вона нараховувала 3 тисячі військо­виків, які стали основою першого українського полку. Водночас серед солдатів-українців тилових і фронто­вих частин Клуб ім. гетьмана Полуботка проводив агі­тацію щодо вступу до цієї української частини. Тіль­ки після цього організатори зробили офіційне звернення до військової влади про дозвіл на формування. Відповідь військових властей була негативною.

У середині квітня 1917 р. члени клубу ім. Гетьмана По­луботка організували в околиці Києва-Святошині «Свя­то білої квітки», де зібралось майже 10 тисяч вояків-ук- раїнців з різних частин Київського гарнізону. Організатори свята скористалися з настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зламати опір «Ради Робочих і Солдатських Депутатів», яка складалася з шовіністично налаштованих есерів та меншовиків. На заклик М. Міхновського солдати попрямували до будинку, в котрому засідала «Рада». Вона покликала собі на допомогу представників військової влади. Командувач Київського військового округу гене­рал М. Ходорович погодився на формування україн­ських національних частин. При ухваленні такого рішення неабияку роль відіграло українське походження генера­ла та його симпатії до українського національно-ви­звольного руху. «Рада» звинуватила командувача, який, мовляв, братається з українцями і таким чином «підтри­мує бунт в армії» і вимагала його відставки. Тоді, з іні­ціативи М. Міхновського, солдати київського етапного пункту (командир полковник М. Глинський) провели мі­тинг, на якому 3 тисячі військовиків заявили, що відбудуть на фронт за умови, якщо вони підуть туди як окрема ук­раїнська частина — Козачий полк ім. Б. Хмельницького.8 Таким чином був зламаний опір організаційним планам
щодо створення окремої військової частини з боку вій­ськової влади. Російська преса здійняла великий галас, чим сприяла поширенню серед вояків-українців російської ар­мії ідеї створення українського війська.

Центральна Рада спочатку намагалася дистанціюватися від процесу творення першого українського збройного фор­мування. Від її імені у квітні 1917 р. було підготовлено ін­формаційне повідомлення до київських газет, де зазна­чалось, що рух за формування українського полку з 3 тис солдатів виник стихійно, без будь-якої участі організованої частини українського суспільства.

Лідери Центральної Ради, які стояли на автономістсько- федералістичних позиціях, не мали чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звід­си — орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» та ідеологічна боротьба із самостійницькою течією всередині українського руху, зокрема серед військовиків. Найпослідовніше такої позиції дотримувався В. Винниченко. Підтримавши створення Першого українського полку, він виступив проти постійної, регулярної армії. В. Винниченко бачив його не полком по­стійної армії, а народної міліції.

Згодом об’єктивні політичні обставини змусили ко­мандувача Південно-Західним фронтом генерала О. Бру­силова врешті-решт дати дозвіл на формування україн­ського полку з 500 солдатів-добровольців. При цьому фор­мування полку мало проходити в будь-якому місці, окрім Києва. Решту вояків негайно відправили на фронт.Це рі­шення викликало протест солдатів-українців. (Генерал О.   Брусилов завершив свою військову службу у біль­шовиків головним інспектором кавалерії в РККА в 1923 році — авт.). Але поки йшли переговори про подальшу долю полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, він був уже фактично сформований і озброєний. В цьому допоміг на­чальник Київського артилерійського складу полковник Со­кира. Він співпрацював з Організаційним військовим ко­мітетом.

Полк отримав від Українського військового клубу ім. наказного гетьмана П. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Фролівського монастиря, і прийняв під ним присягу. За кілька днів було проведено організацію полку,

а також утворено кадри: гарматні, кінноти, кулеметні та воєнної інженерії з тим, щоб пізніше полк розгорну­ти в дивізію. Полк нараховував 16 сотень — 3 574 осо­би. Командиром його став сотник Путник-Гребенюк (за В. Голубком — штабс-капітан С. Ластівченко⁹), а сотенними: Ярошенко, Дмитраченко, Лук’яненко, Ізбицький та Мичко¹⁰. Була думка призначити само­го М. Міхновського командиром полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, але була залишена, бо полуботківці ди­вилися на цей полк тільки, як на початок великої ро­боти і боялися залишитись без головного свого ке­рівникаЗгодом командиром полку став викликаний із Сим­бірська (Росія) підполковник Ю. Капкан, який, при­їхавши, на всіх полуботківців справив добре враження. Решту командного складу доповнили українські офіцери з російських частин.

Зі створенням першої української частини змушений був погодитися і військовий міністр Російської республіки О. Керенський, хоча й визнав неприпустимим переведення українських військових одиниць із однієї частини в іншу для утворення окремих українських корпусів у межах ро­сійської армії.

Згода Тимчасового уряду переконала Центральну Раду в силі українського військового руху. Але замість того, щоб твердо стояти на позиції створення національних Збройних Сил, вони продовжували говорити про «збе­реження єдиного революційного фронту». Козаки полку ім. гетьмана Б. Хмельницького до українських соціаліс­тів ставилися прихильно, але не могли їм пробачити ло­яльність і нерішучість супроти російського уряду.¹¹

За наказом Центральної Ради, 26 липня 1917 р. «богданівці» відряджалися на фронт. Перед відправленням на них здійснили провокативний напад кірасири та дон­ські козаки. 16 українських вояків було вбито, а 30 по­ранено. Українські організації на чолі з Центральною Радою вимагали від російської влади вивести кірасирів і донських козаків з Києва та усунути з посади на­чальника Київського округу полковника К. Оберучева.

На фронті полк «богданівців» був у складі 10-ї пі­хотної дивізії 5-го армійського корпусу як однієї з най­кращих бойових частин, а 1 листопада 1917р. його по­вернули до Києва. У подальшому він брав активну участь у війні з більшовиками. Полк ім. Б. Хмель­ницького — найстаріше українське національне зброй­не формування, що проіснувало до кінця 1920р., зокрема, з квітня 1918р. воювало у складі Запорізького Корпусу як 3-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького пі­хотний полк.

З почину Українського військового клубу ім. наказного гетьмана П. Полуботка постала ще ціла низка укра­їнських частин: Полуботківський полк, Дорошенківський полк у Чернігові, Гайдамацькі загони в Одесі та Катеринославі й багато інших. Це також дало по­штовх до створення перших українських частин на фронті.

Те, що робилося в Києві, мало загальноукраїнське зна­чення. Всі погляди звернені були на Київ і всюди, де був активний український військовий елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином витворилась деяка однорідність українського військового руху і конк­ретних його форм на всій території України і навіть в Ро­сії, де були військовики-українці.

У Москві пройшла багатолюдна маніфестація, в якій прийняло участь майже 10 тисяч військовиків). На з’із- ді солдатів-українців в Мінську було утворено україн­ську фронтову раду Західного округу, яку очолив С. Пет­люра. Такі ж з’їзди відбулися у Саратові, Пензі, Каза­ні. У Саратові організувався полк ім. І. Мазепи, а в Мос­кві — Український запорізький полк ¹².

Офіцери та матроси (українці) Петроградської Морської школи 20 квітня 1917р. ухвалили звернення до місцевої Ради робітничих та солдатських депутатів негайно висунути вимоги до Тимчасового уряду щодо виділення всіх солдатів, офіцерів і урядовців (українців) тилових військових формувань в окремі українські частини, та не відправляти їх на фронт, поки не по­чнеться формування українських частин. Зважаючи на технічні умови, вони мали переводитися на тери­торію України. Частини та з’єднання Південно-За­хідного фронту мали поповнюватися українськими кад­рами в запасі, а офіцери-українці та випускники вій­ськових навчальних закладів призначатися до сфор­мованих частин.

Станом на початок травня 1917 р. в російській армії було створено 1337 українських організацій, більшість з них (685) — на Південно-Західному фронті та майже 300 — у Київському військовому окрузі. Така ситуація спону­кала Центральну Раду до формування інституцій, здатних керувати українізацією в армії.¹³

Непересічну роль у процесі творення Української національної армії відіграли три Всеукраїнські військо­ві з’їзди, які відбулись впродовж Української революції 1917-1921 рр.

«Ґенеза самих з’їздів лежала в т. зв. наказі ч. 1, що його видав військовий міністр Тимчасового Уряду Гуч­ков 1 (14) березня 1917 року. На підставі того наказу кожна військова частина російської армії повинна була вибрати для себе комітет салдатських депута­тів, до компетенції якого належала контроля уживання зброї, без порушення військової дисципліни та втру­чання в компетенцію командного складу. Організація ко­мітетів з їх контролею поширилася на всі військові з’єд­нання, від найнижчих до найвищих, від сотень аж до Всеросійського з ’їзду військових депутатів у Петрограді. Цей наказ давав право користування безплатним транспортом обраних депутатів і утримання їх на кошт держави в часі виконування ними обов’язків. Цим правом негайно скористалися також українські вояки російської армії для свого національного об’єднання».¹⁴

Якось непоміченою минула в четвер, 18 травня 2017р., 100-а річниця Першого всеукраїнського військового з’їзду, який сколихнув масову свідомість малоросів в од­ностроях, і не тільки, та закликав до творення свого на­ціонального Українського війська. Може тому, що ані в Указі президента, ані в плані Кабміну, ані в Додатку до постанови Верховної Ради жодного разу не зустрічаємо окремої згадки про військові з ’їзди, які проголосили ідеї збройного захисту української державності та заклали підвалини для творення Української національної армії.

В Україні у цей час почалися активні соціально-полі­тичні процеси, спрямовані на вирішення проблем ство­рення власної національної армії.

«У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в ук­раїнських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння. Приблизно через два тижні після сформування Богданівського полку був на 5(18) травня 1917р., скликаний 1-ий Всеукраїнський Військовий З’їзд до Києва».¹⁵

З’їзд було скликано з ініціативи Товариства ім. геть­мана П. Полуботка. Цей з’їзд мав служити також для поборюваня ворожих до української військової акції впли­вів. Організація українського військового руху — за вийнятком 1-го Українського корпусу, зорґанізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоро­падським — відбувалась революційним шляхом, тобто на­перекір легальній військовій владі. Організовані за таких умовах українські військові частини не можна було вва­жати за регулярні, дисципліновані збройні сили. Для ви­конання такого завдання необхідно було створити відпо­відну організацийну інституцію. Це і спонукало Полуботківців до скликання Першого всеукраїнського вій­ськового з’їзду.

«Метою з ’їзду було зробити зовнішню демонстра­цію українських збройних сил, а внутрішньо створи­ти керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях ве­ликого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. При­їзд коло 700 делегатів від 1,580,702 українських вояків (Вістник УВГК Ч. 1) зробив пригноблююче враження на москалів».¹⁶

Представники Центральної Ради розглядали з’їзд як за­сіб опанування стихією українського військового руху шля­хом нав’язування їй автономії України у складі Росії. М. Міхновський та представники Полуботківського това­риства вважали єдиним шляхом до відбудови української державності негайне утворення могутньої власної армії. Вони сподівалися на розуміння серед делегатів з’їзду, але значна частина вояцтва ще була під значним впливом ро­сійських федералістських ідей.

   Українська Армія мала бути регулярна. Створювати цю мілітарну силу потрібно було методом «доконаних фак­тів» як полк ім. Б. Хмельницького. М. Міхновський не від­кидав відновлення в Україні гетьманату. Передбачалося що на з’їзді буде йти боротьба між самостійницькою (дер­жавницькою), представлену М. Міхновським та при­хильниками, та демократичною течіями, носіями якої вис­тупали більшість соціалістичних партій, які входили до Центральної Ради. Головне завдання з’їзду, наполягав М. Міхновський, — створити авторитетний орган, що умож­ливить формування українських військових частин, не по­требуючи дозволу від Петрограда. Робота з’їзду проходила під сильним впливом самостійницької течії, прихильни­ки якої серед делегатів з’їзду становили 45 відсотків.¹⁷ Пев­ним чином М. Міхновський та його група вплинули на рі­шення з’їзду.

 На з’їзді було ухвалено резолюції про організацію ук­раїнського війська шляхом українізації російських частин. Серед інших питань, розглянутих і виділених у постанові з’їзду, варто згадати про такі: про автономію України, про Українське військо, про українські клейноди, про перший Український Козацький полк ім. Богдана Хмельницько­го, про українську народну міліцію, про українізацію вій­ськової освіти. Делегати з’їзду затвердили полк ім. Бог­дана Хмельницького як регулярну українську націо­нальну військову одиницю, а всіх записаних до нього сол­датів і офіцерів ухвалили вважати його особовим складом.

 Було також окреслено організацію адміністрації в Ук­раїні, яка мала формуватися на пропорційній основі від­повідно до чисельності тих націй, що проживають на її території¹⁸.

Для того, щоб очолити та координувати національне військове будівництво, було обрано Тимчасовий Україн­ський генеральний військовий комітет (УГВК), який очолив С. Петлюра. По суті УГВК став прообразом вій­ськового міністерства України. В ухвалі з’їзду «Про ук­раїнське народне військо і Український генеральний вій­ськовий комітет» була вимога щодо негайної «націона­лізації армії на національно-територіальному принципі», а також потреба створення Української Армії.¹⁹ На про­тивагу самостійникам на з’їзді виступив В. Винниченко. Він став переконувати делегатів в тому, що Україні ні за що воювати, адже вона нікого не збирається поневолю­вати. Вона має закінчити війну й разом з російськими пра­цюючими класами улаштувати нове життя у спільній дер­жаві — Росії. Під тиском УСДРП і УПСР у підсумковій ре­золюції з’їзд записав, що постійне військо як знаряддя па­нування буржуазних класів не відповідає змаганням на­роду, адже всяка війна є справою не народів, а імперіа­лістичної політики пануючих класів. Тому український вій­ськовий з’їзд, закладаючи перший фундамент задля ор­ганізованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб по війні Українська Армія стала армією всього народу — народною міліцією.²⁰ Так марнувався український національний порив у військах, пропускався найзручніший момент для формування

Української Армії. М. Міхновський і полуботківці завзято бо­ронили ідею сильної дисциплінованої Української Армії, але не могли встояти проти напору демагогічної більшості. На хвилі демократичних настроїв, які панували і серед сол- дат-українців, відродження Збройних Сил очолили далекі від армії люди. Часто вони були вороже наставлені до неї. І в цьому затаїлася небезпека для створення основ самої державності України. Голова УГВК С. Петлюра був од­ним із небагатьох зі свого партійного оточення, який не­забаром усвідомив необхідність створення регулярної Ук­раїнської Армії.

Перший всеукраїнський військовий з’їзд підняв в очах всеросійського петербурзького уряду значення і питому вагу української Центральної Ради. Але сама Цен­тральна Рада значення української військової сили не хо­тіла розуміти. Її зусилля і в подальшому спрямовувались в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Думка про українізацію війська була неприйнятною для росіян. Та й багато українських діячів не особливо під­тримували її. Їхньою політичною програмою передбача­лася автономія в межах великої Росії, а для цього військо не було потрібне. Крім того, в самому Генеральному Ко­мітеті не було спільного погляду на рішучість прагнень перед тимчасовим російським урядом. Але бажання ви­окремити українців в окремі сотні, курені, полки, дивізії і навіть корпуси вже набрало виразних форм.

Тимчасовий уряд практично відкинув всі вимоги ук­раїнців. Фактично він зігнорував ухвали Першого всеук­раїнського військового з’їзду і не визнав Генерального вій­ськового комітету. Адже цей уряд сповідував принцип єди­ної і неподільної Росії.

Незважаючи на спротив командування і проросійських партій, які організували шалену антиукраїнську кампанію, Перший всеукраїнський військовий з’їзд спонукав до по­дальшого розвитку українського військового руху та на­ціонально-визвольної боротьби в Україні загалом.

     Практично всі частини, особовий склад якіх складав­ся бодай наполовину з українців, завжди висловлювався за українізацію армії. А ті заходи, які проводили при­хильники єдиної армії та централізованої Російської держави,як наприлад проведення спеціальних зборів, що засуджували національний рух в армії, мали незнач­ний вплив. Український військовий рух набув найбільшого розмаху у тилових запасних частинах. Переважно їх комплектували з українців.

У Вінницькому гарнізоні збори солдатів і офіцерів ви­магали від Тимчасового уряду виконання ухвал Першого всеукраїнського військового з’їзду. А Український гене­ральний військовий комітет вони визнали своїм най­вищим органом влади. В кінці травня 1917р. солдати і офіцери Одеського гарнізону виступили з вимогою ут­ворення окремого українського полку. В цей же час, Рада Всеукраїнської юнкерської спілки звернулася до юнке­рів із закликом вступати до Української Армії. 24 травня 1917р. в Сімферополі відбулося Шевченківське свято, в якому взяло участь понад 10 тис солдатів і офі­церів місцевого гарнізону. На цьому святі були україн­ські делегації Чорноморського флоту, а також із Се­вастополя та Феодосії. Саме тут проголосили про створення Українського полку ім. гетьмана П. Доро­шенка під командуванням Шиманського.²²

У травні активізувався український військовий рух і на Чорноморському флоті, де координатором виступив Чорноморський український комітет. Це сприяло і роз­гортанню в Криму національно-визвольної боротьби та­тар. За підтримки українців тут у травні було сформова­но татарський курінь. Командування Полку ім. гетьмана П. Дорошенка мало дружні взаємини із сімферопольським мусульманським, очолюваним муфтієм Ч. Челебієвим.²³

Створення українських частин відбувалось і на ет­нічних російських землях. Так, у червні 1917 р. в Коми- шині (Росія) на базі запасного полку був утворений ба­тальйон ім. М. Грушевського, який мав відбути в діючу армію через Харків.

Розвиток українського військового руху мав вплив і на українських військовополонених, які перебували в табо­рах Німеччини та Австро-Угорщини. Вони були обізна­ні про події в Україні завдяки Союзу Визволення Украї­ни (СВУ), який проводив роботу щодо організації укра­їнських частин з полонених українців російської армії.

Результатом діяльності СВУ в Німеччині стало пе­реміщення українців полонених в окремі табори — Раштадт, Вецляр та Зацведель, а в середині травня усіх полонених офіцерів-українцівросійської армії до табору Ганновермюнден. Згодом сюди прибув генерал-майор В. Зелінський, колишній командир 6-ї Сибірської ар­тилерійської бригади. Так розпочалася конкретна вій­ськова робота щодо підготовки кадрів для частин, які належало сформувати в Німеччині, і починалася історія дивізії Синьожупанників. В Австро-Угорщині українські табори військовополонених були у Вільзербурзі, За- льцведелі, Домбчевську, Турулі, Йозефштадті. СВУ також проводив тут аналогічну роботу, але навесні 1917р. австрійське військове командування не давало офі­ційного дозволу чи обіцянок на формування з військо­вополонених окремих частин.²⁴

Тимчасовий уряд і дальше робив усе можливе, щоб не допустити українізації армії. І хоча на початку українського військового руху автономістська течія виявилася сильні­шою та впливовішою, ніж самостійницька, проте сила цьо­го руху змусила Центральну Раду підтримати ідею ук­раїнізації армії.

У червні 1917р. силами Військового клубу імені По­луботка була сформована військова частина — Другий український ім. гетьмана Павла Полуботка козачий
полк. Він не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Киє­ві самостійницького війська.

Розпочалася активна підготовка до Другого Всеукра­їнського військового з’їзду. Український генеральний військовий комітет розробив положення щодо представ­ництва українців-військових на цьому. А російські вій­ськові власті докладали чималих зусиль, щоб приховати від солдат-українців інформацію про скликання військо­вого з’їзду. Військовий міністр О. Керенський надіслав до всіх частин телеграму із забороною під карою притягнення до військово-польового суду їхати на з’їзд. Таким чином він мимоволі сам довів інформацію, яка приховувалася. Також О. Керенський надіслав телеграму Генеральному військовому комітету, в якій заявив про несвоєчасність про­ведення з’їзду, який буде відволікати солдатів та офіце­рів від виконання їхнього прямого обов’язку перед Віт­чизною, а питання про національні війська негайно ви­носиться на розгляд Тимчасового уряду.²⁵ Та Централь­на Рада, наперекір Тимчасовому уряду, скликала Другий всеукраїнський військовий з’їзд, який 5 червня (18-23 червня) 1917 року розпочав свою роботу в Києві. На з ’їзд прибуло 1 976 делегатів, що представляли 1 732 444 ор­ганізованих українських вояків.²⁶

Перший день з’їзду проходив бурхливо. Депутати ви­магали від Центральної Ради припинити будь-які пере­говори з Тимчасовим урядом та не посилати до нього де­путацій. Особливо по-самостійницьки налаштовані були представники дорошенківців з Чернігова та полуботків- ці з Києва. Така радикальність вимог відбилася і на по­зиції лідерів Центральної Ради та Генерального військо­вого комітету. Але це було не стільки зміною їх поглядів на творення Української Армії, скільки бажання зберег­ти контроль в ситуації, що склалася.

Центральним питанням в роботі з’їзду було організа­ційне оформлення українського військового руху. Знову між прихильниками та противниками створення Україн­ської Армії відбулася суперечка. В. Винниченко намагався довести непотрібність національної армії. Про це йшло­ся в його статтях у «Робітничій газеті» та виступах на з’їз­ді. «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а зни­щення всяких постійних армій, — зазначав він. — Не ук­раїнську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з україн­ців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструюва­ти так, щоб це було українське народне військо. Україн­ська демократія повинна в сей час добре пильнувати — ук­раїнського мілітаризму не було і не повинно бути й далі»²⁷. Але ця позиція не могла знайти підтримки у про­фесійних військових з чіткою національно-державниць­кою орієнтацією, бо, як писав той же В. Винниченко, «їм хочеться … дійсно армію, таку саму армію, якою пиша­ються всі імперіалісти всіх держав і націй»²⁸. Цікаво, що вже перебуваючи в еміграції, невдачу за створення Ук­раїнської Армії В. Винниченко намагався перекласти на С. Петлюру.

Як і на Першому військовому з ’їзді, найвпливовіші ук­раїнські політичні партії надавали пріоритет соці­альним, а не державотворчим питанням, серед яких чільне місце посідало творення національних збройних сил. Це призвело в подальшому до того, що той вій­ськовий матеріал, який всеукраїнські з’ізди давали Центральній Раді, так і не оформився в боєздатну на­ціонально-свідому Українську Армію. Центральна Рада значною мірою спричинилася до нейтралізації саме тих радикальних військових елементів, які хотіли надати чітко окреслених організаційних форм українському вій­ськовому рухові. Якби-то прислухалися тоді до націо­нально свідомих військовиків, а зокрема М. Міхновського, то не було б страшних голодоморів 1921-1923 та 1932-1933 рр., репресій проти українського народу, бо було б кому його захистити. Адже на той час російське військове командування уже було не спроможне при­боркати український військовий рух. Це зазначав і ге­нерал А. Денікін²⁹. А першопричиною цього була саме масовість цього руху, і власне це вберегло його, а заод­но і Центральну Раду, від розгрому з боку Тимчасового уряду і особливо чорносотенного офіцерства.

До найважливіших здобутків Другого військового з’їзду можна віднести оформлення прообразу штабу майбутніх Збройних Сил — Українського генерального вій­ськового комітету. В червні 1917 р. УГВК складався з дев’яти відділів: інструкторського, агітаційно-просвіт­ницького і організаційного, мобілізаційного та військової комунікації, канцелярії, комендатури та комітету для ор­ганізації Вільного козацтва, юристконсульського, стройо­вого, що перебрав на себе функції розробки військових ста­тутів, комісії спеціальних служб, санітарно-медичного від­ділу з ветеринарною секцією. Така структура залишалась до листопада 1917 р., тобто до того часу, коли було сфор­мовано Генеральний і Головний штаби Армії УНР.³⁰

Однією із важливих проблем, яку прийшлося вирі­шувати УГВК, — проблема офіцерських кадрів. Це біль­ше стосувалось генералітету. Українців серед генералів то­гочасної російської армії було мало. І на перших порах вони зголошувались на українську службу під тиском пев­них обставин, а саме масових протестів революційно на­строєних солдатів, у разі невибору на командну посаду. А пізніше декотрі просто втікали від більшовицьких по­рядків в армії. Переважна ж більшість російських гене­ралів вбачала смертельну небезпеку для майбутнього Ро­сійської держави в українізації армії. УГВК мав підста­ви на недовіру до таких військових фахівців. Але як для українського військового центру в УГВК бракувало вій­ськових фахівців. Виходячи з цього, Другий військовий з’їзд створив допоміжний орган — Всеукраїнську Раду вій­ськових у складі 132 осіб (60% солдати, а 40% офіцери), які увійшли і до Центральної Ради. В окремих випадках вона могла за ухвалою Центральної Ради давати певні ди­рективи УГВК.

На Другому військовому з’їзді були представники Віль­ного козацтва. З’їзд власне легалізував цю військову формацію. Створення загонів Вільного козацтва розпо­чалося навесні 1917р., і записувались у них цілі села й по­віти. Ця нова військова формація започаткувалася у Зве­нигородському повіті на Полтавщині, а звідти швидко по­ширилась на Лівобережну та Правобережну Україну. Ці загони відзначалися самовідданістю і дисциплінованістю, а їхні делегати на Другому військовому з’їзді виділяли­ся своїми радикальними виступами. Центральну Раду Віль­не козацтво зацікавило як військова формація міліцей­ського типу, що змогла б замінити регулярну армію. Про­те, влітку 1917 р. Українська Центральна Рада не виробила відповідного ставлення до Вільного козацтва, тому воно провадило свою роботу, значною мірою, самостійно. Представники національних меншин в Українській Цен­тральній Раді ставились до Вільного козацтва надзвичайно вороже.³¹ Другий військовий з’їзд підтримав наступ на фронті, але вимагав від уряду широкомасштабної українізації армії та флоту. З’їзд ухвалив низку постанов, у яких констатувалося:

1.   Тимчасовий Російський уряд не розуміє процесів, які відбуваються, що породжує загострення суспільно- політичної обстановки в Україні.

2.   Підтримуючи постанови І Всеукраїнського вій­ськового з’їзду про українізацію війська, з’їзд доручає Ук­раїнському Військовому Генеральному Комітетові (УВГК) якнайскоріше розробити детальний план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного впроваджен­ня його в життя.³²

Всі рішення з’їзду з поточних політичних та військо­во-організаційних питань виходили за межі автономіст­ської політики Центральної Ради. Відсутність твердих дер­жавницьких позицій у провідних політичних партій та і тогочасному українському суспільстві загалом призвело на тому етапі до обмеження українського військового руху рамками автономії. Це спричинило його значне послаб­лення. На Другому військовому з’їзді 10 червня Цен­тральною Радою було оголошено 1-й Універсал про ав­тономію України у складі Росії. По всій Україні люди свят­кували, виконували «Ще не вмерла», зачитували «Запо­віт» Тараса Шевченка. Але, на жаль, тодішні політики, не мислили Вільної України без Росії. На все, що відбувалось в Україні вони дивились через призму російських, а не ук­раїнських процесів. За такої політики в майбутньому Ук­раїнської Держави не було місця для своїх збройних сил.

Всі загальноросійські партії, окрім більшовицької, вис­тупили з його різкою критикою та звинуваченням вій­ськового з’їзду і Центральної Ради у зраді революції. 15 червня був створений виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний Секретаріат, практично уряд автономії. В подальшому до його складу на правах секретарства мав увійти Генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою.³³

До подій, які були в першому періоді творення укра­їнського війська, належить Третій всеукраїнський вій­ськовий з’їзд, який проходив 20-30 жовтня (2-12 листо­пада) 1917р. у Києві за участі трьох тисяч делегатів. Де­легати обговорили стан українізації у військах та ухвалили відповідну резолюцію. З’їзд наполягав на негайному проголошенні Центральною Радою демократичної рес­публіки в українських етнографічних межах, узяття Цен­тральною Радою і Генеральним секретаріатом усієї по­вноти влади у свої руки, скликання суверенних Установ­чих зборів, які повинні ствердити республікансько-де­мократичні форми правління в Україні.

В цей час вся влада в Росії перейшла до рук більшо­виків. Делегати ухвалили постанову «Про курінь з’їздо- вий», у якій, зокрема, постановили залишити частину чле­нів з’їзду в Києві до стабілізації політичного становища, зорганізувавши їх в окремий курінь і підпорядкувавши його Центральній Раді. Пізніше курінь був переформо­ваний у Перший український полк охорони революції. 26 жовтня (8 листопада) делегати ухвалили рішення на пев­ний час припинити роботу з’їзду.

«Скориставшись цілковитою анархією, що панувала на фронті і в тилу, 7листопада 1917 більшовики на чолі з Леніним повалили Тимчаовий уряд і захопили владу в Росії (окрім Кубані та Дону). УЦР не визнала більшо­вицький переворот і засудила його».³⁴

20 листопада Українська Центральної Рада проголо­сила Третій Універсал, в якому проголошувалось, що Ук­раїна стає Українською Народною Республікою, зберігаючи федеративні зв’язки між УНР і Росією. Хоча залишало­ся неясним, про яку Росію йдеться, оскільки Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія на той час уже перестала існувати. На тому етапі влада боя­лася думати про державну самостійність. На зібраннях і з’їздах зацитькували самостійницькі голоси. Владна елі­та не мислила національними категоріями. Вона все ще очікувала спрямування з колишньої імперської столиці.

Це був час найбільшого розкладу тієї української вій­ськової сили, що витворилась сама собою. Більшовики про­водили агітацію серед українських частин Київського гар­нізону, щоб запобігти утворенню Української армії. Це під­ривало авторитет української влади та розхитувало дис­ципліну. Водночас більшовики намагалися надати про­цесам демобілізації і одночасного формування своїх час­тин і з’єднань більш організованих форм.

Внаслідок українізації або через самовільне відок­ремлювання від російських частин з березня 1917 р. до січ­ня 1918 р. (проголошення державної самостійності Ук­раїни), з’явилося дуже багато українських збройних фор­мувань. Але вже восени та взимку 1917-1918 рр. майже всі ці угруповання були деморалізовані або їх вояки ро­зійшлися по домівках чи під впливом більшовиків пере­йшли на їх бік. В найкращому випадку українізовані час­тини залишилися нейтральними.

Що ж спричинило такі процеси? Більшість провід­ників українського військового руху вважали, що в осно­ві устрою будь-якої армії має бути не військова дисцип­ліна, а «свобода»; у козакуванні мусить проходити чер­воною ниткою не дисципліна, а легкість у чинах, що ме­жувало з анархією та низьким рівнем відповідальності, а часом призводило до невиконання наказів.

Практично всі керівники політичних партій основи Центральної Ради виступали за створення народної міліції. Вони вважали, що армія в ХХ ст. не потрібна, а народної міліції достатньо для виконання всіх функцій. І це не­зважаючи на те, що на фронтах Першої світової тривали бої, а в Росії один за одним відбувались збройні конфлікти. Наскільки це серйозна помилка керівників Центральної Ради, стало зрозуміло після захоплення більшовиками вла­ди в Росії в жовтні 1917 р. (Точно так же легковажили обороною України керівники української держави до 2014 р. — авт.).

Над Україною нависла загроза російською агресії, яку більшовики розпочали 17.12.1917 р. В стані відсутності української армії, а лише з деякими її зародками, як Бог- данівці, Січові Стрільці, Юнацька Школа — захопила Ук­раїну війна з Московщиною. (Подібне відбувалось і в
2014р. — авт.). Все, що було тоді, стало на відбиття агре­сії. Українську національну збройну силу прийшлось тво­рити під вогнем ворога. В найкритичнішому моменті вия­вилося, що вояки з російської армії були ненадійними і від­мовлялися вести війну з москалями. Тільки добровольці могли бажати української держави.

Тому назріла потреба створювати вже не українізова­ні, а українські частини. У своїх працях В. Петрів об­стоював думку, що держава — це територія + народ + вій­сько. Військо є міцним тільки тоді, коли воно будується з урахуванням традицій народу, який проживає на цій Бо­гом даній землі і вихідці з нього складають основу його збройних сил. Тільки при врахуванні цього можна гово­рити про створення справді національних Збройних Сил.³⁵

   Тогочасна ініціатива українських військовиків у боротьбі за творення української держави спонукала Центральну Раду до рішучих дій, а опертя на мілітарну українську силу — додавало впевненості. Без згурто­ваних українських військовиків, без такої активнос­ті та ініціативи українського військового руху Україна не отримала б чотирьох Універсалів Центральної Ради.

Та багато часу було втрачено і нароблено багато по­милок… Варто пам’ятати, що останній універсал — Акт 22 січня 1918 р. — фактично був продиктований нагаль­ною потребою часу. Влада була силою примушена до Чет­вертого універсалу самою історією: абсолютно очевидно, що іншого виходу, як суверенність тодішня ситуація не да­вала. Пригадаймо слова Універсалу: «Нас примушено тво­рити свою долю». Істинно так.³⁶

Минуло 100 років.³⁷ Недооцінка значення військової потуги в захисті держави поставила в 2014 році Україн- ску державу на межі катастрофи.Ті ж вороги з Мос­ковщини, що і в 1917 р., воюють супроти України.

Українським політикам хочу нагадати слова Вінстона Черчилля: «Вчіть історію, вчіть історію. В історії зна­ходяться усі таємниці політичної прозорливості».

Примітки 

¹ Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу.-Львів: Кальва- рія,1997. — С.9-10.

²     Там само. — С.38.

³     Там само. — С.38-39.

⁴     Там само. — С.39

⁵     Український національно-визвольний рух. Березень-лис- топад 1917 року. Документи і матеріали / Упор. В. Верстюк. — К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. — С. 48-49 [№13. Ого­лошення про створення Установчої української військо­вої ради].

⁶     Політичний та громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Про­мова М. Міхновського на Шевченківському святі 1900 р. в Полтаві і Харкові, надрукована у Львові під назвою «Са­мостійна Україна», стала програмою Революційної ук­раїнської партії. У 1917 р. — член Центральної Ради та Ге­нерального військового комітету, один з ініціаторів орга­нізації українського війська. Ідеолог державної само­стійності України. Див.: Новий довідник: Історія Украї­ни. — К.: «Казка», 2006. — С.453.

⁷     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу. — Львів: Кальварія, 1997. — С.40.

⁸     Там само. — С.45.

⁹     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу.-Львів: Кальварія, 1997. — С.48.

¹⁰     Лазуренко С.Богданівський полк // Календар «Свобо­ди». На рік 1960. — Нью-Йорк: Видання Українського на­родного союзу, 1959. — С.108.

¹¹     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу.-Львів: Кальва- рія,1997. — С.48.

¹²     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу.-Львів: Кальва- рія,1997. — С.48.

¹³     Верстюк В. Українська Центральна Рада й українізація військових частин Російської Армії / В. Верстюк // Ук­раїнський історичний журнал. — 2012. — №3.

¹⁴     Проф. Яків Зозуля. Всеукраїнські військові з’їзди в 1917 році [Електронний ресурс].-Режим доступу: Шр://котЬ- a-ingwar.blogspot.com/2009/05/1917.html

¹⁵    Там само

¹⁶    Там само.

¹⁷     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу. — Львів: Каль- варія,1997. — С.51.

¹⁸     Український національно-визвольний рух. Березень- листопад 1917 року. — С.284.

¹⁹     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу.-Львів: Кальва- рія,1997. — С.51.

²⁰     Там само. — С.51-52.

²¹     Там само. — С.52.

²²     Полк перестав існувати після боїв з переважальною си­лою червоногвардійців під командуванням підполковни­ка М. Муравйова у грудні 1917 р. під Олександрівськом і Синельниковим.

²³     Там само. — С.54.

²⁴     Там само. — С.56.

²⁵     Там само. — С.57.

²⁶     Там само. — С.58.

²⁷     Український національно-визвольний рух. Березень- листопад 1917 року. — С. 192-193.

²⁸     Там само. — С. 192.

²⁹     Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918.Утворення та боротьба за державу.-Львів: Кальва- рія,1997. — С.61.

³⁰     Там само. — С. 63.

³¹     В середині жовтня 1917 р. в Чигирині відбувся Всеук­раїнський з’їзд Вільного козацтва. На цей з’їзд не прибули представники соціалістичних партій, а генерал Скоро­падський прибув разом з усім штабом.

³²     Український національно-визвольний рух. Березень- листопад 1917 року. — С.116.

³³     Там само. — С. 65.

³⁴         [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=33971

³⁵     Петрів В.Про значіння селянства в житті держави // Петрів В.Військово-історичні праці. Листи. — К., Укра­їнська Видавнича Спілка, 2004. — С. 86.

³⁶     Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам’ять героїв Крут. - С. 188.

³⁷     27-28 липня 1991 р. в Києві в актовому залі Будинку вчи­теля (колишній Будинок Центральної Ради) відбувся I (IV) з’їзд офіцерів — громадян України. На цьому з’їзді було створено ВГО «Спілка офіцерів України» та поставлене питання про створення Збройних Сил України шляхом за­конодавчих ухвал Верховної Ради України.