З початком війни, особливо з початком великомасштабного московського вторгнення, в українському суспільстві все більше оголяються і загострюються проблеми, які полягають у вимірі моральності. Все частіше в інформаційному полі з’являються заяви, повідомлення, відеозвернення з приводу безчестя, аморальної поведінки, корупційних дій, несправедливих рішень, а іноді – навіть відбірного хамства з боку керівників різного рівня. Особливо гостро українці сприймають такі випадки у сфері Воєнної організації і сектору безпеки України. Це зрозуміло – Україна воює з вічним своїм ворогом, який хоче її знищити. Подібні випадки з боку керівників у погонах однозначно сприймаються і як пособництво ворогу. Ця ситуація багатьма українцями сприймається як така, яку не можна змінити в умовах воєнного стану. Бо, на їх думку, правовий режим воєнного стану обмежує права українських громадян.

Вважаю, що змінити цю ситуацію можна. І варто починати саме зараз в умовах воєнного стану. На перший погляд, питання моральності є специфічними і не перебувають в парламентсько-правовій площині. Але так здається тільки на першій погляд.
Чому акцентую увагу на парламенті? Тому що, на мою думку, в парламентсько-президентській республіці в умовах правового режиму воєнного стану саме Верховна Рада України повинна приймати рішення, які можуть посилити чинник моральності в керівництві державою і, зокрема, Воєнною організацією і сектором безпеки (зараз це Сили оборони України). Які рішення можуть бути? Будь ласка.

ОСНОВНИМ РІШЕННЯМ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ПОВИННО СТАТИ ЗМІНЕННЯ ВИБОРЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ.

Ще до Революції Гідності, а потім – війни з росією (2014 р.) тенденції партійної узурпації влади в Україні були в полі зору багатьох політиків і громадських діячів. Одним із таких є Почесний Голова Спілки офіцерів України полковник В’ячеслав БІЛОУС (Народний депутат України другого скликання, Член Правління Асоціації народних депутатів України, Голова Спілки Офіцерів України (1994 -1998, 2005-2012 років), далі – полковник у відставці Збройних Сил України). 21 травня 2025 року під час Міжнародної науково-практичної конференції «Вибори як форма прямої демократії: народовладдя, держава, законодавство», яка відбулася в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України, виступаючи перед поважними науковцями і політиками, він обґрунтовує висновок про те, що в Україні Виборчим кодексом обмежуються права громадян, визначено ст.38 Конституції України. А це означає, що сьогодні нам потрібна мажоритарна виборча система. Наведу з цією метою фрагмент з його виступу.

«Як проходять висування кандидатів на конференції, з’їздах — відомо. Торги, олігархи, скандали, проштовхування родичів, потрібних людей… Таке враження, щоби мати привілеї бути обраним, потрібно стати членом партії. Так це вже проходили в минулому при владі колишньої кпрс. Але це ж не так. Бути обраним — конституційне право громадян.

Чому сьогодні Україні потрібна мажоритарна виборча система?

В умовах парламентсько-президентської республіки, уряди призначені парламентом, який обирався за пропорційною системою, нестійкі, що неприпустимо у наших умовах. Під час виборів виборці орієнтуються на окремих осіб, лідерів. Інші кандидати залишаються «темними конячками». Партійні списки виборцями сприймаються неоднозначно. Щоби викликати цікавість у виборців, необхідно, щоби були окремі кандидати, а не партійний список.
Пропорційна виборча система з відкритими списками передбачає голосування за партію і одного кандидата в регіональному списку; депутатом стає той хто отримав найбільше голосів. Але потім, після голосування, може статися так, що партія отримала 5% голосів, а виборці не голосували в регіональному списку за кандидата, якого не знають чи якому не довіряють.
За мажоритарною системою така ситуація виключена. Виборці голосують за одного кандидата, і не проголосують за маловідомого чи непопулярного кандидата. Пропорційна виборча система – це передача партійній меншості від джерела влади (народ), права призначати депутата, не зважаючи на місце проживання, освіту, життєвий досвід, професійні навички. Це осідання всієї партійної еліти областей у Києві після наступних виборів.
В Україні членів партії, за неофіційними неофіційними даним, 1-1,5% від загальної кількості громадян. І ця меншість, через ухвалений кодекс, є замовником державної політики, виконавцем, і контролює свою ж діяльність. На виборах партія висуває кандидатів, створює через своїх кандидатів виборчі дільниці. Для контролю за виборами надсилає своїх представників до всіх комісій: від дільничних до ЦВК. Парламент, створює партійний уряд, який ніхто з громадян не бачив і за нього не голосував.
Спосіб формування будь-якої організації, підприємства, є визначальним у забезпеченні їх відповідними професіоналами. При мажиротарній системі виборів, як правило, одна із партій (або коаліція, утворена до виборі) отримує більшість, що надає право формувати уряд і реалізувати програму, за яку голосували виборці. В такий спосіб виникає постійний взаємозв’язок між народом (джерелом влади) і депутатами, які безпосередньо отримали мандат від народу. Це дозволяє виборцям контролювати виконання програм, і діяльність виконавчої влади. Виборцям відомо, які міністри будуть виконувати програму уряду. Саме тому, для забезпечення конституційних прав громадян, Україні потрібна мажоритарна система виборів, за допомогою якої був ухвалений Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991р, Конституція України 28 червня 1996р.

ВИСНОВКИ

1. Відповідно до ст. 22, 24, 38, 71, 76, 141 Конституціґ України право бути обраним, брати участь в управлінні державними справами належить кожному громадянину, а не політично організованій сукупності громадян: партіям. Демократія означає громадський контроль над елітами, а не контроль еліт над громадянами. Демократія для народу, без народу — приречена.
2. Конституційний принцип рівності, установлений статтями 21, 24 Конституції України на всі правовідносини в суспільстві, — є гарантією рівності всіх людей, у своїй гідності та невіддільності їх засадничих прав. Запровадження законодавчих обмежень у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина, не може суперечити цьому принципу. Виборчий Кодекс України, всупереч ст.38, безпідставно обмежує право громадян брати участь в управлінні державними справами.
3. Гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їх правах і свободах означає конечність забезпечення їм рівних юридичних можливостей для реалізації однакових за змістом та обсягом прав. Мажоритарна виборча система відповідає міжнародним стандартам і Конституції України.
4. З конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правових нор, у виборчому законі, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування, не виключає необмеженості трактування в правозастосовній практиці, і неминуче приводить до сваволі.
Отже, будемо вчитися на вічних Біблійних засадах: «Оберіть собі в колінах ваших мужів мудрих, розумних і випробуваних», а не на групових, корпоративних інтересах людей.»

Повністю з виступом можна ознайомитися на Порталі українських офіцерів – Спілки офіцерів України

Саме цей склад Верховної Ради України, усвідомлюючи свою історичну повоєнну місію, може і повинен прийняти ці зміни у Виборчому кодексі України. Тому що 2019 року парламентарі цього не зробили. Хоча події під час Революції Гідності і початку російської агресії у 2014 році були очевидним наслідком партійної узурпації влади. А залишки антиукраїнських сил в парламенті і сьогодні під партійним прикриттям блокують рішення, які спрямовані на зміцнення моральності і чесності української влади, що зменшує її силу.
Стосовно того, що Воєнна організація і сектор безпеки України повинні функціонувати рівновіддалено від партідеологій, ми разом з Народним депутатом України першого скликання Миколою КОРОБКОМ як члени Спілки офіцерів України ще у 2012 році під час парламентських слухань навели приклади наявності загроз (у тому числі у Кривому Розі) і спираючись на чинні на той час закони і правові акти з питань національної безпеки та оборони, подавали такі спільні пропозиції:
«Доручити профільним комітетам Верховної Ради України розробку та розглянути зміни і уточнення до законодавства, що регламентує діяльність Воєнної організації та сектору безпеки України, якими зобов’язати суб’єкти забезпечення національної безпеки, зокрема, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Службу безпеки України, Службу зовнішньої розвідки України, Державну прикордонну службу України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України, у межах їхніх повноважень і відповідальності створити умови, які б не допускали дій партійного впливу (або таких, що можна так розуміти) щодо представників Воєнної організації і сектору безпеки України, та розглядати такі випадки як виникнення загрози національній безпеці України.
Верховній Раді України організувати загальнонаціональний процес розробки й затвердження на законодавчому рівні Загальнодержавної системи патріотичного виховання молоді і, зокрема, молодого захисника Вітчизни, гарантованої від партійно-ідеологічного впливу на всіх рівнях, починаючи з найнижчого (село, район, місто…), і яка зміцнювала б державну політику з питань національної безпеки.»

Повністю з ціми пропозиціями можна ознайомитися на сайті ВГО Спілка офіцерів України

Зараз ми спостерігаємо, як задовольняючі свої партійні амбіції при владі, керівники, у тому числі регіонального рівня, не відчувають межі порядності, честі і взагалі моральності в питаннях організації заходів справедливого відзначення і вшанування загиблих захисників, ветеранів, людей з інвалідністю, відновлення і реабілітації. І мова тут не в кількості коштів, які виділяються, а в чесному, справедливому й відкритому підході з урахуванням думки і прагнення людей.

А тепер – стосовно рішень, що можуть ефективно сприяти посиленню моральних чинників всередині структур Воєнної організації і сектора безпеки. Зараз це Сили оборони України.
Знову звертаюся до досвіду 20-річної давнини, коли вперше надіслав пропозиції до керівництва ЗСУ і держави щодо визначення правового статусу громадських інституцій, що на той час діяли всередині структур Воєнної організації і сектору безпеки України. Тоді їх називали громадськими органами і діяли вони на підставі відомчих наказів та інструкцій. Наприклад збори особового складу, збори офіцерів, збори (або ради) сержантів. Були навіть збори жінок. На той час статус визначався керівником силового або оборонного відомства. Зрозуміло, що збиралися вони не за потребою людей в погонах, а за рішенням начальства. Хоча в тих положеннях декларувалося все людське. Отримав відписки. У 2012 році, під час парламентських слухань ”Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України”, знову передав до профільного комітету пропозиції. А суть їх в наступному:

«Правовий статус громадських інституцій, які діють всередині військових формувань (збори офіцерів, жіночі ради, ради офіцерів, сержантів, працівників спеціальних органів або підрозділів і їм рівні) або при них (громадські ради, громадські колегії або їм рівні) у складі силових структур та правоохоронних органів держави, починаючи із первинних ланок (підрозділів), повинен визначатися вищим законодавчим органом держави після попереднього широкого парламентського і громадського обговорення.»

Тоді, в 2012 році, під час обґрунтування пропозиції, я відзначав, що ці інституції не мають незалежного, гарантованого законодавцем, статусу самостійного громадянського органу всередині військових формувань, силових відомств і правоохоронних органів саме із завданням – ЗМІЦНЮВАТИ ВОЄННУ ОРГАНІЗАЦІЮ І СЕКТОР БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ, ПОЧИНАЮЧИ ІЗ ПЕРВИННИХ ЛАНОК (ПІДРОЗДІЛІВ).

Більш помітними перепонами, які створені державою для громадян у погонах щодо їхнього недопущення до будівництва та вдосконалення воєнної організації і сектору безпеки як до важливої складової державного будівництва на той час я називав ось що:
«До законотворчості в питаннях Воєнної організації та сектору безпеки України допущені люди, які змушені у цьому процесі виявляти не громадянську позицію, а партійну і мати для цього фінансовий потенціал, який неможливо створити законним шляхом громадянину в погонах знаходячись на військовій службі, яку сьогодні держава визначає, як «особливий вид державної служби» (так сформована Верховна Рада України відповідно до чинного виборчого законодавства сьогодні).
Військовослужбовці все більше і більше обмежуються у своїх конституційних правах (заборона політичної діяльності, збільшення обмежень участі у виборах, обмеження громадської діяльності, яку вони можуть здійснювати лише у позаслужбовий час, обмеження у доступі до інформації, у праві пересування та багато іншого).
Проголошення керівництвом держави підтримки громадянського суспільства для його представників саме в галузі Воєнної організації та сектору безпеки України є декларативним і не гарантує їм реальної участі у процесі його створення, контролю його розвитку та зміцнення. Це насамперед громадські ради при силових відомствах і правоохоронних органах, що формуються відповідно до рішень або Кабміну, або керівника відомства з числа тих представників, яких вигідні керівництву, тобто під себе, а громадські інституції всередині військових формувань (таких як Рада офіцерів у ЗСУ або подібні інституції в МВС чи СБУ ) згідно положень, що затверджуються керівниками цих відомств) – теж під керівника такого відомства. Більше того, керівники цих відомств протягом усього їхнього існування постійно використовують ці громадські структури на свій розсуд. Дуже часто – саме для того, щоб піддати невигідну для керівництва думку «громадському» осуду з боку такої кишенькової інституції, а не спиратися на громадську думку чи враховувати її підчас пошуку, відпрацювання і прийняття управлінських рішень та організації незалежного, об’єктивного, неупередженого контролю його реалізації чи оцінки, починаючи з первинних ланок (підрозділів).
Якщо вирішення питання розширення прав громадян у погонах стосовно їхнього допуску до представництва у Парламенті чи з питань зміни виборчого законодавства при такому формуванні і складі Верховної Ради сьогодні є нереальним, то вирішення проблеми із визначенням правового статусу громадських інституцій всередині військових формувань і при них у складі силових структур та в правоохоронних органах, починаючи з первинних ланок (підрозділів), сьогодні може бути реалізованим. Причому – навіть за такого складу парламенту.
З початку відродження Україною своєї державності у 1991 році і створення власних силових і правоохоронних органів ми не спромоглися дійти до створення системного громадянського чинника всередині війська. Зовнішні ознаки таких інституцій ще з часів срср існують постійно. І також постійно їх демонстративно змінюють (нібито – для посилення ролі громадянина в погонах у зміцненні Воєнної організації та сектору безпеки України). Тільки у Збройних силах України різними наказами МО України багато разів створювались, перейменовувались, змінювались положення то «про Збори офіцерів», то «про Ради офіцерів». Навіть були потуги (під час МОУ А. Гриценка) поговорити «про Товариство офіцерів Збройних сил України» (яке так і не створили)… Про діяльність такого роду структур ми можемо почути або напередодні виборів (як правило – Верховного головнокомандувача, Президента), або ж тоді, коли треба щось підтримати, чи когось засудити, порушити кримінальну справу за сумнівних обставин… [станом на 2025 рік ці інституції всередині структур Воєнної організації та сектору безпеки вже ліквідовані і участь людей в погонах зупинена]
Таке ставлення до громадських інституцій, які повинні впливати на рішення у військових формуваннях, починаючи із первинних ланок (підрозділів), сформувалося за совєтського тоталітарного минулого, коли саме на первинні ланки (підрозділи) військових формувань у складі силових структур (і особливо – правоохоронних органів) покладалося завдання з реалізації злочинних рішень, вироків, наказів і просто висловлених думок котрогось із партійно-політичних тодішніх керівників тієї антинародної держави.»

Повністю з тим виступом можна ознайомитися на сайті ВГО Спілка офіцерів України

Тож тепер є очевидним, що одним із основних чинників, які створювали підґрунтя й умови для російської агресії, було створення тотального середовища безчестя, несправедливості, відсутності моральності шляхом партійної узурпації влади та ігнорування українців як громадян у процесі керівництва державою і Воєнною організацією та сектором безпеки України. Та Верховна Рада України зараз не звертає уваги на ці чинники. Однак, на мою думку, час для цього вже настав.

Петро ЛИСЕНКО

Петро ЛИСЕНКО, полковник,
заступник Голови Всеукраїнської громадської організації
Спілка офіцерів України,
член ГО «Криворізьке міське правозахисне товариство»,
учасник бойових дій на фронті російсько-української війни.