Українська Повстанська Армія, утворена 14 жовтня 1942 р., діяла по всій українській етнографічній території та стала основою української держави, як колись Військо Запорізьке. Молоді вояки УПА боролись і гинули в поліських нетрях, у волинських лісах,у карпатських дебрях, на безкраїх українських степах і на окраїнах землі української-під Сяноком і Грубешовом в боротьбі за Українську Державу. Те саме, в свій час, робили батьки цієї молоді: на Маківці й Лисоні, під Львовом і Києвом, у Холодному Яру й на херсонських степах, в регулярних і повстанських загонах. І це закономірне психологічно явище-та українська генерація не могла бути гіршою від своїх попередників.[1]

 У 2017р. -75 років з часу утворення УПА. Вояки Армії безсмертних боролись і з тими ж ворогами, що і нинішнє покоління українських вояків на Донбасі, яке захищає Незалежність України у війні з російським агресором.

УПА, фактично стала правонаступницею Армії УНР часів Української національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр. Її завданням було організувати самооборонний спротив українського народу в обороні його прав і гідності проти терору, насильств і фізичного винищування, пограбувань і ворожої експлуатації. Мета УПА – стати збройною силою визвольної боротьби українського народу за відбудову Української Соборної Самостійної Держави.^[2]

В цьому році ми відзначаємо 100-річчя з початку Української революції 1917–1921 рр. 2017-й рік Президент Петро Порошенко проголосив Роком Української революції 1917–1921 рр., а Кабінет Міністрів  затвердив План заходів аж до 2021 року. Є Постанова  Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї.

УПА стала не тільки спадкоємницею традицій українських регулярних армій часу Перших Визвольних Змагань, але також і спадкоємницею традицій українського повстанського руху 1921-1924 рр., що був продовженням збройної визвольної боротьби на східноукраїнських землях. Це не випадково, що Головний командир УПА генерал Роман Шухевич вибрав своє воєнно-революційне псевдо за прізвищем одного з головних діячів українського повстанського руху 20-х років поета Григора Чупринки. Також не  випадковість, що командир бригади Волинської Групи Української Повстанчої Армії у Другому Зимовому Поході 1921р. полковник Леонід Ступницький очолив Штаб УПА-Північ в 1943р. Це ознака того, що УПА перейняла традиції своєї попередниці з 20-х років, вивчила досвід повстанської боротьби 1921-1924рр. та  проаналізувала причини її успіхів і невдач.  [3]

У 1918 р. Україна стала незалежною і була визнана державами світу включно з Росією. Однак існування УНР перешкоджало відновленню імперії. Тому Росія під надуманим приводом офіційно оголосила війну Україні.

                 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада  проголосила Західноукраї́нську Наро́дну Респу́бліку(ЗУНР) на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Держава фактично існувала протягом 1918—1919 років, формально ж і до 1923 року. ЗУНР з перших днів свого існування змушена була вести боротьбу з польською агресією. 22 січня 1919р. в Києві відбулося підписання Акту злуки між УНР і ЗУНР, який декларував об’єднання двох українських держав.

УНР була окупована російською Червоною армією (у 1921р. 85% національного складу її частин в Україні становили росіяни), а потім незаконно анексована Радянською Росією, всупереч міжнародному праву, і навіть власному  Декрету про мир.

Оскільки СРСР виник без волевиявлення на те українського народу, то  такий стан- стан окупації України, який тривав фактично до 1991 року зі всіма юридичними наслідками для українського народу.

Україна опиралась виключно на власні сили у тій затяжній боротьбі. Бойовий побратим Симона Петлюри, полковник Євген Коновалець, продовжував боротьбу  методами підпільної боротьби. Твориться УВО, а згодом ОУН, що підняли прапор боротьби за УкраїнськуСамостійну Соборну Державу по всій  Україні, а насамперед на її західноукраїнських землях та на еміграції.

              У 1938-39 роках Закарпатська Україна проголошує незалежність Карпатської України, на чолі з о. д-ром Августином Волошином. Для оборони волі народу постає Карпатська Січ. В ніч на 14 березня 1939р. 40-тисячна угорська армія почала просуватись на територію Карпатської України. Захисники її чинили відчайдушний опір, але сили були нерівні. Коротка історія державності Карпатської України –  яскрава сторінка у визвольних державницьких змаганнях українців.

У 1939 році Червона армія окупувала, відповідно до ганебного пакту Молотова-Ріббентропа,  західноукраїнські землі , що перебували в складі Польщі. СРСР потоптав принцип самовизначення нації, організувавши і провівши під контролем воєнних окупаційних властей плебісцит – так звані Народні Збори Західної України, чим намагався надати анексії західноукраїнських земель вигляду законності. Цей плебісцит був юридично не чинним, оскільки СРСР провела плебісцит в умовах режиму воєнної окупації, в присутності і за допомогою власних збройних сил, чого міжнародне право не допускає.

Особливістю режиму воєнної окупації УНР з 1921 року, а Західної України   з 1939 року є те, що він згідно з міжнародним правом не означає переходу цих територій до окупанта.

 30-го червня 1941 року, зусиллям ОУН під проводом Степана Бандери проголошено у Львові відновлення Української Держави, а Тимчасове Державне Правління очолив Ярослав Стецько.

Та ворожу політику більшовицької Москви супроти України перебрала нацистська Німеччина, яка жорстоко поборювала українських патріотів-борців за волю України та її державність.

З метою відновлення української державної незалежності, ОУН організовує Українську Повстанську Армію в жовтні 1942 року, на Волині.

Боротьба УПА це закономірне продовження тієї боротьби за визволення, що український народ вів століттями до цього.

 УПА стала однією військовою організацією, яка мала право на території України вести боротьбу проти  нацистської Німеччини і більшовицької Москви  за звільнення української нації та утворення незалежної Української держави.

Як засвідчують джерела, ареною боротьби УПА була велика територія України, близько 12 сучасних областей України, у яких проживало до 20 млн. людей.

Слід наголосити, що УПА вела активні бойові дії за звільнення свого народу від комуністичного рабства винятково на українських етнічних землях, а також землях, які сталінський режим подарував Польщі: Лемківщині, Перемишльщині, Ярославині, Холмщині та Підляшші.[4] У цей же час УПА вела бої за звільнення української території від інших іноземних військово – політичних формувань, насамперед, польських.

Станом на другу половину 1943 року представники визвольного руху створили єдине політичне та військове керівництво. Для цього використовувалися як дипломатичні засоби, так і силові акції, і консолідації було досягнуто.

Загалом структура українського визвольного руху була ідентичною структурі визвольних рухів інших народів (польського, ірландського, єврейського та інших): політична організація та військові формування. Ядром протягом усього часу була Організація українських націоналістів, завданням якої було напрацювання та пропаганда політичної платформи руху. Крім того, на базі розгалуженої мережі своїх осередків ОУН створила міцне повстанське запілля (тил), що впродовж понад десяти років забезпечувало матеріальними ресурсами та інформацією повстанське військо. Сама Українська повстанська армія, як військове крило руху, хоч і була підпільною армією, проте мала цілу низку рис, притаманних регулярному війську — чітка територіальна та функціональна структура, військові звання та нагороди, старшинські (офіцерські) школи, що готували повстанських командирів. Це зумовлювалася як практичною необхідністю (забезпечення чіткої дисципліни та підпорядкування, злагодженого функціонування структури), так і потребою політичної репрезентації УПА як справжньої армії українського народу.

Протягом 1943—1945 рр. окремі регіони повністю контролювалися українським визвольним рухом. Тут установлювали українську адміністрацію, проводили розподіл сільськогосподарських земель, відкривали школи, заклади культури: визвольний рух перебирав на себе функції держави як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні.

Керівництво руху вело активні дипломатичні перемовини з усіма учасниками Другої світової, що були представлені на українських землях. Найактивнішими у цьому аспекті були 1943—1944 рр., коли переговори з українськими повстанцями на державному рівні вели представники угорського військового командування, які навіть організували візит делегатів ОУН до Будапешта. Тоді ж велися перемовини і з представниками румунської окупаційної адміністрації та війська. В період відступу з України зав’язати контакти із повстанцями намагались і німці. Дипломатія визвольного руху не обмежувалася країнами, які мали свої окупаційні війська на теренах України. З 1941 до 1946 року з перервами йшли переговори між українським і польським підпіллям, результатом яких було підписання політичних угод і навіть проведення спільних антирадянських акцій уже в повоєнний період. У 1943 р. налагодити співпрацю з УПА для боротьби із німцями намагалися навіть радянські партизани. В цих переговорах усі учасники старалися перехитрувати один одного, використавши їх виключно на власну користь. Проте це засвідчило — український визвольний рух де-факто став суб’єктом міжнародного життя, активним чинником війни, і це визнавали наші противники. Очевидно, що цей чинник не міг бути визначальним у протистоянні наймогутніших держав світу, не міг остаточно визначати ситуацію на наших землях, проте сила і важливість його полягала в тому, що він був українським.[5]

          В етнічному плані УПА була українською військовою формацією, проте її командування намагалось залучити до повстанських рядів представників інших народів, які через обставини опинились на українських землях. Головне гасло УПА: «Свобода народам! Свобода людині!».

 Ще у червні 1943 р. керівництво УПА видало заклики до національних частин, котрі служили у німецькому війську, з проханням перейти до українських повстанців.[6]

УПА приймала в свої ряди всіх тих військовослужбовців, незважаючи від їх національності, які, втікаючи з німецького полону опинилися на території Волині. В УПА також були організовані частини за національним принципом. Якщо це були сотні, то входили в склад котрогось куреня УПА, а якщо курені то в склад загону УПА. Перший національний курінь в УПА створили в середині 1943 р. узбеки (командир майор Ташкент). У Військовій Окрузі “Заграва”, майже одночасно з узбецьким куренем, організовується курінь грузинів (на Рівненщині) та вірмен і сотня кубанців. У Військовій Окрузі “Турів”, першим організується курінь азербайджанців. Кількість чужонаціональних частин в УПА дійшла в час переходу фронтів до 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, німці і югослави своїх окремих частин не створили, а входили поодиноко в склад інших частин (югослави, німці), або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи).

Найчисельнішими були литовські і грузинські загони. Потім – узбецькі та вірменські. Особливо добре зарекомендувала себе у боях татарська кінно-кулеметна чота Кременецького куреня УПА, якою командував поручник Тугай-бей. Невдачі на Східному фронті сприяли дезертирству італійських, румунських, угорських і німецьких окупантів. Деякі з них приєднувались до УПА. Так, німець Керпкоф командував азербайджанською сотнею УПА. Італієць А.Донніні («Михась») служив у курені В. Андрусяка («Різуна»). Необхідно також згадати групу голландських офіцерів, які втекли з німецького полону і з допомогою УПА повернулись на батьківщину.[7]

 Слід наголосити, що і євреї  як фахівці брали участь в українському національно-визвольному русі, працюючи у відділах УПА лікарями й ін. Євреям, які тікали з німецького полону, надавали допомогу і право на проживання на підконтрольних їм територіях.[8]

Невдачею закінчилась спроба організації російської частини. Сотня росіян, зложена із офіцерів (старшин) і підстаршин, була створена в 1943 р. в ВО “Заграва”. Вона брала участь в боях з німцями при цьому відзначалася хоробрістю. Однак надто часті конфлікти з іншими частинами та поодинокими членами УПА змусили Командування УПА розформувати цю сотню.

Ініціював створення чужонаціональних відділів молодий наддніпрянський письменник Йосип Позичанюк, він під псевдо Шугай-Шаблюк був політичним референтом Головного Командування УПА й, опісля, Української Головної Визвольної Ради. Безпосереднім організатором цих відділів був наддніпрянець майор Яструб (Дмитро Карпенко).[9] Відомо , що він родом із Полтавщини, колишній старший лейтенант Червоної армії.

Восени 1943 р. на Станіславщині (Івано-Франківщині) Д. Карпенко організовував сотню з вихідців зі Східної України, яка одержала назву “Сіроманці”. Наприкінці 1943 р. ця сотня перейшла у підпорядкування Третьої Воєнної Округи “Лисоня” групи “УПА-Захід”. Навесні 1944 р. “Яструб” зі своєю сотнею «сіроманців» перейшов у північно-західну частину Львівської області й діяв на пограниччі Холмщини, восени 1944 р. – був призначений командиром куреня.

Загинув командир “Яструб” у бою з енкаведистами  навесні 1945 р. під час наскоку на райцентр Стрілиська Нові на Львівщині.

За великі заслуги сотника “Яструба” рішенням Української Головної Визвольної Ради нагороджено першим в УПА Золотим Хрестом Бойової Заслуги І Класу і присвоєно йому звання майора УПА (посмертно).[10]

У лавах Української Повстанської Армії, котра боролася на  західноукраїнських землях із німецькими та більшовицькими окупантами, воювало також багато юнаків зі східноукраїнських земель. Переважно це були полонені солдати та старшини(офіцери) Червоної Армії, які втікали із оточення або із таборів для військовополонених, тож брали до рук зброю і добровільно вступали до лав УПА. Чимало з них загинуло від рук нацистів та енкаведистів , а рідні й донині не знають, що їхні сини поклали свої голови за волю і незалежність України.

Наявність великої кількості вищих офіцерів українців зі східноукраїнських земель, колишніх кадрових офіцерів Червоної армії та вищих навчальних військових закладів не випадковість. Усі ці офіцери, як засвідчують радянські таємні архівні документи, повірили в реальність відновлення Української держави за безпосередньою участю УПА. Слід наголосити, що підполковники та майори, українці зі східноукраїнських земель, складали майже половину командного складу УПА. Це приховувалося радянським керівництвом і державними органами при висвітлені питання командного складу УПА.[11]

У Закерзонні відділи УПА вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильницького переселення українців. Завдяки опору  ОУН-УПА у квітні-травні 1945 р. переселенська акція припинилася.

Хід подій  вимагав об’єднання сил. Вже наприкінці Другої світової війни командування УПА уклало угоду з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля і Незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. Хоча у Польщі і існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. Адже 27 травня 1946 р. польські та українські повстанські підрозділи провели спільну Грубешівську операцію. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (“Прірва”). Співпраця сторін не була довготривалою. До ширшого порозуміння так і не дійшло.

Осередки підпілля УПА діяли в деяких місцевостях до 1960-х років, окремі повстанці, для яких свобода була дорожча, ніж життя, перебували в підпіллі й довше -до 80-х рр. Найдовше уникав арешту надрайонний провідник ОУН Збаражчини (Тернопільська область) Ілля Оберишин – “Стецько”, “Кобзар”, “Охрім”. Він побачив свою мрію — незалежну Україну»

У 1951 році всі його друзі загинули, він залишився сам. 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо І. Оберишин почув результати українського референдуму — зрозумів, що переміг. Перемогли його товариші, які віддали життя за Україну. Він прийшов до Тернопільської крайової організації Руху і представився як старшина УПА і член ОУН. [12]

Дожив до світлого дня – проголошення незалежності України і сотенний Кривоніс- Мирослав Симчич, який шість років воював в УПА проти німецьких, мадярських та більшовицьких загарбників, 11775 днів (32,5 років) і ночей провів у комуністичних концтаборах і в’язницях. А також дожили багато знаних і незнаних вояків УПА, щоб ми з перших уст могли почути правдиву історію боротьби УПА за державну незалежність України.

                  ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ УПА

 Національно-визвольний рух в Україні не з’явився на порожньому місці, він був логічним продовженням Визвольних змагань 1917-1921pp. Традиції збройної  боротьби 1917-1921 рр. мали  дуже великий  вплив на  відродження  збройної   боротьби  українського  народу під час Другої світової війни.                                          

  У багатьох випадках покоління Перших Визвольних Змагань (як, наприклад, генерал Ступницький (посмертно підвищений до рангу генерал-хорунжого УПА-авт.) полковник Литвиненко, полковник Омелюсік, сотник Дідик і багато інших) боролось у рядах УПА й стало в ній символом безперервності української визвольної боротьби. [13]

Солдати армії, що програла війну, не зобов’язані капітулювати. Програш визвольних змагань не означає припинення боротьби за державність – право на самовизначення мають всі народи без винятку.       Можливо, якби політичні реалії міжвоєнних Польщі та Радянського Союзу давали перспективу легальної, парламентської боротьби за незалежність, подальші визвольні змагання України пішли б іншим шляхом. Але доба тоталітарних режимів і тоталітарних ідеологій визначила також тоталітарний шлях, яким пішли переконані борці за самостійну державу. Блискучий публіцист УПА Петро Полтава (Петро Федун) писав: “Такі форми боротьби накинув нам ворог. Зрозуміло, що такі форми політичної боротьби – незвичайно важкі. Оскільки, одначе, в умовах Совєтського Союзу такі форми боротьби – єдино можливі форми протирежимної політичної боротьби взагалі, ми й надалі будемо боротися так, як ми боролися дотепер”.[14]

Беззаперечне значення УПА в продовжені української національної військової традиції, у її розвитку, у мілітарізації українців та збереженні тяглості українського національно- визвольного руху.

Історія українського національно-визвольного руху показує нам неперервність ідеї визволення народу в поколіннях, в колективній пам’яті українського народу. Коли боротьба покоління Січових Стрільців закінчилася поразкою, естафету підхопили наступники і повели спротив так, як їм дозволяла ситуація і їх розуміння доцільності заходів. Змінився сталінський режим на хрущовсько-брежнєвський – суспільство перейшло до дисидентських способів боротьби.

Безглуздо стверджувати, що націоналістичний рух був випадковістю, або справою жменьки осіб. Дані про масовість цього руху, наведені в радянських джерелах, дозволяють визначити кількість людей, які перебували в ОУН-УПА протягом її існування, цифрою в кілька сот тисяч осіб, тому й називати цей рух антинародним, м’яко кажучи, нелогічно. Зараз це розуміють не лише на Заході, а й на Сході України, хоча й досить своєрідно: “Они ведь воевали не в Донбассе, а у себя дома…” Справді, УПА не воювала ні під Тулою, ні під Рязанню, а якщо три курені вели бойові дії під Воркутою, то вони не рейдом пробилися за Полярне коло, а були вивезені в телячих вагонах на каторжні роботи і повстали там разом з в’язнями інших національностей.

  Вояки Української Повстанської Армії — учасники бойових дій.

Згідно з IV Гаазькою конвенцією про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також Женевською конвенцією 1949 р. комбатанти – це ті які ведуть під час війни бойові дії проти ворога. Вони не є кримінальними злочинцями.

Женевські конвенції 1949 р. поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), не визнаному державою-окупантом. У Західній Україні таким не визнаним СРСР українським підпільним урядом була Українська Головна Визвольна Рада, створена в 1944 році, і якій підпорядкувалася УПА.

З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війн партизанський рух на окупованій агресором території є правомірним. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер. Для визнання в якості “воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”. Цим вимогам бійці УПА відповідали.

СРСР не дотримувався положень міжнародного права, повністю ігнорував законний статус партизанського руху і всіх інших видів руху опору на окупованих ним територіях.

Щоб позбавити УПА підтримки цивільного населення, СРСР порушував міжнародні конвенції, ними же підписані, і практикував на західноукраїнських землях жорстоке поводження з місцевими жителями, катування, взяття заручників, посягання на людську гідність, засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, депортації на територію Росії в місця з суворими кліматичними і побутовими умовами. Усе це робилося руками працівників каральних органів, які зараз користуються захистом згаданого Закону України, а також тих, які значаться в ньому як “колишні військовослужбовці, особи вільно найманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях з ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської  Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР”.

Що ж до “злочинів проти миру й людяності”, то злочини проти миру — це планування, підготовка, розв’язання ведення агресивної війни з порушенням міжнародних договорів, угод або запевнень, або участь в загальному плані або змові, скерованих дій. Наприклад, укладення пакту Молотова — Рібентропа між Совєтським Союзом та нацистською Німеччиною.

Злочини проти людяності – це вбивства, поневолення, заслання та інші жорстокості, здійснені щодо цивільного населення дій під час війни або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. Наприклад, голод 1933-го року, інші політичні репресії проти українців в СРСР.

Звинувачення у скоєнні злочинів проти миру й людяності було висунуте групі керівників Німеччини Міжнародним воєнним трибуналом на Нюрнберзькому процесі. Щодо України, то воно стосувалося лише діяльності окупаційної німецької адміністрації. Спроба представника СРСР виставити українських націоналістів як “диверсійно-терористичну групу фашистської Німеччини” була відметена трибуналом через безпідставність.

Серед учасників Другої світової війни не було держави українського народу, оскільки УРСР була в ті роки квазідержавним утворенням.

Щодо країн Балтії, то вони давно визнали своїх учасників Руху Опору проти СРСР комбатантами.

Згідно з міжнародним правом бійці Української Повстанської Армії і члени збройного підпілля Організації Українських Націоналістів є учасниками бойових дій.[15]

Важливий історичний урок УПА полягає у тому, що її діячі відмовилися від одвічного українського малоросійства, ходіння “між крапельками”, озирання на Москву. Єдиним імперативом для них був україноцентризм, праця виключно задля України. На жаль, цей урок аж ніяк не засвоєний сучасною українською політичною елітою.

Таким чином, можемо зробити наступний висновок, що у 40-ві та 50-ті роки ХХ століття український народ відкрито виступив проти гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів. Боротьбу за незалежність і свободу України політичними методами вела Організація Українських Націоналістів – ОУН; збройними – Українська Повстанська Армія (УПА) та інші збройні формування (Поліська Січ, Українська народно-революційна армія, Самооборонні кущові відділи тощо.)

З цього приводу слід відзначити три моменти. По-перше, УПА та інші українські формування понад десять років без сторонньої допомоги зі сторони воювали з військами та репресивно-каральними органами двох найсильніших держав Європи. По-друге, на українській землі в той період протиборствували одне одному протилежні ідеології: унітарно-соціалістична (в нацистському та совєтському різновидах) та національно-визвольна. По-третє, досвід партизанської та підпільної війни ОУН-УПА не втратив своєї актуальності до цього часу, про це свідчить найновіша історія Росії, Грузії, Таджикістану, Югославії та ряду інших країн.

У світовому контексті війна, яку проводила УПА за визволення українського народу, була і гідною і, можна сказати, успішною, оскільки український національно-визвольний рух в ХХ столітті не був даремним. Як засвідчують джерела,УПА, воюючи з двома тоталітарними режимами, фактично підготувала плацдарм, який прислужився наприкінці ХХ століття утвердженню незалежності України, тобто, призвів до конкретної реалізації та втілення планів, за які боролися та жертовно віддавали своє життя воїни УПА.

УПА, СКВ та Збройне Підпілля ОУН провели десятки тисяч боїв із різними окупантами. Під час національно-визвольної боротьби старшини і стрільці УПА та СКВ,провідники,члени й симпатики ОУН виявляли такий героїзм,що з ним важко навіть порівняти інші періоди дуже багатої на подвиги історії України. Тисячі й тисячі патріотів,використавши в бою проти переважаючих сил ворога набої та гранати, останніми вбивали себе. Перед тим дуже часто співали улюблену повстанську пісню,особливо ж-Національний Гімн «Ще не вмерла Україна»або марш ОУН»Зродились ми великої години».А якщо цього не дозволяла ситуація,то з уст героїв звучали клич:»Хай живе Україна»,»Слава Україні!»,»Хай живе Степан Бандера!»,»Бандерівці не здаються»тощо.[16]

Колишні вояки УПА, перебуваючи у більшовицькому засланні у Сибіру, або проживаючи у зарубіжних країнах (Канаді, США, Німеччині, Великобританії та ін.) ніколи не забували присяги, яку давали при вступі в Українські Збройні сили в 40-50-х рр. Вони робили все можливе, щоб прискорити здійснення заповітної мрії нашого українського народу – здобути Україні незалежність.

Вже зараз, без перебільшення, можна стверджувати, що боротьба УПА не була марною, вона досягла мети і реального втілення своїх ідеалів – головним чином, створення через декілька десятиліть незалежної Української держави в 1991 році. Національно-визвольний рух  1940-1960 років в Україні був особливо масовим, тривалим і надзвичайно жертовним. Разом з тим це було найвищим піднесенням у всій історії її боротьби за державну незалежність. Ця боротьба співпадала з народними світоглядними принципами, християнським віровченням, прагненням до повної самостійності.

Одним із незаперечних аргументів, що підтверджують таку думку, є мільйони зразків оповідного фолькльору про учасників національно-визвольної боротьби 1940-1960-х років і тисячі повстанських пісень, що активно побутують не тільки в регіонах масового визвольногго руху і в усій Україні, а й скрізь у світі, куди доля завела наших співвітчизників.[17]

Повстанські пісні усіх жанрів, навіть їх суцільний комплекс без винятків, можна вважати історичними, бо ж у них маємо осмислену й оспівану українським народом, надзвичайно важливу в його минувшині, хоча порівняно й не таку вже довготривалу за часом, як для історії, епоху глибокого усвідомлення необхідності об’єднаня всіх пошматованих між завойовниками етнографічних земель і створення незалежної держави.[18]

Кожна нація має історичні легенди у яких втілюється національні ідеали. Українська нація відображала свої ідеали в оповідях про Святослава Хороброго, Козака Мамая, полковника Івана Богуна, найпізнішою легендою українського народу двадцятого століття є Українська Повстанська Армія.

Зараз таку легенду творять наші вояки, які протистоять російській агресії  на Донбасі.

Вона, опираючись тільки на власні сили, понад 10 років воювала проти двох найсильніших армій Європи. І якби не депортації мирного населення на Північ СРСР – до Сибіру, вона б воювала довше. Бо її запіллям (тилом) був український народ. Найбільшою цінністю та бойовою силою цієї армії були наші люди, та їх готовність до самопожертви в ім’я нації. Саме завдячуючи цьому Українська Повстанська Армія і увійшла в історію як Армія Нескорених.

УПА назавжди ламає звичний стереотип «історичної безнадії», який нав’язували нам усі імперські версії історії. Немає страшного світу тоталітарних режимів, в якому окремо взята людина нічого не вирішує. Немає обумовленої приреченості. Немає тужливого вибору між «більшим» і «меншим» злом, де третього не дано. В Росії, на жаль, було саме так. У Німеччині  було так само, якщо не гірше.

А в нас була УПА. А отже – був особистий вибір кожної окремої людини. Вибір не між «Більшим і меншим злом», а між Злом і Добром.

ОБСЄ в 2009 році нарешті зрівняла сталінізм із гітлеризмом. Для простих воїнів УПА це було очевидним ще в 1942-му.

У нас була УПА. А значить – були Громадяни. Громадяни країни, яка не мала б виникнути за планами одних переможців чи інших. Країни, у якої не було визнаних прапора і герба, держапарату, дипслужби, валюти, регулярної армії, взагалі нічого не було. Були тільки Громадяни. І в цих Громадян була своя «саморобна» армія -  УПА.

Якщо в країни є Громадяни — все інше рано або пізно «додасться», Навпаки – навряд.

А ще – УПА НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮВАЛА. Так, збройна боротьба в якийсь момент припинилася, коли всі солдати нашої лісової армії виявилися в безіменних могилах або сибірських таборах. Але    капітуляції не було. Не було «мирової» з окупантами, легітимності їх режиму. Був тільки вимушений перепочинок – поки підросте нове покоління бійців.         Генерали можуть здаватися в полон зі своїми регулярними арміями. Громадяни не капітулюють.[19]

  Майже 25 років УПА залишалася не визнаною  в Українській державі, поява якої стала можливою завдяки жертовності її вояків

       Цілком логічним є прийняття в 2015 році Верховною Радою України пакету законів про історичну пам’ять (про «декомунізацію»), який запустив процес очищення історії і пам’яті, відновлення історичної справедливості. Верховна Рада  ухвалила чотири закони, які стосуються засудження комуністичного режиму, відкриття архівів радянських спецслужб та визнання УПА й інших організацій борцями за незалежність України. У законі про правовий статус борців за незалежність України серед інших організацій вказані ОУН та УПА. Автором закону є син командира УПА Романа Шухевича — Юрій Шухевич. Закон надає спеціальний статус усім військовим та підпільним українським організаціям ХХ століття, які боролись за незалежність країни. В законі вказали перелік організацій, які визнаються такими, що боролись за незалежність України, і серед них є Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія.

Пам’ять, пошана та плекання слави, величі і традицій українського війська – гарантії історичного буття української нації й Української держави.

   Головна історична заслуга УПА полягає в тому, що вона у складних міжнародних і внутрішніх обставинах боролася за створення власної національної державності, а також спричинилася до того, щоб закласти в генетичний код наступних поколінь українців ідею боротьби за свої національні права.

       Історія УПА і досі залишається для українців джерелом натхнення у відстоюванні національних інтересів та захисті Української держави від російського агресора. Ми бачимо повстанські червоно–чорні прапори на російсько-українському фронті і чуємо по всій нашій державі, майже, офіційне  повстанське вітання «Слава Україні! Героям слава!»

Петро Костюк,

 

полковник, голова Львівської обласної організації

Спілки офіцерів України

 

Посилання