продовження книги полковника Лазоркіна
«Деякі сторінки з історії творення збройних сил України»
Глава 2. ЧОРНОВІЛ В’ЯЧЕСЛАВ МАКСИМОВИЧ. ЗНАЙОМСТВО
У 1987 році, після 10 років служби в Управлінні військами Протиповітряної оборони Прикарпатського військового округу та набуття досвіду управління військами на оперативно-стратегічному рівні, я вирішив поміняти характер своєї діяльності і в грудні місяці перейшов на науково-викладацьку роботу.
Мене було призначено на посаду начальника радіолокаційного циклу Об’єднаної військової кафедри Львівського політехнічного інституту. На моєму циклі навчалося біля 1000 курсантів – студентів 3 і 4 курсів радіотехнічного факультету. Оскільки на моєму циклі була діюча бойова радіолокаційна техніка і діючі навчальні стенди з відповідною апаратурою, то ми, де-факто, закріплювали теоретичні знання, отримані студентами на 1-3 курсах, практичними навичками роботи на бойовій апаратурі, що суттєво впливало на підвищення загального рівня знань випускників Львівської Політехніки. Тому студенти були задоволені навчанням на моєму циклі.
Крім того, мені вдалося впровадити у навчальний процес нові методи викладання навчального матеріалу за допомогою технічних засобів. Таким чином, фактично, протягом усього заняття увага всіх студентів взводу була прикута до учбового матеріалу, який було викладено на слайдах і схемах перед їх очима. Із занять студенти виходили з надовго вкладеним у їх пам’ять навчальним матеріалом через їх слухове і зорове сприйняття. До цього дуже схвально відносились і в деканаті факультету, тому мене було обрано членом Вченої ради радіотехнічного факультету.
В інституті все для мене складалося добре, але у 1990 році напруга політичної ситуації в Україні сягнула свого апогею і ось-ось могла вибухнути силовим протистоянням між прихильниками влади і їх опонентами – народними масами, звісно, що в цій ситуації студенти не стояли осторонь і на свій розсуд робили власні політичні акції. На Галичині, Волині, Поліссі студенти на знак протесту проти дій влади з придушення демократії в Україні, проти призову на військову службу за межі України тощо вдавалися до студентських страйків.
В силу всіх умов і обставин ділової співпраці, що склалися у стінах Львівської Політехніки, офіцери-викладачі військової кафедри спілкуючись з викладацьким складом і студентами інституту також не стояли осторонь загальних політичних процесів на Львівщині, тому природним чином набирала конкретних рис і політична поляризація: на процес демократизації суспільства політичні симпатії серед офіцерів також набували різної полярності.
Серед прихильників демократичних перетворень були одні з кращих офіцерів-викладачів Львівської Політехніки підполковник Олександр Машкін, підполковник Володимир Кльонов, майор Леонід Кінах, майор Василь Аргунов. Проте більшість військових за своєю природою дотримувались консервативних поглядів або просто не сприймала проявів національного відродження. Мітинги і демонстрації мирного населення під синьо-жовтими прапорами безпідставно прирівнювали до проявів фашизму.
У запалі дискусій серед таких «непримиренних» офіцерів виникали войовничі настрої, а викладач автомобільного циклу підполковник Віктор Калягін навіть погрозливо запропонував: «Пусть командование выдаст нам автоматы и мы быстро наведем на улицах Львова прорядок, разгоним этих бандеровцев».
Проте такі заяви не сприймалися мною серйозно, бо були лише проявом людського побутового невігластва, який ґрунтувався на незнанні історичної правди і прихованому страху перед новою, ще невідомою національною політичною силою, яка проростала з історичної пам’яті народу і набувала у суспільстві своїх прихильників серед корінного населення та інтелігенції Галичини.
Офіційна влада розуміючи, що це буде крах однопартійній більшовицькій системі та її пануванню, неспроможна була визнати історичної правди щодо геноциду комуністичного режиму проти українського народу. Залишаючи білі плями в історії до кращих часів, вона ставила офіцерів Радянської Армії у важке положення підсвідомих противників українського національного відродження. Політична заангажованість та відсутність серед більшої частини офіцерства політичної культури і толерантності до політичних опонентів породжували у них легку віру у силу зброї для вирішення суспільних проблем, а це загрожувало братовбивчою громадянською війною, що суперечило здоровому глузду і аж ніяк не сприяло відродженню Української держави.
Загострення суспільно-політичної ситуації породжувало серед офіцерів більше запитань, ніж відповідей. Наступили часи, коли треба було самому шукати цю історичну правду і сприйняти її, якою б гіркою вона не була. І хтось першим повинен це зробити і повести за собою інших, щоб не залишити армію в політичній ізоляції від свого народу. Хтось у цей неспокійний час повинен був першим взяти на себе історичну відповідальність за долю військових в умовах політичної дезінтеграції Радянського Союзу: армія має бути з народом!
Серед тих, хто підтримував демократичні перетворення і національне відродження, був викладач кафедри майор Антон Шкіряк, син відомого в Україні жіночого лікаря Зореслави Антонівни Шкіряк-Нижник, яка жила і працювала в Києві.
Майор Шкіряк був одним з небагатьох викладачів, хто на вимогу студентів успішно перейшов на викладання навчального матеріалу українською мовою.
Одного разу, у другій половині листопада 1989 року Антон Шкіряк прийшов на кафедру в піднесеному настрої і повідомив, що колишній політв’язень В’ячеслав Чорновіл проводить мітинг у Шевченківському районі в будинку культури швейної фабрики. Ми з Антоном були вільні від занять і швиденько попрямували до місця подій, де і відбулось наше знайомство з В’ячеславом Чорноволом.
На той час В’ячеслав Максимович Чорновіл працював кочегаром котельної радіотехнічної бригади в селі Липники біля Львова і був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по Шевченківському виборчому округу м. Львова, де він мешкав.
Цього вечора у нього відбулися дебати з іншим кандидатом у народні депутати України – другим секретарем КПУ Шевченківського райкому партії м. Львова. На моїх очах дебати закінчилися переконливою перемогою В’ячеслава Чорновола, що викликало у присутніх відчуття поваги до цього цікавого і загадкового чоловіка.
Під час виходу із зали, де щойно відбулись дебати кандидатів у депутати на зборах виборців, я із за спини почув: «Пане полковнику, доброго вечора!». Я зупинився і обернувся. До мене швидкою ходою підійшов і привітався В’ячеслав Максимович, який раптом серед присутніх побачив полковника в довгій сірій шинелі та в сірій каракулевій папасі.
Я відчув певну незручність, бо не звик до вітання: «Пане полковнику». Звиклим було: «Товаришу полковнику!».
Після короткої розмови з’ясувалося, що ми мешкали у сусідніх будинках. В’ячеслав Максимович по-дружньому запропонував нам зустрітись. Ми домовились про зустріч на квартирі пана В’ячеслава у будинку №9, що на вулиці Левітана.
Із задоволенням згадую, що перша наша зустріч, яка тривала біля півтори години, назавжди зблизила нас.
У призначений час я натиснув на кнопку дзвінка квартири на дев’ятому поверсі шістнадцяти поверхового будинку.
Двері відкрила дружина В’ячеслава Максимовича пані Атена.
Побачивши офіцера, вона розгубилася, а я весело привітався і попросив дозволу увійти. Вона провела мене до невеликого покою. Це був робочий кабінет пана В’ячеслава. На стіні, праворуч від дверей, висіла велика картина, написана олією. На картині було зображено важко пораненого козака, який, лежачи під дубом, у страшних муках намагався звільнитися від великого ворона, що націлився дзьобом в його відкриту рану на грудях. Мені здалося, що ця картина символічно відображає важке, але героїчне життя В’ячеслава Максимовича. Через декілька хвилин до кімнати увійшов сам господар, приязно привітався і спитав про моє враження від картини. Я відповів, що не очікував побачити таку картину в простому помешканні і не встиг ще повністю осмислити її сюжет, що місце їй у картинній галереї, та запропонував розглянути деякі питання стосовно теорії держави і права, над якими я працював вже тривалий час і підготував ряд статей.
Він з цікавістю заглибився у їх читання і через деякий час виникли уточнюючі запитання, які перейшли у цікаву розмову. До зустрічі з В’ячеславом Максимовичем, я вважав, що ми з ним знаходимось по різні боки політичної “барикади”, та під час розмови з’ясувалося, що проміж нас зовсім немає політичних розбіжностей, незважаючи на те, що В’ячеслав Чорновіл – колишній політичний в’язень, “український буржуазний націоналіст”, лідер політичної опозиції, а я – професійний військовий, бойовий офіцер протиракетної і протиповітряної оборони, викладач, заступник секретаря партійного бюро з ідеології досить чисельної військової партійної організації.
Більше того, розмовляючи на різні теми, ми швидко порозумілися із багатьох питань.
В’ячеслав Максимович торкнувся проблеми здобуття Україною незалежності.
Він з прикрістю у голосі сказав, що, на жаль, старше покоління східних областей не знає історії, живе в облуді комуністичної міфології про світле майбутнє, дуже консервативне і стоятиме на заваді здобуття державної незалежності.
Для подолання цього неподобства знадобляться роки і тому всю надію він покладає на теперішню студентську молодь, серед якої і його син Тарас, бо молодь більш революційна, вона багато читає і, зокрема, захоплюється творами Донцова. Пан В’ячеслав мав рацію і вже у жовтні 1990 року ми переконалися в його правоті: студенти розпочали страйк і домоглися відставки Уряду Віталія Масола.
Це було потім, а у той вечір В’ячеслав Максимович поділився зі мною своїми пророчими думками про приреченість комуністичного режиму, що невдовзі його буде повалено, а КПРС, як злочинну організацію, буде заборонено. На той час, в листопаді 1989 року, дивним було таке почути, але, дійсно, після серпневого заколоту 1991 року КПРС була заборонена в Україні.
Далі пан В’ячеслав розповів про діяльність Гельсінської групи, про нелюдськи умови допитів та методи протидії слідчим КДБ, про випуск підпільного часопису і про цікаві випадки із свого тюремного життя. Бесіда була цікавою і затягнулася допізна, що викликало певне невдоволення у пані Атени, яка запропонувала перенести розмову на інший час. Тому ми домовилися про співпрацю і про наступну зустріч. Я попрощався з цими унікальними людьми і пішов додому.
Тепер я із упевненістю можу стверджувати, що ця наша зустріч з В’ячеславом Максимовичем стала історичною, оскільки наша подальша співпраця дала для України важливий конкретний результат: збереження громадянського миру та створення національних Збройних Сил.
А у той листопадовий вечір 1989 року я під враженням почутого був переповнений відчуттям, що ця зустріч неминуче мала б статися за історичним перебігом подій. Ми йшли до неї своїми різними життєвими шляхами. Я, полковник Радянської Армії, син українця з Сумщини Лазоркіна Іллі Васильовича, політв’язня кінця 30-х років, мав єдиний шлях політичної боротьби за демократію і щастя рідного народу – легальний, а В’ячеслав Максимович Чорновіл, який пройшов свій тернистий шлях політв’язня, був підданий тортурам і поклав своє життя на відкриту боротьбу з тоталітарним режимом, мав право на шлях відкритої боротьби і на час нашої зустрічі йому залишалося зробити декілька кроків, щоб досягнути висот визнаного народного лідера.
Ця зустріч для мене і моїх однодумців мала своє особливе значення. Вона ніби пробила стіну інформаційної блокади, що звела навколо В’ячеслава Чорновола офіційна партійно-державна пропаганда. Військовим заборонялося ходити на мітинги, де виступали “так звані демократи” В.Чорновіл та С.Хмара.
Партійні органи організовували відеопоказ мітингів за їх участю, проте голосу виступаючих не було чути, а виступи Чорновола та Хмари коментувалися самими компартійними працівниками, які не соромилися зводити брехню про Народний Рух України та сіяти серед нас розбрат.
Вони звинувачували Чорновола та Хмару у різних гріхах проти Радянської влади і тому слухачі не могли розуміти, чому ж влада не заарештує цих злочинців?
У відповідь на це питання з вуст партократів лунало щось незрозуміле і безпорадне.
Та ось, нарешті, ми отримали живу правду про Чорновола: енергійний, комунікабельний, ерудований, добре розуміє сенс життя, інтелігент, істинний борець за щастя рідного народу. КПРС він сприймав як державний репресивний апарат, що тримав у рабстві український народ.
Постать В’ячеслава Чорновола стала привабливою для тих, хто жадав змін до демократії, а його висока працездатність і розум природно зробили його лідером на політичній арені у Львові та на всій Західній Україні. Партійна номенклатура так і не змогла виставити проти нього достойного опонента.
В’ячеслав Чорновіл блискуче перемагав своїх компартійних опонентів. Говорив він чітко, швидко, впевнено і переконливо. Його авторитет у народі зростав. Невисокий на зріст і дуже рухливий, В’ячеслав Максимович з успіхом проводив мітинги та зустрічі, на яких все густіше майоріли синьо-жовті прапори, і, як наслідок його титанічної просвітницької роботи, – блискуча перемога на виборах у березні 1990 року!