Портал ВГО СОУ розпочинає цикл публікацій книги члена СОУ полковника В.І. Лазоркіна: «ДЕЯКІ СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ»

Лазоркін В.І. (2)Труїли нашу землю,

Винищували мову…

А ми таки не вмерли,

Ми сильні і живі!

І смертю смерть поправши

Відроджуємось нині –

Глибокі в нас коріння

У просторі століть!

Іван Пазин, народний поет Львівщини.

 ДЕЯКІ  СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ  ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

 Київ

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА:       

 

Шановний читачу!

 

Кожний новий рік, що відділяє нас від буремних подій кінця 80-х – початку 90-х, примушує мене усвідомлювати незворотність перебігу подій нашої історії. Час розчиняє у просторі історії усе незначне, особисте, а залишає лише правду буття, чим, ніби, застерігає, що минуле не визнає слова «якби», бо не можна у прожитому щось виправити, переробити, якими б для цього не були вагомими аргументи. Історія залишає лише те, що насправді було зроблено, а тому – геть фантазії! Кожний день потрібно прожити чесно, в гармонії з природою, не порушуючи її об’єктивних законів. Сьогодні мало хто про це думає і розуміє, що на зламі століть Радянський Союз, як імперія з її державно-монополістичним капіталізмом, був приречений на своє політичне зникнення саме через штучність свого економічного утворення, якого не сприйняла сама людська природа. На місці цієї штучної імперії виникли нові, більш природньо стійкі суспільно-економічні утворення. Проте Україна в ряду цих нових утворень, нажаль, дуже повільно і важко долає наслідки імперської державної монополії обравши шлях свого розвитку через первісний капіталізм з усім спектром його соціальних проблем, що посилило складність перебігу процесів розвитку України як держави. Негативні наслідки цього українці повною мірою відчувають протягом усіх років державної незалежності. Тріумфальний поступ України, який ми проклали до цієї незалежності, загальмували самі керманичі новоствореної держави своєю жадобою до багатства, до влади, до привілеїв. Скориставшись нашими здобутками у державотворенні, вони розставляли керівні кадри на свій розсуд: не на професійній основі, а за особистою відданістю, родинними зв’язками, призначали на вищі військові керівні посади осіб, не здатних провести науково обґрунтоване оборонне будівництво в Україні. Та, незважаючи на весь драматизм цього складного періоду, незважаючи на те, що сьогодні оборонна могутність Збройних Сил України впала до небезпечної межі, важливі події історії створення національних Збройних Сил у 1990-1992 роках назавжди залишиться яскравою сторінкою новітньої історії України, чим пишатимуться прийдешні покоління. Ми своїм життям надали приклад любові до Батьківщини, до Українського народу, а усі негаразди, що і досі існують, не є провиною тих національних героїв, хто відвернув в Україні громадянську війну і сприяв мирним перетворенням українського суспільства, створенню Україною власних Збройних Сил. Ми, початківці відродження української національної армії, чесно виконали свою історичну місію, ставши на заваді втягуванню армії у політичне протиборство в Україні. Цим ми відвернули громадянську війну і усі дислоковані на території України військові формування у 1991-1992 роках у мирний спосіб були підпорядковані Верховній Раді України та перетворені на Збройні Сили України. Цей етап історії відбувався не легко, але цивілізовано, у співпраці державних органів і патріотичних організацій. Про те, як все відбулося і про роль громадськості у цьому процесі, у першу чергу, громадськості Львівщини, буде цікаво знати нашим нащадкам, бо це дійство є повчальним і неподільним з новітньою історією України та її Збройних Сил, але, нажаль, цей період історії в офіційних історичних публікаціях сором’язливо замовчується через відсутність у ньому прізвищ саме тих, хто його замовчує.

Мета цього мого оповідання – відродити істину спираючись на факти, документи, свідчення та розповіді ще живих учасників визвольних змагань кінця восьмидесятих – початку дев’яностих років. Це варта знати і аналізувати, щоб читач зрозумів причини невдач офіцерського руху в Україні і прорахунків у створенні Збройних Сил України, що дозволить читачеві самому зробити правильні висновки, що ж потрібно і йому зробити в суспільстві, щоб, врешті решт, повною мірою у рідній сторонці запанував здоровий український дух.

Читайте, пізнавайте, робіть висновки!

З повагою, Віталій Лазоркін, полковник, засновник Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, народний депутат Львівської обласної ради Першого демократичного скликання.

Глава 1. Україна. Драматичний ПОЧАТОК ПЕРЕБУДОВИ

 1985 рік – рік проголошення Михайлом Горбачовим перебудови в СРСР. Цей рік став початком доленосних для усіх нас, громадян СРСР, змін, над суттю яких ми тоді і не замислювалися. У той час наша родина проживала у рідному Львові. Я працював в Управлінні військ Протиповітряної оборони Прикарпатського військового округу, мав військове звання підполковник. Як і мені, так і моїм колегам по службі, з самого початку не було зрозуміло, які ж зміни мають відбутися і яка мета перебудови. А вона розпочалася з боротьби із пияцтвом, що взагалі переплутало боже з праведним. З вільного продажу зникла горілка і у моду увійшли «безалкогольні» весілля, на яких, правда, чомусь більшість гостей перебувало «під шафе». Проте заборона продажу алкогольних напоїв боляче вдарила по радянській економіці, суттєво  зменшивши касовий обіг готівки. Почалася затримка з виплатою заробітної платні та економічні негаразди, які протягом 1986-1987 років перетворилися в серйозне невдоволення серед населення. Тому, з огляду на історичну специфіку Західної України, у сильно зрусифікованому Львові процес перебудови швидко набув характерного національного забарвлення. Особливого загострення суспільно-політична ситуація набула завдячуючи новоствореній громадській організації «Народний Рух України «За перебудову». Все гостріше, масовіше і голосніше лунали сперечки львів’яни на проспекті Леніна (нині – це проспект Свободи) про майбутнє України в оновленому Союзі. Крім того, на політичну арену України вийшли шестидесятники, себто «украинские буржуазные националисты», які швидко легалізували ідею відродження Української державності та винесли її на всенародне обговорення просто на вулиці і майдани старовинного Львова. Серед військових ця проблема стала постійною темою для дискусій під час занять слухачів практично всіх факультетів вечірнього університету марксизму-ленінізму при окружному будинку офіцерів. Оскільки у вечірньому університеті марксизму-ленінізму заняття проводили досвідчені викладачі з числа професорсько-викладацького складу львівських вищих навчальних закладів, то дебати на тему української державності набували певної гостроти на досить високому науковому рівні. Проблема державності сама собою поставила у порядок денний і майбутню долю Збройних Сил СРСР – болюче питання для всіх політичних сил. Заняття в вечірньому університеті зараховувалося у залік системи командирської підготовки офіцерського складу Збройних Сил СРСР, то серед слухачів вечірнього університету був і я, полковник Лазоркін Віталій Ілліч – начальник радіолокаційного циклу Об’єднаної військової кафедри Львівського політехнічного інституту. Мій особистий інтерес до дебатів про майбутнє України мав не лише наукове походження, але й нагальну потребу отримати правдиві об’єктивні відповіді на життєво важливі питання нашого суспільного буття. Моє, більш глибоке, ніж у інших офіцерів Радянської Армії, розуміння національних проблем та більша прихильність до українського національного відродження має своє природне пояснення, яке своїм корінням заглиблюється у моє родове походження. Моя мати, Лазоркіна Анастасія Михайлівна, народила мене 9 липня 1945 року у місті Угліч Ярославської області в останній рік заслання мого батька, політичного в’язня Лазоркіна Іллі Васильовича. Пологовий будинок міста Угліч був найближчим до місця проживання моїх батьків. Він був розташований на березі великої ріки Волги і мама часто бачила її, позираючи з вікна того пологового будинку. Ув’язнення мого батька, яке, насправді, було важкою підневільною працею висококласного фахівця-економіста. Після звільнення батька, мої батьки за сприянням студентських друзів батька, що працювали у Києві, у лютому 1946 року переїхали на рідну неньку Україну в село Скоморошки на Вінниччині. Тому моє незабутнє повоєнне босоноге дитинство з початку 1946 і до осені 1949 року проходило в саме у селі Скоморошки. Яка ж там природа, а цей мальовничий український краєвид з вербами над водами ставків, з луками і швидкими жеребчиками, що паслися на них! Там починалися мої перші кроки й перші стежки на рідній землі, перші слова й перші свідомі вчинки, перші друзі з сусідніх осель і цікаві сусіди, а ще повоєнний голодомор, про що маю чіткі дитячі спогади. Там таємно від усіх похрестила мене моя бабця Анна Іванівна, мати мого тата, у місцевій старенькій церкві на весні 1948 року.

Я добре пам’ятаю цей туманний ранок, голі ще гілки дерев та стару дерев’яну церкву. Іноді мені здається, що моїм ангелом-охоронцем була моя бабця, яка протягом усіх моїх життєвих шляхів тримала мене за руку, не даючи впасти й оберігала у скруті.

Наша родина у 1949 році в селі Скоморошки: батько Ілля Васильович і мати Анастасія Михайлівна разом з дітьми Віталієм, Євгенією, Володимиром

Наша родина у 1949 році в селі Скоморошки: батько Ілля Васильович і мати Анастасія Михайлівна разом з дітьми Віталієм, Євгенією, Володимиром

Родина Іллі Лазоркіна у 1949 році серед мальовничого краєвиду села Скоморошки  Плиськівского району Вінницької області

Родина Іллі Лазоркіна у 1949 році серед мальовничого краєвиду села Скоморошки
Плиськівского району Вінницької області

Наша родина у 1959 році у місті Станіславі, нині – Івано-Франківськ

Наша родина у 1959 році у місті Станіславі, нині – Івано-Франківськ

 

       З осені 1949 року і до літа 1956 року ми жили в Чернівцях на Буковині, де я пішов у перший клас середньої школи №1. Саме в Чернівцях усім відома інформаторка, «радіоточка», закарбувала у моїй свідомості ті сталінські «круті» часи з пониженням роздрібних цін на хліб, печиво, цукерки і капронові жіночі колготи. Потім на початку березня 1953 року диктор центрального радіо Юрій Левітан своїм знаменитим голосом повідомив про крововилив у голові вождя усіх народів, чим посіяв смуток, паніку і сльози серед населення міста, а потім, через 3 місяці. розповів, що Лаврентій Берія виявився англійським шпигуном.

Це я почув проходячи Червоною площею Чернівців, посередині якої стояв великий Ленін і своєю правицею вказував на вхід у банк, про це в компаніях розповідали анекдот, що Ленін, мовляв, знає, куди скерувати людину за грішми.

У середній школі № 1 міста Чернівці я провчився п’ять років, мав багато друзів, з ними грав у війну вулиця на вулицю, бігаючи серед кущів старого парку Шилєра та по «окопах» під час газифікації будинків на вулиці Лесі Українки, кидаючи грудки землі у «ворога».

Полюбляв з братом Володею і його друзями ходити на вистави до академічного музикально-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, де головним художником працював талановитий Данило Нарбут, батько однокласника мого брата, Юрія Нарбута. Його мати була акторка, красуня пані Галина. Найбільше мені подобалися вистави «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка» і вражав своїм густим басом актор Міхневич, якому частіше всього діставалися головні чоловічі ролі, як кажуть, актор від Бога!

 У літку батька Київ перевів працювати в Раднаргоспі в місті Станіслав на Галичині, де мене застала і хрущовська відлига, і українізація кінця 50-х. Я продовжив навчання у Станіславській середній школі №11 у шостому і сьомому класах. Після закінчення семи класів я поступив до Коломийського технікуму механічної обробки деревини у 1958 році навчатися на техніка механіка. У технікумі ми вивчали вищу математику, фізику, економіку, деталі машин і механізмів, креслення, іноземну мову. Викладання здійснювалося українською мовою, тому мовного бар’єру не було: майже усі студенти відмінно володіли як російською, так і українською мовами.

Ми займалися спортом, бігали доріжками стадіону, грали у баскетбол та в ручний м’яч, тягали штангу. Я досяг третього розряду у секції занять зі штангою. У вільний час для нас було обов’язком відвідувати гурток хорового співу, де ми прекрасно виконували народні пісні, у першу чергу, «Реве та стогне Дніпр широкий…». Я, маючи високий тенор, іноді допомагав дівчатам витягувати партії сопрано. Вечорами в актовій залі головного корпусу технікуму під пильною увагою чергових класних керівників у нас проходили танці. Чужаки не допускалися. Танці дозволили нам, хлопцям, навчитися з повагою відноситися до наших колег – дівчат.

Творчий і дружній клімат всього колективу технікуму був створений завдячуючи нашому директорові пану Михайлу Жовтобородову, відставному полковникові, і його заступнику з навчальної частини пану Сергію Коптюху. Досвідчені вчителі навчили нас знанням і навичкам слюсаря-ремонтника, токаря, коваля, електрика, електрозварювальника, а у грудні 1963 року нам видали дипломи справжніх техніків-механіків і випустили нас у велике життя.

На фото диплом про отримання фаху техніка-механіка Віталія Лазоркіна

На фото диплом про отримання фаху техніка-механіка Віталія Лазоркіна

        Своїх політичних навичок я набував у Коломиї, навчаючись у технікумі, де разом зі мною навчалися і сини вояків Української Повстанчої Армії, які багато розповідали нам такого, чого не можна було знайти у підручниках з історії, але це була правда нашого спільного дитячого життя.

Прихід Червоної Армії у 1939 році батьки моїх друзів по навчанню розцінювали як окупацію, що принесла на Галичину не лише людські страждання від репресій НКВС, примусового виселення до Сибіру, колективізації, а й руйнацію усього способу життя на Буковині та на усій Галичині. Проте хрущовські реформи 1956-1959 років суттєво змінювали економічну ситуацію на краще: завершилося кріпацтво і селяни почали отримувати паспорти, збагатився ринок збуту продукції селян у містах, зросла купівельна спроможність селян щодо промислових товарів. Люди почали отримувати задоволення від своєї праці, ставали заможнішими, життя налагоджувалося, образа загоювалася і забувалася, довіра до Радянської влади серед молоді почала зростати. Та, нажаль, це тривало не так вже й довго, бо починаючи з 1960 року недолугі рішення партійного керівництва СРСР призвели до різкої зміни економічної політики КПРС.

5

 

Випуск техніків-механіків 1963 року Коломийського технікуму механічної обробки деревини

Було введено податки на фруктові дерева, на утримання свійських тварин і птахів. Протягом 1961-1962 років у 1000 разів було зменшено поголів’я крупної рогатої худоби, у містах з’явився дефіцит молока і м’яса, хліб почали пекти з додаванням гороха. Як наслідок такої безглуздої політики — новий спад життєвого рівня на селі та відновлення невдоволення владою у більшості населення України. У деяких містах пройшли стихійні масові акції протесту, як, наприклад, широко відомі трагічні події у Новочеркаську, коли війська розганяли танками і розстріляли мирну демонстрацію. Влада була налякана масовими виступами і розпочала репресії.

На фото: слухач Віталій Лазоркін отримує текст військової присяги під час приведення до присяги слухачів Київського вищого інженерного радіотехнічного училища 5 вересня 1964 року

На фото: слухач Віталій Лазоркін отримує текст військової присяги під час приведення до присяги слухачів Київського вищого інженерного радіотехнічного училища 5 вересня 1964 року

Наша родина у зборі. 1965 рік, місто Львів

Наша родина у зборі. 1965 рік, місто Львів

На фото: випускники КВІРТУ ППО 1969 року разом з легендарним асом –  генерал-полковником авіації Покришкіним О.І. Позаду маршала стоять  випускники Віталій і Володимир Лазоркіни

На фото: випускники КВІРТУ ППО 1969 року разом з легендарним асом –
генерал-полковником авіації Покришкіним О.І. Позаду маршала стоять
випускники Віталій і Володимир Лазоркіни

9

        В Коломиї також відбулися мітинги протестів, були розклеєні листівки з критикою дій влади, яка продовжувала лютувати. З часом виступи населення зчухли, невдоволення зникало в повсякденних турботах, а дебати перейшли на рівень кухонних розмов. Все це добре закарбувалося в моїй молодій пам’яті та у пам’яті моїх товаришів.

З того часу пройшло 20 років життя, насиченого іншими подіями: я закінчив КВІРТУ ППО, став кадровим офіцером, служив на крайній Півночі, у Латвії, а під кінець 80-х я вже полковник.
10 У 1969 році я завершив навчання у Київському вищому інженерному радіотехнічному училищі Протиповітряної оборони, отримав диплом військового інженера з радіоелектроніки, військове звання інженер-лейтенант і вищу військову освіту.

Ці 20 років налічують роки бездоганної суворої військової служби, у тому числі, сім років бойового чергування в військах протиракетної і протиповітряної оборони біля Мурманська та в Литві біля містечка Скрунда.

Зважуючи на похилий вік моїх батьків, мені пощастило після Литви перевестися ближче до них в управління 1-ї окремої радіотехнічної бригади 28 корпусу ППО, що було дислоковане в с. Липники Пустомитівського району Львівської області, на посаду головного енергетика бригади. Мені пощастило у тому, що на час мого призначення в управління 1-ї окремої радіотехнічної бригади 28 корпусу ППО Генеральний штаб ЗС СРСР з літа 1977 року розпочав реформу у прикордонних військових округах з метою підвищення їх бойової ефективності. ППО і авіація на території прикордонних округів передавалася у підпорядкування командувачам військами військових округів для використання їх розвідувальних і вогневих можливостей у фронтових операціях. Тому у листопаді 1977 року командир 28 окремого корпусу ППО генерал-лейтенант Абрамов Євген Васильович відрядив мене, як молодого і перспективного офіцера, в Управління військами ППО Прикарпатського військового округу для подальшої служби, де протягом десяти років бездоганної служби я набував досвіду управління військами на оперативно-стратегічному рівні.

На фото: Особовий склад управління 1-ї окремої радіотехнічної бригади 28 корпусу ППО, де у 1977 році капітан-інженер Лазоркін В.І. проходив службу на посаді головного енергетика бригади. У центрі: командир бригади полковник Качмарик, заступник командира полковник Карагод

На фото: Особовий склад управління 1-ї окремої радіотехнічної бригади 28 корпусу ППО, де у 1977 році капітан-інженер Лазоркін В.І. проходив службу на посаді головного енергетика бригади. У центрі: командир бригади полковник Качмарик, заступник командира полковник Карагод

 

Оперативна група Управління ППО ПрикВО під час навчань. Зліва – направо, перший ряд: підполковник Дащенко, полковник Прокопюк, підполковники Боровіков і Лазоркін, генерал-лейтенант Рабчевський, полковники Тараканов, Лєвченко, Ратієв; другий ряд: старший лейтенант Кондратьєв, підполковники Тягульський і Власенко, полковник Шовкопляс.

Оперативна група Управління ППО ПрикВО під час навчань. Зліва – направо, перший ряд: підполковник Дащенко, полковник Прокопюк, підполковники Боровіков і Лазоркін, генерал-лейтенант Рабчевський, полковники Тараканов, Лєвченко, Ратієв; другий ряд: старший лейтенант Кондратьєв, підполковники Тягульський і Власенко, полковник Шовкопляс.

Цей експеримент був надзвичайно вдалим і в подальшому, вже під час створення Збройних Сил України я спирався на нього. Це було як раз те, що потрібно для оборони України, і саме цей досвід я застосував у своїй доповіді на першій в Україні науковій конференції в Харківській військовій радіотехнічній академії ППО у квітні 1992 року.

Моя десятилітня служба в Управлінні військами Протиповітряної оборони Прикарпатського військового округу дала мені неоцінені знання від моїх старших товаришів по службі в оперативному мистецтві, в управлінні військами в оперативно-стратегічній ланці збройних сил. Особливу вдячність маю висловити командувачу генерал-лейтенанту артилерії Рабчевському Віталію Олександровичу, полковнику Рему Гогелю, полковнику Степану Прокоп’юку.

За отриманими знаннями та набутим досвідом свою десятирічну службу в Управлінні ППО ПрикВО я прирівнюю до подвійного навчання в академії Генерального штабу. Про це свідчить той факт, коли наш начальник – генерал-лейтенант артилерії Рабчевський перебуваючи на зборах командувачів військами ППО військових округів в Головному штабі Військ ППО Країни, що на річці Чорній біля Москви, викликав собі у допомогу для рішення навчальних оперативних завдань заступника оперативного відділу полковника Кононова і мене. Ми блискуче виконали завдання, бо генерал Рабчевський за це завдання отримав найвищу оцінку серед командувачів ППО військових округів від Головнокомандувача військами ППО, двічі Героя Радянського Союзу, Головного маршала авіації Колдунова А.І., одного з найкращих асів-винищувачів Другої Світової війни.

А ми отримали подяку від нашого командувача, генерала Рабчевського.

13

Після виконання завдання я зміг подивитися навкруги і походити коридорами Головного штабу військ ППО Країни. На мою радість, там я зустрів наших випускників КВІРТУ 1969 року підполковників В.Волошина і М.Фєдєчкіна. Волошин вже керував електронно-обчислювальним центром і це не дивно, бо випускався з червоним дипломом. Вони розповіли про всі свої новини, а я – про свої. На цьому ми розійшлися, бо треба було встигнути у Домодєдово на зворотній літак.

З Москви до Львова ми поверталися літаком Ан-16. Переліт супроводжувався сильним боковим вітром, тому літак гойдало і ламало, а корпус так гнувся, скрипів і тріщав, що здавалося його розламає навпіл і ми до Львова не дістанемось.

Пасажири були неабияк налякані, проте обійшлося! Ми з полковником Володимиром Кононовим м’яко приземлилися і з відчуттям виконаного обов’язку роз’їхалися по домівках.

 

Comments are closed.