Українці цілого світу знають про безсмертний подвиг київських студентів і гімназистів, здійснений ними наприкінці січня 1918 року біля станції Крути. Юні оборонці нашої Вітчизни, які, не шкодуючи власних життів, вступили в бій з лютим московським ворогом і затримали його наступ на Київ, справедливо визнані Українською державою національними героями. Для наших сучасників і всіх прийдешніх поколінь вони назавжди стали прикладом справжнього, дієвого патріотизму і великої самопожертви в ім’я свободи українського народу і незалежності Батьківщини. Про їхній мужній вчинок написані поетичні і прозові твори, наукові праці. На місці бою київської молоді проти московсько-більшовицького війська спочатку українцями-патріотами було насипано курган, а потім державою встановлено пам’ятник. Щороку 29 січня приїжджають до нього не лише тисячі представників патріотичної громадськості, але й керівники держави.

Ретельне дослідження досі невідомих та призабутих сторінок нашої історії, здійснене впродовж двох останніх десятиріч, підтверджує: крутяни були не єдиними героями, хто в буремні часи національно-визвольних змагань, сповнений любові до рідного народу і болю за його долю, добровільно став на захист незалежності України від московського агресора.

Зараз свідомість українців виявилася значно вищою, вони вийшли проти злочинної української за назвою і промосковською за суттю влади на Євромайдан. І тому вшанування Героїв Трубежа ми розпочали з вшанування Бориспільських Героїв Євромайдану…

До числа патріотів початку минулого століття, у серцях яких палала жертовна і діяльна любов до України, належали також козаки Баришівської, Березанської, Бориспільської і Вороньківської сотень Переяславського полку.

Майже через рік після подвигу української молоді під Крутами, на початку лютого 1919 року, коли на Київ знову посунув той самий хижий московський агресор, вони вийшли назустріч окупантам неподалік станції Коржі (нині Баришівський район Київської області). Вступивши в жорстокий кривавий бій з хижою московською ордою біля залізничного мосту через річку Трубіж, козаки зупинили на дві доби її наступ на Київ. Ціною життів майже півтори сотні своїх побратимів козаки перешкодили ворогові раптово захопити столицю України й заарештувати легітимну владу. Завдяки цій свідомій самопожертві героїв і їхньому подвигу Директорія УНР і Центральна Рада та інші урядові установи встигли евакуюватися з Києва і переїхати до Вінниці.

Постають два запитання. Перше. Звідки взялися на Лівобережній Україні козаки, адже українське козацтво як соціальна верста було ліквідоване царизмом ще наприкінці 18-го сторіччя? Незважаючи на всі заходи окупаційної московської влади, спрямовані на остаточне знищення козацтва, волелюбний патріотичний дух серед українців ніколи нікуди не зникав. Нащадки козаків знали свій родовід, завжди пам’ятали, чиї вони сини й онуки, пишалися подвигами предків, берегли і плекали їхні лицарські традиції. Мріяли про відродження незалежності Української держави й готувалися взяти особисту участь у її творенні. До цього їх спонукала також пройнята патріотичним, козацьким духом творчість Тараса Шевченка. Саме тому після падіння царизму і проголошення демократичних свобод мешканці багатьох містечок і сіл Лівобережжя і Подніпров’я почали відроджувати козацькі формування. Стихійний процес покозачення набув організованого характеру там, де цей процес очолювали енергійні й авторитетні люди. Таким лідером козаків у давньому багатолюдному містечку Вороньків став Іван Черпак (Штурба — по вуличному), людина, яка вже мала військовий досвід (був учасником Першої світової війни). Йому вдалося з декількох сотень вороньківських хліборобів і ремісників — молодих чоловіків і юнаків козацького роду — створити дисципліноване і добре організоване формування. Завдяки неабияким організаторським здібностям саме Іван Черпак очолив об’єднаний з чотирьох сотень козацький загін, який прославився в бою на Трубежі.

Нині, в Незалежній від москалів Україні, агенти окупантів натворили сотні шароварних, бездієвих, а то і відверто антиукраїнських, «козацьких» організацій. А ті патріоти козацького роду, які і на Євромайдані відзначились, і сьогодні готові за козацьким звичаєм своїх предків захищати Україну, вже третій рік не можуть подолати протидію агентів ФСБ в керівництві військових формувань України та створити чи то в ЗСУ, чи то в іншому військовому формуванні хотя б один бойовий козацький за назвою, суттю і духом підрозділ для захисту України від окупантів-московських козачків на сході України…

Друге. Чому в ті дні на бій з московським ворогом не виступила регулярна, добре озброєна українська армія? Тодішня, на жаль як і недавня влада Незалежної України, українська влада складалася з людей, що сповідували ліві погляди. Тривалий час вони вважали московських більшовиків своїми ідеологічними спільниками, наївно довіряли їхнім словам про мир, право націй на державне самовизначення, дружбу і братерство між московським та українським народами. Ніхто з українських очільників навіть уявити не хотів, що насправді більшовики є продовжувачами імперіалістичної політики московського царату. Що через свою аморальність вони спроможні будь-якої миті порушити угоду про мир та добросусідство і знову піти на нас війною. Через пацифістську налаштованість керівники Української Народної Республіки розпустили сформовані з українців військові підрозділи колишньої царської армії, які присягнули на вірність Україні. А це ж була велика й потужна військова сила, спроможна здолати червону і білу чуму!

Створена після повалення гетьманської влади Директорія УНР також була миролюбною, вона прагнула провести економічні реформи, відновити господарське життя держави. Тодішня влада вірила, що більшовицький уряд Московії дотримуватиметься умов Брестського мирного договору і поважатиме суверенітет України. Тому, навіть після першої окупації значної частини України московськими загарбниками в 1918 році, не надавала великого значення створенню власних потужних збройних сил. У той же час більшовицька Москва постійно і, як і нині, безнаказанно вела свою агітацію у всіх структурах держави Україна, віроломно порушила договір про невтручання у внутрішні справи України. Її численна агентура паплюжила українську владу, проводила проти неї масовану підривну агітаційну діяльність. А військові загони ворога віроломно в черговий раз вторглися в Україну. Зупинити війну дипломатичним шляхом Директорії не вдалося. Ленінська банда тоді, як і путінська нині, усвідомлюючи політичне та економічне значення України для збереження своєї влади, намагалася чим пошвидше прибрати до своїх липких рук всі наші багатства і ресурси.

Збройні сили України були морально здеморалізованими і вдесятеро меншими від добре озброєних військ агресора, тому не змогли стримати їхнього наступу.

Це ж саме повторилося і майже через 100років!

Саме в такий скрутний для Батьківщини час Іван Черпак отримав від отамана Зеленого наказ затримати ворога на Трубежі. Керовані ним слабко озброєні козаки зробили за тих складних обставин усе, що змогли. Вони прибули до залізничного мосту через річку Трубіж і пошкодили колію. І коли ворожий бронепоїзд, що віз до Києва складане з авантюристів маріонеткове «правітєльство савєцкой Украіни» зупинився за кілька десятків метрів від мосту, почали обстріл ворогів з карабінів і кулеметів. У відповідь більшовики били з гармат. За такого несприятливого співвідношення сил довго протриматися на морозі без їжі і сну козаки не могли. Тому через дві доби вночі козаки відступили, забравши поранених побратимів. Майже півтори сотні загиблих і померлих від ран героїв вороги скинули у води Трубежа. Там і донині покояться їхні кості.

Подвиг козаків мав велике політичне, ідеологічне і військово-стратегічне значення. Вони зірвали зухвалий намір ворога раптово захопити Київ, заарештувати або ліквідувати керівників легітимних органів влади нашої держави. Щоб потім на весь світ заявити: Директорія і Центральна Рада не мають підтримки українського народу, який нібито байдуже поставився до відновленої національної держави і не хотів її захищати.

Після захоплення Києва та інших українських земель більшовицькі агресори запровадили на окупованих територіях терористичні методи управління. За півроку перебування у нашій столиці в київських катівнях ЧК було замордовано до 12 тис. «ворогів трудового народу», незгодних із грабіжницькою, антиукраїнською політикою окупантів, були позбавлені життя. Документи про звірства більшовиків проти нашого народу були захоплені денікінцями, які на початку вересня 1919 року зайняли Київ. Згодом вивезені за кордон і там опубліковані в емігрантських виданнях.

Чому про подвиг молодих патріотів під Крутами Україна дізналася ще 1918 року, а про героїчний чин козаків Переяславського полку на берегах Трубежа ми почули через декілька десятиріч?

Передусім тому, що живі учасники бою біля Крутів уже через день повернулися до Києва і розповіли про його перебіг, про обставини загибелі своїх побратимів. Крім того, перша більшовицька окупація України була нетривалою, москалі були вибиті за межі України, тому загиблі в бою юнаки були урочисто поховані і належно вшановані українською владою і громадськістю.

Іван Черпак і вцілілі його побратими повернулися після бою на Трубежі в зайняті ворогом свої села. Окупаційна влада і її місцеві прислужники жорстоко переслідували і нещадно карали українських патріотів. Тому навіть найближчі родичі учасників бою і загиблих козаків змушені були мовчати. Щоб не наражатися на небезпеку. Не тільки впродовж шести місяців більшовицької окупації, але і в подальшому. Мовчали при короткочасній владі білогвардійців, а потім при тривалій більшовицькій.

Радянська окупаційна влада замовчувала правду про ті події, як і про те, що більшовики, зайшовши в Бориспіль, зібрали на площі усіх чоловіків і розстріляли кожного десятого, а подекуди й п’ятого. Не щадили й юнаків. З однієї родини на площі опинилися батько з 16-річним сином, якого з шеренги висмикнув матрос з маузером в руці. Батько молив і просив не чіпати хлопця, розстріляти його замість сина, та для окупантів це не просто українець, а одвічний ворог – юнака тут же розстріляли, місто обстріляли з гармат, спаливши десятки будинків.

7 лютого 1919 року більшовики захопили в українську столицю – вони, як і під час першої окупації, розстріляли тисячі киян, грабували, ґвалтували, палили, нищили й вивезли до Москви чимало культурних та історичних цінностей. Три доби, з дозволу російського окупаційного командування, п’яні від спиртного і озвірілі від вседозволеності і вбивств московські загарбники нищили нашу столицю…

Знати і згадувати про це в період становлення і «розквіту» СРСР було небезпечно. І лише після розвалу «імперії зла» св.п. Андрій Олександрович Свирид, перший дослідник героїчного чину на Трубежі, близький родич якого загинув в бою на Трубежі від кулі окупантів у лютому 1919 р., почав збирати відомості про цей бій. Він їздив селами, розпитував про ті події старожилів, уже на зорі української незалежності надрукував кілька статей у місцевій пресі. Були знайдені і могили отамана Івана Черпака та двох його побратимів у селі Вороньків загиблих від рук більшовиків 1923 року. Чекісти підступно вбили його, назвавши бандитом, як і решту повстанців. Як підкреслив Анатолій Ковальчук, імена побратимів отамана фактично не відомі. Повноцінних архівних матеріалів про події тих часів поки що не знайдено, тож попереду у дослідників чимало роботи. На жаль громадських дослідників, бо ні Інститут національної пам’яті, ні науковці-історики, які отримують державні кошти і яких це ще мало досліджене питання не цікавить, бо переписувати один у одного «дослідження» і отримувати за це ще і додаткові гонорари, не мають можливості… Могила отамана збереглася, нині на ній встановлено високий металевий хрест — учасники заходу вклонилися могилі Івана Черпака та його друзів.

Є у центрі села Вороньків і курган з меморіальною дошкою на честь героїв-козаків.

Саме там 11 лютого 2017р. патріоти в черговий раз вшанували учасників бою на Трубежі — поклали квіти біля пам’ятного знака, встановленого 6 років тому на честь Вороньківської козачої сотні,

Звертаючись до присутніх, Євген Лупаков зазначив, що нині, як і у 1919 році українцям знову доводиться битися з свою свободу і незалежність з одним і тим же агресором – Росією.

 Вперше в складі нашої делегації були представники Української асоціації викладачів зарубіжної літератури, завідувач кафедри світової літератури Інституту філології Юрій КОВБАСЕНКО, віце-президент УАВЗЛ, член Секретаріату НСПУ Всеволод ТКАЧЕНКО, студенти-грінченківці, члени філологічної студії «Мельпомена» Марія ФЕЩЕНКО, Анастасія КОЛІСНИК і Яна КОНОВАЛ.

Вшанували пам’ять про заглиблих героїв також і біля спорудженого українцями-патріотами за власний кошт і відкритого нами 14 жовтня 2016р. пам’ятника Героям Трубежа на станції Баришівка та поклали до нього вінок від Спілки офіцерів України.

З щирим і проникливим словом до присутніх звернувся і Дмитро Павличко — живий класик української літератури, видатний поет, Герой України, народний депутат декількох скликань, один із батьків-засновників Української держави. Він говорив про мужність патріотів з Вороньківської, Бориспільської та Баришівської сотень, про те, що подвиг українських козаків та вояків УНР став прикладом для наслідування для бійців УПА, в лавах яких був і 16- річний Дмитро. Багато з них, підкреслив поет, носили псевдо «Мазепа», «Орлик», а сам Дмитро Васильович звався «Сагайдачним». Поет нагадав, що як у буремні часи української революції, так і пізніше чекісти-енкаведисти знищували могили борців за волю України, під загрозою репресій та ув’язнення забороняли згадувати імена героїв. Дмитро Павличко прочитав вірші, присвячені новітнім героям. Тим, хто боронить Україну у війні, яку знову розв’язала проти нашого народу Російська Федерація і назвав агресивного сусіда «страшним братом».

В цому році вперше за вісім років вшанування Героїв Трубежа ми не змогли дістатися до Трубежа, на місце бою і загибелі майже півтори сотні героїв – місцева влада не спромоглася прочистити від снігових заметів дорогу від станції Баришівка до місця бою, які в цьому році були там непрохідними не лише для транспорту, але і для пішої ходи.

І якщо в минулому році вшанувати героїв прибули представники Київської обласної держадміністрації і Барашівської РДА, то в цьому році найбільшим представником влади була керівник розсадника радянсько-комуністичної пропаганди в Барашівському районі – керівник місцевого музею.

І жодної згадки про нинішню московську агресію та наших Героїв, які знову за покликом серця стали на захист України…

Це, мабуть тому, що окрилені увагою обласної влади в минулому році, на цей рік ми запросили на вшанування Героїв Трубежа не лише керівництво області і районів, а і Президента України – відповіді на запрошення та вимогу виконати, нарешті, Укази Президентів України про вшанування Героїв визвольних змагань чекаємо і досі…

Слова і діла української влади…

Важливо відмітити роль особистоті в організації і проведенні подібних національно-патріотичних заходів: в 2016 році головою Баришівської райдержадміністрації був Микола Стельмах — захід відбувся в масштабному форматі, дуже організовано, за участі районного хорового колективу, духового оркестру, у щирій і теплій атмосфері…

Змінили голову РДА, змінилося і ставлення влади до Героїчного чину…

Не хочеться вірити, що відвідна команда пішла з Києва…

.

На жаль, на місці бою і загибелі козаків досі нема пам’ятного знака. Ще в минулому році, по команді тодішнього голови Барашівської РДА, насипані перші машини піску на болотисту площадку на запланованому місці де методом народної толоки має бути насипаний Курган Слави Героям Трубежа. Патріотична громадськість України упродовж багатьох років марно звертається до очільників Київської обласної і Баришівської районної влад з проханням надати для цього земельну ділянку, але щоразу отримує бюрократичні відписки.

Вшановуючи наших героїв, ми не лише виконуємо Укази Президента України «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки» N 793/2005 від 16.05.05р., «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» N 75/2010 від 28.01.10р., «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років» №17/2016 від 22.01.16р., але й чинимо це за велінням розуму й сумління. Поводимо себе як справжні українці, християни і європейці.

Слава Україні! Героям Слава!

 

Анатолій Ковальчук. Світлана Чорна.

Фото Володимира Кривобока та Світлани Чорної