Світлій пам’яті побратима АНАТОЛІЯ ЄРМАКА і тих, хто не вернувся з поля бою неоголошеної війни (АТО), ПРИСВЯЧУЮ — Генерал-лейтенант Омельченко Григорій Омельянович «Бог не в силі, Бог у правді» (Григорій Богослов)
ЧАСТИНА 2
«Раб, що мріє про світове панування»
Французький мандрівник і письменник Астольф Луі Леонор де Кюстін (1790-1857 р.) у книзі «Росія в 1839 році», яка була видана в 1843 році багатьма мовами, відзначив: «В сердце русского народа кипит сильная, необузданная страсть к завоеваниям — одна из тех страстей, что вырастают лишь в душе угнетенных и питаются лишь всенародною бедой. Нация эта, захватническая от природы, алчная от перенесенных лишений, унизительным покорством у себя дома заранее искупает свою мечту о тиранической власти над другими народами; ожидание славы и богатств отвлекает ее от переживаемого ею бесчестья; коленопреклоненный раб грезит о мировом господстве, надеясь смыть с себя позорное клеймо отказа от всякой общественной и личной вольности.
Россия – это лагерная дисциплина вместо государственного устройства, это осадное положение, возведенное в ранг нормального состояния общества. Россия – нация немых, какой-то чародей превратил шестьдесят миллионов человек в механических кукол, и теперь для того, чтобы воскреснуть и снова начать жить, они ожидают мановения волшебной палочки другого чародея… Рабство сделалось не только реальностью, но и основополагающим законом российского общества.
Этот народ, лишенный досуга и собственной воли,- не что иное, как скопище тел без душ; невозможно без трепета думать о том, что на столь огромное число рук и ног приходится одна единственная голова. Деспотизм и тирания в России – столь близкие родственники, что почти никогда не упускают возможности заключить на горе людей тайный союз. При деспотическом правлении тиран остается у власти долгие годы, ибо носит маску…
Империя эта при всей своей необъятности не что иное, как тюрьма, ключ от которой в руках у императора. Нужно жить в этой пустыне без покоя, в этой тюрьме без отдыха, которая именуется Россией, чтобы почувствовать всю свободу, предоставленную народам в других странах Европы, каков бы ни был, принятый там образ правления… Прощение было бы опасным уроком для столь черствого в глубине души народа, как русский. Правитель опускается до уровня своих дикарей подданных; он так же бессердечен, как они, он смело превращает их в скотов, чтобы привязать к себе: народ и властитель состязаются в обмане, предрассудках и бесчеловечности…
Научный дух отсутствует у русских, у них нет творческой силы, ум у них по природе ленивый и поверхностный. Если они и берутся за что-либо, то только из страха. Страх может толкнуть их на любое предприятие, но он же мешает им упорно стремиться к заранее намеченной цели. Гений по натуре сродни героизму, он живёт свободой, тогда как страх и рабство имеют лишь ограниченную сферу действия, как та посредственность, орудием которой они являются… Уму русских не хватает импульса, как их духу – свободы. Вечные дети, они могут на миг стать победителями в сфере грубой силы, но никогда не будут победителями в области мысли.
Я не упрекаю русских в том, что они таковы, каковы они есть, я осуждаю в них притязания казаться такими же, как мы. Пока они еще не образованы – но это состояние по крайней мере позволяет надеяться на лучшее; хуже другое: они постоянно съедаемы желанием подражать другим нациям, и подражают они точно как обезьяны, оглупляя предмет подражания. Видя все это, я говорю: эти люди разучились жить как дикари, но не научились жить как существа цивилизованные, и вспоминаю страшную фразу Вольтера или Дидро, забытую французами: «Русские сгнили, не успев созреть». Я пришел к выводу, что страна, которую ее жители покидают с такой радостью и в которую возвращаются с такой неохотой, — дурная страна».
У передмові до американського видання цієї книги (1951р.), колишній дипломат і посол в СРСР генерал Уолтер Сміт писав: «Тут ми зустрічаємо яскраві драматичні і точні описання Росії і росіян…Перед нами політичні спостереження настільки проникливі, настільки позачасові, що книга може бути названа кращим твором, коли не будь написаних про Радянський Союз».
В анотації до нового видання книги американський політик Збігнєв Бжезинський у 1987 році написав: «Ні один совєтолог ще нічого не добавив до прозрінь Кюстіна в тому, що торкається російського характеру і візантійської природи російської політичної системи. Щоби зрозуміти сучасні радянсько-американські відносини у всіх їх складних політичних і культурних нюансах, потрібно прочитати лише дві книги: «Про демократію в Америці» Токвіля і кюстінську «Росія в 1839 році».
В передмові до американського видання 1989 року історик професор Бурстін зазначив, що «натхненна і красномовна книга Астольфа де Кюстіна нагадує нам, що під ковдрою СРСР все ще ховається Росія – нащадок імперії царів».
В Росії зазначена книга із-за її змісту про сутність Росії і росіян була заборонена, контрабандно було завезено декілька екземплярів. В Радянському Союзі книга була видана в 1931 році під назвою «Миколаївська Росія» в дуже скороченому і цензурованому варіанті. Лише в 1996 році російський читач зміг ознайомиться з повним перекладом і коментованим видавництвом цієї книги.
Земляк Леонора де Кюстіна, історик Жуль Мішле (1798-1874), побувавши в Росії, зробив висновок: «Глядя на русских, ясно понимаешь, что это племя пока не развилось до конца. Русские — еще не вполне люди. Им недостает главного свойства человека — нравственного чутья, умения отличать добро от зла».
Минуло понад сто сімдесят років з часу виходу книги «Росія в 1839 році». Проте своєї суті Росія так і не змінила. Росія як була, так і залишилася «дурною країною», «загарбницькою німою нацією від природи», «нацією, в серці якої кипить неприборкана пристрасть до завоювань чужих земель», «скопищем тіл без душ», «пекельних виродків», «садистів», «душогубів», «дурнів», «брехунів», «історичним прокляттям людства».
Зазначені риси характеру людей, за висновками вчених, є «спільними біологічними і спадковими рисами російського народу». Саме ці риси є генетичною характеристикою росіян і менталітетом Росії!
Російський співак Олександр Розенбаум відзначає: «Прогноз поэтому для России неутешительный, генная характеристика народа достаточно тяжёлая. На это оказало влияние множество факторов. По моему мнению, даже русские народные сказки – гибельны по своей сути».
Російська телеведуча Ксенія Собчак говорить: «Сначала 1917 год, потом сразу 1937-й. Два подряд уничтожения элиты привели к тому, что Россия стала страной генетического отребья, быдлом. Эта черта, кстати, свойственна именно русским. Я бы вообще запретила эту страну».
У етнічних українців, на відміну від росіян, немає на генетичному рівні диких хижацьких, бездуховних, садистських генів. За всю історію цивілізації українці не були ні загарбниками, ні завойовниками чужих територій і поневолювачами інших народів.
Польський публіцист Мачей Павлицький (Maciej Pawlicki) зазначає: «Россия — ошибка истории. Она выросла на порабощении собственных граждан — и при царской, и при советской, и при нынешней модели власти, которая представляет собой комбинацию первых двух и столь же эффективно «сковывает души в кандалы». Она выросла на пожирании государств, социальных групп, народов, на беспрерывных актах (успешных, неуспешных, временно успешных) агрессии против соседей, терроризме на других континентах, насаждении и поддержке кровавых царьков, дестабилизации целых регионов, развращении части элит многих стран Запада, на внедрении цивилизационных и этических антистандартов, на регулярном шантаже в отношении, по сути, всего мира. Она выросла на абсолютной беспощадности, которая позволяла ей массово убивать собственных граждан, когда сатрап считал это необходимым, и тем более — без зазрения совести уничтожать граждан других стран…
Кремль строит свою государственную пропаганду на гиперлжи и гипернаглости, которые незнакомы западной цивилизации, и поэтому Запад так часто оказывается в отношении них бессильным».
Російський письменник, філософ, визначний класик російської літератури, член-кореспондент Петербурзької АН Федір Достоєвський (1821-1881) стверджував, що росіяни це:«Народ, который блуждает по Европе и ищет, что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения». (People who roam across Europe in search of what to destroy and obliterate, only for the sake of gratification).
Російський релігійний і політичний філософ Микола Бердяєв (1874-1948, уродженець Київської губернії) писав: «Россия — самая безгосударственная, самая анархическая страна в мире. И русский народ — самый аполитический народ, никогда не умевший устраивать свою землю. Великая беда русской души в женственной пассивности, переходящей в «бабье», в недостатке мужественности, в склонности к браку с чужим и чуждым мужем. Русский народ слишком живет в национально-стихийном коллективизме, и в нем не окрепло еще сознание личности, ее достоинства и ее прав. Этим объясняется то, что русская государственность была так пропитана неметчиной и часто представлялась инородным владычеством».
Один з найкращих романістів світового значення, поет, драматург, класик російської літератури, член кореспондент Імперської АН, почесний доктор Оксфордського Університету Іван Тургенєв (1818-1883) зробив висновок: «Русский есть наибольший и наинаглейший лгун во всем свете» (A Russian is the greatest and the cheekiest of all liars in the world) і зазначив: «Если бы провалилась Россия, то не было бы никакого ни убытка, ни волнения в человечестве».
Леонор де Кюстін писав: «Правительство в России живет только ложью, ибо и тиран, и раб страшатся правды. Тому, кто имел несчастье родиться в этой стране, остается искать утешения только в горделивых мечтах о мировом господстве. Лгать здесь — охранять власть, говорить правду — разрушать ее. Русские могут на миг стать победителями в сфере грубой силы, но не могут стать победителями в области мысли. А народ, не способный ничему научить покоренные народы, недолго остается сильнейшим. Наибольшее удовольствие этому народу доставляет пьянство, иначе говоря — забытье».
«В России все, от мала до велика, обманывают и лгут… Россия — царство лжи. Ложь — в общине, которую следовало бы назвать мнимой общиной. Ложь — в помещике, священнике и царе. Крещендо обманов, мнимостей, иллюзий!», — зазначав Жюль Мішле.
Підтвердженням того, що Росія та її політичне керівництво і сьогодні залишаються найбільшими брехунами у світі, можна навести безліч прикладів.
Так, не дивлячись на беззаперечні докази, надані Міжнародною слідчою групою про те, що малайзійський пасажирській літак 17 липня 2014 року був збитий російською ракетою, запущеною російським військовим екіпажем з установки «Бук», завезеної з Російської Федерації, з української території, яка контролювалася російськими бойовиками, політичне і військове керівництво Росії і, в першу чергу, Путін продовжує брехати і вигадувати різні версії про збиття літака, в результаті чого загинуло 298 людей, в тому числі 80 дітей.
До цього часу Путін заперечує очевидні факти — наявність на окупованій частині Донбасу російських регулярних військових підрозділів та постачання Росією танків, іншої броньованої техніки та важкої артилерії російським бойовикам.
Довгий час Путін не визнавав участь російських військових в захопленні Криму, а згодом заявив, що за спинами тих, хто проводив референдум стояли «ввічливі люди». Цими «людьми» були так звані «зелені чоловічки» — підрозділи спецназу ГРУ МО Росії.
1 жовтня 2009 року на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи у своєму виступі я наголосив: «Росія сьогодні – це неосталінський авторитарний режим, де немає свободи, демократії і масово порушуються права людини і цілих народів. Убивства журналістів і правозахисників, які кажуть правду і борються за права людини, стали нормою внутрішньої політики Кремля. Під прапором боротьби з тероризмом московська влада втопила в крові проголошену незалежність Республіки Ічкерія, за наказом президента Росії Єльцина убила першого президента Чечні Джохара Дудаєва, знищила десятки тисяч ні в чому невинних чеченців – дітей, жінок, стариків. Росія вчинила воєнну агресію проти суверенної Грузії, окупувала її територію, розмістивши свої воєнні бази, і, в порушення міжнародних норм і Статуту ООН, визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії. І все це робилось під приводом захисту проживаючих там російськомовних громадян, яким перед війною масово були видані паспорти Російської Федерації… Попереджаю, що років через п’ять анексія Криму стане реальністю, як анексія Абхазії і Південної Осетії в Грузії!».
Після повернення в Київ, деякі колеги, в тому числі з моєї депутатської фракції, дорікали мені, що у виступі на сесії ПАРЄ, я «згустив фарби», «перегнув палку», це «провокація» з мого боку, а українці та росіяни «братні народи» і війни між ними ніколи не буде…
Час показав, хто з нас був правий.
Російський політик, ініціатор першого Руського Маршу в Російській Федерації в 2005 році Володимир Басманов (1980 р.н.) стверджував: «В РФ давно создано полицейская государство, настоящая хунта из воров и спецслужб, по типу африканских или латиноамериканских, при этом идет настоящий этноцид русского населения».
Російський журналіст, москвич Аркадій Бабченко (1977 р.н.) з приводу російсько-української війни зазначає: «Это будет последняя война для России, потому что процесс распада этноса уже практически завершен. Моральная деградация нации уже практически состоялась. И эта война только добьет её. Да и нет уже больше никакой нации. Нет никаких общностей, которые могли бы сказать о каждом своем члене — «мы». Эта территория населена отдельными группками и сообществами агрессивных озлобленных людей, случайно соединенных друг с другом внешними обстоятельствами, ненавидящих всех прочих, кто не входит в их стаю — и никакой нации здесь уже не существует».
Так звані «завезені міста»
А тепер щодо «завезених міст», про які правдиво зазначив Євген Нищук.
У грудні 1926 році в Радянському Союзі був проведений перший Всесоюзний перепис населення, згідно з яким в Українській СРР проживало 29 018 187 чоловік, з них — 23 218 860 етнічних українців або 80%, росіян – 2 677 186 (9,2%), євреїв – 1 574 391 (5,4%). Сільське населення України складало 81,5 %, з них українці становили понад 90%. В Російській Федерації, за даними перепису, проживало 7 873 331 українців.
У січні 1937 року був проведений черговий перепис населення Радянського Союзу (увійшов у історію як «репресивний перепис»), який засвідчив, що в УРСР проживає 26 421 212 чоловік, тобто за 10 років населення України не збільшилося, а зменшилося майже на 2,6 мільйона осіб. Приріст же росіян за 10 років в масштабах Радянського Союзу становив 120% (до 1926 року), а українців, в межах України — 84,7%.
Побачивши ці данні, заступник начальника Управління Народного господарського обліку Укрдержплану Е. Кустолян у записці на ім’я керівника Всесоюзного перепису населення І. Краваля, надісланій разом з телеграфним повідомленням, зазначив: «Результати перепису по УРСР, судячи з попередніх даних, роблять цей матеріал цілком таємним».
Результати Всесоюзного перепису населення СРСР у січні 1939 року (ще до приєднання областей Західної України до Радянського Союзу у вересні 1939 року) засвідчили, що в УРСР проживає 30 946 218 чоловік, з них — 23 667 509 етнічних українців (або 76,4%), росіян — 4 175 299 (17,6%). У порівнянні з переписом населення 1926 року, питома вага етнічних росіян, які проживали в Україні в 1939 році, збільшилась майже вдвічі і становила 17,6% (у 1926 році — 9,2%), а питома вага українців зменшилась майже на 4%.
Такий національний диспаритет населення в Україні стався через те, що у найбільш вимерлі від Голодомору області – Донецьку, Харківську, Полтавську, Київську, Дніпропетровську, Одеську було завезено з Російської Федерації майже 2 мільйона росіян (із сім’ями) у села для наповнення колгоспів, а трохи пізніше і у міста для індустріалізації південного сходу України (на будівництво шахт, промислових підприємств, гідроелектростанцій).
Для переселення росіян в зазначені області були видані спеціальні таємні постанови РНК СРСР «Про переселення на Кубань, Терек та Україну» від 31 серпня 1933 року та «Про переселення на Україну сімей колгоспників» від 25 жовтня 1933 року. Створеному Всесоюзному переселенському Комітету при РНК СРСР було наказано організувати до початку 1934 року переселення в Україну десятків тисяч сімей з Росії.
В 1926 році в Донецькій області, до складу якої входила і територія нинішньої Луганської області, проживало 1 582 187 чоловік, з них українців – 59,3%, росіян – 26%. У 1939 році населення Донбасу виросло майже вдвічі і сягнуло 3 099 810 чоловік. Міське населення збільшилося приблизно у 4 рази, з 620 000 до 2 424 000 осіб, а сільське - зменшилося у 1,5 рази, з 950 000 до 678 000 осіб.
У розрізі найбільших національностей, які проживали на Донбасі, їх приріст з 1926 по 1939 рік був наступним: росіян на 136%, українців на 96,3%, євреїв на 61,6%. Питома вага росіян в цьому регіоні за десять років виросла з 26 до 31,3%, а українців залишилась незмінною (59,4%).
Засекречений геноцид
Щоб приховати такі страшні цифри вимерлої і репресованої за 13 років України, Сталін наказав вилучити і засекретити матеріали перепису населення 1937 та 1939 років, а членів лічильних комісій репресувати (майже всі вони були розстріляні).
У листопаді 2003 року 25 держав — членів ООН подали Заяву до 28 сесії Генеральної Асамблеї ООН (а пізніше ще 14 країн-членів ООН підписали її), яка була передана Генеральному секретарю ООН. У ній, зокрема, зазначено, що Голодомор 1932-1933 років в Україні забрав життя від семи до десяти мільйонів ні в чому не повинних людей, та став національною трагедією для Українського народу. Кількість 7-10 мільйонів включає 7 мільйонів з території колишньої УРСР та 3 мільйони з інших територій СРСР – Кубані, Північного Кавказу, Орловської, Белгородської, Курської областей Росії (в селах яких проживало майже 90% українців) та Казахстану, який входив на той час до складу Російської Федерації як автономна республіка, у якій проживало 860 822 українців, насильно виселених з України за час колективізації і «розкуркулення».
Російська Федерація заблокувала на сесії Генеральної Асамблеї ООН розгляд питання про Голодомор в Україні у 1932-1933 роках і визнання його Геноцидом Українського народу В офіційних виданнях Росії слово Голодомор пишуть з маленької літери і в лапках: «голодомор».
Росія та її керманичі ніколи не визнають, що їх попередники (спадкоємцею і правонаступницею якою є РФ) організували в Україні Голодомор, а тим більш, що він був геноцидом Українського народу. Про це, зокрема однозначно заявив міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров: «Так, голод був, голодомору не було».
У своїх спогадах Уінстон Черчілль відмітив, що на Ялтинській Конференції у 1945 році, під час розмови, Сталін повідомив, що він «ліквідував у 30-х роках 10 мільйонів селян. Це було огидно і тяжко, але необхідно для колективізації, — наголосив Сталін.
Валерія Новодворська зазначає:«Россия — невоспитанная, грязная нищенка, злобная и неумная, потому что такое поведение не вызывает притока благодетелей. Россия должна понять, что ее история — это история болезни и преступления. Она должна принять исторические наказания и покаяния. И вы будете утверждать, что подобную работу страна может проделать над собой, как святой Франциск, без иностранной оккупации, без насилия реформаторской части общества над теми, кто коснеет в заблуждении насчет своей правоты? Такого в истории не было».
В кінці 1920-х на початку 1930-х років в Україні проти політики російського більшовизму «розкуркулення» і «добровільно-примусової» колективізації прокотилося понад п’ять тисяч повстань, в яких взяло участь більш мільйона селян. Наприклад, за даними карального органу — Державного політичного управління (ДПУ — майбутнє НКВС, КДБ), лише з 20 лютого по 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів селян, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Як значиться в архівних документах, вони відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Свобода! Геть комуну!». Натовпи з декількох тисяч селян, озброєних, як правило, сокирами, вилами, косами, зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади.
В 1931 році до Сибіру було депортовано 63 817 українських сімей (майже 500 000 чоловік) при чому самих працелюбних на селі, тому і зажиточних, названих Сталіним «куркулями». Майже всі вони загинули в Сибірі.
Війну проти селян було доповнено репресіями проти української інтелігенції. Найбільш яскравим проявом цього стали розпочаті у 1929 році арешти, а згодом і планування чекістами відкритого показового судового процесу над учасниками «Спілки визволення України» (СВУ) та її вигаданої філії – «Спілки української молоді» (СУМ).
Аналіз архівних даних показує, що у 1929 – 1931 роках на керівних посадах ДПУ Української СРР перебували 68 осіб: з них 26 євреїв (або 38%), 39 росіян (44%), 11 українців (16%), решта – латиші, поляки, білоруси та представники інших національностей.
У партійній організації центрального апарату ДПУ УСРР в червні 1929 року національний склад виглядав так: 107 росіян (35,5%), 82 українці (27,2%), 80 євреїв (26,2%).
Голова Служби безпеки України Генерал армії Васи́ль Сергійович Грицак ,
З нагоди 84-ї річниці Голодомору-геноциду голова Служби безпеки України Василь Грицак зазначив: «Тоді більшовицький режим розв’язав справжню нищівну війну проти нашого народу. Її метою було знесилити і розчавити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, український дух, українську культуру і українську історію, знищити Україну як осередок волелюбних традицій. Рахунок заморених голодом до смерті йшов на мільйони.
Але не менш страшним за сам Голодомор є потуги московської влади приховати цей злочин і зробити вигляд, що нічого не сталося. Позбавити український народ пам’яті, гідності та патріотизму намагався не лише тодішній тоталітарний режим – цього прагнуть і його сучасні російські послідовники.
Як і 80 років тому, вони ведуть неоголошену знекровлюючу війну, метою якої є знищення нас як нації. Тому перемогти у цій боротьбі наш святий обов’язок не тільки перед попередніми, але й прийдешніми поколіннями українців. Запорука нашої перемоги – світла та невмируща пам’ять про жертв голодоморів — геноцидів».
22 листопада 2016 року група російських молодиків скоїла напад на Національний культурний центр України у Москві і спалила український прапор.
26 листопада, в день після вшанування в Україні і в багатьох країнах світу пам’яті жертв Голодоморів, близько двох десятків так званих «активістів» на чолі з московським муніципальним депутатом Дмитром Захаровим прийшли під Національний культурний центр України і зірвали показ документального фільму «Голод-33». Потім московські моральні виродки влаштували «інсталяцію» — розклали під українським прапором біля входу в культурний Центр кістки і свинячу голову з плакатом «Міф голодомору – брехня і танці на кістках». Присутня поліція Москви, в ці цинічні, ганебні і аморальні дійства московських виродків, які так відверто паплюжили пам’ять жертв голодоморів в Україні, не втручалася.
Генетика Росії – «гірше і огидніше від свиней» (В.Бєлінський)
В Ноті протесту МЗС України зазначається, що «про спланований і санкціонований характер подібних акцій московських молодчиків свідчить систематичність їх проведення під стінами українського закладу в самому центрі російської столиці, а також відсутність належної реакції з боку правоохоронних органів Росії. Зазначені акції є відвертою провокацією, метою якої є розпалювання міжнаціональної ворожнечі та штучне нав’язування російському суспільству антиукраїнської агресії».
17 серпня 2015 року так звана «народна рада ДНР» прийняла рішення про знищення пам’ятників жертвам Голодомору 1932 — 1933 років і сталінських репресій. Російські бойовики назвали цей акт вандалізму «відновленням історичної справедливості». На окупованих територіях Донбасу зруйновані всі пам’ятники і пам’ятні знаки жертвам тоталітарного сталінського режиму.
Українська делегація у Кальярі на відкритті пам’ятника жертвам Голодомору
17 грудня 2016 року на італійському острові Сардинія у місті Кальярі відкрили пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932 – 1933 років. Монумент встановили серед оливкових дерев у центральному парку Цивілізований світ вшановує пам’ять жертв Голодомору і сталінських репресій і лише «дика московська орда» — відновлює пам’ятники їх катів.
Скульптор Армандо Лекка виготовив пам’ятник безкоштовно і подарував його місту в знак солідарності з українським народом.
Душогуби українців
Повний аналіз етнічного складу організаторів Голодомору в Україні на всесоюзному, республіканському, обласному і районному рівнях, який мною зроблений на основі архівних документів партійних і радянських органів та ОДПУ-НКВС-КДБ СРСР і УРСР (це окрема тема публікації). Службою безпеки України поіменно встановлено 136 душогубів українців, які приймали рішення про вчинення геноциду українського народу.
В масштабах Радянського Союзу і Української СРР, серед організаторів Голодомору в Україні, українців-колаборантів були одиниці. Серед близького оточення Сталіна, в період організованого ним «розкуркулення» і колективізації (1928-1931 рр.), Голодомору (1932 – 1933 рр.) і «великої чистки» (1936 -1938 рр.), українців не було. Серед партійних і радянських лідерів — організаторів геноциду української нації, керівників каральних органів, які виконували «генеральну лінію» Сталіна і віддавали злочинні накази на вчинення «розкуркулення», Голодомору і «великого терору», на всіх рівнях державної влади в абсолютній більшості були євреї і росіяни.
Згідно з постановою апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року політичними організаторами вчинення геноциду українського народу були визнані керівники більшовицького тоталітарного режиму в СРСР у складі:
- Йосип Сталін (Джугашвілі) – генеральний секретар ЦК ВКП(б), грузин,
- В’ячеслав Молотов (Скрябін) – голова РНК СРСР, росіянин,
- Лазар Каганович – секретар ЦК ВКП(б), єврей,
- Станіслав Косіор – член ЦК ВКП(б), перший секретар ЦК КП(б) України, поляк,
- Павло Постишев – секретар ЦК ВКП(б), другий секретар КП(б) України, росіянин,
- Влас Чубар – голова РНК України, член ЦК ВКП(б), українець,
- Мендель Хатаєвич – член ЦК ВКП(б), другий секретар ЦК КП(б) України, перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б) України, єврей.
Національний склад керівників апарату Об’єднаного Державного політичного управління при РНК СРСР ( 96 осіб) ) у 1932 – 1933 роках був наступним:
- євреїв – 37 осіб (38,54 %),
- росіян - 30 (31,25 %),
- латишів – 7 (7,29 %),
- українців – 5 (5,21 %),
- поляків — 4 (4,17 %),
- грузинів – 3 (3,13%),
- німців — 2 (2,08 %),
- 8 осіб — представники інших національностей.
У липні 1934 року ОДПУ увійшло до складу новоствореного НКВС СРСР, як складова його частина і отримало назву Головне управління державної безпеки, яке пізніше стане МДБ, а потім КДБ СРСР.
Керівником ОДПУ СРСР (а з липня 1934 по вересень 1936 року — нарком внутрішніх справ СРСР) і одним з організаторів Голодомору-геноциду в Україні був єврей Ягода Генріх Григорович (при народженні – Ієгода, в перекладі з івриту – Іуда, Єнох Гершенович), арештований 10 квітня 1939 року і розстріляний 4 лютого 1940 року.
Першим заступником у Ягоди був Агранов Яков Саулович (справжнє ім’я – Янкель Шмаєвич Соренсон, єврей).
У кінці 1934 року національний склад вищого керівництва новоствореного карального органу НКВС СРСР був наступним:
- євреїв – 60 осіб (66.6 %),
- росіян - 13 (14,44 %),
- українців – 6 (6,67 %),
- латишів – 3 (3,33 %),
- поляків — 2 (2,22 %),
- білорусів – 1 (1,11%),
- 5 осіб (5,56%) - відомості про національність відсутні.
У порівняні з 1933 роком, за рік питома вага євреїв у керівних органах НКВС СРСР зросла майже в двічі (з 38,5 до 66,6%).
Склад вищого керівництва ДПУ Української СРР (75 осіб) за національною ознакою під час Голодомору в Україні 1932 – 1933 років був наступним: євреїв – 50 (66,6%), росіян – 14,4%, українців – 6,7 %, латишів — 3,3%, поляків — 2,2%, інших національностей – 5,5 %.
У порівнянні з 1929-1931 роками (період розкуркулення і примусової колективізації), питома вага євреїв серед керівного складу ДПУ УСРР в 1932 — 1933 роках (період Голодомору) зросла майже у двічі — з 38 до 66, 6%, росіян зменшилось в тричі – з 44 до 14,4%, а українців зменшилось більш ніж у двічі – з 16 до 6,7%.
Доречно нагадати національний склад населення України на початок Голодомору:
- українців — 80%,
- росіян - 9,2%,
- євреїв – 5,4%.
Такої диспропорції представництва національних меншин (євреїв, росіян, поляків, латишів та інших) до корінної нації (українців), яка складала 80% населення в Україні, в каральних і партійних органах не було ні в одній країні світу!
Головою ДПУ Української СРР (1931 — лютий 1933 р.) був Реденс Станіслав Францович, поляк – один з організаторів і безпосередній виконавець масових репресій, відповідав за «розкуркулення» та організацію Голодомору в Україні.
Заступниками у Реденса були:
- 1924 – 1934 роки — Карлсон Карл Мартинович (справжнє ім’я Едуард Якович Огрієтіс), латиш;
- квітень 1932 — лютий 1933 роки — Ленюк Фома Акімович, росіянин;
- лютий 1933 – січень 1934 роки – Леплевський Ізраїль Мойсейович, єврей.
Повноважним представником ОДПУ СРСР в Українській СРР під час Голодомору був Балицький Всеволод Аполлонович, росіянин (один з головних організаторів геноциду і терору в Україні).
20 березня 1933 року постановою політбюро ЦК ВКП(б) «трійці» у складі Балицького, Карлсона і Леплевського було надано право розгляду справ про повстання і контрреволюцію в Україні із застосуванням до українців вищої міри покарання – розстрілу.
Генеральний прокурор, народний комісар юстиції УСРР з вересня 1930 по 14 червня 1933 року – Поляков Василь Васильович, росіянин.
Наступним генеральним прокурором, народним комісаром юстиції УСРР був Михайлик Михайло Васильович (при народженні – Йосип Абрамович, єврей).
Голова Верховного суду УСРР (1929 – 1934 рр.) – Завіцький Герман Михайлович, латиш.
Прокурором Верховного суду СРСР в 1924 – 1933 роках був Красіков Петро Ананьович, росіянин.
Голова Верховного СРСР (1924-1938 рр.) - Вінокуров Олександр Миколайович, росіянин.
У 1938 році Балицький, Реденс, Карлсон, Леплевський були розстріляні за наказом Сталіна так званою «трійкою» в «особливому порядку».
Начальником Головного управління таборів та поселень ОДПУ – НКВС СРСР (найбільш гостра каральна структура масових репресій, сумнозвісний ГУЛАГ з червня 1932 по серпень 1937 рік був єврей Берман Матвій Давидович, його заступниками були також євреї Рапопорт Я.Д. і Кацнельсон З.Б.
Рідний брат начальника ГУЛАГу Борис Берман був наркомом НКВС Білорусії у 1937-1938 роках. Це був далеко не один єврейський сімейний підряд.
Керівниками таборів ГУЛАГу, які існували на території СРСР, були лише євреї, призначенні Ягодою. Основним континентом таборів були репресовані росіяни, українці, білоруси, казахи, кавказці.
Це призвело до того (і не безпідставно!), що в народі укріпилася думка і масового ходили розмови про те, що євреї лютують над рештою жителів Радянського Союзу. Це в свою чергу підігрівало настрої антисемітизму. Але Ягода продовжував вперто накачувати керівні кадри НКВС і ГУЛАГу «своїми» братами по крові – євреями, у яких руки по лікті були в крові.
У вересні 1936 року керівником (народним комісаром) НКВС СРСР був призначений Єжов Микола Іванович, росіянин (гомосексуаліст, наркоман і алкоголік), який очолював відомство до грудня 1938 року і за усним наказом Сталіна проводив національну кадрову політику щодо зменшення кількості євреїв в НКВС і заміну їх росіянами.
На кінець 1936 року керівний склад НКВС СРСР складався з 110 осіб, з них 43 євреї (39%), 33 росіянина (30%), 9 латишів (8%), 5 поляків (4,5%), 2 німця (1,8%), решта – по одному представнику інших національностей (українець, білорус та інші).
Єжов зменшив питому вагу євреїв в керівному складі НКВС з 66,6 до 39% і збільшив представництво росіян з 14, 4% до 30%, що явно не задовольняло Сталіна.
В грудні 1938 року керівником НКВС СРСР був призначений Лаврентій Берія (грузин), який, за вказівкою Сталіна, вирішив питання представництва євреїв в органах внутрішніх справ і державної безпеки.
В 1940 році національний склад центрального апарату НКВС СРСР (включаючи рядовий, оперативний і керівний) складався уже з 3073 росіян (або 84%), 267 українців і білорусів (7,25%), 189 євреїв (5%).
Згідно з архівними документами, національний склад керівництва НКВС Української СРР (125 осіб) на кінець листопада 1938 року був таким:
- євреїв – 54 осіб (43,2 %),
- росіян - 42 (33,6 %),
- українців – 17 (13,6 %),
- латишів – 4 (3,2 %),
- білорусів – 2 (1,6%),
- молдовани – 1 (0,8%),
- вірмени - 1(0,8%)
- 4 особи (3,2%) - відомості про національність відсутні.
Італійський консул у Харкові Серджо Гранденіго 31 травня 1933 року у повідомленні писав: «Голод далі чинить людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим супроти подібної катастрофи і чому міжнародна преса (що перебуває в руках євреїв), так ревниво закликає весь світ осудити Німеччину, провинну у так званих «жорстких переслідуваннях євреїв», соромливо мовчить супроти цієї бійні, організованої радянським урядом, в якій саме євреї відіграють дуже велику, якщо не першорядну роль».
Коли консул писав це повідомлення (травень 1933 року) в Німеччині не було концтаборів і гетто для євреїв та їх масових розстрілів або інших масових репресій, подібних в СРСР.
Після завершення Голодомору, «великого терору і чисток» в Україні питома вага євреїв серед керівництва НКВС УРСР, які зробили свою криваву справу щодо українців, зменшилась на 22%, росіян збільшилася на 20%. Відсоток українців в НКВС зріс лише на 10%.
Перебуваючи 26 червня 1920 року у Харкові, організатор і голова ВЧК (1922-1926 роки — голова ОДПУ СРСР) поляк Фелікс Дзержинський (1877-1926) писав Леніну: «Положення тут внутрішнє в цілому йде в гору. Кожний чесний наш працівник (чекіст), відряджений у провінцію, знаходив підґрунтя, і видно вже результати. Тільки співробітників таких дуже мало. Місцеві комуністи якісь недоноски, живуть дрібними інтересами. У сфері моєї спеціальності (чекістської) тут великий врожай. Вся, можна сказати, інтелігенція середня тут – це петлюрівці. Величезною перешкодою у боротьбі є відсутність чекістів-українців».
Судячи з листа Дзержинського, саме через «петлюрівців» і «недоносків» комуністів-українців і можемо пояснити таке засилля євреїв, росіян, латишів, поляків серед органів ВЧК-ОДПУ-НКВС в Україні.
Аналіз архівних матеріалів, результатів досліджень відомих радянських, російських, українських та зарубіжних істориків дає підстави зробити однозначний висновок: в 1917-1938 роках євреї були масово, абсолютно не пропорційно своїй чисельності в складі населення СРСР, Росії, України і Білорусії, представлені у всесоюзних і республіканських органах ВЧК, ОДПУ, НКВС, ГУЛАГ і особливо в їх керівництві, а також в партійних і державних органах влади (народних комісаріатах – нині міністерства).
Тому не дивно, що Ізраїль до цього часу не визнав Голодомор геноцидом Українського народу.
Керівникам і політикам Укураїни непотрібно принижуватись перед Ізраїлем і просити його визнати Голодомор геноцидом українців. Важливо те, що ми самі на законодавчому і судовому рівнях визнали цей злочин проти людяності актом геноциду Української нації. Наше завдання – довести до народів світу всю правду про цей злочин, хто його вчинив та назвати злочинців поіменно та їх національну приналежність.
Занадто великий відсоток євреїв в каральних органах більшовицької комуністичної влади, на думку деяких істориків, ще не може бути однозначним доказом існування якоїсь особливої «світової єврейської змови», чи підтвердженням теорії про існування більшовицької «жидо-комуни» в Росії, створеної міжнародним сіонізмом, як вважають окремі їх колеги.
Безумовно, слід говорити про індивідуальні мотиви такого масового приходу євреїв на службу до каральних органів, не останню роль серед яких відігравали матеріальні преференції, встановлені для їх працівників, які були набагато вищими заробітної плати інших державних чиновників, лікарів, вчителів, робітників. Очевидно інше – своєю службою в органах ВЧК, ОДПУ, НКВС, ГУЛАГ євреї ніби накликали на себе біду, стимулювали хвилю юдо фобії, якою згодом скористалися, значно її підсиливши, нацисти Німеччини.
Неупереджене дослідження цієї проблеми, безумовно, слід продовжити, об’єднавши для цього зусилля дослідників різних країн і відкрити всі архіви з цього питання з метою підтвердження чи спростування теорії про «змову міжнародного сіонізму» щодо встановлення світового панування, створення нового світового порядку на чолі з їхнім світовим урядом.
Провідні вітчизняні, російські та західні історики зазначають, що 1917-1939 роки – це період «єврейської державності» в Росії, а з 1922 року і в СРСР. Не погодитися з цим дуже важко. Це підтверджує об’єктивний, неупереджений аналіз історії за цей період (але це уже окрема тема).
Зазначу лише, що у створених в 1917-1924 роках більшовиками народних комісаріатах (міністерства) керівні посади в абсолютній більшості займали євреї. Так званя четверта влада – преса була повністю у їхніх руках (як сьогодні в Україні), починаючи з головних редакторів та завідуючих відділами газет і журналів, які виходили в Росії.
Двоє всесвітньо відомих людей Ояр Раймонд Паулс (латиш, радянський і латвійський композитор, піаніст, політичний діяч, народний артист СРСР, почесний доктор Латвійської АН) і Михайло Фінкель (громадянин Ізраїлю, ортодоксальний рабин, доктор юридичних наук) знайшли в собі мужність чесно визнати і публічно заявити, що більшовицький сіоністський жовтневий переворот в 1917 році в Росії був організований євреями, а їх вірною опорою у так званій «класовій боротьбі», направленої на знищення православ’я, духовенства, аристократії і інтелігенції, були латиські стрілки. Саме їм, латиським стрілкам, комісари більшовики єврейської національності довірили бути разом з ними головними катами російського, українського і білоруського народів.
Латиш Раймонд Паулс говорить: «Я вивчав те, що відбувалося у 1917 і 1918 роках. Хто були головні вбивці? Наші співвітчизники. Що вони творили в Україні? Хто сформував весь цей чекістський апарат? В цілому наші і євреї, хоча вони і були потім самі ліквідовані. Хто відстоював ту революцію? І хто служив в охороні Кремля? Латиські стрілки… Прошу прощення за злочини проти українців і росіян, вчинених латишськими стрілками». Після такої заяви Раймонда Паулса, крайні праві націоналісти назвали «зрадником Литви».
Єврей Михайло Фінкель написав два покаянних звернення євреям і російському народу. В одному з них він, зокрема зазначає: «Ми, євреї, на жаль, недуже любимо визнавати свої злочини і гріхи по відношенню до інших народів. Я хочу напередодні єврейського Нового року і Судного дня покаятися і попросити прощення за тих представників мого народу, які своїми злочинами і огидністю заплямували не тільки себе, але й свій народ, так як кожний єврей сприймається світом не тільки як індивідуум, але і як посол і представник всього свого народу. Мені соромно і боляче за євреїв-революціонерів, які внесли свою значну лепту у розвал Російської Імперії, винних у багато чисельних злочинах Громадянської війни, знищенні Православ’я, духовенства, аристократії і інтелігенції російського народу. Прокляті рабинами того часу безбожники і атеїсти Троцький, Свердлов, Юровський, Каменев, Зінов’єв, Ягода… Ці прізвища – лише верхівка айсбергу. Їхні страшні і кроваві злочини залишили незгладимі рани на душі і тілі російського народу. Минуло вже майже століття з того часу, але біль все не стихає. Чи не тому, що ніхто не попросив прощення за ці гріхи? Мені боляче й соромно за цих людей, як минулого, так і сучасних. Я прошу прощення у російського народу за все, що було і є».
Вніч з 16 на 17 липня 1918 року в Єкатеринбурзі більшовики розстріляли Імператора Миколу ІІ і всю його родину (дружина, п’ятеро дітей) та чотирьох наближених до родини осіб у підвальному приміщенні Іпатієвського будинку, де вони були під спеціальною охороною чекістів і латишських стрільців. Поранених і малолітнього сина Олексія більшовики добивали багнетами гвинтівок. Безпосереднім керівником і учасником страти був місцевий начальник ЧК, єврей Яков Миколайович Юровський (справжнє: Янкель Хаймович). За національним складом до «розстріляної команди» входили також росіяни, латиші і один угорець.
Команда на розстріл Романових, за словами Юровського надійшла з Москви. Він також стверджував, що особисто застрелив царя. Начальник 2-ї Уральської дружини Петро Єрмаков, який брав безпосередню участь у розстрілі засвідчив, що директива на розстріл лише царя (але не його сім’ї) надійшла з Москви за підписом голови Всеросійського Центрального виконавчого комітету Якова Свердлова (єврей, при народженні: Ешуа-Соломон Мовшевич, за іншими даними — Янкель Міраімович). Але, Уральська Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів під тиском думки робітників прийняла постанову розстріляти всю царську сім’ю і їх прислугу. Воєний комісар юстиції Уральської області Голощокін, видав письмове доручення, привести рішення Уральської ради про розстріл до виконання.
Про розстріл царя і його сім’ї Уральська рада направила офіційне повідомлення Президії ВЦВК Росії на ім’я Свердлова.
Ввечері 18 липня на засіданні РНК під головуванням Леніна, Свердлов доповів про розстріл царської сім’ї. Уряд більшовиків і Ленін одобрили розстріл царя і його родини. Юровський пішов на підвищення – був призначений головою Уральського ГубЧКа, а у 1921 році був направлений у Москву на посаду голови торгового відділу валютного Управління Наркомату закордонних справ Росії.
Історики-дослідники і експерти іудаїзму (релігія євреїв) за символами, знаками і записами, які були зроблені кров’ю на стінах підвалу, підтвердили, що розстріл царської сім’ї був ритуальним вбивством за законами іудаїзму.
Згідно з першим загальноросійським переписом населення Російської Імперії, проведеним у 1897 році, в Росії проживало 125 640 021 чоловік (понад 100 народів, не рахуючи невеликих етнічних груп). Росіяни (великороси) складали менше половини населення Імперії — 55 667 000 чоловік або (44,35%), українці — 22 381 000 (17,81%), білоруси – 5 886 000 (4,69%), євреї – 5 200 000 (4,2%).
За віросповіданням населення Імперії поділялось на :
- православних – 69, 3%,
- мусульмани – 11,1%,
- католики – 9,1%,
- протестанти – 4,85%,
- іудеї – 4,2%.
У Польщі, яка входила до складу Російської Імперії і називалася Привіслинські губернії Росії, на той час проживало 1 267 194 євреїв (або 13,5% від населення Польщі).
В Європейській Росії проживало 3 714 995 євреїв (або 4% від населення зазначеної території)
11 листопада 1918 року Польща відновила свою незалежність від панування Російської імперії, Королівства Пруссії та Австрійської імперії. Отримавши незалежність, Польща і Радянська Росія почали захоплення українських, білоруських та литовських земель, залишених австро-німецькими військами. Після двох років війни 12 листопада 1920 року Польща і Радянська Росія підписали перемир’я. А 18 березня 1921 року в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, з однієї сторони, та РСФРР і Української СРР, з іншої, який завершив польсько-радянську війну.
Згідно договору до складу Польщі відійшли 125,7 тис. кв. км. Західної України (Бойківщина, Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя та Західна частина Волині і Полісся) з населенням 8,9 мільйонів чоловік, у т.ч. 5,8 мільйонів етнічних українців.
У незалежній Польщі і приєднаних до неї зазначених територій Західної України, які входили до складу Російської імперії, залишилися проживати 2,6 мільйона євреїв.
У 1918 – 1919 роках Румунія окупувала Українську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські повіти Бессарабії, які були в складі Російської імперії, де проживало 700 000 етнічних українців.
Згідно з Тріановським договором (1920 р.) Центрально-Східна частина Закарпатської України (Підкарпатська Русь) стала автономною адміністративно-територіальною одиницею Чехословацької Республіки, де проживало майже 500 000 етнічних українців. 22 жовтня 1938 року парламент Чехословаччини ухвалив Конституційний закон про автономію Карпатської України.
У березні 1939 року Німеччина окупувала Чехословаччину, а Угорщина 16 березня захопила і приєднала до себе Карпатську Україну.
Таким чином, у 1920-1930 роки понад сім мільйонів етнічних українців у результаті окупації їх історичних територій проживали на своїх рідних землях у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини і Угорщини.
Згідно з першим переписом населення СРСР, до складу якого входили Російська Федерація, Українська, Білоруська, Узбецька, Туркменська і Закавказькі республіки, проведеного у грудні 1926 року, населення Радянського Союзу становило 147 027 915 чоловік. з них етнічних росіян – 77 791 124, українців – 31 194 976, євреїв – 2 599 973 (або 1,7%).
Для порівняння національного складу населення Радянського Союзу і трьох союзних республік: Російської, Української і Білоруської навожу таблицю:
|
СРСР |
РСФРР |
УСРС |
БСРС |
|
| всього: | 147 027 915 | 100 623 000 | 29 018 187 |
4 983 240 |
| росіяни | 77 791 124 | 74 072 000 | 2 677 166 |
383 806 |
| українці | 31 194 976 | 7 873 000 | 23 218 860 |
34 681 |
| білоруси | 4 738 923 | 638 000 | 75 842 |
4 017 031 |
| євреї | 2 599 973 |
(1,7%)
566 917
(0,56%)
1 574 391
(5,4%)
407 059
(8,2%)
Згідно з переписом населення Радянського Союзу у 1989 році (Незалежність України була проголошена 24 серпня 1991 року) в Українській РСР проживало 51 452 034 громадян, із них українців – 37 419 053 ( 72,7 %), росіян – 11 355 582 (22,1%), євреїв — 486 326 (0,95%). Українську мову вважали рідною 64,7% мешканців республіки, а російську – 32,8%.
У 2001 році в Незалежній Україні був проведений перший перепис її населення, який засвідчив, що українці уже становлять 77,8% від загальної кількості громадян, росіяни – 17,3%, євреї – 0,2 %. Перепис засвідчив, що українську мову вважають рідною 67,5% населення України, російську – 29,6%, інші мови – 2,9%.
Минуло 84 роки від страшного злочину Голодомору-геноциду, вчиненого проти Української нації, але до цього часу питома вага українців, які проживають в Україні, не досягла рівня 1926 року – 80%.
Рано чи пізно, але постане питання про ретельне виправлення помилок, допущених в національній кадровій політиці, які призвели до трагічних наслідків в період 1917-1991 років, коли РСДП(б) – ВКП(б) – КПРС була єдиною правлячою партією в СРСР, а по суті державою.
На жаль, ці помилки продовжуються до цього часу як в Україні, так і в Росії. Самою великою помилкою в сфері національного представництва народів СРСР в керівних органах Радянського Союзу і союзних республік (особливо в Росії, Україні, Білорусії і Казахстані) було свідоме відтиснення корінного народу у цих республіках від активної участі в роботі керівних органах державної влади і заповнення їх, особливо в вищих ешелонах та каральних органах, національною меншиною – євреями, в долі яка в рази перевищувала їх фактичну питому вагу в складі населення Росії (СРСР), України, Білорусії, Казахстану.
Мова йде про грубе порушення природного (Божого) ясного, як день, Закону: Росією повинні управляти росіяни, Україною – українці, Білорусією – білоруси, як євреї Ізраїлем чи німці – Німеччиною, французи – Францією, поляки — Польщею і так далі.
Національні меншини повинні мати в органах державної влади і управління країни законне представництво, пропорційне у своїй долі в чисельному складі населення України, як це, наприклад встановлено у державі Ізраїль.
Інший підхід, коли в керівництві країни концентрується який-небудь національний клан (наприклад, в Україні і Росії – євреї), який методом взаємної підтримки поступово розширює свій вплив і укорінюється в якому-небудь важливому державному чи урядовому органі, відтісняючи корінну національність (українців в Україні, кримських татар в Криму, росіян в Росії). Це призводить до того, що створюється шкідливе середовище для побудови демократичної правової справедливої соціальної держави, широкі версти корінного народу віддаляються від державної влади, яка поглиблює чужорідне правління країною (що реально мало місце в історії в період 1917-1939 роках в Росії, а після 1922 року в СРСР, в Україні і зазначених союзних республіках і продовжується не менш рельєфно і сьогодні в Україні).
Виникає небезпека, що сконцентрувавши владу в своїх руках, такий національний клан (меншина) поступово відходить від відстоювання національних інтересів корінного народу і починає використовувати корінний народ для свої власних національних і особливо матеріальних корисливих інтересів, грабуючи корінне населення країни. Те, що зараз відбувається в Україні.
Створюється підґрунтя для ворожої агітації у середині країни (розпалювання міжнаціональної ворожнечі), на міжнародному рівні з основним гаслом: «Країною править не національний Уряд!», як це фактично і було в 1917-1938 роках і є сьогодні в Україні.
Порушується єдність керівництва країною, оскільки наявність «непропорційного національного представництва» в керівних органах державної влади не сприяє їх єдності і зосередженню на вирішенні найтяжчих проблем побудови демократичного суспільства (особливо в період війни чи реальної воєнної агресії ворога), вносить в атмосферу управління елементи національної конкуренції, що є яскравим прикладом сьогодення України.
Таким чином, практика непропорційного представництва корінної нації і національних меншин в керівництві країною не сприяє створенню довіри широких мас народу до державної влади (її інститутів: Президент, Уряд, Парламент), підриває етнічну (національну) єдність корінного народу.
Національність людини об’єктивно існує в самій природі людини і суспільстві, в якому вона живе. Тому повинна відображатися в облікових документах (паспорті, свідоцтві про народження, свідоцтві про шлюб, анкетах, статистичних даних та інших реєстраційних документах).
Виключення графи «національність» в паспортах громадян України та інших державних реєстраційних документах веде до юридичного знищення корінної нації та приховування концентрації осіб тієї чи іншої національної меншини у вищих ешелонах влади держави і представницьких органах (парламент, місцеві ради і т.д.). А приховування перекосів національного складу органів державної влади і управління є порушенням принципу верховенства права та Божественного права корінної нації управляти своєю державою безпосередньо, яке закріплено в міжнародних правових актах, ратифікованих Україною.
За весь час незалежності України вищий законодавчий орган – Верховна Рада (парламент) за своїм національним складом і суттю ніколи не була українською за етнічним складом. Вона була і залишається філіалом Державної Думи Росії і Кнесету (парламенту) Ізраїлю. Українців — представників титульної (корінної) нації — було не більше 30-36 % у кожному скликанні.
На інфографіці – дані станом на квітень 2013 року професора Віри Боднарук, голови Товариства української мови у м. Чикаго (США)
За перемогу Революції Гідності віддали життя 106 чоловік, названих народом Героями «Небесної Сотні». З них, жителі Західної України становлять 52,8%, Центральної — 36,8%, Східної — 5,6%, Південної — 1,9% і троє (2,8%) — іноземці: білорус і двоє грузинів. Серед Героїв «Небесної Сотні» понад 86% — етнічні українці.
Самий активний проросійський антимайдан, який підтримував Януковича, був завезений потягами і автобусами в Київ з Донбасу. Антимайдан майже стовідсотково складався з громадян російської національності.
Що змінилося після Революції Гідності,?!
Що змінилося після Революції Гідності, за перемогу якої, віддали життя Герої «Небесної Сотні», серед яких етнічних українців понад 86%?!
Стало ще гірше! І не тільки в соціальній політиці післямайданної влади, яка майже все населення довела до жебрацтва. Чого лише варт тарифи за комунальні послуги, мільйонні прибутки з яких осідають в кишенях олігархів-інородців. Електронні декларації депутатів і державних чиновників засвідчили як вони пограбували українців і продовжують це робити і далі.
У духовній сфері нинішня влада проводить жорсткий аморальний і юридичний етноцид корінної нації – українців. Такої ганебної антиукраїнської, антинаціональної кадрової політики, яка зараз є в Україні, не було ні за часів Радянського Союзу, ні за часів Януковича.
Минуло три роки, але до цього часу залишається не скасованою Постанова Кабінету Міністрів України №1025 від 10 листопада 2010 року «Про затвердження зразків актових записів цивільного стану, описів, та зразків бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану», якою в порушення Конституції України та міжнародних правових актів, ратифікованих Україною, була ліквідована «графа національність» у свідоцтві про народження, свідоцтві про шлюб та інших державних реєстраційних документах.
Постанова підписана колишнім Прем’єр-міністром Азаровим М.Я., за погодженням екс-президента Януковича В.Ф. і вказівкою з Кремля і Єруселиму.
Верховна рада України, обрана в 1994 році, більшість якої складали радянські комуністи, росіяни і євреї, постановою (а не законом) скасувала «графу національність» у паспорті громадянина України. Це було зроблено з метою, щоб на наступних виборах, виборці не знали національності кандидата у народні депутати, за якого вони голосують і не змогли обрати до парламенту більшість представників корінної нації – етнічних українців.
Не зважаючи на багато чисельні звернення громадян і громадських патріотичних організацій відновити «графу національність», влада продовжує керуватися у своїй діяльності зазначеною постановою Азарова-Януковича, грубо порушуючи принцип верховенства права та конституційні права і свободи громадян України.
Справа зрадників-втікачів Януковича-Азарова продовжує жити, принижуючи гідність українців і знищуючи щоденно національну ідентичність громадян України.
Керманичі держави, мабуть, забули що, ціною життів Героїв «Небесної Сотні» вони отримали владу і знаходяться до цього часу при владі, дякуючи кращим синам і донькам України які захищають Батьківщину від російської агресії в неоголошеній війні, яку президент Порошенко називає «вітчизняною».
Серед військовослужбовців, правоохоронців і добровольців, які віддали своє життя за Україну на Східному фронті, понад 93% українці за національністю.
Чому нинішня влада мовчить і не поспішає вирішувати це наболіле питання на законодавчому рівні. Невже хтось у владному політикумі соромиться своєї національності?
Керівники «Єдиної країни» — українці: В.Гройсман, П.Порошенко, А.Яценюк під час першого засідання Верховної Ради України VIII скликання (27.ХІ. 2014 р.) Тепер ніхто не звинуватить Україну у антисемітизмі.
Скоріш за все, бездіяльність українських можновладців (президента, уряду, міністрів та народних депутатів, більшість яких не є українці за національністю) пояснюється страхом втрати влади! Як тут не провести паралелі й не згадати відомого американського «совєтолога», професора Джері Гафа, який на запитання: «А чи могло б щось зупинити розвал Радянського Союзу?» — незмінно відповідав: «Сталіну не треба було вписувати «національність» у радянський паспорт. Замість того, щоб вважати себе «радянськими людьми», громадяни продовжували ідентифікувати себе з різними етнічними групами». Міжетнічний конфлікт, а відтак і розпад імперії був закладений інституційно – альтернатива радянській етнічна ідентичність була вкарбована у кожний паспорт, і це була для імперії трагічна помилка…».
Але ж Україна не Імперія, а демократична європейська країна! Чи ні?!
Янукович і Азаров також ігнорували (як зараз ігнорує нинішня влада) законні і справдливи вимоги українців, в тому числі, й мати свою споконвічну Богом дану національність в державних і реєстраційних документах.
Чим це завершилося для них та їхне оточення – загально відомо.
Тому, патріотичні громадські організації і звертаються до керівників держави та народних депутатів з вимогою мирно, на законодавчому рівні закріпити право громадян України мати запис своєї національністі в державних реєстраційних документах.
Не змушуйте українців робити це черговим Майданом, який цього разу буде національно-визвольною революцією за своє Божественне і юридичне право мати свою, успадковану від дідів-прадідів українську національність і свою національну державу не тільки де-юре, але і де-факто, як це мають всі держави світу.
Де виникають епіцентри сепаратизму
Приверну увагу ще на одну важливу, на мою думку, обставину.
Всеукраїнський перепис населення засвідчив, що в:
- Донецькій області проживає: — українців — 50,7% росіян — 43,6%,
- Луганській – українців 51,9%, росіян – 44,8%,
- Запорізькій – українців 63,1%, росіян — 32%,
- Одеській – українців 54,6%, росіян — 27,4%.
Згідно з переписом російську мову вважають рідною у:
- Донецькій області -74,9% населення (українську — 24,1%),
- Луганській – 68,8% (українську — 30%),
- Харківській – 65,9% (українську – 31,8%),
- Одеській – 64,8% (українську – 30,4%),
- Запорізькій – 48,2% (українську – 50,2%).
В зазначених обласних центрах і великих промислових містах обласного підпорядкування показник тих, хто вважає російську мову рідною, є значно вищим, як і показник проживаючих там росіян в порівнянні середнім обласним показником.
У великих промислових містах обласного підпорядкування Донбасу цей показник (рідна мова російська) значно виший середньо обласного і сягає від 80 до 87%.
Соціологічні дослідження, проведені у листопаді 2016 року Центром Разумкова засвідчили, що на підконтрольній українському Уряду території Донбасу, українську мову вважають рідною лише 27,8% проживаючих там жителів.
У жовтні 2014 року в анексованому Криму відбувся перепис населення, згідно якого там проживає 2 284 769 жителів. Найчисленнішою національною групою є росіяни – 1 492 078 осіб або 68% населення (у 2001 році — 58,3%). Українців на півострові мешкає 344 515 осіб або 16% (у 2001 році — 24,3%), кримських татар — 232 340 чоловік або 10,6% (у 2001 році — 12%).
Згідно з зазначеним переписом, українську мову рідною вважають лише 3,28% жителів Криму (1989 році – 13,6%, 2001 – 9,55%). Для 84,16 % осіб, проживаючих у Криму, рідною мовою є російська (в 1989 році - 82,6 %, 2001 – 84,1%). Для 79,7% українців, які живуть в Криму, рідною мовою є російська. І лише для 0,1 етнічних росіян вважають українську мову рідною.
Українська і кримськотатарська мова в анексованому Криму опинилися перед реальною загрозою зникнення.
Експерти ООН зазначають, що зникнення корінних мов – це прямий наслідок колоніалізму і колоніальної політики Росії, яка призвела до зникнення корінних народів і їх культури. Процес вимирання корінних народів Росії триває.
За даними ООН на сьогодні близько 40 мов корінних народів Сибіру і Далекого Сходу Російської Федерації перебувають на межі зникнення. Уряд Росії нічого не робить для зміни ситуації, а навпаки, веде політику на їх знищення.
За роки існування Російської імперії і більшовицького комуністичного режиму СРСР зникло понад 100 корінних народів Росії (були фізично знищенні або етнічно асимільовані) та їх мов (повна русифікація).
Російський журналіст, ленінградець Валерій Паншкін (1969 р.н.) пише: «России пора вразнос… Всем на свете стало бы легче, если бы русская нация прекратилась. Самим русским стало бы легче, если бы завтра не надо было больше являться национальным государством, а можно было бы превратиться в малый народ наподобие води, хантов или аварцев. Нет у русского патриота инстинкта продолжения рода и инстинкта самосохранения, а есть инстинкт бессмысленного уничтожения чужих со значительными потерями для себя».
Аналіз засвідчує, що в тих регіонах, де етнічні росіяни складають понад четверть населення (а в обласних центрах їх більше третини) відбувалися масштабні сепаратистські антиукраїнські рухи з закликами проголосити так звані «народні республіки» і зверненнями до Путіна приєднати їх до складу Росії та ввести російські війська.
Ось і відповідь на запитання, яка «генетика» на Донбасі і Півдні України, куди свого часу були завезені етнічні росіяни.
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Руси наші пращури – орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам – нинішнім українцям – свої заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
З появою християнства, дві з них увійшли до Заповідей Божих:
- 5. «Шануй свого батька та матір свою…» («будь ввічливим зі старшими і шануй РІД твій…»);
- 10. «не жадай жони ближнього твого…» («не жадай дружини побратима і не дружи з жінками інородними…»).
Тарас Шевченко заповідав:
«Кохайтеся, чорноброві
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде
Роблять лихо з вами».
Інші Заповіді наших предків, які мають Вселенську Космічну силу, вороги Київської Руси знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали що робили…
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх…».
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його…»
3. «Захищайся сам і захищай побратима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».
4. « Будь вірним в дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі…».
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому…».
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого…».
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги…».
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше – абсолютне Зло…».
9. «Сила і непереможність РОДУ твого – в етнічній єдності РОДУ твого…».
10. «Не опускай голови своєї як раб… Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
Ще одні заповітні слова Тараса Шевченка йдуть від наших далеких предків:
«Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За Вас правда,
за Вас слава
І воля святая!»
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передається нам з покоління в покоління на генетичному рівні.
Україна сьогодні знаходиться в лещатах російського великодержавного шовінізму та міжнародного сіонізму, в руках якого знаходиться майже весь світовий капітал, який контролює всю Європу та США і майже весь світ та тримає в «кріпацтві» простий єврейський люд, який його ненавидить.
Євреї-сіоністи добиваються зняття в Україні мараторія на продаж землі сільськогосподарського призначення. Якщо це трапиться, Україна стане Новим — «Небесним Єрусалимом» (Сіоністським Хазарським каганатом), до складу якого ввійдуть заплановані Дніпропетровська, Запоріжська, Миколаівська, Херсонська і Одеська області зі столицею у Дніпрі (колишній Дніпропетровськ). Для цього в Дніпрі уже побудований самий великий у світі культурно-діловий центр «Менора» (вул. Шолом-Алейхема, 4/26). Урочиста церемонія відкриття центру «Менора» відбулася 18 жовтня 2012 року, на якій були присутні понад триста почесних гостей, серед яких були релігійні, державні, громадські і наукові діячі України, Ізраїлю, Росіі, США, багатьох країн Європейського Союзу.
У січні цього року в Одесу уже прибула перша група переселенців з Ізраїлю у кількості 183 євреїв для реалізаціі плану «Небесний Єрусалим».
Російські шовеністи мріють приєднати до Росії, як мінімум, східні, південні і центральні області України. На думку Жириновського, Україна може зберегтися як держава в рамках Західних областей зі столицею у Львові.
Україна – самий ціний приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрується між Росією і Західом (ЄС і США), організований та фінансується міжнародним сіонізмом.
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США.
На турнірі за Грузію – перемогла Росія.
Окрім того, Україна стала знаряддям в руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природніми ресурсами, а Росія – розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні з США.
У цій кровавій геополітичній грі Україна є метою агресорів («хотіти — не шкідливо», — говорить народне прислів’я). В кінцевому результаті — Україна вийде переможницею.
Завдяки заповідям пращурів, які в українців живуть на генетичному (півсвідомому) рівні тисячі і тисячі років УКРАЇНСЬКИЙ РІД (нація) пережив всі лихоліття, які випали на його долю, вистояв, є і буде непереможеним.
Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорізьких коз(с)аків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної Сотні, перших добровольців Майдану на Східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
Ми, будучи колонією Російської, а потім – Радянської Імперії понад 300 років, пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців.
Вийшли переможцями у Другій Світовій війні, під час якої демографічні втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які дорівнюють 71 000 000 чоловік або 46 % від загальних людських втрат СРСР.
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у Другій Світовій війні.
УКРАЇНЦІ – НАЦІЯ НЕ ЗДОЛАНА!
Спілка Офіцерів України любить свій рідний український етнос – синами і доньками якого ми є і з повагою відноситься до національних меншин, які проживають в Україні і шанобливо ставляться до Української нації, її культури, звичаїв, традицій, релігії, вивчили українську мову, є патріотами Незалежної України, вважають її своєю Батьківщиною та захищають від зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Розпад Російської імперії є неминучим в результаті національних визвольних рухів або повстань поневолених народів Росії, для яких Україна буде взірцем національної демократичної держави.
Українці, ми повинні раз і назавжди запам’ятати, що поки Росія існує як імперія, вона була, є і буде ворогом України і всього українського. Сьогодні Росія і росіяни, як ніколи раніше, духовно, морально хворі і не виліковуванні!
«Господи, какие же вы все, русские, крутая сволочь — либералы, фашисты, коммунисты, демократы — без разницы! Пороть вас до крови, сжечь вас в печах — и то мало будет — вы миру не даете ПРОСТО ЖИТЬ. Вы все — одна большая РУССКАЯ СВОЛОЧЬ! Чтобы вам сдохнуть!», — російський поет, музикальний і літературний критик, автор текстів пісень “Наутілус-Помпіліус” Ілля Кормильцев (1959-2007).
Сьогодні Українська нація рятує світ від ядерної пожежі. Ми вистоїмо у війні з російським агресором і здобудемо перемогу над путінським фашизмом. Майбутнє України – бути духовним та інтелектуальним центром об’єднаної Європи від Ла-Маншу до Уралу. Ми цього варті!
Відомий іспанський політичний діяч, депутат парламенту, міністр закордонних справ Іспанії Серрано Суньєр Рамон (1901-2003, два рідні брати якого у 1936 році були розстріляні комуністами-республіканцами, помер на 102-му році життя) заповідав європейцям: «У всьому винна Росія! Винна в нашій громадянській війні в Іспанії. Знищення Росії – вимога історії і майбутнього Європи!».
Бжезинський неодноразово заявляв, що «Россия – больной и заразный зверь. Добить эту язву на теле планеты – задача любого здравомыслящего человека».
Формулу порятунку земної цивілізації виведено Майстрами Далекого Сходу: «Сьогодні уже не тисячі, а мільйони кажуть: «Ні війні!» Людство усвідомило той факт, що ще одна велика битва буде рівнозначна його повному знищенню, і досить багато людей стверджують, що краще нехай зникне правитель і цілий народ, який оголосив війну, але цивілізація уціліє» (Baird Spalding. Life and teaching of The Masters of the Far East, 1924р.).
Викладене дає підстави зробити висновок: За ради порятунку світу, Путін і створений ним фашистський режим повинні бути засуджені світовою спільнотою і знищені!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
СЛАВА НАЦІЇ! СМЕРТЬ ВОРОГАМ!
ГЕРОЙ УКРАЇНИ,
НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ
2-6 СКЛИКАНЬ (1994-2012),
ЧЛЕН ПАРЄ (2006-2010)
ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ СОУ
ГЕНЕРАЛ –ЛЕЙТЕНАНТ ГРИГОРІЙ ОМЕЛЬЧЕНКО
Р.S.
Приведені цитати, статистичні і фактичні дані взяті з відкритих першоджерел та архівних документів.
Матеріал у скороченому варіанті надрукований в газеті «Україна Молода» (№ 160 від 14 грудня 2016 року) під заголовком «Генетика рабів-загарбників».
СОУ висловлює глибоку вдячність колективу редакції газети та її головному редактору Михайлу Дорошенку.