СЕРГІЙ БАБИЧ

(13.12.1939 – 24.08.2016)

Провід Спілки офіцерів України з сумом повідомляє, що  24 серпня 2016 року пішов з життя Сергій Бабич. Спільно з СОУ та комбатантами з ОБВУ (Велика Британія) Сергій Бабич доклав чималих зусиль для увічнення пам’яті вояків Армії УНР, які загинули під час Другого Зимового походу у селищі Базар Житомирської області. Під час відновлення Незалежності України у 1989-1993 рр активно взаємодіяв з СОУ та українськими громадськими організаціями.

У боротьбі за незалежність України не шкодував ані свого життя, ані власної волі – в’язень комуністичних концтаборів.

Рідним Сергія Бабича висловлюємо співчуття. Схиляємо голови на знак шанобливого ставлення до борця за волю України, однодумця, патріота.

Вічна пам’ять Сергію Бабичу!

Далі подаємо інформацію, яку підготував товариш Сергія Бабича й в’язень комуністичних концтаборів Василь Овсієнко.

Удосвіта Дня Незалежності (24.08.2016) в Житомирі помер колишній політв’язень, націоналіст, професійний революціонер Сергій Олексійович Бабич. Він провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки – в камерах.

Народився 13.12.1939 р. в селі Рогачів Баранівського р-ну Житомирської обл. У рідному селі закінчив 7 класів. З 1959 працював на Житомирському меблевому комбінаті, навчаючись у вечірній школі.

Уперше заарештований КГБ 13.04.1960 за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, з гаслом “Геть комуністичну систему гніту і терору!”. Засуджений Житомирським обласним судом 26.05.1960 за ст. 7 ч. 1 Закону СРСР від 25.12.1958 „Про кримінальну відповідальність за державні злочини” на 3 р. ув’язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі. З 1961 р. табори і тюрми стали голодними. Родичі були вражені, побачивши Сергія після звільнення.

“У 1962 р. я вже знав, що не матиму сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. Я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба – це аморально”. (Зі спогадів С. Бабича).

Скоро після звільнення допоміг недавньому співв’язневі Борису Бульбинському розповсюдити в Житомирі листівки з ідеями демократизації, багатопартійності, проти відродження сталінізму. Заарештований 27.09.1963. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Одержав 10 р. таборів особливого (камерного) режиму, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі № 10 у Мордовії. 14.08.1964 втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односельчанин, тому його не вбили і навіть не побили. У жовтні 1964 засуджений ще на 10 р. таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них 3 р. тюремного ув’язнення.

24.12.1964 на вокзалі у Владимирі під час посадки у воронки Бабич кинувся поміж двох лав ошелешених конвоїрів. Поранений у ліве стегно. Його не лікували. Рана гнила. У розслідуванні участі не брав. На суді 19.02.1965 заявив, що комуністи термін “революціонер-професіонал” підмінили терміном “особливо небезпечний рецидивіст”. Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання 3 р. тюремного ув’язнення. З літа 1972 знову був у Мордовії. У 1974, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели в 19-й табір суворого режиму (сел. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв’язня. Звільнений 27.01.1975.

Жив у рідному селі Рогачів. 11.06.1976 його знову заарештували по дорозі на Волинь, відвезли в Житомирське УВС, побили, вимагаючи зізнань у викраденні зброї у шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетності до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 р. тюремного ув’язнення та 10 р. таборів особливого режиму за ст. 223 КК УРСР («викрадення зброї»).

Карався у Вінницькій в’язниці, у Бердичеві, Ізяславі, в Луганську, Городищі, знову у Вінниці. У кінці листопада 1983 у Бабича вилучили автобіоґрафію (писав про Владимирський централ, про Мордовські табори). 13.12.1983 його кинули в “прес-хату” – камеру з карними в’язнями, які дістали завдання побити його. Після жорстокого побиття капітан сказав: “Ну що? Я ж тобі казав: не пиши.”.

С. Бабича як в’язня сумління захищала “Міжнародна амністія”. Про це писала газета «Известия» у статті «Кого защищаете, господа?» (№ 200 (19570), 26.08. 1980 р.)

23.05.1989 померла мати Сергія. Він просив звозити його на похорон. Дорогу собі й конвою – 120 км – згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 року, Бабича звільнили – за 8 місяців до закінчення терміну.

Сергій Бабич вступив в Українську Гельсінкську Спілку, з її перетворенням на партію був членом Української Республіканської партії. З леґалізацією в 1992 р. ОУН(б) в Україні під назвою “Конґрес українських націоналістів” очолював її Житомирську обласну організацію. Висувався кандидатом у народні депутати в 1996 і 1998 рр.

Разом із мешканцем с. Базар Народицького р-ну Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними 17.11.1921 вояків Повстанської Армії – учасників Другого зимового походу, якими командував ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в с. Базар.

Указом Президента України В. Ющенка № 939/209 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи» від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» С. Бабич нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Жив у м. Житомир. Брав активну участь у громадському житті. 2016 р. видав книжку спогадів і роздумів «Дорогою безглуздя». Це неоціненні свідчення про совєцький тоталітарний режим – по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв’язнів. Це роздуми про сенс життя.

Похований 25 серпня 2016 року поруч із батьком, матір’ю, братами і сестрами у рідному селі Рогачів, де заздалегідь поклав каменя-валуна з написом «С. О. БАБИЧ», поки що без дат.

Схилімо голови на знак пам’яті про мужнього борця за волю людини і України.

Бібліоґрафія:

I.

Интервью Сергея Бабича. // Страничка узника (Москва), 1989. – № 7-8.

Інтерв’ю Сергія Бабича. // Голос громадянина – Житомир, 1990. – № 20, № 22. – жовтень; ж. «Світло спілкування») м. Житомир), № 13, 2011 р., с. 70–85. http://archive.khpg.org/index.php?id=1228746466&w

Крок до незалежності // Вільне слово, № 20. Житомир. –1991. – 1 червня.

Перебудова російської імперії та руйнація України // Спецвипуск ґазети “Клич” (Житомир) – 1996. – Лютий.

Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку… // Шлях перемоги. – 1998. – 25 лютого.

Могили полеглих у Другому зимовому поході – Базар, Малі Миньки, Звіздаль // Шляхами творення української державності: За матеріалами регіональної науково-практичної конференції «Боротьба українського народу за державну незалежність в 1917 – 1921 роках (до 85-річчя Другого Зимового походу)». – Житомир, 2006.– C. 20–27.

Дорогою безглуздя (З прожитого, пережитого, збагненого). – Житомир: Рута. – 2016. – 292 с., фото – 24 с. http://archive.khpg.org/index.php?id=1422216520&w ; http://archive.khpg.org/index.php?id=1471505970

II.

Кого защищаете, господа? // Известия, № 200 (19570).— 1980. – 26 августа.

Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 2; 1982: 7/8-16. 10-16; 1984: 7/8-63, 7/8-64, 10-15; 1985: 10-10, 10-19.

А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1998. – С. 97.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – C. 54-57. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113842684

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 63–64; 2-е вид.: 2012 р., – С. 70–71.

Василь Овсієнко, 26.08.2016.

Цей текст: http://maidan.org.ua/2016/08/pomer-serhij-babych-kolyshnij-politvyazen-natsionalist-profesijnyj-revolyutsioner/

E-mail: ovsienko49@gmail.com , Харківська правозахисна група: http://www.khpg.org;

Музей дисидентського руху: http://archive.khpg.org