Ворона Петро Васильович, доктор наук з державного управління,
професор, професор кафедри соціальної педагогіки
ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»,
учасник російсько-української війни, УБД,
м. Полтава, Україна
voron67@ukr.net
https://orcid.org/0000-0002-6755-9023

Армія оборони, як освітньо-виховний інститут держави : компаративний зріз Україна – Ізраїль

The defense army as an educational institute of the state:
a comparative view of Ukraine and Israel

Постановка проблеми. У суспільстві, особливо у час серйозних для держави випробувань, пов’язаних із загрозою державності країни, часто виникають засадничі дискурси про роль та значенням армії у формуванні громадянина-патріота та нової політичної еліти країни. Є різні точки зору на цю проблематику: від ідеологічно нейтральної позиції силових структур до посиленого національно-патріотичного впливу (військово-патріотичного виховання) на військовослужбовців. Високий рівень патріотизму та відданість ідеалам свободи і незалежності нації, домінуючі інтереси родини і рідного краю над особистим є засадничими для мотивації воїна, котрий захищає свою країну. На цьому був побудований і добровольчий рух в 2014 р. [4. с. 127-129].
Необхідно зазначити стосовно армії ще одну засадничу роль, яка є унікальною порівняно з попередніми типами армій. Збройні сили є не лише інститутом гарантування «національної безпеки», але й інструментом формування національної ідентичності. При цьому йдеться не тільки про те, що армія використовується у соціально-пропагандистських цілях задля виховання «патріотизму», а зазначена функція є набагато глибшою. За словами сучасного французького політолога Е. Балібара, «нація створюється, завдяки наявності мережі апаратів та повсякденних практик» [1, с. 109]. Саме наявність таких апаратів створює ситуацію, за якої «зовнішні кордони» стають водночас «внутрішніми кордонами» (І. Фіхте «Промови до німецької нації», 1808 рік) та виникає спільнота, яка започатковується «національною державою» [1]. Таким апаратом (інститутом держави), на наше глибоке переконання, є її збройні сили. Отже, маємо свого роду виховну систему армії — комплекс виховних цілей, спільність людей та спосіб життя військового колективу, педагогічний вплив офіцерського складу, всі аспекти якого підлягають одній меті — посиленню боєздатності країни, забезпечуючи у процесі свого функціонування її досягнення.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблематика формування інституту національно-патріотичного виховання в українській армії є предметом досліджень на перетині усіх суспільних наук: історії, педагогіки, психології, державного управління і звичайно військових наук. Більшість науковців зазначають необхідність системності у проведенні виховних заходів та належної кваліфікації офіцерського та сержантського складів.
Дослідженню проблем військової освіти та виховного процесу присвячені праці таких науковців як: А. Афанасьєв (форми військово-патріотичного виховання особового складу ЗСУ на військових традиціях); А. Вітченко (коучинг у системі підготовки офіцера-лідера); В. Телелим, Ю. Приходько (моніторинг в системі військової освіти); О. Мітягін, О. Рибчук, О. Войтех (психологічна підготовка курсантів ВВНЗ); В. Шемчук (професійно-стратегічне мислення офіцерів); В. Ягупов, Ю. Колодка (міжкультурна компетентність офіцерів оперативного рівня управління); В. Оліферук, А. Новіцька (підходи до військової підготовки громадян на основі досвіду зарубіжних країн); Н. Шабатіна (військова освіта в забезпеченні національної безпеки і оборони України); М. Арістархова, Д. Демидко (мовна підготовка військовиків); Ю. Щавінський, О. Левчук, В. Левчук, О. Сирський (формування компетентностей військових фахівців), та інші. Але на жаль виховному процесу в середовищі військового колективу української армії праць присвячено обмаль. Тому іноді й домінує у військовому колективу «совдепівська система армійського виховання», що колись породила потворне соціальне явище «дідівщини».
Невирішеними залишаються проблеми посилення, а подеколи й започаткування системи національно-патріотичного виховання особового складу в збройних силах як основи мотивації до військової служби й до захисту Вітчизни, основи підготовки офіцерського та сержантського складу у військових навчальних закладах, включно з навчальними центрами БЗВП. Проблемним залишається і питання підготовки фахівців з національно-патріотичного виховання в силових структурах країни, адже їх склад і підпорядкованість змінюються дуже часто й алогічно.
Завданням статті є компаративний аналіз проведення національно-патріотичного виховання в Арміях оборони та в процесі підготовки особового складу України й Ізраїлю. Маємо визначити його сутність та значення для посилення обороноспроможності збройних сил країн.
Виклад основного матеріалу дослідження. Для кращого розуміння сутності цього дискурсу, проведемо свого роду компаративний зріз-аналітику: як на формування Сил Оборони України й Ізраїлю впливали національно-патріотичні наративи.
З моменту створення Армія оборони Ізраїлю вела, окрім іншого, різнопланову виховну діяльність. Сотні військовослужбовців, що володіли національною мовою – івритом, навчали репатріантів, знайомили їх з історією та сучасними реаліями в країні, її географією, намагались розвивати у них почуття громадянської відповідальності за свою нову державу. Вони також займались організацією культурної роботи; допомагали працівникам сфери соціального забезпечення і допомоги, а також консультували нових репатріантів з питань сім’ї та догляду за дітьми. Без перебільшення можна говорити, що офіцери і солдати ізраїльської армії у цей період взяли на себе завдання формування нового суспільства. При цьому вивченню мови в армії було приділено дуже багато уваги, її мали опанувати всі, але перш за все командири і потім весь особовий склад.
Свідченням такої діяльності армії є стаття «Армія і школа», написана начальником Генерального штабу Армії Оборони Ізраїлю у той час Ігалем Ядіном (Газета «Давар » від 12 квітня 1950 р.). Він пише: «Наші командири, хоч у них і немає викладацького диплому, проводять заняття з івриту, історії, дають знання про країну. А в деяких місцях вони навіть стають вихователями в дитячих садочках» [8, с.148]. Тут варто зауважити: з самого початку заснування країни всі чоловіки і жінки є військовозобов’язаними. Єдина різниця в тім, що термін служби для них різний. Станом на 2020 р. тривалість обов’язкової армійської служби становить 2,5 роки для чоловіків (за винятком деяких посад, що вимагають додаткових 4 місяців служби) та 2 роки для жінок (за винятком деяких посад, що вимагають додаткових 8 місяців служби) [2].
Але на початках будівництва єврейської держави тривала досить гостра дискусія в середовищі її засновників щодо ролі і місця військових формувань держави у освітньому середовищі суспільства. Перший прем’єр-міністр країни Давид Бен-Гуріон Армію оборони вважав, окрім виконання основної мети (захист державності) за виховну і освітню структуру, механізмами якої можна формувати і об’єднувати ідеологічну різнорідну масу першозасновників і мешканців відновленої єврейської держави.
Він вбачав в армії виховну структуру надзвичайно важливого впливу. І ця позиція була ним чітко окреслена в промові, проголошеній з трибуни Кнесету 15 серпня 1949 року під час обговорення Закону «Про військову службу»: «Ми повинні викорінити і знищити той помилковий світогляд, який ми отримали в спадок від відсталих країн, що армія за своїм існуванням є щось оглупляюче, принижуюче і опошлююче. Такі армії у світі є, але вони являються наслідком відсталого і низького режиму в державі, який, природньо, створює і таку ж армію. Армія в нормальної нації може бути, а наша армія бути зобов’язана, виховним, звеличуючим і оздоровлюючим фактором. Армія не виконає свою місію в Державі Ізраїль ні зовнішню, ні внутрішню, якщо армійська служба не буде направлена на підняття фізичного, культурного і морального стану молоді. Потреби нашої безпеки, як і потреби побудови нашої нації, не будуть задоволені, якщо армія не перетвориться в оплот боєвої активності молоді, здорової тілом і духом, ініціативної, сильної, готової до дій, легкої на пробудження і працездатної, яку не зупинять ніякі труднощі й небезпеки» [8, c. 146-147].
Коли Бен-Гуріон виступав перед командним складом Армії оборони Ізраїлю 6 квітня 1950 року, то він теж виразив своє бачення задач, що покладаються на армійських командирів у сфері виховання молоді, яка прибула до країни у період масової алії (процес переселення євреїв до держави Ізраїль – авт.). Він тоді зазначив: «Одна тяжка задача лежить на армії, … і це – виховання нової алії … . Командир в Армії оборони Ізраїля, який не буде бачити цінність збирання євреїв діаспори для нашої безпеки нашого майбутнього, … який не буде намагатися перш ніж зробити із людини гранатометника, стрілка, снайпера чи пілота, зробити із нього єврея і сина Ізраїля, громадянина держави і громадянина Батьківщини, товариша, і нарешті, не вирве з нього його «німецькість» чи «мароканство» чи «йеменство» і не посіє в ньому цінності спадщини єврейської нації і нові цінності, які ми створюємо, не доб’ється успіху, навіть якщо він буде самим кращим воїном і найвідданішим командиром…. Командир має знати, що кожна справа, якій він вірний і відданий, буде лише верхівкою айсберга виховної діяльності, загальнолюдської і національної, що їй передує, без якої особливе військове виховання не має ніякої цінності» [8, с. 148].
На нашу думку, нині, коли триває загарбницька війна рф проти України, варто ці слова одного з «батьків» єврейської державності взяти за приклад до виконання в українському війську – ЗСУ, адже наші національні військові традиції, історична культурна та духовна спадщина, досвід національної боротьби нації, незнищенна українська мова – мають бути в основі національно-патріотичного (не військово-патріотичного чи громадянського) виховання, що формує силу духу та національну ідентичність кожного українського воїна [7, с. 349-359]. І сумнозвісне «какая разніца» стосовно армії має бути забутим в суспільстві, бо армія є його динамічною, силовою частиною, тому ігнорування поєднання у процесі виховання понять армія і мова є злочинною, а повсякденне реальне поєднання – аксіомою її будівництва в сучасних умовах. Ми маємо ствердити українську мову в українському війську, як це було з нуля фактично проведено в державі Ізраїль, яка не потерпала від асиміляційного впливу сусідів, а насправді мовного геноциду. Тому, мова має значення! Ще в далекому 1997 році, за 25 років до повномасштабної війни росії проти Української держави В’ячеслав Чорновіл зазначав і попереджав посткомуністичну й проросійську українську владу того часу: «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу…» (1997) [7]. Сутність імперій у насильному приєднанні (підкоренні) інших народів та територій, знищення їхньої національної ідентичності (мови, історії, культури тощо).
Роль армії у формуванні нації добре розумів полковник Армії УНР, організатор Куреня Січових Стрільців (1917), Голова Проводу Українських Націоналістів (1927), командант УВО та перший провідник ОУН (1929), Євген Коновалець : «У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії». Він зазначав: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у Націю… Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців… Для поневоленого народу найкращою є боротьба, бо у цій боротьбі він себе зберігає від знищення.» [5]. Тому у проведенні національно-патріотичного виховання у середовищі особового складу військовослужбовців варто акцентувати увагу на віковій, а точніше майже тисячолітній боротьбі московського етносу проти українського. Варто тут пригадати і висловлену думку провідника ОУН С. Бандери в його «Слові до українських націоналістів-революціонерів» де він відстоює позицію про споконвічну загарбницьку позицію рф що до України: « …росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійності України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони» [4, с. 9-14]. Він окремо зазначає, що «боротьба за державну незалежність України – це боротьба проти росії, не тільки проти большевизму, але проти кожного загарбницького імперіялізму, який є притаманний російському народові… Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення». І знову є актуальні його слова: «Для нас може стояти питання тільки так: чи продовжати невпинну боротьбу за свободу і життя нації проти московського імперіялізму, поневолення і винищування, чи, може, піддатися йому і безборонне йти на загибель нації, на повернення народу в погній дальшого росту московського імперіялізму?» [3, с. 9-14].
Степан Бандера ще в період після Другої світової війни прозорливо зазначав особливості загарбницької політики росії, яка була в основі подій в Україні 2014 року: «Щоб не спровокувати тотально-воєнної реакції Заходу, москва, правдоподібно, в розпалюванні воєнних конфліктів буде застосовувати тактику прикривання й зменшування їх засягу та гостроти. Така тактика відповідає стратегії ступневої імперіялістичної експансії та підбоїв москви. У її застосуванні вона має багато можливостей. Типічний зразок такої тактики полягає в тому, що москва офіціяльно не ангажується у війну, нею спровоковану, а тільки веде її посередньо, руками своїх сателітів чи т. зв. «добровільцями». А безпосередня, одверта участь москви у війні може бути маскована ніби-то «гуманними» мотивами збройної інтервенції [3, с. 9-14]. С. Бандера зазначає, що «новітня зброя теж і великим, регулярним арміям накидає необхідність зближатися більше до партизанської тактики, ніж до позиційної війни. Зокрема треба буде уникати великих скупчень військ, оперуючи досить усамостійненими військовими з’єднаннями. Нові війни, які стоятимуть під знаком термоядерної зброї, хоча б тільки під її загрозою, не можуть мати фронтових ліній старого типу. Вони будуть відзначатися вривчастими й дуже рухомими, але зате надзвичайно глибокими фронтами. Межа між фронтовою і запільною зонами буде часто затерта, тільки на далеких віддалях, у глибину, будуть помітні ріжниці між ними. Це стосується до групування військових сил і самих бойових операцій [3, с. 9-14].
Повторюється і ситуація певним чином із особливістю європейської підтримки України у час боротьби за незалежність, яка хоча і є вагома, але не настільки достатня, що б ізолювати російський шовіністичний імперіалізм. «Ми вже відмітили, що теперішній морально-політичний і мілітарний стан Заходу та відношення сил не дають підстав сподіватися, що в розвитку дальшої міжнародньої ситуації західні держави переберуть ініціятиву в свої руки. Зокрема в питанні війни з СССР їм важко вийти із сліпого кута та спромогтися на рішучі кроки. Для цього потрібні поважні зміни. Навіть тоді, коли західні держави будуть втягнені совєтами у воєнний конфлікт, вони намагатимуться обмежити його на найменших розмірах. Це стосується не тільки до територіяльного засягу й гостроти, а так само і до наміченого висліду війни. Західні держави будуть найперше намагатися кожний воєнний конфлікт закінчити компромісом з москвою, якщо він буде можливий, без надто дошкульних утрат». («Питання атомової війни і Визвольна революція») [3, с. 9-14]. Провідник ОУН С. Бандера добре розумів сутність московського імперіалізму, став символом боротьби українців за свою державу, тому і був знищений владою кремля. Ці аспекти історії боротьби теж варто обов’язково доносити до особового складу як елемент національно-патріотичного виховання. Це виховання має проводитись на прикладах національних героїв. У свій час ще В. Липинський зазначав, що «коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів» [6]. Він був великим прихильником творчого націоналізму як патріотизму, в американському стилі і проти агресивного націоналізму, зокрема шовінізму.
І нині в час російсько-української війни ми бачимо, що на захист країни спочатку стали вмотивовані патріоти, які мали в свідомості національно-патріотичні цінності, відповідальність за країну і свою родину. А нині, коли відбувається майже примусова доставка ТЦК та СП, а потім і на нуль, спостерігаємо і СЗЧ і дезертирство з різних причин, але однією з них є неналежна морально-психологічна підготовка, що включає і національно-патріотичне виховання особового складу від рядового до вищого командного складу. Але проблемність ситуації в тому, що значна частина офіцерського складу ЗСУ не здатні за своїм життєвим генезисом проводити на належному рівні національно-патріотичне виховання. А стан їхніх світоглядних поглядів теж потребує кореляції, як і відношення до української державної мови та національної історії, відношення до радянського минулого.
Тому є потреба проводити цю підготовку з шкільних та юнацьких (студентських) років. У ЗСУ з цими питаннями думаю гарно б справлялися викладачі історії України шкіл та вишів, але вони не мобілізовуються, мають бронь, хоча мали б особистим прикладом для вихованців демонструвати національну відданість справі державності, патріотизм і любов до України. Часто виникає питання риторичне питання – хто ж тоді виховує нашу молодь, готує до захисту її суверенітету? Тому МОН України давно варто переглянути політику підготовки таких фахівців і сам процес набору до ЗСО та ЗВО, їхню участь у будівництві ЗСУ в період російської агресії. Після другої світової війни в школах України вчитель-фронтовик мав беззаперечний авторитет.
У підготовці кадрів і особового складу до служби у ЗС держави в кожній країні як правило вагому роль відіграють молодіжні національно-патріотичні, воєнізовані громадські організації. Нині агресія росії активізувала існуючу проблематику військового та національно-патріотичного виховання молоді, що є надзвичайно важливою для безпеки держави. Військова агресія Росії, особливо її інформаційна складова, показала, що відсутність уваги до національно-патріотичного виховання, молодіжної військової підготовки належного рівня зі сторони української влади, починаючи з часів проголошення незалежності, призвела до перетворення української молоді на піддатливий об’єкт ідеологічного впливу ворожих держав (яскраві приклади вербування юнацтва для спалювання авто військовиків).
Молодь яка не виховується у дусі патріотизму та поваги до своєї нації й Батьківщини, або не залучається будь яким чином до суспільно-корисної діяльності (краєзнавство, волонтерство, спорт, освітні програми, а період війн для роботи на Перемогу), може стати просто людським матеріалом для деструктивних елементів цього суспільства, або може бути використаною іншими країнами у своїх цілях. Генерал-майор С. Кривонос наголошує про необхідність збільшення уваги до патріотичного виховання української молоді – пропонує, що державним органом який би займався військовим та національно-патріотичним вихованням молоді, могла б стати Всеукраїнська військово-спортивна організація (далі ВССО). Але її ще необхідно створити. Хоча така структура була – ДТСАФ. Нині вона мов і є, але вже стала комерціалізованою структурою, а про армію та флот більше дбають волонтери та ветерани – УБД [7].
Прикладом такої молодіжної структури зарубіжжя є ізраїльська Гадна. На зорі становлення єврейської держави у 50-х роках минулого століття, вона мала особливу увагу влади. Молодіжні загони на абревіатурі з івриту (гдудей ноар) отримала скорочену назву Гадна. Вона була розгалуженою структурою початкової військової підготовки (типу БЗВП), свого роду державним молодіжним рухом у військовій формі, в яке входили десятки тисяч молодих людей віком 14-18 років. Підготовка до військової служби в Ізраїлі починається зі школи: є предмети, націлені на розуміння історії та політичної ситуації в країні, ну і плюс – прямі військові збори в рамках Гадна.
У промові, виголошеній на з’їзді командирів Гадни 29 листопада 1951 року Д. Бен-Гуріон говорив, що із ста тисяч юнаків і дівчат у віці 14-18 років, котрі у той час жили в Ізраїлі, лише 20 тис. навчались в якійсь структурі формальної освіти. Громадянською освітою і вихованням інших 80 тис. мала займатись організація держави. Шлях цієї структури значною мірою був визначений її першим командиром, підполковником Ельхананом Ішаєм, відданим прихильником Давида Бен-Гуріона [10, c. 148-149]. Здається, що ідея воєнізованих дитячих та молодіжних структур була перейнята будівничими Ізраїль з «диктаторського досвіду більшовиків», але належним чином переосмислена. До речі, що заважає українській владі нині для посилення обороноздатності країни, підготовки майбутніх захисників діяти так само. Організація вже була повноцінним бойовим формуванням, ще до утворення держави Ізраїль за часів єврейського підпілля (30-ті та 40-ті роки). До 1947 року ця структура налічувала у своїх лавах кілька тисяч молодих людей. На одному тільки єрусалимському фронті було близько 1500 підлітків під командуванням Яхушуа Аріелі. Попри юний вік бійців, загони Гадна посилали у т. ч. і на бойові напрямки: як снайперів, мінометників і навіть бомбометальників, на перших аеропланах єврейського підпілля.
Командир Гадни Е. Ішай підкреслював у своїх виступах, що основна місія очолюваної ним організації – «виховання у молоді любові до Батьківщини, в організації просвітницької роботи в робочих поселеннях, тобто у розвитку «нової ізраїльської свідомості» [8, с. 149]. У рамках діяльності організації тисячі молодих людей, в своїй більшості – нових репатріантів також відвідували кібуци і мошави (сільські виробничі поселення), сільськогосподарські виставки, писали твори, присвячені сіонізму і сільськогосподарській праці, висаджували дерева, прополювали поля, допомагали встановлювати захисні споруди на кордоні.
Наступним (другим) командуючим Гадни був полковник Аківа Ацмон. У кінці 1950 року з його ініціативи була створена ферма, розміщена в Беєр-Ора, неподалік від Ейлату. Метою ферми було «зародити в душах десятків тисяч представників молоді нове відношення до Негеву (пустельна територія де розміщувалася ферма). Ця ферма фактично стала базою для Гадни. Тисячі молодих людей з усієї країни, які приїздили на цю ферму на кілька тижнів , проходили тут початкову військову (передвійськову- ізр.) підготовку і виробничу практику. А. Ацмон мріяв, що ця ферма стане основою для «держави молоді Ізраїлю»: структури. Яка буде включати в себе сім-вісім ферм, от Ейн-Геді на березі Мертвого моря до Червоного моря, в яких і між якими бійці і вихованці Гадни прокладуть шосейні і залізничні шляхи, посадять дерева, будуть розвивати сільськогосподарське виробництво та інше. Мрія А. Ацмона здійснилась лише частково, а весь проект проіснував всього кілька років. Фактично була створена лише ще одна ферма, яка проіснувала лише рік, а база залишилась маленьким населеним пунктом [8].
Крім стандартної армійської підготовки, нині в Гадна діють військово-морський і військово-повітряний відділи, де підлітки опановують флотські та льотні спеціальності, проходять дайвінг з аквалангом, беруть участь у морських походах, навчаються пілотуванню планерів і легких літаків. Аж до 2007 року в Гадна існував навіть відділ снайперів. За рік через Гадна проходить близько 30 тис. підлітків із сотень шкіл Ізраїлю. Організація структурно підпорядковується Армії оборони Ізраїлю, і має свої профільні навчальні табори і на півдні, і на півночі країни. Серед іншого, є в Ізраїлі і допризовна система відбору до підрозділів – спеціальні тести, які проходять 16 – 17-річні, і якщо вони їх таки проходять, то після призову на них чекатиме вже конкретний підрозділ, зазвичай бойовий, аж до конкретних піхотних бригад. На вибір та направлення до підрозділу впливають як потреби армії, так і особисті дані рекрута: медичний профіль і так звана КАБА.
КАБА – це абревіатура від «квуцат ейхут» (у пер. «група якості»). Це система оцінки здібностей рекрута з багатьох показників/параметрів в умовному діапазоні від 41 до 56. Від 52 і вище – придатний для елітних військ і офіцерських курсів; 48-51 – хороший рівень, придатний для командирських сержантських курсів; 44-47 – середній показник звичайного рядового солдата; 43-41 – особливі умови служби, або взагалі звільнення від армії. Система включає оцінку рівня освіти рекрута та серії тестів на визначення його когнітивних здібностей. На результати КАБА впливає й особиста співбесіда, яку проходять усі призовники, включаючи армійського психолога. Рівень володіння івритом впливає на те, куди можуть розподілити рекрута [1].
Досвід мобілізаційних і демобілізаційних процесів Армії Оборони Ізраїлю важливий з точки зору практики, що корисно для України. Армія Ізраїлю призовна, не контрактна. На контракті перебувають тільки офіцери і старшини. Основна маса військових – це призовники або мобілізовані, це стосується і молодшого сержантського складу. Часом у мережі можна чути про «зарплату» ізраїльських солдатів, насправді – це невеликі гроші, менші за офіційний прожитковий мінімум. Їх видають на всяку дрібноту на кшталт сигарет, засобів гігієни, смаколиків та інших побутових витрат. Це важко порівняти з повноцінною зарплатою контрактних армій країн Заходу [1].
Окремо варто згадати і досвід «Хагани» (від івр. הגנה‎ – оборона, захист) – єврейської підпільної воєнізованої організація в Землі Ізраїлю, що діяла з 1920 по 1948 рік і відіграла найважливішу роль у відродженні єврейської держави. Рішення про її створення було прийнято на початку липня 1920 року в кібуці Кінерет на з’їзді партії «Ахдут ха-авода». Британська влада наклала заборону на діяльність «Хагани», що не завадило їй організувати ефективний захист єврейських поселень. До 1947 року «Хагана» вже була розгалуженою організацією, що включала ударні батальйони «Пальмах», 6 бригад польових частин піхоти, територіальні частини, розвідку, штаби, допоміжні структури. Більшість джерел оцінює чисельність єврейських збройних сил із центральним командуванням у травні 1948 року в 27-35 тисяч осіб. Наступ «Хагани» у квітні-травні 1948 року призвело до звільнення євреями багатьох населених пунктів з арабським чи змішаним населенням. З утворенням Ізраїлю приєдналася до ЦАХАЛ (Армії Оборони Ізраїлю). Аналогом такої воєнізованої структури на українських землях під окупацією була Українська повстанська армія, очолювана Організацією Українських націоналістів. Досвід боротьби УПА, особливо її ідеологічну підготовку варто брати за основу для соціальної роботи, національно-патріотичного виховання в ЗСУ.
Актуальність єврейського досвіду для України. Війна в Україні триває вже 10 років і, мабуть, перманентно триватиме ще довгі роки до розпаду рф. У такій реальності дуже важливо побудувати систему, де підлітки залучаються до апробування військової служби, і можуть самі обирати свої майбутні військові підрозділи, як це реалізовано в Ізраїлі. Мова не про скаутські організації, які є і в Україні, і в Ізраїлі, а про держпрограму, на кшталт «молодіжних батальйонів» – Гадна. Оскільки із запровадженням загальної мобілізації в Україні сьогодні не діє призов на строкову службу, то добір підлітків повинен відбуватися в елітні підрозділи, від спецвійськ і до розвідки, відповідно до рівня підготовки (фізичної та інтелектуальної). У такому підході не менш важливо створити систему фільтрації та відбору, а також виділити ресурси на державні відбірні програми. Службу в елітних підрозділах мають вважати престижною і значущою, а складність тестів має стати тим самим «горлечком», через яке проходять тільки найкращі. Закінчити програму має бути реально складно, причому без «радянської» гонитви за виконанням плану, щоб відразу відсіяти випадкових людей. Програма має бути пронизана національно-патріотичним вихованням на прикладах боротьби за українську державність з давна до сучасності.
У перспективі Україна могла б зробити наголос на підготовку молоді та на програми, здатні знаходити виняткові таланти, з яких можна готувати наступні покоління військової еліти. Такі програми повинні субсидуватися державою, стояти в пріоритеті і бути максимально доступними всім верствам населення, щоб соціальне походження призовника або зв’язки ніяк не були перешкодою в його бажанні потрапити в ці елітні частини [10].
Висновки. Серед існуючих нині проблем становлення українського війська – ЗСУ, окрім «радянського стилю управління» значної частини командирів, відсутності належного рівня знань та навиків управління військовими колективами в нових історичних умовах, варто виокремити відсутність належної виховної роботи, побудованої на історичній пам’ять формування української нації, на її національних символах та ідеології державного будівництва, утвердженні української мови то що. Компаративний зріз виховних процесів Армій Оборони України та Ізраїлю дозволяє стверджувати, що ЗСУ значно відстають у організації і проведенні національно-патріотичної роботи військовослужбоців, хоча якраз ця діяльність дала змогу виплекати з юні визначних військових діячів з лав УСС, УВО, УПА, молодіжних структур українського «Пласті» та військово-спортивних організацій «Січ» та «Сокіл». І хоча нині в середовищі шкільної молоді і проводяться якісь патріотичні заходи типу гри «Джура», все ж належної системної роботи, навіть в часи загарбницької війни, не проводиться. Ми маємо з юнацьких років виховувати майбутніх захисників України і формувати особистості патріотів для вступу і здобуття військового фаху. Для цього має виникнути і бути реалізована політична воля влади і реалізована її виховними інститутами, до яких належать і збройні сили країни.
Процес становлення незалежної демократичної України з її прагненням стати повноправним членом європейської спільноти передбачає всебічне утвердження в суспільному та індивідуальному бутті загальнолюдських цінностей та духовних, моральних і культурних засад життя українського народу. Тому мета сучасного військового освітнього процесу — не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й формувати громадянина, патріота; інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти асоціальним впливам, вправлятися з особистими проблемами, творити себе і оточуючий світ. Виховна система ЗСУ, провадження національно-патріотичного виховання, як свідчить досвід, в кожному підрозділі збройних сил є особливою, властива саме конкретному колективу, залежить від його структури та особового складу, рівня професійності офіцерського та сержантського складу, наративів командування та держави.
Перспективи подальших розвідок бачимо у продовженні дослідження світового досвіду у проведенні національно-патріотичного та військово-патріотичного виховання для формування нації.

Список використаної літератури

1. Балібар Е. Нація як форма: історія та ідеологія / Е. Балібар // Балібар Е., Валлерстайн І. – Раса. Нація. Клас. Двозначні ідентичності. – М.: Логос, 2004. – С. 98 – 124.
2. Букет Є. Світовий досвід мобілізації: як призивають на військову службу в США, Туреччині та Ізраїлі. АРМІЯinform. 4 липня 2024 року. URL: https://armyinform.com.ua/2024/07/04/svitovyj-dosvid-mobilizacziyi-yak-pryzyvayut-na-vijskovu-sluzhbu-v-ssha-turechchyni-ta-izrayili/.
3. Ворона П. В. Уроки державного будівництва від провідника ОУН (б) Степана Бандери для сучасного етапу державотворення України // Політичні трансформації сучасного суспільства: колективна монографія / за наук. редакцією Т. Шаравари. Київ : Видавництво Ліра-К, 2021. 216 с.
4. Ворона П., Бобрицький Л. Добровольчий рух та волонтерство в Україні як самозахист суспільства від зовнішньої небезпеки // Адаптація правової системи України до права ЄС : теоретичні та практичні аспекти : матеріали VI Всеукр. за міжнар. участю наук.-практ. конференції (17 лист. 2021 року). Полтава, 2021. С. 126-130, 264 с.
5. Євген Коновалець — цитати. «Порохівниця». 14 Червня, 2019. URL: https://porokhivnytsya.com.ua/2019/06/14/eugen-konovaletc_quotes/.
6. Осташко Т. С. Липинський В’ячеслав (Вацлав-Вікентій) Казимирович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2009. — 790 с.: іл. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Lipinsky_V_K.
7. Свідлов Ю. Роль армії у формуванні нової національної ідентичності в Україні (методологічні тези). Наукові записки ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса. Випуск 4(78), 2018. С. 349-361.
8. Цамерет Цві. Суспільство, економіка і культура Ізраїля. Перше десятиліття. Ч. 5. Розвиток системи освіти. Відкритий університет Ізраїля, 2003. С. 146-151. 184 с.
9. Чорновіл, В. М. Твори : в 10 т. / В. М. Чорновіл; Міжнар. благод. фонд В. Чорновола. — Київ : Смолоскип, 2002 — 2015. Т. 7 : Статті, виступи, інтерв’ю (березень 1990 — грудень 1992) / упоряд. та комент. В. Чорновіл.- 2011.- 1079 c.
10. Levin Yigal. Мобілізація в Ізраїлі ставка на молодь. Deepstateua. Блог ґрунтовної аналітики. 7 травня 2024 р. URL: https://deepstateua.com/mobilizatsiia -v- izrayili-stavka-na-molod/.

References

1. Balibar E. (2004) Natsiya yak forma: istoriya ta ideolohiya [Nation as a form: history and ideology] – Rasa. Natsiya. Klas. Dvoznachni identychnosti [Race. Nation. Class. Ambiguous identities]. – К.: Lohos, pp. 98 – 124. [in Ukrainian].
2. Buket Ye. (2024) Svitovyy dosvid mobilizatsiyi: yak pryzyvayut na viyskovu sluzhbu v SSHA, Turechchyni ta Izrayili [World experience of mobilization: how they are called up for military service in the USA, Turkey and Israel]. ARMIYAinform. URL: https://armyinform.com.ua/2024/07/04/svitovyj-dosvid-mobilizacziyi-yak-pryzyvayut-na-vijskovu-sluzhbu-v-ssha-turechchyni-ta-izrayili/. [in Ukrainian].
3. Vorona P. V. (2021) Uroky derzhavnoho budivnytstva vid providnyka OUN (b) Stepana Bandery dlya suchasnoho etapu derzhavotvorennya Ukrayiny [Lessons of state building from the leader of the OUN (b) Stepan Bandera for the modern stage of state formation in Ukraine] // Politychni transformatsiyi suchasnoho suspilʹstva: kolektyvna monohrafiya [Political transformations of modern society: a collective monograph] . Kyyiv : Vydavnytstvo Lira-K, p. 216. [in Ukrainian].
4. Vorona P., Bobrytskyy L. (2021) Dobrovolchyy rukh ta volonterstvo v Ukrayini yak samozakhyst suspilstva vid zovnishnoyi nebezpeky [Volunteer movement and volunteering in Ukraine as self-defense of society from external danger] // Adaptatsiya pravovoyi systemy Ukrayiny do prava YES: teoretychni ta praktychni aspekty : materialy VI Vseukr. za mizhnar. uchastyu nauk.-prakt. konferentsiyi [Adaptation of the legal system of Ukraine to EU law: theoretical and practical aspects: materials of the VI All-Ukrainian with international participation scientific-practical conference]. Poltava, pp. 126-130. [in Ukrainian].
5. (2019) Yevhen Konovalets — tsytaty [Yevhen Konovalets - quotes]. «Porokhivnytsya». June 14. URL: https://porokhivnytsya.com.ua/2019/06/14/eugen -konovaletc_quotes/. [in Ukrainian].
6. Ostashko T. S. (2009) Lypynskyy Vyacheslav (Vatslav-Vikentiy) Kazymyrovych [Lipinsky Vyacheslav (Vacslav-Vikentiy) Kazymyrovych] // Entsyklopediya istoriyi Ukrayiny: T. 6: — K.: V-vo «Naukova dumka», – P. 790 . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Lipinsky_V_K. [in Ukrainian].
7. Svidlov Yu. (2018) Rol armiyi u formuvanni novoyi natsionalnoyi identychnosti v Ukrayini (metodolohichni tezy) [The role of the army in the formation of a new national identity in Ukraine (methodological theses)]. Scientific notes of the I.F. Kuras Institute of History and International Relations. Issue 4(78), p. 349-361. [in Ukrainian].
8. Tsameret Tsvi. (2003) Suspilʹstvo, ekonomika i kulʹtura Izrayilya. Pershe desyatylittya. [Society, Economy and Culture of Israel. The First Decade]. Ch. 5. Rozvytok systemy osvity. [Development of the Education System], Vidkrytyy universytet Izrayilya, pp. 146-151. [in Israel].
9. Chornovil, V. M. (2011) Tvory [Works]: v 10 t. — Kyiv : Smoloskyp, T. 7 : Statti, vystupy, intervyu (berezenʹ 1990 — hruden 1992) / uporyad. ta koment. V. Chornovil [Articles, speeches, interviews (March 1990 - December 1992) / edited and commented by V. Chornovil]. P. 1079. [in Ukrainian].
10. Levin Yigal. (2024) Mobilizatsiya v Izrayili stavka na molodʹ [Mobilization in Israel: a вet on Youth.]. Deepstateua. Blog of Deep Analytics. May 7, 2024. URL: https://deepstateua.com/mobilizatsiia -v- izrayili-stav/. [in Ukrainian].

Анотація. В статті досліджується Армія оборони, як освітньо-виховний інститут держави. Для цього проведено компаративний зріз-аналіз що до проходження цього процесу в країнах, що в певні історичні часи перебували в схожих історичних умовах: Україна – Ізраїль. Зазначено, що Армія є не лише інститутом гарантування «національної безпеки», але й інструментом формування національної ідентичності. Причому йдеться не просто про те, що армія використовується у поверхово пропагандистських цілях задля виховання почуття «патріотизму» та відчуття «національної ідентичності», а є функція набагато глибшою – формування нації, адже сильна і національно вмотивована армія країни є однією з основ національної держави.
Досліджено, що з моменту створення Армія оборони Ізраїлю вела різнопланову виховну діяльність. Сотні військовослужбовців, що володіли національною мовою – івритом, навчали репатріантів, знайомили їх з історією та сучасними реаліями в країні, її географією, намагались розвивати у них почуття громадянської відповідальності за свою нову державу. Особовий склад ізраїльської армії у період відновлення державності взяв на себе завдання формування нового суспільства. При цьому вивченню мови в армії було приділено багато уваги, її мали опанувати всі, але перш за все командири.
Зазначено, що у підготовці особового складу ЗС держави в кожній країні вагому роль відіграють молодіжні національно-патріотичні, воєнізовані громадські організації. Агресія росії активізувала існуючу проблематику військового та національно-патріотичного виховання молоді, що є надзвичайно важливою для безпеки держави. Особливо її інформаційна складова, показала, що відсутність уваги до національно-патріотичного виховання, молодіжної військової підготовки належного рівня зі сторони української влади, починаючи з часів проголошення незалежності, призвела до перетворення української молоді на об’єкт ідеологічного впливу ворога. В Ізраїлі така робота з молоддю проводиться з часи відновлення.
Виокремлено, що серед проблем становлення українського війська – ЗСУ, окрім «радянського стилю управління» значної частини командирів, належної підготовки особового складу, відсутності в офіцерів належного рівня знань та навиків управління військовими колективами в нових історичних умовах, варто виокремити відсутність належної виховної роботи, побудованої на історичній пам’ять формування української нації, на її національних символах та ідеології державного будівництва, утвердженні української мови то що. Компаративний зріз виховних процесів Армій Оборони України та Ізраїлю дозволяє стверджувати, що ЗСУ значно відстають у організації і проведенні національно-патріотичної роботи військовослужбовців, хоча якраз ця діяльність дала змогу виплекати з юні визначних військових діячів.
Ключові слова: Армія оборони, ЗСУ, освітньо-виховний інститут держави, Ізраїль, алії, нація, національно-патріотичне виховання, учасники бойових дій.

Annotation. The article examines the Defense Army as an educational institution of the state. For this purpose, a comparative cross-sectional analysis was conducted regarding the course of this process in countries that at certain historical times were in similar historical conditions: Ukraine — Israel. It is noted that the Army is not only an institution guaranteeing «national security», but also an instrument for the formation of national identity. Moreover, it is not just about the army being used for superficial propaganda purposes to foster a sense of «patriotism» and instill a sense of «national identity», but there is a much deeper function — the formation of a nation, because a strong and nationally motivated army of the country is one of the foundations of a national state.
It is studied that since its creation, the Israel Defense Army has conducted diverse educational activities. Hundreds of military personnel who spoke the national language – Hebrew, taught the repatriates, introduced them to the history and modern realities of the country, its geography, and tried to develop in them a sense of civic responsibility for their new state. The personnel of the Israeli army in the initial period of the restoration of statehood took on the task of forming a new society. At the same time, a lot of attention was paid to learning the language in the army; it had to be mastered by everyone, but first by commanders.
It is noted that in the training of the personnel of the state’s armed forces in each country, youth national-patriotic, paramilitary public organizations play a significant role. Russia’s aggression has intensified the existing problems of military and national-patriotic education of youth, which is extremely important for the security of the state. Especially its information component showed that the lack of attention to national-patriotic education, youth military training of the proper level on the part of the Ukrainian authorities, starting from the time of the declaration of independence, led to the transformation of Ukrainian youth into an object of ideological influence of the enemy. In Israel, such work with youth has been carried out since the restoration.
It is highlighted that among the problems of the formation of the Ukrainian army — the Armed Forces of Ukraine, in addition to the «Soviet style of management» of a significant part of the commanders, proper training of personnel, the lack of officers of the proper level of knowledge and skills of managing military collectives in new historical conditions, it is worth highlighting the lack of proper educational work built on the historical memory of the formation of the Ukrainian nation, on its national symbols and ideology of state building, the establishment of the Ukrainian language, etc. A comparative cross-section of the educational processes of the Defense Forces of Ukraine and Israel allows us to assert that the Armed Forces of Ukraine lag significantly behind in organizing and conducting national-patriotic work for military personnel, although it is precisely this activity that has made it possible to cultivate prominent military figures from young people.
Key words: Defense Army, Armed Forces of Ukraine, state educational institute, Israel, Aliyah, nation, national-patriotic education, participants in hostilities.

Petro Vorona, Doctor of Science in Public Administration,
professor, professor of the department of social pedagogy,
DZ «Luhansk National University named after Taras Shevchenko»,
a participant in the Russian-Ukrainian war,
a participant in hostilities,
Poltava, Ukraine.
voron67@ukr.net,
https://orcid.org/0000-0002-6755-9023