ЛИСЕНКО. Як і у кожного, мабуть, із числа українських громадян, змінилося все. З ранку до вечора все змінилося. Ставлення до життя змінилося, абсолютне сприйняття Всесвіту змінилося. І змінилося моє найближче оточення: тобто – моя родина, мої рідні й близькі, тварини, з якими ми в нашій оселі живем: це наші кішечки, наш пес. Все змінилося. Бо війна прийшла безпосередньо в нашу домівку, вона увірвалася безпосередньо в життя кожного з нас.

МАКОВІЙ Як Ви оцінюєте, Петре Олексійовичу, можливості рашистів вести цю війну далі?

ЛИСЕНКО. Їхня держава, яка називається російська федерація, а насправді є московією, із самого початку своєї появи в цьому світі віками намагається щось тільки заграбастати, щось окупувати, все забрати у людей, підбити під себе і нічого не створювати. Якщо це не виходить, то катують, знищують, вбивають… Тому логіка очевидна: існує московія – існують можливості у рашистів вести війну, і не тільки проти нас. Тому з виходом нашої армії на Державний кордон 1991 року їхні можливості вести війну проти українців і України будуть залишатися. Для окупантів перспектива цієї війни – лише одна: вони будуть мати наш спротив до тих пір, доки московія не буде знищена як держава.

ЛИСЕНКО. Є взагалі-то професійні визначення, зокрема, таких понять, як «морально-психологічне забезпечення», «психологічна підтримка»…, – все це має свій зміст і підхід, аби здійснювати. Стосовно бойового духу всього війська я можу сказати, спираючись лише на своє суб’єктивне бачення. Але ж ми кажемо про Збройні Сили України. А це масштабна структура. Моя позиція і розуміння як позиція окремої людини – це не те, що може все пояснити. Хоча можу сказати як професіонал, який віддав цій діяльності декілька десятків років, що дух (або наповнення енергією) відбувається спочатку у кожного ж воїна всередині душі. Це наповнення у кожного відбувається по-різному. Тобто духовний зміст всього війська – це, певною мірою, є сукупність ось цих наповнень кожного бійця. І коли нам кажуть, що ми переможемо москалів саме з нашим Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним, то ми повинні усвідомлювати, що йдеться про окрему особу, шо на тій посаді. А якби був на ній не Залужний або Залужний був би не таким, як є, то чи змінився б дух усього війська?… Відповідь на поставлене зараз Вами питання ми отримали з початком повномасштабного вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року. Сьогодні ми розуміємо, що весь український народ піднявся проти цього зла не тому, що у нас є такі головнокомандувачі. Всім відомі випадки, коли українці з голими руками проти танків ішли, щоб їх зупинити і казали москалям: «Навіщо ви сюди прийшли?». Будемо відверті – не всі добровольці тоді навіть знали, хто у нас Головнокомандувач Збройних Сил України, бо до того моменту їхнє життя відбувалося в іншому вимірі.

Підтримка бойового духу нашого війська ґрунтується на любові до своїх дітей, близьких, до своєї оселі, до своєї землі… Тому споконвіку, ще з дохристиянських часів, дух нашого війська, як озброєної частки українського народу, був і залишається зараз дуже високим.

ЛИСЕНКО. Під час будь-яких протистоянь постійно є деструктив. І він може бути однозначно тільки від ворога, якого ми бачимо перед собою. Але ж є деструктив, який є поряд або навіть всередині нас самих. Це теж може бути певним деструктивом. Кожну ситуацію, в якій знаходимося, ми оцінюємо дуже суб’єктивно. Чим ми можемо запобігти цьому і як діяти конструктивно?.. Так от, крайня посада, на якій я проходив службу, була пов’язана із контролем бойового стресу. А (для розуміння) бойовий стрес – це багаторівнева адаптивна реакція організму на різкі зміни, певного роду удари. Кожен день його отримує не тільки військо, але й цивільні громадяни. З 24 лютого 2022-го року цей деструктив відчувають всі, хто перебуває в Україні. Навіть більше: після того, як деякі люди покидають Україну, то вони не позбавляються повністю стресу, а продовжують переживати, вони іншим способом намагаються адаптуватися до цих змін. Адаптація до цих змін – це і є якраз наша можливість зменшити цей деструктив. Треба розуміти, що є якась дія, або подія, яка може привести до небажаних наслідків, деструктиву, що ускладнить виконання нами завдання. Це може бути як очевидний деструктив (руйнування, загиблі, поранені, пошкодження техніки…) так і внутрішній, психологічний (наприклад, перебування людини в критичному психологічному стані, — ступор, паніка, агресія…). Тому з нашого боку має бути протидія, яка або упередить ці наслідки, або дозволить їх швидко подолати, або врахувати їх для подальшого виконання завдання. Ми з розумом маємо підходити до будь якого деструктиву: чи то ракетного удару, чи то артилерійського обстрілу позицій, чи то потрапляння в цивільну інфраструктуру якихось ворожих снарядів, чи то після підірваної дамби, чи то (не приведи господи) після застосування ядерної зброї… Це все такі дії з очевидними фізичними наслідками, масштабним деструктивом. І наслідки від цього деструктиву можуть збільшитися в рази, якщо ми в паніці будемо просто бігати й волати: «Ой, як погано, яка біда!!!» Тож ми повинні вчитися не бігати і волати, а діяти, тобто від емоції переходити до розуму та дії: аби зменшити негативні наслідки.

ЛИСЕНКО. У кожної людини є свій підхід до себе. Тому кожному через це рецепт не даси… Найголовніше, щоб кожна людина навчилася, як тримати себе в руках. А деяким людям і вчитись не треба. Бо вони самі перемикають себе на конкретну дію, відсунувши вбік різні емоції. Тобто, спочатку людина думає про те , що саме відбувається, потім – вирішує, що треба робити, а потім – діє. І ось цей трикутник треба застосовувати повсюди, в будь-яких екстремальних ситуаціях. Інша справа, коли вести мову про певні навички які набуваються шляхом тренувань, наприклад дихальні практики (наприклад – «дихання по квадрату» і таке інше, або – як відновити свій стан і нормалізувати його). Про це треба не тільки довго говорити, але й тренуватися. З цього приводу є багато інформації і в інтернеті, і в різних наших засобах масової інформації. Головне – кожному треба навчитися самому переходити від емоції до розуму і потім – до дії в кожній конкретній ситуації.

ЛИСЕНКО. Так сталося, що саме про причини мого звільнення, спробую відповісти з конкретними подробицями, але до певної міри розуміння, бо для мене це вкрай важливо. Наприкінці травня я був звільнений з лав Збройних Сил України по досягненню граничного віку у відставку. Хоча планував ще послужити. На жаль, відбулися такі події, які не дозволили мені як офіцеру далі залишитися під кураторством тих начальників, щоб виконувати функції, які на мене покладалися відповідно обов’язків старшого офіцера групи контролю бойового стресу 129-ої окремої бригади територіальної оборони. Групи контролю бойового стресу нещодавно були створені в частинах ЗСУ. У тому числі – і в нашій 129-й окремій бригаді територіальної оборони. Хоч посади невеликі, але ж ми налаштовані були й надалі поліпшувати ситуацію як всередині душ наших бійців, так і в підрозділах в цілому, тобто – зміцнювати їх психологічну готовність до виконання бойових дій шляхом проведення оцінювання окремих показників психологічної бойової готовності підрозділів як складових морально-психологічного стану особового складу шляхом спостереження (моніторингу), проведення анкетування за допомогою спеціальної методики, психоедукаційних (психоедукація – це пояснення і донесення до людей необхідної інформації про психічне здоров’я, психологічні негаразди та їх наслідки для особистості), консультаційних заходів з командним та особовим складом підрозділів. За період з грудня минулого року до квітня нам вдалося це зробити у всіх основних підрозділах нашої бригади. Що дало нам змогу оцінити психологічну бойову готовність підрозділів. Всі вони були оцінені як психологічно здатні виконувати завдання за призначенням. Але навіть при найвищому показнику психологічної готовності до ведення бойових дій у всіх підрозділах з боку особового складу та командирів тактичної ланки (відділення, взвод, рота) в більшій або меншій мірі відзначалося певне занепокоєння вирішенням проблем, зокрема, й різного роду забезпечення. Саме на ці проблеми наша група і звертала увагу командування та офіційно конкретно надавала письмові рекомендації щодо необхідності і порядку їх вирішення. Бо очевидно, що це посилювало б впевненість та психологічну стабільність бійців і командирів. Оскільки саме це і полягало у визначених нашій групі функціях.

Мабуть, великого секрету немає в тому, що у квітні під час бойового застосування наша бригада понесла втрати, які сталися внаслідок невирішення серйозних проблем з різного роду забезпечення. Невирішені проблеми призвели до того, що деякі підрозділи не змогли виконувати поставлені завдання і змушені були після отриманих втрат відійти із тих позицій, які вони утримували. На жаль, команда, яка на той час займалася морально-психологічним забезпеченням на рівні нашої бригади та Регіонального управління Сил територіальної оборони, замість того, щоб змушувати командування та посадових осіб вирішити проблемні питання, які всім були відомі, вибрала шлях пошуку винних. І що саме прикре – вибрали винних серед тих людей, які виконували бойові завдання на лінії вогневого контакту, – серед героїв. По факту в руках бійців цих підрозділів, що виконували бойові завдання, були тільки автомати і, за рідким виключенням, кулемети. В ситуаціях, в яких вони конкретно опинялися, вони діяли адекватно, без паніки, контрольовано, послідовно, хоча в багатьох випадках в стані емоційного вигорання, дуже сильного фізичного та емоційного виснаження через довготривалу відсутність сну в умовах переохолодження. Нажаль, замість того, щоб зосередитись на вирішенні на той час очевидних проблем, що значно підсилило б морально-психологічну готовність, заступник командира 129-ї окремої бригади територіальної оборони з морально-психологічного забезпечення підполковник Чернявський Артур Вікторович та начальник відділення морально-психологічного забезпечення Регіонального управління Сил територіальної оборони «Схід» ЗС України підполковник Шульга Андрій Вікторович шукають винних. Саме ці дві ключові особи генерували пошук винних серед цих бійців і командирів, що безпосередньо виконували завдання. А наша група контролю бойового стресу про ці проблеми, які треба було вирішити, уже протягом чотирьох місяців поспіль доповідала. Бо саме це належить до однієї з функцій таких груп. Про ці проблеми знали ці начальники, і їх треба просто було якимось чином вирішувати. І коли ми разом з начальником групи полковником Вороною Сергієм Івановичем побачили, що нас не чують навіть у такій ситуації, коли вже сталися великі втрати внаслідок невирішення цих проблем, то зрозуміли, що треба або залишитись в команді, яка шукає злочинців серед героїв, або ж відійти від неї і боротися за чесні імена тих, хто не втратив розум в надскрутній ситуації психо-фізіологічного виснаження, під вогнем ворога і, як належить воїнам, в складі підрозділів керовані своїми лідерами-командирами відійшли з пораненими та з тими загиблими, кого на той час вдалося винести з зони вогневого ураження москалів.

Промовчати ж не виходило. Тому просто написали рапорти, бо в принципі, відповідно до законодавства, наш вік (більше 60-ти років) уже дозволяє піти з війська по досягненню граничного віку написавши рапорт. Тим більше, що ці дві ключові особи (Шульга і Чернявський) підказували, щоб ми краще написали рапорти і пішли… Бо ми свою позицію не приховували і намагалися про неї говорити всім начальникам. Не буду зараз піднімати питання про те, чому вони захотіли, щоб ми разом з начальником групи пішли… Для нас як для професіоналів було очевидним те, що люди, яким було відомо про ці проблеми, якраз мали б ще раніше долучатися до вирішення та змушувати всіх інших компетентних керівників вирішувати ці вкрай важливі для ведення бойових дій проблеми. Бо це належить саме до їх посадових функцій. Та, на жаль, наприклад, складання звітів, ведення певної статистики, внутрішньо-апаратна робота у них краще виходить. Тому коли справа торкається аналізу безпосередніх дій живих людей з їх психікою, з їхніми цінностями, у цьому плані ці ключові особи, по суті «СОВОК» І «ТОКСИЧНІ», не тільки не роблять потрібні висновки, але вони ще й не хочуть (або – навіть не навчаються всьому новому в галузі морально-психологічного забезпечення і підтримки), аби це дозволило їм ефективно виконувати свої обов’язки і вирішувати ці питання, щоб не було таких проблем і втрат. Нажаль таких людей і досі призначають на ключові посади.

Ось тому це так сталося.

ЛИСЕНКО. Запитання, з одного боку, для мене зрозуміле і просте, а з іншого – складне. Звузити це відчуття перемоги до одного дня якось не можу. Це, мабуть, буде початок подальшого іншого щасливого життя… Хоча навіть під час війни часто відчував, що щасливий від того, що в моєму житті під час війни, яка триває з 2014 року, окрім моїх рідних з’явились люди, герої, що з ними був не просто знайомий, а щось робив і був разом. Це вже початок того іншого щастя, яке збільшиться, яке наповнює змістом наше подальше життя, яким би тривалим воно не було.

Але розумію, що з формальними ознаками нашої перемоги внутрішнє розуміння ще не прийде. Формальні ознаки тільки зафіксують той шлях, який ми пройшли. Сподіваюсь, що мені доведеться брати участь у цьому наповненні і в подальшому. Тим більше, що й до війни ми займалися з моїми однодумцями на Криворіжжі нашими проєктами збереження спадщини, цінностей нашого красивого і душевного міста Кривого Рогу. Думаю, що і надалі всі наші цінності і наша попередня діяльність допоможуть нам швидше перейти до мирного життя, швидше, як це грубо не буде сказано, відновитися і продовжувати народжувати, продовжувати виховувати, продовжувати творити і продовжувати жити світлом і теплом нашої рідненької України. Тільки тепер це буде відбуватися з постійною думкою про величезну ціну за цю перемогу, яку платять українці своїми життями.