Глава 4.  РОБОТА  У ЛьвівськоМу  обласному  громадському  комітетІ   

за відродження  української  національної  армії

У липні 1990 року, у час масових маніфестацій у Львові під проводом Народного Руху України відбулася одна цікава для мене зустріч, яку влаштував капітан Володимир Фукс, демократично налаштований командир підрозділу окремої ракетної бригади з міста Нестерів.

Якось він запитав, чи можна познайомити мене з молодим викладачем історії Львівського медичного училища Сергієм Рудюком, головою щойно утвореного Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії.

Мене зацікавило, що може робити комітет з питань армії під орудою молодого історика, і я погодився.

Зустріч відбулася у моєму робочому кабінеті в приміщенні Об’єднаної військової кафедрі Львівської Політехніки, в історичному старовинному будинку по вулиці генерала Ватутіна.

Це було історичне приміщення, де до 1939 року розміщувався міський суд і тюрма, де на початку двадцятого століття, у 1908 році тут був засуджений і відбував ув’язнення великий українець, філософ і письменник Іван Франко.

Пан Сергій Рудюк виявився цікавою особою, сином ад’ютанта командувача УПА генерала-хорунжого Романа Шухевича. Він розповів про мету і завдання діяльності Комітету, кого Комітет об’єднує і запросив мене на чергове засідання. Для мене, як військового професіонала, було дуже цікаво, про що можуть вести дискусії цивільні особи з питань відродження українського війська? Десь в середині дошкуляв сумнів, на скільки серйозна ця організація, чи не є вона черговим збіговиськом дилетантів та політичних популістів, які можуть тільки зашкодити мирному перебігу суспільних подій?

В призначений день і час я навідався до Комітету. У кімнаті сиділи молоді та літні люди. Засідання вів Сергій Рудюк, який радо привітав мене і представив присутнім.

Сумніви були марними. Члени Комітету, які не були фахівцями військової справи, були одностайними у думці, що Україна, як складова великої Радянської імперії, не має власних Збройних сил, національної еліти – українського офіцерства, а тому проблема відродження національних Збройних Сил має бути вирішена разом із створенням української держави.

Найбільш послідовним і переконливим з усіх присутніх був пан Микола Сливка, колишній вояка Української Повстанської Армії, у повоєнні часи політв’язень і бухгалтер.

У виступах присутніх йшлося про те, що Радянська Армія для України є імперською і окупаційною, а тому необхідно творити свою національну армію, а усю окупаційну армію вивести за межі України, на що я відреагував рішучою незгодою і виступив з категоричним запереченням:

по-перше, Україна щорічно віддає на утримання Збройних Сил СРСР свою велику частку коштів, а тому можна вважати, що військові формування, дислоковані в Україні, це її армія;

по-друге, через зміну поколінь Радянську Армію на кінець 80-х років не можна де-факто називати окупаційною, бо як в самій Україні, так і на теренах інших радянських республік проходить військову службу величезна кількість офіцерів-українців, яким буде не зрозумілим і образливим вважати себе окупантами, оскільки вони чесно і гідно служать рідному українському народові та мають ще відіграти свою історичну роль у відродженні держави України та у відроджені власних Збройних Сил України;

по-третє, в Радянській Армії служить дуже багато українців – випускників 33 військових навчальних закладів, що дислоковані в Україні, в них вчиться багато курсантів – українців, які можуть скласти основу вирішення кадрових питань при створенні національного війська;

по-четверте, військові формування, дислоковані в Україні організаційно і в оперативно-стратегічному плані повною мірою задовольняють потреби оборони України, як окремої держави, і мають на своєму оснащенні усі типи сучасних озброєнь, включаючи і ядерні сили.

На цьому засіданні я переконав більшість членів Комітету, що офіцерство Радянської Армії не є ворогом для незалежності України, і після цього Сергій Рудюк наголосив, що головним завданням Комітету на сучасному етапі суспільно-політичних подій має стати просвітницька робота, скерована на підвищення національної свідомості та національного духу серед призовної молоді, серед військових і, особливо, серед офіцерів.

З цим усі погодилися, а мені було запропоновано вступити до Комітету. Після коротких роздумів я дав згоду стати членом Комітету і через деякий час очолив секретаріат Комітету.

Ця згода була зумовлена, перш за все, розумінням високого ступеня громадянської відповідальності за розвиток політичної ситуації навколо військ на Львівщині, за вплив на неї та можливі наслідки прийнятих Комітетом рішень.

Оскільки дуже важливим завданням в роботі Комітету на наступних етапах розвитку суспільно-політичних подій не допустити, щоб Радянська Армія стала служницею партійно-державної номенклатури і була використана проти Українського народу для придушення демократичних перетворень на теренах України, а також, щоб було створено усі необхідні умови для запобігання в Україні будь якого збройного протистояння між політичними опонентами, яке неминуче призведе до громадянської війни, до безглуздих людських втрат наших співвітчизників, до руйнації сподівань на відродження Української держави. А враховуючи гіркий, кривавий досвід застосування армії для придушення виступів місцевого населення Тбілісі, Вільнюса та Риги, проблема забезпечення поступу у відродженні Української держави висувала перед Комітетом вельми делікатне і гостре завдання щодо збереження на Львівщині хоча б тієї тендітної стабільності в суспільстві, яка склалася на літо 1990 року.

Зрозуміло, що без залучення національно свідомого офіцерства та інших категорій військовослужбовців на бік відродження Української держави, це завдання вирішити було б дуже важко або просто неможливо!

Тим часом, Сергію Рудюку вдалося домогтися згоди обласного і міського керівництва щодо розташування секретаріату Комітету в пустому двокімнатному приміщенні старовинного будинку № 4 по вулиці Вірменській.

Поруч з ним знаходився Львівський окружний Будинок офіцерів, де кожного місяця проводились наради партійно-господарського активу Прикарпатського військового округу. Такі активи ставали все більше політично заангажованими та агресивнішими і несли у собі небезпеку розколу суспільства. Ініціювалося це політичним управлінням, начальником якого на той час був член Військової ради ПрикВО генерал-лейтенант Панкратов Ю.І.

Його перший заступник на нарадах партійно-господарського активу відверто закликав військових до рішучої боротьби з “так званими демократами” усіма наявними у військових засобами. У пресі штучно підігрівалася тема про напади і побиття у Львові військовослужбовців, хоча підстав для цього не було але сприяло ворожості у ставленні до місцевого населення старовинного Львова.

Загострення політичної ситуації навколо війська вимагало адекватних рішучих дій для її нейтралізації. Тому Сергій Рудюк провів переговори з головою Львівського обласного товариства добровільного сприяння армії, авіації та флоту, який з порозумінням віднісся до діяльності нашого Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії і обіцяв допомогу в його просвітницькій роботі. Так само пообіцяв допомогу і колишній начальник Львівського учбового центру ПрикВО полковник у запасі В.Білоус.

Завдяки динамічності спілкування С.Рудюка, почав набувати ефективності один з важливих напрямків роботи Комітету — це робота з допризовною молоддю через співпрацю з просвітницькими та спортивними організаціями, товариствами патріотичного спрямування: Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке очолював Юрій Зима, Військово-спортивне товариство Січ у м. Яворові, Військово-спортивне товариство Січ з м. Запоріжжя.

Сам пан Сергій захопився дослідженням і пропагандою народного танцю гопака як одного з різновидів бойових мистецтв рукопашного бою.

Він організував прибуття молодіжних груп зі Східних областей України на канікули до Львова. Під час відвідин Львова молоді люди знайомились з історичними пам’ятками, з героїчною історією національно-визвольних змагань в Західній Україні та Української Повстанської Армії. Сергію Рудюку, як сину вояка УПА наближеного до генерала Романа Шухевича, питання історії УПА були дуже близькі.

Молоді люди знайомилися також із сумно відомою діяльністю НКВС на Заході України і її жахливими наслідками, з документами щодо геноциду на Львівщині. Додому запорожці поверталися під сильним впливом почутого і побаченого. Проте завдяки зусиллям пана Сергія вони стали духовно збагаченими і патріотично налаштованими громадянами України. Так поступово духовне відродження української нації стало ще одним важливим напрямом діяльності Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії.

Наближалась осінь 1990 року, яка несла в собі нові політичні випробування для Галичини. У зв’язку із жовтневими святами.

Партійна комуністична номенклатура з метою політичного реваншу робила ставку на проведення традиційного військового параду, під час якого було б можливим спровокувати виступи радикальних груп із місцевого населення проти учасників параду та змусити військових до адекватних дій та спробувати ввести на Львівщині надзвичайний стан.

У цій ситуації позитивну стабілізуючу роль зіграв Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії. Сергій Рудюк і я, як керівники Комітету брали активну участь у різного роду зустрічах, нарадах, зборах політичних і громадських організацій, де висловлювали свою тверду громадську позицію щодо недопущення будь яких виступів проти учасників параду для запобігання провокацій від лівих політичних сил.

На одних таких зборах під головування народного депутата Верховної Ради України Ігоря Деркача за участю представників Народного руху України, Української республіканської партії, Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, інших патріотичних організацій, де обговорювалось питання щодо майбутніх жовтневих свят і лунали заклики зірвати урочисте проходження військових частин.

Я змушений був різко виступити з критикою таких пропозицій і запропонував: “Якщо демократичній владі не вдасться відмінити святкового параду, то усі партії і організації повинні подбати, щоб їх представники стали насторожі і оберігали військові колони від нападу провокаторів, щоб затримували будь кого, хто намагатиметься перешкодити проходженню військових по вулицям Львова.

Тільки так ми зможемо уникнути провокацій, кровопролиття та реваншу лівих”. Наступного дня у газеті “За вільну Україну” з’явилося звернення Української республіканської партії до Львів’ян, яке повністю відображало думку, висловлену мною на зборах.

Авторитет Комітету серед політичних сил поступово зростав завдяки нашій виваженій громадянській і патріотичній позиції, у яких поєднався наші молодий порив і наполегливість з життєвим мудрість і військовим досвідом.

На жовтень 1990 року Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії спланував проведення конференції з питань створення власних Збройних Сил України, на яку запрошувалися представники усіх патріотичних організацій, бажаючих взяти участь в обговоренні цього питання.

Проведення конференції планувалося бути конспіративним, оскільки тема її була офіційно заборонена. А будь яка думка щодо створення національних Збройних Сил була крамольною і слугувала приводом для розправи над особою, що її насмілилася висловити. Проте, як свідчить історія 90-х років, ця думка все впевненіше поширювалася у суспільстві і нехтувати цим ставало для влади небезпечним. Проте влада намагалася загнати до середини всі питання на які мала негативну відповідь та все сильніше придушувала будь яке інакомислення. Саме для захисту тих, хто мислив не за рекомендаціями влади, Комітет вирішив провести конференцію напівлегально з дотриманням правил конспірації.

В неділю 22 жовтня 1990 року об одинадцятій годині ранку учасники конференції зібралися в просторому кабінеті директора меблевого магазину на вулиці Люблінській.

Головував Микола Сливка. Він представив усіх присутніх, проте з міркувань конспірації не розкривав прізвищ присутніх. Спілкувалися за іменами. Далі головуючий ознайомив з порядком денним. Головним питанням було обговорення шляхів створення національних Збройних Сил України. Я подивився на присутніх і зрозумів, що представництво є досить широким: представники приїхали не тільки із західних областей, а й з сходу і з Києва.

 Слово для доповіді було надано народному депутату України Ігорю Деркачу, який дав коротку характеристику суспільно-політичній обстановці та акцентував, що питання, за ради якого зустрілися присутні, є новим для радянського суспільства але цілком легальним з огляду на вимоги статті 9 Декларації про державний суверенітет України. Під час обговорення головного питання до слова зголосився молодий чоловік з борідкою, який представився редактором одного з Київських журналів. Він дуже емоційно виступав за здобуття Україною незалежності і закликав до створення озброєних загонів. Військовий вишкіл цих загонів він пропонував здійснювати у карпатських лісах. На питання, чи є правова база щодо створення військових формувань і де взяти кошти на утримання загонів та організацію вишколу, цей пан з Києва відповіді не дав. Його позиція викликала тільки подив, а тому я запідозрив у ньому «засланого козачка».

Тому, коли головуючий надав слово мені, я сказав, що не бачу альтернативи правовому шляху створення Україною власних Збройних Сил і рішуче заявив, що оцінюю виступ попереднього промовця з Києва як відсутність у нього елементарного уявлення про військову справу, інакше, це проста провокація! Далі я запропонував припинити подальшу участь цього “киянина” у роботі конференції і негайно змусити його покинути приміщення. Мене підтримав інший представник з Києва, Віталій Чичило. Під час перерви киянин з борідкою хутко зник, а учасники конференції продовжили обговорення доповіді з не меншою гостротою.

Далі я наголосив, що проблема створення Україною власних Збройних Сил повинна проходити за участі усіх демократичних кіл і вирішуватися тільки легальним шляхом. Таку ж позицію висловив Віталій Чичило і представник Житомирщини Петро Кишеня, як потім стало відомо, це був підполковник запасу Валентин Пилипчук. Він висловив цікаву думку про те, що стала очевидною необхідність винесення проблеми на більш широкий загал української громадськості.

Віталій Чичило погодився з цим і мова між учасниками конференція пішла про скликання конференції на всеукраїнському рівні. Сергій Рудюк запропонував провести конференцію зі створення Всеукраїнського комітету за відродження Української національної армії, що дозволить залучити до вирішення цієї проблеми військових професіоналів. Роботу конференції підсумував Ігор Деркач.

В рішенні було записано про необхідність створення Збройних Сил України на правовій основі і про підготовку проведення з’їзду українських офіцерів влітку 1991 року. Важливим досягненням Львівської конференції було те, що уперше за радянських часів був проведений збір українських офіцерів-патріотів, яким не була байдужою доля рідного народу і які протягом 1990 – 1995 років довели це своїми практичними діями.

Львівська конференція відіграла важливе значення у формуванні сучасної національної воєнної думки, яка ще тільки народжувалася. І головним, чого вдалося домогтися, то це утвердитися з ідеєю легальності процесу створення Українських Збройних Сил, як невід’ємної частки загального процесу розбудови Української держави. Наступним етапом вирішення проблеми створення Українських Збройних Сил було опрацювання і вибір концепції практичної її реалізації.