НЕБЕЗПЕЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ
Після виборів 4 та 18 березня 1990 року “українські буржуазні націоналісти”, підтримані виборцями, стають при владі у Західних областях України, а Львівщина, завдячуючи постаті В’ячеслава Чорновола, стає острівцем демократії в Україні і саме це провокує загострення загальнополітичної ситуації в Галичині: компартійці так і не змогли змиритися з втратою влади, а ще й масла у вогонь додало прийняте новою місцевою демократичною владою у вересні 1990 року рішення про демонтаж пам’ятника вождю світового пролетаріату Володимиру Леніну як такого, що не мав відношення до України, а був винним у створенні концентраційних таборів та масових знищеннях безневинних людей в Україні. Тому пік політичного протистояння в суспільстві припав на перший тиждень вересня 1990 року, саме на час демонтажу пам’ятника Леніну у Львові.
В один із теплих осінніх днів пам’ятник Леніну біля оперного театру був оточений натовпом львів’ян, які стояли під гаслами “Ленін – кат Українського народу”, “КПРС – злочинна організація” та вимагали його знесення. У цей же час з бокових вулиць у напрямку до пам’ятника підходили організовані агресивно налаштовані мало чисельні російськомовні групи літніх людей.
Ці захисники Леніна були представниками обласної організації ветеранів Великої Вітчизняної війни. Підігріваючи себе образливими вигуками на адресу “бандерівців” та “українських буржуазних націоналістів” вони наблизились до щільного натовпу, який оточував пам’ятник.
Дехто з цих літніх людей намагався розірвати щільне людське коло навколо пам’ятника. Проте їх опоненти були не менш рішучі у своїх намірах і, зчепивши руки лікоть до ліктя, успішно протистояли намірам старих кагебістів завадити демонтажу пам’ятника свого кумира.
Через деякий час центральною алеєю головного проспекту Львова від пам’ятника Адаму Міцкевичу в напрямку до пам’ятника Леніну крокував батальйон курсантів Львівського вищого військово-політичного училища. Метрів за 50 до пам’ятника курсанти зупинилися.
Напруження зростало і вигуки з обох сторін лунали гучніше та рішучіше. Різниця у вигуках між прибічниками демонтажу і захисниками пам’ятника була, перш за все, мовною: анти ленінці мітингували українською, “стійкі ленінці” – російською. Одні здебільше були місцевими львів’янами, другі – мешканці Львова, що приїхали з різних куточків неосяжного СРСР. Виникало логічне запитання, хто ж правий, хто і яку правду захищає? З одного боку, корінне населення Львова виступало з позицій історичної справедливості, вимагаючи покарання злочинної КПРС та знесення пам’ятника Леніну, а з іншого – члени КПРС всупереч історичній правді захищали “честь мундиру” свого вождя, який заклав початок концтаборам та геноциду українського народу.
З історії широко відомо, що галичани завжди були носіями ідеї держаної незалежності України, за що і страждали від завойовників. Так, у 1918 році війська Червоної Армії Російської Федерації під командуванням Муравйова захопили Київ, а потім і всю територію України. Згодом Російська Федерація втрачає Галичину, яку Ленін змушений був віддати заради спасіння своєї кривавої влади, що встановила жорстокий терор проти мирного населення на захоплених землях.
Також стала сумно відомою трагічна доля Української Галицької Армії, більша частина вояків якої була розстріляна або померла у концтаборах, так само як і доля понад 200 тисяч галичан, що були вивезені наприкінці сорокових років до Соловків та до Сибіру під час колективізації, що насаджувалась у Галичині самим Микитою Хрущовим. Саме у ті часи, в 1952 році, і був споруджений цей пам’ятник Леніну як символ перемоги більшовицької окупаційної влади.
Тим часом, до кола прибічників знесення пам’ятника Леніну, наблизилася група працівників штабу ПрикВО і рішуче силовим тиском почала розмикати його. Неабияку силу показав “вірний ленінець” генерал-майор Куниця А.М., який почав власними руками відштовхувати прибічників знесення пам’ятника від мармурового п’єдесталу. Політичне протистояння у самому центрі старовинного Львова наближалася до своєї кульмінації, до можливої бійки та кровопролиття.
Проте дуже своєчасно політичну мудрість проявив командувач військами ПрикВО генерал-полковник Скоков Віктор Васильович, який уважно відслідковував перебіг подій у центрі міста і у цей критичний момент наказав начальнику ЛВВПУ негайно прибрати з місця подій курсантів, захищаючи їх від заплямування своєї честі антинародними діями.
Це рішення зрівняло сили політичних супротивників та зняло подальше загострення ситуації.
З свого боку добру волю та миролюбність виявили і демократи.
Вони раптом розступилися гнівно кидаючи в атакуючих свої гасла: “Геть Леніна зі Львова!”, “Забирайте геть свого ідола-кровопивцю!”, “КПРС – злочинна організація!” і, отримавши моральну перемогу, мирно розійшлися.
Нова влада офіційно прийняла рішення про знесення пам’ятника Леніну 14 вересня 1990 року і через декілька днів кам’яного ідола у Львові не стало. Під час демонтажу п’єдесталу присутні з жахом побачили, що фундамент під червоним мармуром пам’ятника Леніну був збудований з надгробного каменю пам’ятників старовинних могил Личаківського кладовища міста Львова.
Цей факт викривав ще одну анти людську сутність окупаційного владного компартійного режиму, який давши свою згоду на руйнування могил Личаківського цвинтаря, цинічно знехтував загальнонаціональною святинею, де поховані відомі історичні постаті Українського народу, серед яких і Іван Франко з усім нам знайомим пам’ятником каменяру.
Ця звістка викликала чергову хвилю протесту мешканців Львова проти комуністичного режиму і ще більшу розгубленість у стані його прибічників.
Вплив демократичних сил на чолі з В’ячеславом Чорноволом серед населення Львівщини зростав. Вулиці старовинного міста все частіше ставали свідками появи організованих груп молодих людей, які, проходили строєм, по-військовому, чіткою ходою під синьо-жовтим прапором, над яким блищав золотавий тризуб, герб Української народної республіки.
Свою ходу молоді люди супроводжували співом пісень Української Повстанської Армії. Складалося враження, що історія повернула до Львова початок двадцятого століття, коли місцеве студентство вступало до Української Галицької Армії для захисту молодої української держави.
Така ситуація для Львова 1990 року була дуже незвичною і неоднозначно сприймалася 800 — тисячним містом, оскільки його добру половину складали мешканці, що з’явилися тут з приходом Червоної Армії у 1944 році і ті, хто приїхав після війни із центральних та східних регіонів Радянського Союзу за рознарядкою державних і партійних органів. Ці люди аж ніяк не поділяли історичної ностальгії корінних львів’ян, знаходячись під впливом антиукраїнських міфів, створених у кабінетах НКВС. Більше того, багато з них просто боялися історичної пам’яті, бо були причетні або знали про тортури НКВС у період 1939–1941 та повоєнних років, розстріли професури Львівської Політехніки та інших невинних, арешти і депортацію львів’ян до Сибіру та на Соловки. Пам’ятали, як у центрі Львова співробітники НКВС заселялись у повністю мебльовані квартири будинків, які вони звільнили від їх власників арештами, репресіями. Ці львів’яни вже ніколи не повернулися до рідних домівок, де вони залишили улюблені книги, меблі, одяг, посуд.
Хто знає, де і коли пішли вони в інший світ… Але ж як злякалися старі енкаведисти перемоги на виборах “українських буржуазних націоналістів” у березні дев’яностого року! Не один з них пригадав живі обличчя своїх жертв: їх гнітив тваринний страх від можливої помсти, помсти за невинно прилиту кров львів’ян. Ось чому вони так рішуче вийшли захищати свій пам’ятник Леніну і свою владу у Львові, свої привілеї та пільги “учасників Великої Вітчизняної”. Ось чому вони виступили проти примирення між істинними учасниками війни та вояками УПА, як воюючою стороною у Другій Світовій війні. Проте час минає, змінюючи Світ.
Перемога демократичних сил на чолі з В’ячеславом Чорноволом під час виборів у Галичині стала тріумфом історичної справедливості та важливою віхою в історії народу України.
У Львові влада в руках народу, зникли усі пам’ятки про Леніна. Місто гуде!
Комуністична партія – в ізоляції, а без влади комуністи почувають себе приниженими, обдуреними Михайлом Горбачовим, збираються боротися. Львівську обласну організацію КПРС очолив рішуче налаштований В’ячеслав Секретарюк, який звертає увагу на військових, як на організовану та озброєну силу КПРС. Прокомуністична преса публікує інформацію щодо побиття військових у Львові. Та це була цілковита провокація компартійців з метою пересварити військових з новою владою і утримати їх під своїм контролем. Але добре розуміючи всю небезпеку політичного протистояння, командувач військами ПрикВО генерал-полковник Скоков В.В. дотримується політичного нейтралітету.
У цей час на Львівщині чисельно зміцнюється Народний Рух України «За перебудову» і більшість членів майже тисячної партійної організації політехнічного інституту припинила своє членство в КПРС і багато з них перейшло до Народного Руху України. Восени 1990 року Львівська Політехніка демократично обрала новим ректором професора Юрія Рудавського.
Суспільно-політична ситуація у Львові ще більше напружилася і політичне протистояння загострилося. Стало відомо, що компартійний лідер Львівщини В’ячеслав Секретарюк все частіше навідується до Москви. Серед партійної номенклатури хвилювання і розгубленість, чому це Михайло Горбачов не припинить цей “розгул демократії” і не введе жорсткий режим партійної влади, або надзвичайний стан, чому він весь час запізнюється з рішеннями щодо реагування на нові виклики з боку демократів? 19-та партійна конференція КПРС не дала відповіді на всі гострі для комуністів запитання, поставлені самим життям! Це тільки спонукало “низи” до активності та сприяло розквіту демократичних перетворень суспільства.
На Заході України серед військових теж зростає напруга: львів’яни пікетують обласний військкомат з протестами проти призову молоді за межі України, а велика група людей на чолі з Іваном Макаром, народним депутатом блокує штаб ПрикВО, навколо якого виростає двометровий металевий паркан для захисту штабу від можливих нападників. У службових кабінетах і аудиторіях штабу ПрикВО – колеги-офіцери, з якими нас поєднує служба, професійна справа і членство в КПРС, а за вікнами цих кабінетів вирує політичне життя: проходять мітинги і демонстрації під синьо-жовтими прапорами, студентські страйки, демонтовано пам’ятник Леніну, народ славить традиції національно-визвольної боротьби, вимагає для України державної незалежності. Така реальність буття кінця 90-х наближала для військових неминучий час вибору – бути з народом, чи з КПРС?
Буревій нового життя не оминув і офіцерів Об’єднаної військової кафедри Львівського політехнічного інституту. За ініціативою студентського братства Львівської Політехніки було вирішено на військовій кафедрі широко популяризувати історію українського війська і перейти на викладання українською мовою.
В інституті почалася реалізація цього рішення і всі кафедри поступово опанували викладання українською мовою, бо для львів’ян це було принциповим життєво важливим питанням.
Одного дня група студентів звернулася до мене, як до начальника військового циклу протиповітряної оборони, з пропозицією встановити у приміщенні циклу стенд з історії українського війська і розглянути питання про викладання спеціальних дисциплін українською мовою. Я розумів, що військова кафедра за своїм особовим складом, який переважно складався з офіцерів росіян, ще не готова була сприйняти до виконання рішення студентського братства, проте процеси демократизації суспільства вимагали йти їм назустріч в ім’я суспільної злагоди та єднання армії і народу. Переді мною зненацька постала конкретна політична проблема. Звичайно, я міг відправити студентів подалі до начальства і на нього перекласти весь головний біль або тверезо зважити на обставини та самому знайти рішення цієї проблеми.
На фото: начальник лагерного збору студентів Львівської Політехніки
полковник Лазоркін В.І. ставить завдання на проведення занять
Я вислухав пропозиції студентів і не побачив в них нічого поганого.
У загальному я схвалив ініціативу студентів, привів їх до широкого коридору, де між заняттями проводилось щоденне шикування учбових взводів, показав їм ряд настінних стендів, на яких розміщувались матеріали партійних з’їздів і постанов ЦК КПРС. Обрав один з них і виділив його для популяризації історії українського війська.
Єдиною моєю вимогою до ініціаторів цієї ідеї було те, щоб матеріали про історію українського війська були змістовні і оформлені не гірше, ніж матеріали партійних з’їздів.
Студенти дотримали слова і цей стенд став першим стендом з історії українського війська у навчальних закладах України.
Він відіграв певну роль у відродженні національної військової свідомості серед студентської молоді Львівського Політехнічного інституту. І не тому, що він мав вичерпну історичну інформацію, а тому, що це сталося у Львові і в умовах радянської влади!
Ця подія вкрай негативно була сприйнята військовим керівництвом і роздратувала заступника командувача військами Прикарпатського військового округу з вищих навчальних закладів генерала Івана Омеляновича Риб’яка, який наказав начальнику Об’єднаної військової кафедри Львівського Політехнічного інституту полковнику Якубову В.М. негайно ліквідувати цей стенд, а на мене накласти дисциплінарне стягнення.
Проте студентське братство дали достойну відсіч намаганням цього генерала і стенд успішно дочекався своєї легалізації у незалежній Україні. А накладати на мене стягнення було марною справою, бо, по перше, усі студенти мого циклу ніколи не пропускали планових занять, по друге, успішність навчання на моєму циклі була найвищою, а викладання проводилося з застосуванням передових на той час методів навчання.
Найбільших досягнень в цьому домігся старший викладач мого циклу підполковник Кльонов Володимир Леонідович, один з кращих методистів кафедри, принциповий і висококваліфікований офіцер. Він один з перших у військових вишах України переклав на українську мову і вдосконалив підручник з вивчення радіолокаційної станції П-18, що широко застосовується у військах ППО Збройних Сил України.
До цієї РЛС у 1990 році ми створили унікальний імітатор повної повітряної обстановки зі змінними параметрами трас повітряних цілей та електронних завад для підготовки бойових розрахунків РЛС. Аналогів такого імітатору не було у військах Радянської Армії.