28 липня 1991року створено Спілку офіцерів України.

Коротка довідка до чергової річниці її створення.

Дещо про нашу організацію:
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України в 9 розділі якої сказано: “Українська РСР має право на власні ЗС”. Фактично з цього моменту почався процес відродження власних Збройних сил України. Почався пошук законодавчого забезпечення цього процесу. Офіційно це питання розглядалося на Другому зборі Народного Руху в тому ж 1990 році, а вже 2-3 лютого 1991 року, в умовах ще існуючого Радянського Союзу, в Києві за ініціативи Військової колегії Народного Руху України, при підтримці Української республіканської партії, національно свідомих народних депутатів України — членів Народної Ради у Верховній Раді України та українських офіцерів-патріотів була підготовлена і проведена науково-теоретична конференція на тему:”Зовнішня і внутрішня безпека України: концепція Української Армії та пошуки шляхів її створення“. Ідеї цієї науково-теоретичної конференції найшли відгук в серцях багатьох патріотів незалежної самостійної соборної України, а тому вже 27-28 липня 1991 року(субота, неділя) в нашій столиці Києві в приміщенні Центральної Ради українськими офіцерами — патріотами проведено перший (установчий) з’їзд офіцерів, які проходять службу на території України і обстоюють ідею Українського війська, а 28 липня 1991р. на з’їзді створено першу у відроджуваній незалежній Україні добровільну військово–патріотичну громадську організацію – Спілку офіцерів України(СОУ), прийнято статут та обрано керівництво цієї організації.
В усіх областях держави, місті Севастополі та в столиці України Києві створені регіональні організації СОУ. Київська організація СОУ була зареєстрована Розпорядженням Представника Президента України у м.Києві ще 23 квітня 1992р. за реєстраційним №86 та має особливий статус. Голова Київської організації СОУ, згідно з вимогами Статуту СОУ, є одночасно і заступником Голови СОУ.
Основною метою СОУ була визначена: «Консолідація зусиль офіцерів навколо української державотворчої ідеї та сприяння створенню професійних Збройних Сил України парламентсько-правовим шляхом». Разом з тим, СОУ сприяла поверненню військовослужбовців Радянської Армії – українців до України, займається соціальним захистом військовослужбовців та членів їх родин, запобігала незаконному вивезенню за межі України військового майна та озброєння. Одразу після свого створення СОУ активно включилася в боротьбу за незалежність Української держави, виступила проти повернення тоталітарного режиму прихильників ГКЧП в Україні.
СОУ зробила надзвичайно великий внесок у створення законодавчої бази Збройних Сил України. Зокрема, її членами розроблено Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, Концепцію Військово-Морських Сил України, Концепцію Соціально-психологічної служби Збройних Сил України, Закон України «Про оборону України», Закон України «Про Збройні Сили України», Закон України «Про Національну Гвардію України», Воєнну доктрину України, Закон України „Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей”, інші законодавчі й нормативно-правові акти. Багато й плідно працювали члени СОУ над перекладом й редагуванням перших військових статутів, навчальної та навчально-методичної літератури.
З січня 1992 року разом з Міністром оборони України Костянтином Морозовим організовували прийом присяги у військових частинах, військових комісаріатах та підпорядкуванню цих військових частин Міністерству оборони України, містах та селах України.
СОУ відіграла значну роль у формуванні Міністерства оборони України. Її членами було розроблене Положення про Міністерство оборони України, а члени Спілки склали групу консультантів першого Міністра оборони незалежної країни К.Морозова. Спілка готувала й проводила науково-практичні конференції з питань реформування Збройних сил України. Завдяки зусиллям СОУ було створено Комітет з соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України в якому майже всі обласні організації очолили члени СОУ. Члени СОУ брали участь у міждержавних переговорах про повернення в Україну українців-військовослужбовців Радянської Армії.
Ініціювали підпорядкування Чорноморського Флоту колишнього СРСР Україні, та виведення його російської частини з Криму. На базі Севастопільської організації СОУ створено Організаційну групу ВМСУ, яка пізніше стала штабом ВМСУ.
В перші 3-4 роки з часу проголошення Україною державного суверенітету України, осередки СОУ у військових гарнізонах перешкоджали вивезенню за межі України військового майна, техніки, озброєння, домагалися від командування військових частин служіння українській державі, виконання наказів Міністра оборони України, Законів України.
Найвищими керівними структурами СОУ є:
З’їзд СОУ — вища керівна структура СОУ, Виконавчий комітет СОУ (вища виконавча структура СОУ), Провід СОУ — вища виконавча структура СОУ (між Виконавчими комітетами СОУ та з’їздами). Секретаріат СОУ – вища виконавча структура у складі Виконавчого комітету та Проводу СОУ
В областях – обласні організації СОУ: конференція, Виконавчий комітет обласної організації, Провід обласної організації.
Нижча одиниця – осередок.
На час створення, СОУ мала 25 обласних організацій та дві м.Києва й Севастополя.
Метою діяльності нашої організації також є:
- сприяння якісній підготовці молоді до служби в Збройних Силах та інших воєнізованих формуваннях України;
- популяризація та розвиток українських військових традицій;
- дослідження та об’єктивне висвітлення героїчної української військової історії;
- відродження та популяризація діяльності українських військово-спортивних організацій;
- сприяння розвитку контактів з військовиками визвольних змагань як в Україні, так і поза її межами, а також з військовиками інших держав.
За свою відданість справі й незалежній українській державі значна частина спілчан зазнала утисків, включно зі звільненням з лав Збройних сил України, пониженням у посадах, затримка військових звань й т.і. Це призвело до суттєвого зменшення чисельності організації з 17 тисяч військовослужбовців до 10 – 12 тисяч.
Серед членів СОУ – народні депутати України всіх скликань, депутати місцевих рад та судді всіх рівнів, в тому числі Конституційного суду. З 1994 по 1998 рік Спілка офіцерів України мала у парламенті 21 народного депутата. З них Григорій Омельченко, Іван Білас, Віктор Шишкін – були головами комітетів Верховної Ради України.
Вісім членів СОУ – Л.Лук’яненко, С.Хмара, В.Мулява, Б.Кожин, О.Скіпальський, Є.Лупаков, В.Білоус, Г.Манчуленко– як народні депутати України, працювали у Комітеті з питань оборони й національної безпеки.
Двоє членів СОУ були суддями Конституційного Суду України: генерал-лейтенант Михайло Костицький та капітан Віктор Шишкін (з серпня 2006 року і понині) – він же перший Генеральний прокурор України. Микола Мельник – член Центральної Виборчої Комісії. Віце-адмірал Б.Кожин – перший командувач ВМС України та дворазовий Голова СОУ. Адмірал Ігор Тенюх – колишній командувач ВМС України та після Євромайдану – ТВО Міністра оборони України. Генерал Олександр Скіпальський – начальник Головного управління розвідки МО України з 1992 по 1996 рік. Майор запасу В.Червоній – голова Рівненської обласної держадміністрації 2005 – 2006 рік. Генерал-лейтенант Григорій Омельченко-другий Голова СОУ, Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко, Степан Хмара є Героями України і найбільшими громадськими й політичними діячами сучасності.
Капітан 3 рангу Микола Гук та підполковник Віктор Крюков, майор МВС Василь Коряк були обрані головами міст Дрогобич, Знам’янка, Лубни. Загинувший від рук сепаратистів в 2014р. підполковник Василь Тертецький – колишній заступник Харківського міського голови, перед цим неодноразово обирався міським головою Миргороду.
Серед тих, хто потребує нашої особливої шани – ті наші члени СОУ, які відійшли у вічність та їх родини: капітан Олександр Ємець, підполковник Анатолій Єрмак, генерал – майори Микола Цибуленко та Григорій Темко, полковник Роман Костюк, майор Святомир Фостун, поручник Петро Кіщук, поручник Володимир Янківський(Англія), полковник Віктор Роєнко, хорунжий Микола Засідко(Канада) та інші наші побратими.
Офіційною та робочою мовою організації є українська мова.
Цілі і завдання, напрямки діяльності нашої організації:
- співпраця з іншими громадськими об’єднаннями для відродження нашої героїчної історії, розвитку та поширення сучасної військової думки в Україні, організація і проведення конференцій, семінарів з військових питань, власна видавнича діяльність;
- упорядкування української військової термінології, підготовка військово-технічних та інших словників на військову тематику, підручників та військово-технічної літератури українською мовою, залучення до цієї роботи фахівців-філологів;
- поширення нових прогресивних методологій викладання військових дисциплін у військових учбових закладах;
- сприяння створенню організацій, установ і закладів, в тому числі і госпрозрахункових з правами юридичної особи, що своєю діяльністю допомагають досягненню поставлених організацією цілей та виконанню статутних завдань.
СОУ будує свою діяльність на ідеологічних засадах українського націоналізму, брала й бере активну участь у громадсько-політичному житті держави у своїй діяльності співпрацює з усіма національно — патріотичними партіями і громадськими організаціями регіону, в першу чергу з Конґресом Українських Націоналістів, РУХом, Українською республіканською партією, УНП, ветеранами ОУН-УПА, Товариством політв’язнів і репресованих тощо, регулярно відгукується на всі події в столиці, державі і в світі: заявами, пікетуваннями, мітингами тощо. На всіх рівнях своєї діяльності проводить військово-патріотичну роботу.
До десятої річниці створення СОУ, з ініціативи бувшого Голови Спілки офіцерів України, першого командувача Військово Морських Сил України віце-адмірала Бориса Кожина, нами видано книгу з історії СОУ:- „Шануймося, панове офіцери”. Періодично СОУ видавала свою газету ”Слово і честь”, а Київська організація — свій “Вісник ”. Маємо постійно діючий веб-сайт для Інтернет і постійно, завдячуючи — керівникові сайту СОУ — голові Кріворізької МО СОУ полковникові Лисенку Петрові, виставляти та поновлювати на ній свої матеріали.
Представники Спілки є в усіх силових структурах держави, державних і регіональних структурах виконавчої влади, а також в Верховній Раді України та Конституційному Суді України. До речі, перший Командувач Військово — Морських Сил України, народний депутат України, віце-адмірал Борис Кожин двічі був обраний Головою Спілки офіцерів України і народним депутатом України. Сьогодні нашу організацію очолює народний депутат України II скликання, один з засновників військової розвідки ЗСУ генерал-лейтенант Олександр Скіпальський.
Спілка має свої структури і за межами України – у місцях помешкання української діаспори: в Великій Британії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, Німеччині та інших країнах світу. Найбільш активним був осередок у Великій Британії, який очолював св.пам’яті Святомир Фостун. Від них ми постійно отримуємо найцінніше — живе спілкування з тими героями України, які всім своїм життям прискорювали нашу сьогоднішню незалежність.
СОУ брала активну участь у Помаранчевій революції, в тому числі у військовому проекті штабу Нашої України та Євромайдані — несла патрульну службу по підтримці правопорядку на Євромайдані, 13 листопада 2013р. провела свій позачерговий з’їзд в актовій залі Будинку профспілок в резолюції якого було заявлено про підтримку вимог народу та невизнання Януковича Верховним Голвнокомандувачем ЗСУ, наші члени несли чергування на барикадах Євромайдану та протистояли навалам силовиків.
Членство в організації може бути індивідуальним або колективним.
Індивідуальними членами Організації можуть бути: генерали, адмірали, офіцери, мічмани та прапорщики дійсної служби, запасу або у відставці Збройних сил і інших силових структур, учасники визвольних змагань, курсанти випускних курсів вищих військових та інших силових структур учбових закладів, які визнають Статут Організації, сплачують членські внески, сприяють досягненню мети її діяльності, беруть активну участь у роботі Організації та виконують рішення керівних органів Організації.
Колективними членами Організації можуть бути колективи установ, організацій, підприємств різних форм власності, які визнають Статут Організації, бажають сприяти її діяльності, сплачують членські внески.
Прийняття індивідуальних членів до Організації здійснюється на зборах первинного осередку на підставі письмової заяви кандидата та рекомендацій не менше двох членів Спілки офіцерів України з наступним затвердженням Виконкомом Організації.
Кожний член Організації має право вільного виходу зі складу Організації на основі письмової заяви про вихід без пояснень мотивів виходу.
Вступаючи до Організації, кожен її член обов’язково приймає на себе зобов’язання виконувати

КОДЕКС ЧЕСТІ
члена Спілки офіцерів України

Я,_________________________________________________________________________________
(військове звання, прізвище та ініціали)
свідомо вступаючи в члени СОУ, не маючи перед собою ніяких особистих інтересів, крім інтересів незалежності України, урочисто обіцяю:
— Завжди берегти і примножувати військову славу і традиції героїв усіх війн за визволення України та її народу від іноземних загарбників.
— Завжди пам’ятати, що доля України — це водночас моя доля і доля моєї сім’ї, тому у своїй діяльності керуватися тільки інтересами України, боротися за досягнення мети і завдань Спілки всіма своїми силами і можливостями, чесним і правовим шляхом.
— Завжди пам’ятати, що мене і мою сім’ю годує і одягає Український народ, а тому ніколи не підніму руки на нього.
— Не шкодуючи сил працювати над підвищенням свого професійного рівня, над примноженням могутності Збройних Сил України та інших воєнізованих формувань України.
— Понад усе ставити військове товариство, пам’ятати, що я один за всіх, а вся Спілка — за мене; кривда чи образа члена Спілки отримають негайну відсіч від мене.
— Яку б посаду я не займав, завжди готовий зустрітись, вислухати і прийти на допомогу кожному членові Спілки та членам його сім’ї.
— Завжди пам’ятати, що за мною стоїть вся Спілка, яка завжди захистить мене. За будь-яких обставин залишатись чесною і порядною людиною.
— Ніколи не боятися ворогів України, давати їм негайну і належну відсіч, боротися проти несправедливості, негідників, кар’єристів і підлабузників, проти антиукраїнських настроїв.
— Ніколи не зрадити справі Спілки, давши раз слово честі — дотримуватись його завжди.

(Дата)           (Особистий підпис та прізвище)

На жаль на сьогодні ще не всі офіцери, прапорщики і мічмана дійсної служби та запасу і у відставці, наші ветерани визвольних змагань, членством яких в Спілці офіцерів України ми б мали пишатися, є членами СОУ. Але я впевнений, що прочитавши цей матеріал про нашу Спілку, вони відчують той військовий, національно — патріотичний порив, який привів їх до лав силових структур , ОУН -УПА, дивізійників тощо і звернуться до нас зі своїми заявами про вступ до СОУ.
Особливе звернення до наших ветеранів визвольних змагань. Адже вони сьогодні, після десятиліть переслідувань як німецькою, так і радянською окупаційними владами та невизнання московськими маріонетками вже нібито юридично в незалежній Україні, відчувають себе повноправними захисниками, борцями за відновлення незалежності України, а тому не можуть залишатися поза лавами тих, хто і сьогодні продовжує їх святу справу.
Наша організація, з перших днів свого існування виконує ідею про примирення всіх учасників Другої світової війни. Серед наших членів нема ніяких протиріч між тими хто визволяв Україну чи то від фашистської Німеччини, чи то від комуністичного СРСР, чи то від обох загарбників одночасно, чи то в лавах Червоної армії, чи то в лавах дивізійників, чи то в лавах ОУН-УПА.
Рядовими членами Спілки офіцерів були і є:
- заступник Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950р. обраний Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, генерал-хорунжий Василь Кук — в квітні 1944р. керував найбільшим боєм УПА проти радянських окупаційних військ під Гурбами – жодної нагороди від України, за яку проливав кров і ризикував життям – не отримав, а від СРСР, як і всі українські Народні Герої – концтабори;
- Герой Радянського Союзу(звання отримав за звільнення Севастополя від німецьких окупантів) віце-адмірал Володимир Пилипенко – три бронекатери командиром яких був Пилипенко в боях з німецькими окупантами були знищені, а Пилипенко вижив;
- Герой України, український вояк-зв’язківець УПА за що в 16 років вже потрапив до московських катівень, поет, один з найвизначніших українських перекладачів — перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янських мов, літературний критик, громадсько-політичний діяч — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка, неодноразовий Народний депутат України, Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій Республіці, Посол України в Республіці Польща Дмитро́ Васи́льович Павли́чко;
- Голова Лондонського осередку СОУ, вояк УПА, потрапив у німецький полон, сотник дивізії «Галичина», Доктор права, Секретар Союзу українців у Великобританії та (1971–1973) Світового Союзу Вільних Українців, голова Президії головної Управи Об’єднання Бувших Вояків Українців у Великій Британії, секретар централі Союзу українців, віце-президент Світової ради українських комбатантських організацій, член Спілки письменників України, з 1978р. — головний редактор тижневика «Українська Думка» у Лондоні майор-дивізійник Святомир Фостун;
- сотенний УПА, Народний Герой Мирослав Симчич(зі своєю сотнею за 2,5 години бою знищив колону дивізії НКВД під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-майора Миколи Дергачова — понад 15 вантажівок-студебекерів тісно напханих солдатами і одну легкову автомашину — знищили майже всіх 405 солдатів та офіцерів НКВД). Нажаль, за цей героїчний подвиг московські окупанти «нагородили» його перебуванням в радянських концтаборах в період з 1949 по 1985 рр. протягом 32 років, 6 місяців і 3 днів. Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця. Указом Президента України від 26 листопада 2005 року нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. Неодноразові звернення Спілки офіцерів України народних депутатів України, громадських та державних організацій і установ до Президентів України з проханням присвоїти йому заслужене в боях з московськими і німецькими окупантами звання «Герой України» так і залишилось без позитивного вирішення. Навіть після прийняття 9 квітня 2015р. закону Юрія Шухевича №2538-1 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті»! У 2008 році йому у Коломиї було встановлено прижиттєвий пам’ятник. 11 травня 2013р. Мирослав Симчич став Почесним громадянином Львова.
- Герой України, лікар-стоматолог за освітою, український політик та правозахисник за покликанням, дисидент, довголітній політв’язень радянських концтаборів, один із керівників УГС, а опісля її перетворення на УРП з квітня 1990р. — заступник голови партії, неодноразовий народний депутат України, Голова Всеукраїнського комітету захисту політв’язнів, Почесний громадянин Тернополя, Почесний член громадської організації «Українське юридичне товариство», Голова УКРП з червня 1992р. по грудень 2001р. Степан Ількович Хмара.
Всі члени Спілки офіцерів України були активними учасниками Помаранчевої революції та Євромайдану.
З метою громадянського примирення ветеранів війни проводиться широка роз’яснювальна робота, неодноразово скликалися круглі столи української громадськості.
Ми закликаємо до співпраці всі українські ветеранські організації і готові негайно укласти з ними двосторонні договори про таку співпрацю або ж, за їх бажанням, прийняти їх до лав Спілки офіцерів України як колективного члена СОУ. Чинне законодавство України дає право всім вам одночасно бути і членами Спілки офіцерів України не полишаючи лав тих громадських організацій або партій, членами яких ви вже являєтеся.
Незалежно від політичної ситуації в Україні Спілка офіцерів у своїх діях керується українською національною ідеєю, яка в собі містить – всебічний, вільний розвиток та захист української нації.

Наша адреса: 02021, м.Київ, вул.Грушевського, 30/1, кімн.325
тел. (+38-044) 253-32-30.

________________________________________________

P.S. четверта глава з книги полковника Віталія Лазоркіна. Вона про Львівський Комітет за відродження Української національної армії, з якого почалось створення Спілки офіцерів України.

Глава 4. ЛЬВІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ГРОМАДСЬКИЙ КОМІТЕТ
ЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

У липні 1990 року серед інших подій відбулася одна цікава зустріч, яку влаштував капітан Володимир Фукс, демократично налаштований командир підрозділу окремої ракетної бригади з міста Нестерів (Жовква). Якось він запитав, чи може познайомити мене з Сергієм Рудюком, головою щойно утвореного Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії, молодим викладачем історії Львівського медичного училища.
Мене зацікавило, що може робити комітет з питань армії під орудою молодого історика, і я погодився. Зустріч відбулася у моєму робочому кабінеті на Об’єднаній військовій кафедрі Львівської Політехніки, в історичному старовинному будинку по вулиці генерала Ватутіна, приміщення якого до 1939 року займав міський суд і тюрма. На початку двадцятого століття тут був засуджений і відбував ув’язнення великий українець, філософ і письменник Іван Франко.
Пан Сергій по діловому розповів про мету і завдання діяльності Комітету, кого він об’єднує і запросив мене на чергове засідання. Як військового професіонала мене дуже зацікавила ця інформація, бо, про що можуть вести дискусії цивільні особи з питань відродження українського війська, навіть виник сумнів, на скільки серйозна ця організація, чи не є вона черговим збіговиськом дилетантів та політичних популістів, які можуть тільки зашкодити мирному перебігу суспільних подій?
В призначений день і час я навідався до Комітету. У кімнаті сиділи молоді та літні люди. Засідання вів Сергій Рудюк, який радо привітав і представив мене присутнім. Сумніви були марними. Члени Комітету, які не були фахівцями військової справи, були одностайними у думці, що Україна, як складова великої Радянської імперії, не має власних Збройних сил, національної еліти – українського офіцерства, а тому проблема відродження національних Збройних Сил має бути вирішена разом із створенням української держави. Найбільш послідовним і переконливим з усіх був пан Микола Сливка, колишній вояка Української Повстанської Армії, у повоєнні часи – бухгалтер.
У виступах присутніх йшлося про те, що Радянська Армія для України є імперською і окупаційною, а тому необхідно творити свою національну армію, а окупаційну армію вивести за межі України, на що я рішуче виступив з категоричним запереченням:
по-перше, Україна щорічно віддає на утримання Збройних Сил СРСР свою велику частку коштів, біля 17% витрат на оборону бюджету СРСР, а тому можна вважати, що військові формування, дислоковані в Україні, це її армія;
по-друге, Радянську Армію на кінець 80-х років не можна де-факто називати окупаційною, бо як у самій Україні, так і на теренах інших радянських республік служить велика кількість офіцерів-українців. Їм стане незрозумілим і образливим, що Радянську Армію називають окупаційною армію, оскільки вони чесно і гідно служать рідному українському народові та мають ще відіграти в майбутньому свою історичну роль у створенні Збройних Сил України;
по-третє, в Радянській Армії служить дуже багато українців – випускників 33 військових навчальних закладів, що дислоковані в Україні, в них вчиться багато курсантів – українців, які можуть скласти основу для вирішення кадрових питань при створенні національного війська.
Своїми аргументами я переконав більшість членів Комітету, що офіцерство Радянської Армії не є ворогом для незалежності України, а Сергій Рудюк після цього наголосив, що головним завданням Комітету на сучасному етапі суспільно-політичних подій має стати просвітницька робота, скерована на підвищення національної свідомості та національного духу серед призовної молоді, серед військових і, особливо, серед офіцерів. З цим усі погодилися.
Мені було запропоновано вступити до Комітету. Після коротких роздумів я дав згоду стати членом Комітету і через деякий час очолив секретаріат Комітету.
Ця згода була зумовлена, перш за все, розумінням високого ступеня громадянської відповідальності за розвиток політичної ситуації навколо військ на Львівщині, за вплив на неї та можливі наслідки прийнятих Комітетом рішень.
Оскільки дуже важливим завданням в роботі Комітету на наступних етапах розвитку суспільно-політичних подій не допустити, щоб Радянська Армія стала служницею партійно-державної номенклатури і була використана для придушення демократичних перетворень на теренах України, а також для запобігання в Україні будь якого збройного протистояння між політичними опонентами, що неминуче призведе до громадянської війни, до безглуздих людських втрат наших співвітчизників, до руйнації сподівань на відродження Української держави.
Тому, враховуючи гіркий, кривавий досвід використання армії для придушення виступів місцевого населення в Тбілісі, Вільнюсі та Ризі, проблема забезпечення поступу у відродженні Української держави висувала перед Комітетом вельми делікатне і гостре завдання щодо збереження на Львівщині хоча б тієї тендітної стабільності в суспільстві, яка склалася на літо 1990 року. Зрозуміло, що без залучення офіцерства та національно свідомих військовослужбовців на бік відродження Української держави, це завдання вирішити було б дуже важко або просто неможливо!
Тим часом, Сергію Рудюку вдалося домогтися згоди обласного і міського керівництва щодо розташування секретаріату Комітету в двокімнатному приміщенні старовинного будинку по вулиці Вірменській, під № 4. Поруч з ним знаходився Львівський окружний Будинок офіцерів, де кожного місяця проводились наради партійно-господарського активу Прикарпатського військового округу. Такі активи ставали все більше агресивніші і несли у собі небезпеку розколу суспільства. Ініціювалося це політичним управлінням, начальником якого був член Військової ради ПрикВО генерал-лейтенант Панкратов Ю.І. Його перший заступник на нарадах партійно-господарського активу відверто закликав військових до рішучої боротьби з “так званими демократами” усіма наявними у військових засобами. У пресі штучно підігрівалася тема про напади і побиття у Львові військовослужбовців, хоча підстав для цього не було але сприяло ворожості у ставленні до місцевого населення старовинного Львова.
Загострення політичної ситуації навколо війська вимагало адекватних рішучих дій для її нейтралізації. Тому Сергій Рудюк провів переговори з головою Львівського обласного товариства добровільного сприяння армії, авіації та флоту, який з порозумінням віднісся до діяльності нашого Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії і обіцяв допомогу в його просвітницькій роботі. Так само пообіцяв допомогу і колишній начальник Львівського учбового центру ПрикВО полковник у запасі В.Білоус.
Завдяки динамічності спілкування С.Рудюка почав набувати ефективності один з важливих напрямків роботи Комітету — робота з допризовною молоддю через співпрацю з просвітницькими та спортивними організаціями, товариствами патріотичного спрямування, з Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, яке очолював Юрій Зима, з Військово-спортивним товариством Січ у м. Яворові, з Військово-спортивним товариством Січ у м. Запоріжжя.
Сам пан Сергій захопився дослідженням і пропагандою народного танцю гопака як одного з різновидів бойових мистецтв рукопашного бою.
Він організував прибуття молодіжних груп зі Східних областей України на канікули до Львова. Під час відвідань молоді люди познайомились з історичними пам’ятками, з героїчною історією національно-визвольних змагань в Західній Україні та Української Повстанської Армії.
С.Рудюку, як сину вояка УПА, наближеного до генерала Романа Шухевича, питання історії УПА були дуже близькі.
Молоді люди познайомилися також із сумно відомою діяльністю НКВС, її жахливими наслідками та документами щодо геноциду на Львівщині. Додому запорожці поверталися під сильним впливом почутого і побаченого. Проте завдяки зусиллям пана Сергія вони стали духовно збагаченими і патріотично налаштованими громадянами України.
Так поступово духовне відродження української нації стало ще одним важливим напрямом діяльності Львівського обласного громадського Комітету за відродження української національної армії.
Наближалась осінь 1990 року, яка несла в собі нові політичні випробування для Галичини. У зв’язку з жовтневими святами. Партійна комуністична номенклатура з метою політичного реваншу робила ставку на проведення традиційного військового параду, під час якого було б можливим спровокувати виступи радикальних груп із місцевого населення проти учасників параду та змусити військових до адекватних дій і спробувати ввести на Львівщині надзвичайний стан. У цій ситуації позитивну стабілізуючу роль також зіграв Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії.
С.Рудюк і я, як керівники Комітету, брали активну участь у різного роду зустрічах, нарадах, зборах політичних і громадських організацій, де висловлювали свою тверду громадську позицію щодо недопущення будь яких виступів проти учасників параду для запобігання провокацій від лівих політичних сил.
На одних таких зборах під головування народного депутата України Ігоря Деркача за участю представників Народного руху України, Української республіканської партії, Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, інших патріотичних організацій, де обговорювалось питання щодо майбутніх жовтневих свят і лунали заклики зірвати урочисте проходження військових частин. Тому я змушений був різко виступити з критикою таких пропозицій і запропонував: “Якщо демократичній владі не вдасться відмінити святкового параду, то усі партії і організації повинні подбати, щоб їх представники стали насторожі і оберігали військові колони від нападу провокаторів, щоб затримували будь кого, хто намагатиметься перешкодити проходженню військових по вулицям Львова. Тільки так ми зможемо уникнути провокацій, кровопролиття та реваншу лівих”.
Наступного дня у газеті “За вільну Україну” з’явилося звернення Української республіканської партії до Львів’ян, яке повністю відображало думку, висловлену мною на зборах.
Авторитет Комітету серед політичних сил поступово зростав завдяки нашій виваженій громадянській і патріотичній позиції, у яких поєдналися молодий порив і наполегливість з життєвою мудрістю і військовим досвідом.
На 22 жовтня 1990 року Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії спланував проведення Всеукраїнської конференції з питань створення власних Збройних Сил України, на яку запрошувалися представники усіх патріотичних організацій, бажаючих взяти участь в обговоренні цього питання.
Проведення конференції планувалося бути конспіративним, оскільки тема її була офіційно заборонена, а будь яка думка щодо створення національних Збройних Сил була крамольною і слугувала приводом для розправи над тими, хто насмілилася її висловити. Але після прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет, думка про власні Збройні Сили України все впевненіше поширювалася у суспільстві і нехтувати цим ставало для влади небезпечним. Проте влада намагалася загнати до середини всі питання, на які мала негативну відповідь та все сильніше придушувала будь яке інакомислення. Саме для захисту тих, хто мислив не за рекомендаціями влади, Комітет вирішив провести конференцію напівлегально з дотриманням правил конспірації.
У неділю 22 жовтня 1990 року, об одинадцятій годині ранку учасники конференції зібралися в просторому кабінеті директора меблевого магазину на вулиці Люблінській.
Головував на конференції Микола Сливка. Він представив усіх присутніх, проте з міркувань конспірації не розкривав прізвищ присутніх. Спілкувалися за іменами. Далі головуючий ознайомив з порядком денним. Головним питанням було обговорення шляхів створення національних Збройних Сил України. Я подивився на присутніх і зрозумів, що представництво є досить широким: були делегати не тільки із західних областей, а й зі сходу та з Києва.
Слово для доповіді було надано народному депутату України Ігорю Деркачу, який дав коротку характеристику суспільно-політичній обстановці та акцентував, що питання, за ради якого зустрілися присутні, є новим для радянського суспільства але цілком легальним з огляду на вимоги статті 9 Декларації про державний суверенітет України.
Під час обговорення головного питання до слова зголосився молодий чоловік з борідкою, який представився редактором одного з Київських журналів. Він дуже емоційно виступав за здобуття Україною незалежності і закликав до створення озброєних загонів. Військовий вишкіл цих загонів він пропонував здійснювати у карпатських лісах.
На питання, чи є правова база щодо створення військових формувань і де взяти кошти на утримання загонів та організацію вишколу, цей пан з Києва відповіді не дав. Його позиція викликала лише подив і я запідозрив у ньому «засланого козачка» від КДБ. Тому, коли головуючий надав слово мені, я сказав, що не бачу альтернативи правовому шляху створення Україною власних Збройних Сил і рішуче заявив, що оцінюю виступ попереднього промовця з Києва як відсутність у нього елементарного уявлення про військову справу, бо інакше це проста провокація! Далі я запропонував припинити подальшу участь цього “киянина” у роботі конференції і негайно покинути приміщення. Мене підтримав інший представник з Києва, Віталій Чичило. Під час перерви киянин з борідкою хутко зник, а учасники конференції продовжили обговорення доповіді з не меншою гостротою.
Далі я наголосив, що проблема створення Україною власних Збройних Сил повинна проходити за участі усіх демократичних кіл і вирішуватися тільки легальним шляхом. Таку ж позицію висловив Віталій Чичило і представник Житомирщини Петро Кишеня, як потім стало відомо, це був підполковник запасу Валентин Пилипчук. Він висловив цікаву думку про те, що стала очевидною необхідність винесення проблеми на більш широкий загал української громадськості.
Віталій Чичило погодився з цим і мова між учасниками конференція пішла про проведення з’їзду на всеукраїнському рівні у Києві.
Сергій Рудюк запропонував провести конференцію зі створення Всеукраїнського комітету за відродження Української національної армії, що дозволить залучити до вирішення цієї проблеми військових професіоналів.
Роботу конференції підсумував Ігор Деркач. В рішенні було записано про необхідність створення Збройних Сил України на правовій основі і про підготовку проведення влітку 1991 року Першого з’їзду українських офіцерів.
Важливим досягненням Львівської конференції було те, що уперше за радянських часів був проведений збір українських офіцерів-патріотів, яким не була байдужою доля рідного народу і які протягом 1990 – 1995 років довели це своїми практичними діями.
Львівська конференція відіграла важливе значення у формуванні сучасної національної воєнної думки, яка ще тільки народжувалася. І головним, чого вдалося домогтися, то це утвердитися з ідеєю легальності процесу створення Українських Збройних Сил, як невід’ємної частки загального процесу розбудови Української держави. Наступним етапом вирішення проблеми створення Українських Збройних Сил було опрацювання і вибір концепції практичної її реалізації. Ця конференція дала початок створенню Всеукраїнської громадської організації українських офіцерів.

Автор — Віталій Лазоркін