16 (3) липня 1918р.(вівторок) — Київ. Гетьман Павло Скоропадський наказом 192/44 (оголошеним 18 липня) затвердив новий взірець воєнно–морського прапора України, створений геральдичною комісією на основі прапорів німецьких та британських флотів, але з урахуванням українських морських традицій.
Прапор був білий, з прямим синім хрестом, що дорівнював за товщиною 1/11 частини довжини полотнища, хрест обрамлявся вузькими білою та синіми смужками (ширина обох дорівнювала 1/8 товщини хреста), в крижі знаходився український національний прапор, поверх якого знаходився золотий тризуб з хрестом над середнім зубом. У лівому верхньому кутку зображався національний прапор невеликого розміру із видрукованою золотом печаткою св. Володимира посередині.
03 січня 1919 року наказом № 10/1 Симон Петлюра підтвердив легітимність раніше прийнятого морського прапора, наказавши «лічити прапором Воєнної фльоти Української Народної Республіки прапор, затверджений 18 липня 1918 року.» Згідно зі статтею 1284 «Своду Воєнно–Морських постанов» від 25 січня 1919р., «шанується як стяг в полку, і всі служачі на кораблі мусять охороняти цей прапор до останньої краплі крові, як прапор Української Держави. Воєнний прапор підноситься на гафелі чи на кормовому флагштоці».
Оригінал та перший зразок українського воєнного прапору був збережений адьютантом міністра морських справ УНР капітан–лейтенантом Святославом Шрамченком. Ним же був збережений прапор морського міністра. Ці прапори були збережені Святославом Шрамченком попри всі буремні події ХХ сторіччя. В наш час, ці прапори зберігаються в українському національному музеї в Чикаго і т.зв. «українська» влада і не збирається їх звідти повертати…
Перший варіант прапору флоту УНР від 14 січня 1918р.
Цікава історія появи на першому українському воєнно–морському прапорі тризуба з хрестом.
Коли на засіданні Секретаріату затверджувався закон про флот, то соціал–демократи були проти того, щоб на середньому зубі тризуба був хрест. Однак старший лейтенант Білинський Михайло Іванович заявив, що «моряки в море без хреста не вийдуть». Також він заявив, що цей хрест буде пам’ятним знаком для українців, що загинули під час війни, і одночасно буде служити нагадуванням про старі козацькі морські прапори. Проти цього аргументу опоненти Білинського нічого сказати не змогли.
Так на полотнищі першого українського воєнно–морського стяга з’явився золотий хрест в наверші знака Святого Володимира Великого, як пам’ять про подвиг екіпажу мінного загородника «Прут», що загинув 29 жовтня 1914 року, команда якого була укомплектована практично повністю з одних українців.
Цей прапор став першим офіційно затвердженим українським воєнно–морським прапором.
Особливо слід помітити той факт, що тризуб як символ з’явился вперше саме на воєнно–морському прапорі України, задовго до того як він був затверджений малим державним гербом.
Воєнно–морські прапори українського флоту зразка 1992–1993рр.
Військово–морський прапор другого зразка було фактично затверджено міністром оборони України Костянтином Морозовим і погоджено з Президентом України – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України Леонідом Кравчуком(юридично затверджено лише у жовтні 1993 року колегією Міністерства оборони України), пошито в Миколаєві і піднято одним з перших українських морських офіцерів командиром бригади надводних кораблів – капітаном 2 рангу Миколою Жибарєвим та новопризначеним командиром корабля капітаном 3 – го рангу О.Зверєвим на новозбудованому на верфі Феодосійського суднобудівного заводу «Море» десантному кораблі на повітряній подушці ВМС України «Донецьк» 26 червня 1993р.(субота) та, освячений Патріархом Київським і всієї України–Руси Філаретом, а 04 липня 1993р. у Керченському ВО «Затока» на фрегаті «Гетьман Сагайдачний».
В 1993р. на кораблях ВМСУ, допоки Командувачем ВМСУ був росіянин віце–адмірал Б.Кожин, піднімали якраз такі прапори. А з приходом «українця» Безкоровайного, все українське з них було видалено… Убрали його, повернули свої прапори…
Згідно з прийнятими 21.10.1993 року доповненнями до Закону України «Про Збройні Сили України» право затвердження Бойових прапорів військових частин та прапорів видів Збройних Сил України було надано Верховній Раді України. Тому цей закон до цього часу так і не виконано самою ж ВРУ за виключенням податківців.
Зараз ВМСУ використовують прапор фактично такого ж дизайну (але вже без тризуба)
затверджений Указом Верховного Головнокомандувача Збройних Сил – Президента України Віктора Ющенка від 20 червня 2006 року за №551/2006 «Про символіку, яка використовується у Збройних Силах України».
Спілка офіцерів України вітає побратимів Військово-Морських Сил Збройних Сил України зі святом Прапора ВМСУ.
Бажаємо міцного здоров’я, безмежного щастя, перемог завжди, у всьому і над усіма, в першу чергу – над москалями та якнайшвидшого відродження ВМСУ і повернення в наш чудовий і чарівний Крим, сім футів під кілем, Божого благословення!
16 липня 1990р. (понеділок) — Верховна Рада України (УРСР) у Києві ухвалила (прийняла, проголосила) «Декларацію про державний суверенітет України» (№ 55–XII), якою проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. З 385 присутніх на засіданні депутатів «за» проголосували 355, «проти» – 4, не голосували – 26 (із них 18 невдовзі звернулися до секретаріату ВР України зарахувати їх голоси «за»). Відтоді в літописі нашої країни розпочалася нова сторінка, новий відлік часу – епоха утвердження України як самостійної та незалежної держави. Цей документ відкрив новий історичний період, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку. Декларація стала основою для об’єднання суспільства у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991–го. А 24 серпня того ж року, саме спираючись на Декларацію, було прийнято «Акт про державну незалежність». Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990р. Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки. 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з’їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з’їзду. Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По–перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По–друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави. Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору. День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам’ятників Леніну, які обов’язково були у центрі кожного міста.
До реальної незалежності після 16 липня 1990–го лишалося ще півтора року, але цей формальний перший крок був важливим. Ось фото Михайла Шуляка, який тоді був фотокором рухівської «Народної газети», й написав замітку «Історія однієї фотографії».
Фото Михайла Шуляка. Одразу після ухвалення декларації сфотографувалися депутати з Народної ради – колишні політв’язні. Зліва праворуч — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Леопольд Табурянський (не політв’язень), Ірина Калинець, за нею позаду — Олесь Сергієнко (політв’язень, але не народний депутат), В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів (не політв’язень). Цікаво згадати (а комусь — дізнатися), що зал засідань парламенту тоді прикрашала велика статуя Леніна з білого мармуру, а кнопок для голосування як таких не існувало — потрібно було піднімати руки. Для участі в полеміці депутати мали вистояти чергу до одного з трьох «концертних» мікрофонів, встановлених у проходах між секторами. Тож В’ячеслав Чорновіл нагадував метеор, гасаючи зі свого бокового місця в першому ряду до мікрофона. Іноді, щоб виступити поза чергою, доводилося вдаватися до хитрощів: ще один мікрофон стояв на балконі, а до нього можна було дістатися, якщо швидко пробігти через кулуари і піднятися сходами на третій поверх. Знаменита фраза Голови Ткаченка «Депутат Заєць, не скачіть по залу!» пов’язана саме з такими переміщеннями опозиціонерів, котрі хотіли взяти слово.
З цього акту фактично ми почали відродження Незалежності України. Розпочали і відродили тоді, розгромимо окупантів-москалів і нині.
Слава Героїчному українському народу! Слава Україні! Героям Слава!
Голова Спілки офіцерів України
капітан першого рангу Є.Лупаков.