Украіна – Расія с табой! Нє разліть нашу дружбу вадой!

41e93ab-romanchuk-f135.jpg.pagespeed.ce.YGmDypwwdq1932 року, напередодні спровокованого сталінським режимом Голодомору, видатний російський фізіолог Іван Павлов прийшов до висновку: «Хочу висловити свій сумний погляд на російську людину – вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку.

Для неї, російської людини, існують тільки слова. Її умовні рефлекси координуються не з діями, а зі словами».

Сталінські пропагандисти добре розуміли, що не можна відкрито заявляти про бажання російських більшовиків знищити українське селянство, тож вигадали евфемізми «куркуль», «ворог народу».

Відтак винищення незгодних з комуністичним режимом усіляко віталося.

Згодом у свідомості «прастих руско-савєцкіх людей» були вироблені нові умовні рефлекси/стереотипи – після 1944 року такі національності як «татарин» і «чеченець» стали асоціюватись з поняттям «зрадник» і «злочинець».

Завдяки дивовижній винахідливості й наполегливості сталінсько-совєтського агітпропу, в мозок середньостатистичного «совка», не обтяженого здатністю логічно мислити й аналізувати, увійшло слово «бандерівець», як уособлення зарізяки, посібника гітлерівців.

Усвідомлюючи, що відкрито розв’язати війну проти «братскава украінскава народа» не можна, Владімір Путін вирішив своїми агресивними планами-діями підтвердити блискучу логіку Івана Павлова – «для російської людини існують тільки слова» – розпочати неспровоковану військову агресію під приводом «защіти саатєчєственніков» проти вигаданих кремлівською пропагандою «бандерівців», «націоналістів» і «фашистів», що порядкують в сучасній Україні.

«Щоб не думали, що я «бандера», тож розмовлятиму російською мовою», – так 5 березня під час селекторної наради з Арсенієм Яценюком озвучив своє розуміння потреби використання державної мови на службі голова Миколаївської обласної держадміністрації.

Український прем’єр-міністр тут же перейшов на російську. Хоча у ці напружені для України дні її громадяни мали б демонструвати свою лояльність до держави і прагненням розмовляти саме українською мовою.

До речі, про мову. Міський голова Львова з добра дива підтримав ініціативу кількох львів’ян упродовж дня спілкуватися російською з мешканцями південного сходу країни і навпаки.

«Зачєм ви ложитєсь под нас? – не приховував здивування донецький шахтар із 32-річним стажем у розмові з ведучим програми Остапом Дроздовим на телеканалі ZIK. – Аставайтєсь самі сабой», – щиро радив гість з Донбасу галичанам.

Тож дивує позиція україномовних журналістів і політиків, які останнім часом стали запобігливо переходити на російську, спілкуючись з мешканцями південно-східного регіону України. Невже харків’яни, луганчани та запоріжці не розуміють української? Втім це тема вже іншої розмови…

Патріотом України є кожний, хто її любить і готовий захищати незалежно від етнічного походження. Так, як це нещодавно продемонстрував командир корвета «Тернопіль» капітан 3 рангу Максим Ємельяненко – етнічний росіянин з українським прізвищем.

На ультиматум командуючого ЧФ РФ віце-адмірала Вітко здатися, командир «Тернополя» відповів: «Рускіє нє сдаются!».

Здивований адмірал поцікавився, чи Ємельяненко росіянин. Український командир підтвердив, що він – росіянин. Як, зрештою, і частина екіпажу корвета. Але оскільки присягнув на вірність Українській державі, то зраджувати їй, як і його підлеглі, не буде.

Після почутої категоричної відмови командуючий ЧФ РФ кинув своїм підлеглим: «Учітєсь, как нада служить за чєсть і совєсть!».

З початком російської агресії в Криму на екранах увімкнутих українських телевізорів можна помітити синьо-жовтий прапорець. Під ним написи: «Єдина країна»/»Единая страна».

Та найпарадоксальніше, що на тлі державного символу щодня демонструються невибагливі, але далеко не безневинні з ідеологічного погляду, російські серіали.

Фантасмагорія якась.

Про яку «єдину країну» йдеться? Можна припустити, що ми насправді є свідками чітко продуманої та добре організованої інформаційної/психологічної операції щодо реанімації «єдіной страни»…

В умовах неспровокованої агресії проти України, в умовах окупації Криму та зростаючої концентрації російських військ на кордоні з нашою державою, колишній «стратегічний партнер» продовжує чинити брутальне ідеологічне насильство – зокрема й через телебачення, на свідомість українців, намагаючись їх переконати, що Росія для громадян України психологічно ближча, ніж, приміром, Польща чи Словаччина.

Добре зорганізована інформаційна війна відчутно підриває здатність до опору – і психологічного, і мілітарного.

Не випадково ведучий програми «Свобода слова» на ICTV Андрій Куликов стверджує, що російська телепродукція вкрай небезпечна. Бо показує майже таких людей, як ми, тому і впливає на глядача більше, ніж, скажімо, американська з таким же сюжетом.

Відтак українська аудиторія швидше асоціюватиме себе з росіянами, аніж з американцями чи навіть поляками. Одне слово, РНБОУ є на що звернути увагу.

Дологічне мислення – вияв істинної сутності росіян. Так було завжди. Тож воєнну авантюру свого лідера «ґражданє РФ» сприйняли як належне.

Шовіністичний чад огорнув і значну частину російської інтелігенції. Нічого дивного в цьому немає. Російські діячі культури в усі часи виявляли свою лояльність до офіційної влади.

Нині вони традиційно демонструють ледь не тотальну підтримку агресії проти України.

«Путінізм – це найвища і заключна стадія бандитського капіталізму в Росії. Та стадія, на якій, говорив один напівзабутий класик, буржуазія викидає за борт прапор демократичних свобод і прав людини.

Путінізм – це війна, це «консолідація» нації на ґрунті ненависті до певної етнічної групи, це – наступ на свободу слова та інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу і подальша економічна деградація», – напрочуд точно охарактеризував кремлівський режим відомий російський вчений і публіцист Андрій Піонтковський ще в січні 2000 року.

Тоді ж він безпомильно схарактеризував новітній російській режим та власника шанобливого прізвиська «Штазі», яким Владіміра Путіна нагородили його петербурзькі друзі та колеги.

«Владімір Путін не герой і не лиходій, він звичайнісінька бюрократична посередність, яка страждає родовим спадковим ганджем російської влади – моральним ідіотизмом. І від цього не можуть вилікувати жодні «посвячені в Палестині» хрестики, котрі гойдаються на шиї російської влади…

Це людина, яка продемонструвала цілковите нехтування життям людей, цинізм і лицемірство, готовність використовувати війну, смерть тисяч російських солдатів і мирних жителів як піар – інструмент його виборної кампанії.

Людина, яка піднімає тост з приводу дня народження Сталіна, відновлює меморіальну дошку Андропову і мріє відновити в центрі Москви пам’ятник катові Дзержинському…

Ідея сильного поліційного режиму народилась не в голові скромного підполковника. Вона просто припала йому до душі, коли внаслідок співпадіння неймовірних обставин він опинився на посту президента Росії.

Ідея визрівала років десять в умах «інтелектуалів», які мріяли про російського Піночета, котрий залізною рукою поведе Росію до світлого майбутнього ринкової економіки».

Фельдфебель з купрінського «Поєдинку» популярно пояснював, що «врагі внєшніє» – це турки, басурмани… А «враґі внутрєнніє – эта жиди, студєнти, рабочіє, каториє бастуют».

Для сучасної Росії звучить актуально. Чи не так?

Відділяти російське суспільство від кремлівської влади нелогічно. Більшість тамтешнього суспільства злилася з владою в одне ціле, прагнучи створити в XXI столітті євразійську імперію, далеку від вимог і принципів демократичного співіснування держав сучасної цивілізації – шовіністичний чад накрив навіть відомих російських діячів культури.

Антивоєнних прихильників у Росії катма – десятки тисяч на 135 мільйонів. Тож коли одна з гостей українського Громадського ТБ запально почала переконувати присутніх і глядачів, що «нада сахраніть чєлавєчєскіє связі мєжду Украінай і Расієй», то така позиція не може не дивувати – незрозуміло чого в ній більше: наївності чи цинізму.

Адже російське суспільство хворе на шовіністичний психоз, а тенденції до фашизації очевидні. Як от те, що чинять з українцями в російському Криму, викрадаючи, переслідуючи, тощо.

І ще. Коли, приміром, чуєш сотворений путінськими «айворниками» провокаційний марш у виконанні російського дуету «Пропаганда» – «Украіна – Расія с табой! Нє разліть нашу дружбу вадой!.. Ми за братьєв сваіх станєм ґарой. Украіна – Расія с табой!», то мимоволі уявляєш, яким буде по-військовому чіткий і максимально відвертий коментар українських морських піхотинців з Феодосії та Керчі, льотчиків з Бельбеку стосовно цинічного змісту музичного агітпропу, спартоленого на замовлення Кремля.

Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум», член виконкому Львівської ОО СОУ.

Comments are closed.