Анотація:У статті досліджено один зі складових елементів російсько-радянської епохи, з яких складалося середовище, у якому проживала Леся Українка , її родина та увесь український народ. Висвітлено деякі аспекти випробувань, які випали на долю народу України та родини Драгоманових-Косачів, указано на зв’язок минулого з теперішнім часом і можливі наслідки та вплив минулого на майбутнє. Важливою складовою роботи є висвітлення експериментів над людьми, які проводив радянський уряд у 40-50ті роки минулого століття у концентраційному таборі Бутугичаг.

Ключові слова: Леся Українка, Бутугичаг, ГУЛАГ, концтабір,долина смерті.

Епоха кожна все плекала їх,

Бог мученицьким кодом засекретив:

Їх славили вже мертвих — не живих,

Коли поет із засвітів поетив…

Дивилось зло ув очі кам’яні

І думало — вже нічого боятись,

Тож під покров цензурної брехні

Все справжнє, змусило сховатись.

Нові епохи лавою пливли

І тільки-но довкруж вщухали грози,

Митці вставали мертві і… жили,

Зроняючи з повік камінних сльози.

Епоха кожна все плекала їх…

Анатолій Клюско «Епоха і поети».

25 лютого 2021 року виповнилося 150 років від дня народження Лесі Українки, всесвітньо відомої української поетеси, публіцистки, громадської діячки, однієї з провідних постатей української культури. Вона прожила коротке, але насичене боротьбою і творчістю життя. Боротьба з важкими недугами загартувала поетесу і викувала непримиренний до будь яких проявів несправедливості характер. Відродження української мови, культури, пісні, повернення українських звичаїв стало справою її життя. Тоталітарний царський режим гнобив не тільки український народ, але і його мову, культуру, історію. Будувати свою країну мрій, поетесі постійно заважали суворі будні життя. Тодішня влада, для якої найбажанішим українським поетом був мертвий поет, докладалася до цього сповна. Сумна доля дядька Драгоманова, який змушений був емігрувати з Російської імперії за власні погляди, обшуки і арешт Лесі Українки, цілеспрямований психологічний вплив владних структур підривали і так слабке здоров’я поетеси. Її чоловіка Климента Квітку направляли на службу у райони, де лютувала малярія, незважаючи на те, що і йому, і його дружині за станом здоров’я це було протипоказано. Квітка неодноразово письмово звертався з проханням про переведення за станом здоров’я в інші місцевості. Йому обіцяли, а потім направляли у ще більш проблемне місце.

Пішовши з життя напередодні Першої світової війни, Леся Українка уникнула нестерпних випробувань, які випали на долю її народу, але цих випробувань не уникнули її рідні. Тоталітарний більшовицький режим, який змінив царське правління і окупував українські землі, успадкував від царизму не тільки українофобство, але і втілив у життя найбільш людиноненависницькі ідеї. Державний терор, голодомор і геноцид українців стали нав’язливою ідеєю цього режиму, яку він втілював у життя протягом усіх років свого існування. У першу чергу більшовизм фізично нищив українську інтелігенцію. А тих, хто вижив чекали репресії, моральне приниження і знущання. Не пробачила Олені Пчілці українського духу більшовицька влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізидорі удалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Сестра Ольга померла– у 1945-му в Німеччині. Оксана виїхала до Праги у 1921 році, дожила до 93 років і померлав Празі у 1975-му. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж уділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му[11]. Не оминули випробування і чоловіка Лесі Українки Климента Квітку. Його неодноразово заарештовували у тридцятих роках, а з 1934 по 1936 рік він був ув’язнений у концентраційному таборі «Карлаг» у Казахстані

Родина Лесі Українки зносила важкі випробування та зазнавала репресій разом зі своїм народом. Криваві тридцяті роки змінилися не менш кривавими сороковими. Для тих, хто не загинув на полі бою, або у застінках НКВД чи гестапо, сталінський і гітлерівський режими підготували концентраційні табори смерті, у яких і нацисти, і комуністи знищили мільйони наших співвітчизників. Вершиною людиноненависництва стали концтабори, у яких проводилися досліди на людях. У нацистів такі експерименти проводив Йозеф Менгеле у концтаборі «Освенцім», у комуністів поки що невідомий професор разом з командою у колимському концтаборі «Бутугичаг».

З часу смерті Лесі Українки пройшло більше 100 років. Україна стала незалежною державою. Почалося відродження української мови, культури, зазвучали українські пісні, але тінь минулого ніяк не залишає українців. Поряд маємо сусіда, який не тільки протидіє нашому розвитку, але й збройною агресією намагається повернути Україну у лоно нової Московської імперії. Поки що вона носить назву Російська Федерація, проте її правителі силою зброї стараються повернути під своє правління втрачені народи і території. На тридцятому році незалежності, восьмий рік Україна збройно відстоює своє право на існування у війні з московськими загарбниками, які окупували частину нашої території. Тоталітарний московський режим будь якими засобами намагається відновити імперію. Міняються московські уряди, а суть режиму не міняється: репресії, убивства, ув’язнення інакомислячих, заборона мовно-культурних національних середовищ, повного домінування московської церкви – ось чого добиваються кремлівські правителі. Непокаране зло породжує нове зло. Нацистський режим засуджений на Нюрнберзькому процесі,отримав своє справедливе місце на звалищі історії. Більшовицько-комуністичний режим, та його породження – путінську криваву диктатуру ще чекає свій Нюрнберг.

«Убєй мєня» «Doktor»

Листаючи старі газети, залишені кимось у купе поїзда Москва-Тольятті – випадково натрапив на статтю про радянський концентраційний табір Бутугичаг, що у перекладі з якутської мови — долина смерті. У статті розповідалося, як група росіян мандрувала Якутією і натрапила на долину, по якій розкидані кістки людей і тварин, а у місцевості, огородженій місцями колючим дротом дуже високе радіоактивне тло. Свою назву місце отримало завдяки тому, що мисливці і кочові племена оленярів з родів Єгорових, Дячкових і Крохалевих, кочуючи по річці Детрін, натрапили на величезне поле, усіяне людськими черепами і кістками. Після цього олені в стаді почали хворіти на дивну хворобу – копитку. Спочатку випадала шерсть на ногах, а потім тварини лягали і не могли встати. Механічно ця назва перейшла на рештки беріївських таборів 14-го відділення ГУЛАГу[4]. Тут, у міжріччі Детріна і Теньки зосереджені запаси золота, срібла, касапериту. Але Бутугичаг також відомий проявами радіоактивних порід, зокрема урановмісних… Величезної сили радіоактивне тло згубне тут для усього живого. У цьому криється причина приголомшливої смертності у зоні Р[5].

Якось ми попросили якута серйозно нам розтлумачити в перекладi окремi мiсцевi слова, пише Анатолій Новак у спогадах «Пошесть». Першим було слово «Магадан», яке складається з двох коренiв, що в перекладi – гнилий пень. «Шайтан» – злий дух, сатана- Коцуган. Тут про нього цiла древня легенда iснує. Якути – народ кочовий, на одному мiсцi довго засиджуватися не звикли. Давно-давно у своїх мандрах одне плем’я зупинилося на ночiвлюна Коцугані у розпадку. Спати лягли всi живi й здоровi, а вранцi нiхто з них не прокинувся, бо впродовж ночi померли з невiдомих причин. З того часу те мiсце нарекли Долиною Смертi – Коцуганом[1,с.62].

У 1996 році данець Йєнс Альструп хотів поставити велосипедний рекорд. Данія країна маленька – не розженешся. Тому він вибрав найбільшу країну – Росію – і вирішив проїхати її усю, уздовж на велосипеді. Початок маршруту Йєнс вибрав по мапі і прилетів зі своїм велосипедом до Магадану. Ось так, випадково він розпочав своє знайомство з найбільшою країною світу – з Колими. Росія данця Йєнса Альструпа одразу ж шокувала. Справа була в 1996-му році, коли розруха досягла апогею, а російський народ зубожів до крайності, а по північних районах це ударило найбільше. Але це не головне. Головне – з перших кроків Йєнса Росією, вірніше, з перших оборотів педалей, виникла табірна тема. І її масштаби приголомшили данця[2]. До червня 1996 року Йєнсу удалося доїхати до колимського селища Ягідне. Так співпало, що наступного дня, 22 червня, там мали відкрити пам’ятник жертвам репресій, і голова селища (син репресованих батьків) запросив Йєнса на церемонію відкриття.

22 червня 1996 року в поселенні Ягідне Магаданської області зібралося декілька сотень людей, здебільшого колишні ув’язнені, пише датчанин Йєнс Альструп у статті «Колима глазами иностранца». Відправилися на Серпантинку (Колимська Голгофа), де у 1930ті роки було розстріляно близько 100000 чоловік[2].

Хоронили розстріляних у довгих траншеях, що серпантином оперізували сопку (від цього назва «Серпантинка»). Раціоналізація полягала в тому, що ґрунт з верхньої траншеї скидався в нижню, де вже знаходилися покійники, а отже, копання верхніх канав збігалося з закапуванням нижніх, тобто цвинтарі були по суті цвинтарями-пірамідами[14]. За свідченням Афанасія Байдіна, кожен ув’язнений, чия доля була уже вирішена, насамперед мав здати за списком у каптерку казенні речі: рушник, робочі рукавиці тощо. Засуджених збирали в загоні-накопичувачі і, коли останній звітував за здані речі, вели на розстріл. Як правило, за кілометр-два від табору.

У долині струмка Снайпер, що протікає поряд зі «Серпантинкою» геологами було підтверджено високий вміст золота. Але ні через рік, ні через п’ятдесят років тут так і не приступили до промивання золота. Лише одного разу варяги старателі поставили на Снайпері промисловий прилад, але коли на транспортерну стрічку разом зі золотим піском посипалися людські зуби, кістки і кулі, доля приладу була відразу вирішена: гірники відмовилися тут працювати.Один зі тих старателів зізнався, що поклявся більше ніколи в житті не купувати і тим більше не носити на собі золотих прикрас, оскільки золото окроплено великою кров’ю[14].

У тисняві мітингу, пише кореспондент «Независимой газети» Вячеслав Тимченко, я з не меншим здивуванням побачив двох вічних ворогів, що стояли поруч, — глибоких старців. Один із них – Микола Цепура – у минулому священнослужитель з Анжеро-Судженська, який постраждав за віру, інший – конвоїр-енкеведешник дід Бурцев, який ще в табірні часи залишив на руці Цецури сильний шрам, тицьнувши його багнетом під час конвоювання. З того часу, зустрічаючись у селищі, колишній священик щоразу кидався з кулаками на свого ката, а коли обидва вони зістарилися, то продовжували битися палицями-клюками, без яких уже не могли ходити, причому билися, незважаючи на місце зустрічі: чи це магазин, будинок культури, чи просто вулиця.

Коли місцеві мешканці почали розповідати Йєнсу Альструпу свої біографії, він був дуже здивований. «На Заході ми добре знаємо історію Освенціму та інших страшних місць, але дуже мало – про ГУЛАГ. У моєму уявленні ГУЛАГ був менший за Колиму. А тут я дізнався, що Колима, де я опинився, лише мала частина гігантської таборової системи» [2]. Багато охоронців та адміністраторів, які працювали в таборах у післявоєнний період живі і до сьогодні. Вони не розкаялися у скоєному. Дехто продовжує працювати, в т.ч. і на державних посадах в органах влади Росії. Вони пишаються , що працювали там. Жодних ознак покаяння у них немає. Наприклад, одна жінка сказала мені буквально наступне: «Сьогодні багато поганого говорять про Нього, але я завжди любитиму. Сталіна»[2]. Живими залишилися і в’язні, хоча їх вже небагато. Вони розповідають, що ув’язнених доставляли з портів Владивосток, Находка, Ваніно у Ногайську бухту пароплавами. Переповнені трюми, сотні померлих від антисанітарії та задухи. На верхні палуби подихати свіжим повітрям випускали тільки кримінальних злочинців, а так звані «політичні» постійно знаходилися в трюмах. Пiсля тижневого морського плавання ми опинилися у Магаданi. Пiд ворiтьми пересилки (пересильна в’язниця) стояли кiлька зекiв-музикантiв i кожнiй новоприбулiй порцiї невiльникiв награвали «Амурськi хвилi» [1,с.45]. Після висадки на берег в’язнів відправляли по етапу до місць ув’язнення. Величезна кількість гинули по дорозі від холоду і голоду. Бували випадки, що пропадали цілі етапи.

У винахідливості ГУЛАГу ми ще раз переконалися, коли з пересилки нас повезли машинами, пише Г.Н.Горчаков у своїх «Спогадах». Звичайні відкриті тритонки з високими бортами слухняно вишикувалися вздовж траси. Попереду біля кабіни відгороджено лавку для конвою. А як же нас повезуть – навалом? Наказали залізти в машини і вишикуватися п’ятірками обличчям до кабіни. У кожній машині по десять п’ятірок. Набито щільно. Відрахували перші три п’ятірки та скомандували:

- Кругом!

Тож стоячи і поїдемо?.. Ще команда:

- Сідати!

З першого заходу не вийшло.

- Встати! Разом, разом треба сідати! Ну, сіли!

Сіли, можна сказати, один в одного на колінах, а ті, що безпосередньо віч-на-віч, утворили колінами між ніг надійний замок, як у зрубі. Ми всі перетворилися на живі колоди. Хто й захотів би підвестися — не схопишся, ноги навіть не витягнеш. Незабаром відчули, як ноги стали набрякати. Таким чином добиралися 223 кілометри по грунтовій дорозі до Бутугичагу. У серединi табору над ворiтьми висiв напис: «Твой путь на свободу – только через ударный труд на благо Родины». З пiслявоєнних кiнофiльмiв у головi мiцно трималося гасло, що увiнчувало ворота нiмецьких концтаборiв: «Кожному – своє».Нам пояснили, що в системi Берлагу тривалiсть робочого дня складає 14 годин без урахування часу на дорогу. Вихiдним днем буде кожен десятий день за гнучким графiком. Гестапiвцiв непокоїли солiдарнiсть i єднiсть помiж в’язнями, кати ненавидiли найменший спротив проти них, а поважали власний спокiй i порядок. У той же час совєти у своїх людожерських дiяннях не поспiшали, а прагнули отримати максимальну вигоду на користь «отєчєства» вiд кожної жертви. Виходило, що обидва режими один одного вартi[1,с.50].

У таборі нам найперше видали по шматку бiлої тканини та папiрець з присвоєним каторжанським номером. Менi випав К2-20. Кожний в’язень повинен був нарiзати малих клаптикiв з тканини i власноручно на них написати своє тавро. Пришити цi прямокутнi бiрки належало: до головного убору, злiва на грудях, на правому рукавi, на колошвi вище лiвого колiна, на спинi[1,с.51]. «Куцуган», «Центральний», «Дізельна», копальня ім. «Тимошенко, збагачувальна фабрика ім. «Чапаєва», жіночий табір «Вакханка» — окремі табори, або підрозділи таборів концтабору «Бутугичаг. «Сопка», «Шайтан» i «Гiрник» – це назви одного й того ж високогiрного табору, розташованого на висотi понад 3 тис.метрiв вище рiвня моря[1,с.64].

Основним виробництвом для жiнок були величезнi сходинки вiд пiднiжжя сопки до її вершини. На кожнiй горизонтальнiй сходинці-площинi лежав залiзний лист, який слугував робочим мiсцем окремiй робiтницi. Внизу у розпадку на перший лист висипали руду, каторжанка повинна була лопатою її перекидати на наступний другий верхнiй лист, друга робiтниця – перекидати на третiй i так далi, аж доки клята руда не опинялася на вершинi сопки. Звiдти цю руду уже вагонеткою опускали у протилежний вiд них низ сопки на збагачувальну фабрику на Вакханцi. Такий був принцип роботи Великого Колимського ЖИВОГО КОНВЕЄРА[1,с.67].

Альструп знайшов свідка, який працював у концтаборі Бутугичаг в декількох сотнях метрів від лабораторії (так званої медичної частини), де табірні медики проводили експерименти над людьми. У таборі було створено дослідницький центр по вивченню впливу проникаючої радіації на організм людини, зокрема на головний мозок, та на розвиток ракових пухлин. Суть експерименту полягала у тому, що в’язні, у штольнях видобували уран без засобів індивідуального захисту. Протягом першого місяця таких робіт вони, як правило, отримували велику дозу радіоактивного опромінення, що приводило до гострої променевої хвороби та раку, у тому числі і раку легенів і піддослідні помирали. Паталогоанатоми проводили розтин і вивчали пухлини та уражені променевою хворобою органи і тканини. Потім результати експериментів узагальнювалися і писалися кандидатські та докторські дисертації та видавалися монографії. Бутугичаг в цiлому, а Коцуган (один з підрозділів Бутугичагу) зокрема, своїми авторами i творцями замислювався як знаряддя фiзично-бiологiчного знищення призначених сюди в’язнiв. На вiдмiну вiд гестапiвських газових камер швидкої дiї, саме це колимське виробництво досягало знищення людей, але уповiльненим чином[1,с.51]. Один з лікарів цього «медичного» центру говорив: «Я прежде всего – чекист, а затем военный врач».

Документи указують, що лікарі Бутугичагу проводили злочинні дослідження на живих людях. Звинувачуючи гітлерівський і японський уряди у експериментах над людьми (пригадуєте німецького лікаря Менгеле і японський загін 731) у жахливих експериментах, радянський уряд у глибокій таємниці проводив свої страхітливі дослідження. Радянські Менгеле не боялися міжнародного переслідування, адже вони представляли країну – переможця.

…В гірській сідловині, говориться у статті «Преступления советского режима – «Долина смерти» — екскурсия по табору Бутугичаг» в декількох місцях розташовані поховання. Велике поховання для ув’язнених і невелике для персоналу (охорона та вільнонаймані). Над похованнями ув’язнених стирчать деревяні палиці, на яких закріплені металеві таблички (зроблені з бляшанок від американських консервів, що постачалися по Ленд-Лізу на фронт, а потрапили ось куди). На табличках написи Г-45, В-27, А-50…[5]. Є великі ями, які копали влітку, потім зимою завалювали трупами, ледь присипавши землею. В кінці цвинтаря багато поховань, де палиці без табличок. Ось чергова розрита могила, череп акуратно розпилений пилкою, далі декілька черепів. Привертає увагу розпиляний череп з кульовим отвором у потилиці. Це важливо: людину спочатку застрелили, а потім проводили дослідження.Трепанація черепів непроводилася за ініціативою місцевих органів.Могили розривають як правило ведмеді у пошуках поживи. Спеціальні дослідження масової загибелі людей ніхто не проводив.

Відкриваємо одну з могил. Там домовина. Невже ув’язнених ховали в домовинах, адже тут ліс на вагу золота? Все розшифровується просто. В’язнів хоронили в’язні. Щоб не бачити слідів експериментів, хоронили в домовинах. Наводимо витяг інтервю з Х.Ніязовою, яка була в’язнем одного з концтаборів Колими.

- Чому на одному з трьох цвинтарів «Бутугичагу» всі зеки поховані в трунах і у всіх розпиляно черепи?

Х.М. – Розтин проводили лікарі.

- З якою метою?

Х.М. — У нас, серед ув’язнених робили дослідження. Навчалися чогось.

- Це робилося тільки в «Бутугичазі», чи ще десь?

Х.М. — Ні. Тільки у «Бутугичазі».

- Коли ви дізналися про дослідження у «Бутугичазі»?

Х.М. — Це було приблизно в 1948-49 роках, розмови велися між іншим, але нас усіх лякали цим…

- Може, це живим розпилювали?

Х.М. — А хто його знає… Там була дуже велика медична частина. Були навіть професори…» [3].

- Цього не може бути! — вигукне потім Джек Шеахан, — шеф бюро CBSNews, вдивляючись в екран і не вірячи своїм очам. — Я завжди думав, що це було тільки у фашистських таборах[5].

У північній частині по усьому полю розкидані розпиляні черепи: великі і маленькі. Кому потрібен був мозок цих нещасних, за чиїм наказом це робилося і хто ці учені? В Радянській імперії життя людини не вартувало нічого. За виготовлення атомної бомби відповідав Берія і Курчатов. Отже існувала державна програма, санкціонована на найвищому рівні урядом СРСР. За аналогічні злочини нацисти переслідуються до сьогодні, а спадкоємці комуністів отримали ордени, державні пенсіїі і пишуть мемуари.До речі чимало коментарів з приводу експериментів над людьми у Бутугичазі зводиться до того, що це була звичайна патологоанатомічна процедура. Про це пишуть і пересічні громадяни Росії, і навіть учені. Жодна з відомих енциклопедій не наводить даних про досліди на живому людському матеріалі, хіба що пошукати в матеріалах Нюрнберзького процесу. Очевидно лише наступне: саме в ті роки, коли функціонував «Бутугичаг», посилено вивчалася дія радіоактивності на організм людини. Про жодні розтини померлих у таборах для медичного висновку про причини смерті, мови бути не може. У жодному таборі цього не робили. Надто дешево коштувало людське життя в радянській імперії[4].

Гістологічне дослідження проводилося через декілька хвилин після смерті. В ідеальному випадку на живому організмі. Будь яке убивство (смерть) змінює картину біохімічних процесів у мозку, утворюється ряд ферментів і гормонів внаслідок больового шоку. Тим більше порушує чистоту експерименту використання психотропних речовин, чи наркозу. На тваринах найкращим методом вважається раптове відсікання голови.

Ось що пише дослідник Бутугичагу американець Мельникофф: «Я взяв 2 фрагменти черепів і попросив прокурора Хабаровського Краю Валентина Степанкова (пізніше Генпрокурора Росії) провести патологоанатомічне дослідження. Він довго вагався (розумієш чим це пахне), але потім погодився.

Висновок експертизи 221-ФТ.

Череп №1 належить чоловіку до 30 років. Рівні верхні краї лобної і скроневої кісток утворилися від розпилу…що вірогідно виник внаслідок анатомічного дослідження черепа і головного мозку.

Череп №2 належить молодій жінці. Рівні верхні краї на лобній кістці утворилися від розпилу пилою. Судмедексперт В.А.Кузьмін. хабаровське крайове бюро судмедекспертизи 13 листопада 1989р[5].

Журналісти, продовжує Мельникофф, недавно передали мені записку від Семена Громова, який незабаром таємниче загинув в автокатастрофі, в якій сказано: «На прииске им. Тимошенко в оздоровительном пункте, где никого не оздоравливали, работал какой-то профессор. Кроме того существует удивительное кладбище заключенных, где у всех похороненых распилены черепа».

Дістав я в ГЗКу й інший документ — результати радіологічних досліджень на об’єкті «Бутугичаг» та виміри радіоактивності об’єктів, розповідає Мельникофф. Усі ці документи носили суворо секретний характер. Коли військове міністерство США, на моє прохання, запитало геологічну карту цього району, то навіть ЦРУ заперечувало наявність у вказаних місцях уранових розробок. А я побував на шести спецоб’єктах уранового ГУЛАГу Магаданської області, причому один з таборів розташований біля самої кромки Льодовитого океану, недалеко від заполярного міста Певек[5].

На одному з плато я наткнувся на замуровану льодом штольню, пише Мельникофф. Трохи попрацювавши, я розбив лід і проліз у вузький отвір. Перед очима відкрилася картина пекла. До самого низу прохід було завалено тілами людей. Крім того там були речові мішки, чемодани і ще мішки у мій зріст – здається з жіночим волоссям…Афіші моєї фотовиставки «Звинувачення СССР в дослідах над людьми» сколихнули громадськість Хабаровська. На відкриття прибув начальник КДБ Хабаровська, прокурори всіх рівнів, партійні керівники. Вони скрежетали від злості зубами, але нічого не могли вдіяти, тому що в залі працювали оператори японської телекомпанії NHK. З архівами мені ознайомитися не дали.

На місці концтабору залишилися бараки, корпуси збагачувальної фабрики, а ось медичну частину було вщент зруйновано вибухом. На стіні БУРу (барак усиленого режима) чудом зберігся страшний надпис „30.ХІ.1954. Вечер” «Убей меня» і напис латиницею «Doktor». 13.12.2006. журнал «Нова Січ» Запоріжжя.

У БУРі був ще й карцер. Потрапляючи в карцер – камеру з цементною або кам’яною долівкою – з усього одягу ув’язнені мали на собі лише білизну. Спати дозволялося тільки вночі, на відкинутих дерев’яних дошках-нарах. Денний раціон складав 300 грамів хліба і стакан окропу, раз на три дні давали четвертину літра теплого супу. В карцері могли протримати до 15 днів – в „одиночці” або разом у дво-, тримісній камері, з виходом на роботу чи без. За свідченнями багатьох колишніх зеків, в карцері над ними часто знущалися[12].

У спецзоні знаходився так званий «лазарет», або, як його називають деякі автори «медична частина». Ось що пише про цей заклад поет А. Жигулін: „Смертність в Бутугичагу була дуже високою. В „лікарській” спецзоні (правильніше назвати її передсмертною) люди помирали щодня. Байдужий вахтер звіряв номер особистої справи з номером вже готової таблички, тричі проколював покійнику груди спеціальною сталевою пікою, встромлював її у гнійно-брудний сніг поруч з вахтою і відпускав чергового померлого на волю…”Коли у 1955 році табір ліквідовувався, то „лазарет” зруйнували ущент, від нього нічого не залишилося. Як і від прилеглого кладовища, на якому з 1945 по 1952 роки зарили 16700 чоловік (в 1952-у їх всіх бульдозером згорнули у болото)[12].

В таборі Бутугичаг знайшли свою смерть 380000 чоловік. Це більше, ніж на сьогодні мешкає у Магаданській області…особливо охороняли об’єкт №14 (медичну частину). Туди необхідно було мати окремий пропуск.

30.10. 2008р, газета «Вечірній Магадан», матеріал Олександра Григоровича Козлова, який передчасно пішов з життя…»У 1948 році у Бутугичазі організували табірне відділення №14, та особливий табір №5 – Берлаг (береговой лагерь). В цей же час у таборі розпочали видобувати уранову руду».

«Медична частина» складалася з «лазарету» і «лабораторного комплексу».Зона крихітна. Основу її складали декілька будинків. Усі вони старанно знищені. Підірвані вщент. Стояти залишилася лише одна міцна торцева стіна. Дивно: зі всього величезного числа будівель в «Бутугичазі», знищений тільки «лазарет»,- він спалений дотла, та ця зона.

Перше, що я побачив, були залишки потужної вентиляційної системи з характерними розтрубами. Такими системами оснащуються витяжні шафи у всіх хімічних і біологічних лабораторіях. Навколо фундаментів колишніх будівель тягнувся периметр з колючого дроту в чотири ряди. Місцями він ще зберігся. Усередині периметру — стовпи з електричними ізоляторами. Схоже, для охорони об’єкту застосовувався ще й струм високої напруги[5]. Пробираючись серед руїн, я пригадав розповідь Сергія Ніколаєва з селища Усть-Омчуг:

Розповідь Сергія Ніколаєва з Усть-Умчуга: «Перед самим вїздом в Бутугичаг знаходився об’єкт №14. Що там робили ми не знаємо, проте ця зона охоронялася особливо ретельно. Я працював вільнонайманим підривником в шахтах. В мене був пропуск. Але для того,щоб пройти в табір №14 потрібен був ще один, особливий пропуск, з яким потрібно було пройти через 9!!! КПП. На сопках довкола кулемети. Обслуговував об’єкт №14 спеціально побудований аеродром».

Так звану «Медичну частину» підірвали і зруйнували ущент. Підривники свою справу знали. Мало що залишилося. Щоправда, вціліла розташована поряд будівля в’язниці, або, як її називають у документах ГУЛАГу, — «БУР» — барак посиленого режиму. Він складений із грубо обтесаних кам’яних валунів, покритих зсередини будівлі товстим шаром штукатурки. На рештках штукатурки у двох камерах, ми й виявили написи, подряпані цвяхом: «30.XI.1954. Вечір», «Убий мене» і напис латинським шрифтом, в одне слово: «Doctor»[5]. Справді надтаємний обєкт. Ті, хто його підривав, спрацювали дуже професійно.

(Зі спогадів з/к Вадима Козіна)

«…Повторюю, в Магадані живуть винні в загибелі тих ув’язнених, що були прислані під номерами літерної тисячі «3-2″, з яких в живих залишилося за одну зиму 36 чоловік.»

Свідчення: «Бутугичаг, — місце де не ховали, а тіла просто скидали зі скелі. Там копали шурфи. Оксана їздила туди, вже коли була вільною . Що там повинно бути таке, щоб здивувати людину, що відсиділа 10 років? Побачила там старого: йшов поза зоною, плакав. Відсидів 15 років, не повертається додому, ходить тут, старцює. Сказав: це ваше майбутнє.»

(Ніна Гагенторн)

Нижній Бутугичаг, 1955 рік. Зі архиву Леоніда Морозика.

Неподалік БУРу за табірних часів знаходився „лазарет”, куди приносили вже безнадійно хворих. Вихід з „лазарету” для його пацієнтів був тільки один – на кладовище, яке знаходилось поруч[13].

Цікавою знахідкою були черепи коней. Я нарахував їх 11. 5-6 штук лежали в середині фундаменту одного з приміщень, зруйнованих вибухом. Хто бував у Колимських таборах знає, що коні, як тяглова сила не використовувалися. Все тягали увязнені. Можливо на початку атомної ери їх використовували для отримання протирадіаційної сироватки? У цій справі, з часів Луї Пастера, вірою та правдою служили саме коні[5].

Віктор, який обслуговував електростанцію в Усть-Омчугу розповів про існування шахти під літером «Ц», вщент заповненої трупами, але де вона важко сказати, тому що всі плани табору зникли.

- Чому ці руїни називають лабораторією? — запитав я Віктора.

- Якось під’їхала автомашина з трьома пасажирами, — почав розповідати він, розчищаючи в бур’яні, серед битого кахлю, ще один кінський череп. — З ними була одна жінка. І хоч гості тут рідкісні, називати себе вони не стали. Вийшли з машини біля мого будинку, озирнулися навкруги, а потім, жінка, показавши на руїни, говорить: «Ось тут була лабораторія. А онде — аеропорт…».

Пробули вони недовго, ні про що розпитати їх не вдалося. Але всі троє — в літах, добре одягнені..[5].

Мартинов, в’язень N 3-2-989, писав, що трупи після дослідів ховали у льодовику на перевалі. А вказаний Віктором цвинтар був у іншому місці. Там не було ні перевалу, ні льодовика. Можливо, спеціальних цвинтарів було кілька. Де перевал під назвою Шайтан ніхто вже не пам’ятав. Назву знали, чули раніше, але перевалів у районі «Бутугичага» десятка два набереться.На одному з них я натрапив на замуровану крижаною пробкою штольню. Вона б нічим і не привернула увагу, якби не залишки одягу, що вмерзли в кригу. То були зеківські роби. Надто добре я їх знаю, щоб сплутати з чимось іншим. Все це означало лише одне: вхід замурували спеціально, коли табір ще працював.Знайти залізний брухт і кирку праці не становило. Вони здебільшого валялися навколо штолень.Останній удар кирки пробив крижану стіну. Розколупав дірку, щоб пройшло тіло іспустився по мотузці з гігантського сталактиту, що перегородив шлях. Клацнув вимикачем. Промінь ліхтаря заграв у якійсь сизій, ніби задимленій курцями атмосфері. Нудотно солодкий запах лоскотав горло. Зі стелі промінь ковзнув по обмерзлій стіні і…Я здригнувся. Переді мною була дорога до пекла. Від самого низу і до середини, прохід був завалений тілами людей, що напіврозклалися. Лахміття зітлілого одягу прикривали голі кістки, черепи біліли під космами волосся.Задкуючи, я залишив згубне місце. Жодних нервів не вистачить, щоб провести тут значний час. Встиг лише відзначити наявність речей. Котомки, речові мішки, валізи, що розвалилися. І ще… мішки. Здається, з жіночим волоссям. Великі, повні, майже на мій зріст…[5]. Поет Анатолій Жигулін, який був в’язнем цього табору писав, що біля печей, де на металевих підносах випаровували воду з уранового концентрату після промивки, в’язні працювали 1-2 тижні, після чого помирали, таким високим був рівень радіації. А на заміну померлим гнали нових бранців-рабів[7]. Крім того Жигулін розповів, як «виховували» в’язнів, які відмовлялися від роботи у штольнях. Їх відправляли у БУР, з якого щодня для отримання їжі потрібно було ходити на роботу. Робота полягала у тому, що один день в’язні носили камені з низу до гори, а наступного дня ті ж камені, але з верху у низ.

Цікаву інформацію вдалося отримати в редакції газети «Ленінський прапор» в Усть-Омчузі (тепер газета називається «Тенька»), де розташований великий гірничо-збагачувальний комбінат — Тенькінський ГЗК, до якого належав і «Бутугичаг». Журналісти передали мені записку Семена Громова, колишнього заступника директора ГЗК. Записка зачіпала цікаву для мене тему. Але, можливо, ціною цієї інформації стало життя Громова.Ось текст цієї записки:«Щоденний «відхід» по Теньлагу становив 300 зеків. Основні причини — голод, хвороби, бійки між ув’язненими і просто «стріляв конвой». Звичайно, у «медичній частині» нікого не оздоровлювали, але працював там із ув’язненими якийсь професор: ходив і малював олівцем на робах зеків кружальця — ці завтра помруть , цього поховати там, цим розпиляти черепи. Чи не пов’язано це з професорською роботою? Написав це Семен Громов на початку 80-х і незабаром загинув у автомобільній катастрофі[5]. Умови утримання в’язнів були просто нестерпними. Довкола безліса місцевість, коротке літо і тривала виснажлива зима. 40-50 градусів – звичайна температура. Вода відсутня, тому воду доставляли спеціальні команди. Додайте сюди знущання наглядачів, голод, бідненький одяг і взуття і картина земного пекла постає в усій красі.

Українці у концтаборі Бутугичаг.

Про довоєнний контингент ув’язнених не вдалося знайти інформації. А ось про післявоєнні роки є стаття хасинського геолога В.Ведерникова «Бутугичаг в последние годы». Ось що він пише: «На захід від місця видобутку урану в долині правої притоки ріки Бутугичаг розташовувалося рудничне поселення і чоловічий табір засуджених бандерівців. Всі вони проходили по ст..58. Крім того був і жіночий табір, де жінки сиділи по цій же статті. Руду переробляли на збагачувальній фабриці ім.. Чапаєва[8]. Спочатку переробляли олово, а після 1948 року уран. Був там і дитячий комбінат. Не дивлячись на заборону, жінки все таки народжували, а дітей утримували у цьому комбінаті. На ув’язнених були нашиті так звані «бубнові тузи» — квадратики чорної тканини з номерами на шапці, тілогрійці і штанях. Після війни бандерівців стало поступати багато. Здебільшого це були звичайні люди, але були й такі, хто воював. В охороні працювало чимало тих, хто воював з бандерівцями. Ці люди проявляли виключну жорстокість до в’язнів. Не зумівши перемогти повстанців у бою, офіцери та солдати НКВД намагалися відплатити в’язням катуваннями. Їх виводили на страшний мороз і цілі колони стояли на колінах по 2-3 години. Хто поворухнется – били до напівсмерті, або просто убивали. Під час руху колони звучала команда: «Крок вліво – агітація, крок вправо – провокація, стрибок вверх – спроба втечі – стріляю без попередження» [8]. Але навіть у таких умовах були втечі. Увязнені згадували Україну, як вони жили до війни і під час війни. Ким вважати цих людей, запитує автор, зрадниками чужої вітчизни, чи захисниками своєї землі? Знайомий Степан розповідав, що у нього був клаптик землі, на якому він вдень працював., ауночі діставав зі схованки зброю і йшов охороняти своє село. Приходили німці, стріляв у німців, приходили совіти (так вони називали радянських) стріляв у совітів. Я, казав він, не запрошував до себе ні того, ні того. Не дивлячись на те, що від тортур і радіації люди помирали масово, вони і тут старалися залишатися людьми. Злодіїв і бандитів серед них не було. Про Сталіна зеки відгукувалися дуже зло. Розповідали, що в них на западенщині терпимо ставилися до портретів Леніна, що висять на стінах. Але варто було комусь повісити портрет Сталіна, і він уже не мешканець цього світу. Портрети Гітлера теж не терпіли…[8]. Після смерті Сталіна і розстрілу Берії режим був пом’якшений, після роботи появився вільний час. Українці збиралися, співали, багато займалися гімнастикою. У кожного була своя велика мрія – повернутися додому. У цьому таборі був увязнений відомий повстанець Мирослав Симчич.

Герой України, сотник УПА Мирослав Симчич після відбуття 25 років каторги продовжував увязнюватися. тепер уже по статті «табірний бандитизм». Свій черговий термін він відбував серед кримінальних елементів. Неочікувано для них і для себе він став у камері «авторитетом» для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а його, як тюремного «довгожителя» просили їх розсудити.

ОЛП «Нижній Бутугичаг « у сьогоднішній час[15].
https://drs-radchenko.livejournal.com/52697.html

ОЛП «Нижній Бутугичаг» у 50х роках[15].
https://drs-radchenko.livejournal.com/52697.html

Табірне підпілля[12].

Приблизно за півроку до другого відвідання Бутугичагу, пише Олександр Волощук, я прочитав книгу волинського прозаїка і публіциста Петра Боярчука „Дорогами болю”. Працюючи над нею, він розшукав на Волині кількох колишніх в’язнів Бутугичагу, яким пощастило вижити в урановому пеклі і після повернення в Україну прожити ще багато років.

Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років значну частину „поповнення” колимських таборів становили саме люди зі Західної України, на яких радянський режим ставив тавро „вороги народу”, „націоналісти” і „бандерівці”. Чимало з них (особливо – волинян) перебувало й у Бутугичагу.

За свідченнями героїв книги Петра Боярчука, навіть в умовах табірного режиму була створена підпільна організація. Ось що згадував про неї колишній „бутугичагець” Роман Пацула: „У таборі ми гуртувалися за територіальним принципом, як земляки, друзі по недолі і спільній ідеї. На позір то було звичайне коло товаришів. Не мало начальство за що до них учепитись”.

Яку діяльність проводили підпільники? Писали українською мовою листівки-летючки патріотичного змісту. З рук у руки вони розходилися між в’язнями-українцями, підтримуючи в них дух українства. Якихось революційних закликів у патріотичному їх змісті не було, але вони надихали вірою в те, що мрія здійсниться і колись таки прийде жадана воля.

Задля цього усі повинні триматися на засадах людської гідності і допомагати своїм друзям поборювати всі труднощі. Головне ж – мусять пам’ятати, що у кожного з них є своя мати, котра, сумуючи, чекає на свого сина. І вона упевнена, що син залишається вірним її наказам не кидатись, пускаючись берега, у продажництво, а жити правдиво і чесно. Езопова мова листівок прочитувалася політв’язнями легко. Але жоден слідчий не зміг би довести прихованої в них „крамоли”. Дівчата з „Вакханки” потайки вишивали українські чоловічі сорочки, які неодмінно потрапляли до знайомих і незнайомих їм політв’язнів „Сопки”, „Центрального” та інших табірних пунктів Бутугичагу.У членів підпільного осередку була ще одна „сфера” діяльності. В таборі перебували не тільки „політичні”, а й звичайні „урки”. Адміністрація поблажливо ставилась до соціально близьких системі „законників” і „сук”, з числа останніх призначаючи нарядників. Вислужуючись, ті гамселили „ізмєнніков” і „бандьор” при кожній нагоді.

Помста була жорстокою: одного підстерегли біля вбиральні, відлупцювали і втопили у лайні, другий „випадково” впав у шахту з 40-метрової висоти, третій просто безслідно зник.Бригадир Козлов, пiсля роботи, в барацi, сильно побив Володю зі Тернопільщини. У нашого земляка почуття людської гiдностi ще не було відмороженим. Володя після роботишвиденько першим повернувся у барак i, не гаючи часу, своїм колуном зарубав бригадира. Сам пiшов до вахти, щоб не ускладнювати розслiдування. У ту пору смертна кара саме була вiдмiнена, то пiдсудному могли тiльки скасувати вiдбутий строк i знову розпочати вiдлiк вiд 0 до 25 рокiв. Пiсля цiєї подiї усi коцуганськi бригадири помiтно притихли[1,с.57].

Без перебільшення, в умовах Бутугичагу діяла своєрідна українська служба безпеки. Опікувалась, коли поставала якась загроза, найбільш активними політв’язнями, їх життям та здоров’ям, а іноді навіть тим, щоб могли хоч спокійно відіспатися після зміни.Підпілля так і залишилось нерозкритим, збереглося навіть ім’я його фактичного ватажка – то був волинянин Іван Гой (помер у 1993 році на Кубані).

Закрили рудник в кінці 54 року, а табір у 1955 році. Говорили що перша атомна бомба була створена з урану цього рудника. В межах табору ще і сьогодні є місця з рівнем випромінювання 500-750 мілірентген на годину. У матеріалах по створенню атомної бомби у СССР, які знаходяться у відкритому доступі Бутугичаг, Колима чи Магаданська область Якутії не згадується ніде. Табірні документи зникли, частина свідків таємниче загинула, до архівів доступ заборонений. А це означає, що система не померла, а тільки затаїлася і чекає свого часу. В теперішній Росії Сталін став кумиром, відроджується НКВД у перелицьованому вигляді, ЗК будують космодром на далекому Сході, залили кровю Чечню, війна у Молдові, Грузії, тепер в Україні, Сирії, введення «миротворців» у Казахстан…Нічого не змінилося. Усе ті ж червоно-коричневі лозунги і методи. Не покаране зло породжує нове зло.

Післямова. Я пишу з далекої землі… Я все чекаю зустрічі зі сином. Це так вийшло. 1942 рік. Покликали до армії чоловіка та сина. На чоловіка я отримала похоронну, а на сина немає нічого досі. Робила запит, де тільки могла… А в 1943 році я отримала листа… Невідомо хто автор… Пише так: ваш син — Михайло Чалков не повернувся з роботи, ми були разом у магаданському таборі в долині Омчуга, буде можливість — розповім.Я досі не можу зрозуміти, чому син не написав жодного листа і як він потрапив туди?
Вибачте мій неспокій, але якщо у вас є діти, ви повірите, як важко буває батькам. Я присвятила всю молодість очікуванню, залишившись одна з чотирма дітьми.
Опишіть цей табір. Я все чекаю, можливо, він там…»

Карагандинська область, Казахська РСР,
Чалкова О. Л.

У таборі смерті «Бутугичаг» загинули:

01. Магліч Фома Савич- капітан 1 рангу, голова комісії з приймання кораблів у Комсомольську на Амурі;
02. Слєпцов Петро Михайлович- полковник служив із Рокоссовським;
03. Козаков Василь Маркович- старшин лейтенант із армії генерала Доватора;
04. Назим Григорій Володимирович- голова колгоспу із Чернігівської області;
05. Морозов Іван Іванович- моряк Балтійського флоту;
06. Бондаренко Олександр Миколайович- заводський слюсар із Нікополя;
07. Руденко Олександр Петрович- старший лейтенант авіації;
08. Білоусов Юрій Опанасович- «штрафник» із батальйону на Малій Землі;
09. Решетов Михайло Федорович- танкіст;
10. Янковський- секретар Одеського обкому комсомолу;
11. Раткевич Василь Богданович- білоруський учитель;
12. Зірковий Павло Трохимович- старший лейтенант, танкіст;
13. Рябоконь Микола Федорович- ревізор із Житомирської області;
…
330000. …
330001. …
…

Я описав тобі табір.Вибач мені, матір.

Сергій МельникоффМагаданська область, 1989-90 рр.[4].

Вони надавали інформацію стосовно табору Бутугичаг і загинули при невияснених обставинах у 1990-2000роках

1. Семен Громов, колишній заступник директора ГЗК загинув у автомобільній катастрофі.

2. Олександр Григорович Козлов, кореспондент газети «Вечірній Магадан» передчасно пішов з життя…

Микола Паламарчук (Ланівці Хмельницька обл.)

Прочитав допис і защеміло серце. Мій батько, Паламарчук Хтодос, відбував Колимські табори 1946-1956 роки. Чи був він у Бутигичазі я не знаю, але на видобутку уранових руд був декілька років. А на руднику Тимошенко (Бутугичаг прим.авт.) був точно, бо збереглися документи видані саме там та фотографії. Про жахіття з засудженими розповідав саме так, як написано у статті. Є світлини з табірного цвинтара з табличками з номерами, загального виду на табір. Саме таку

свтлину ядекілька разів зустрічав серед фотографій колимських таборів в інтернеті[6].

Йєнс Альструп після описаних подій ще раз повертався на Колиму, щоб задокументувати побачене. Він навіть збирався жити у Магадані. Але не склалося. Росія стала закритою і злочини проти людства знову потрапили під сім замків. Потім він важко захворів і довго лікувався. З початком агресії на Донбасі Альструп приїздив в Україну, був на російсько-українському фронті, а потім у Копенгагені організував парламентські слухання з приводу російської агресії в Україні[9].

Сергій Мельникофф - американський фотограф та відеограф в екстремальних природних умовах. За сукупністю нагород за публічну діяльність та творчість є найбільш титулованим майстром сучасного мистецтва фотографії. Кавалер найвищого ордена Чеченської Республіки Ічкерія. Нащадок Запорізьких козаків. Двічі нагороджений українським орденом Святого Володимира (3-го та 2-го ступеня). Засновник сайту «ГУЛАГ з фотокамерою» . Пропагандистські російські ЗМІ називають його «головним русофобом». У 2014 році започаткував Міжнародний благодійний фонд «Душа України» під головуванням президента Національної Академії Наук України академіка Бориса Патона та американського сенатора Джона Маккейна. У 2015 році організував у Ризі фотовиставку «Люди майдану». У 2015 році Мельникофф записався добровольцем до батальйону імені Джохара Дудаєва — бойового підрозділу, сформованого для участі в російсько-українській війні на боці України[10].

Рига. У Латвії закрили фотовиставку просто неба «Люди Майдану». Непорозуміння з приводу закриття Ризькою думою фотовиставки висловило Міністерство закордонних справ Латвії. Спікер Сейму Латвії Інар Мурнієце вважає цю виставку мистецьким проектом. Експерти, яких опитало Радіо Свобода, зазначають, що закриття фотовиставки про Майдан у Ризі викрило існування значної кількості прихильників «русского мира» в Латвії, а також проблему з безпекою в центрі Риги.Річ у тім, що ще під час монтажу фотовиставки, розташованої поблизу будівлі уряду Латвії, російськомовні вандали зруйнували частину експозиції і розірвали червоно-чорний стяг УПА, фіксуючи свій акт вандалізму на відео. Напади з боку агресивно налаштованих осіб продовжувалися і після офіційного відкриття виставки, а в ніч із 10 на 11 жовтня вандали повністю її зруйнували. Окремих порушників поліція затримала. Порушені три кримінальні і дві адміністративні справи за фактом хуліганства.

Відновити імперію, щоб знову усе повторити. Це завдання поставлене правлячою кремлівською верхівкою своїм прихильникам в усьому світі. Україна у цих планах займає пріоритетне місце. Нас чекають довгі роки боротьби за волю і свою незалежність. Маємо це усвідомити і зробити усе, щоб ні репресії, ні голодомори, ні Бутугичаг більше не повторилися.

Стаття була написана до початку повномасштабної російсько-української війни, яку Росія спровокувала 24 лютого 2022року. Війна показує, що кремлівський режим послідовний у своїх діях і планах. Ось що пишуть російські націоналісти з ДШРГ «Русич»: «Ми узагалі рахуємо, що усе, у першу чергу небіле населення України (жіноче з 10років і чоловіче з 5 років) повинно бути фізично знищено (частина шляхом наукових експериментів). Хлопчики, які залишилися мають бути виховані як яничари у воєнному служінні Росії, а дівчатка, після курсів нормальних дружин з паспортами негромадян РФ (відсутність громадянських прав, крім того, їх не можна мучити, убивати і продавати, причому діти від них повинні бути повноцінними громадянами) – будуть віддані руським солдатам по 2-3 штуки на руки. Чорнявих можна роздавати і не руським, але які воювали за Росію. Ось і рішення демографічного питання.

В усіх регіонах, звільнених від загарбників у 2022 році московські окупанти створили катівні, а кількість розстріляних, закатованих, покалічених і зґвалтованих сягає десятків тисяч осіб. Цілеспрямовано знищується енергетика, житловий фонд, школи, дитячі садочки… Війна на знищення України і українців триває.

Література:

1. ОБЛАСНА РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ ПАВЛЮК С. І. (співголова) САВЧУК О. І. (співголова) ЖИВ’ЮК А. А. (відповідальний секретар) «Реабілітовані історією. Рівненська обл..» книга п”ята. РІВНЕ ПП ДМ 2014р. 599с

2.Екатерина Гликман «Новая газета» стаття «Едешь по России вдоль, Колыма поперек» https://novayagazeta.ru/articles/2008/09/25/36477-edesh-po-rossii-vdol-kolyma-poperek

3.Бутугычаг (Долина смерти) Урановые копи Колымы. Из записи интервю Х Ниязовой. http://www.avp-life.com/2010/09/2.html

4.Радянські експерименти з людей. Досліди над людьми в СССР. https://goaravetisyan.ru/uk/sovetskie-eksperimenty-nad-lyudmi-opyty-nad-lyudmi-v-sssr/

5. А.Руднєв стаття у газеті «Ленінський прапор». Росія. 1989р.

https://www.chasipodii.net/article/2118/

6. Володимир Онищук «Моя Лановеччина» https://m.facebook.com/groups/221748471654980/permalink/1022339198262566/

7. Анатолій Жигулін «Соловецкая чайка всегда голодна» http://www.solovki.ca/writers_023/jigulin.php

8. Спогади В Ведерникова «Бутугичаг в последние годы»https://52vadim.livejournal.com/101131.html

9. Екатерина Гликман «Большой маленький принц» https://novayagazeta.livejournal.com/8609946.html?noscroll&utm_medium=endless_scroll#comments

10. Сергій Мельникофф http://wikireality.ru/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9_%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D1%84%D1%84

11. Ніна Романюк «Матір Лесі Українки прив’язали до коня і вели на допит» 23.02.2020р. https://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/47721-matir-lesi-ukrainky-pryvyazaly-do-konya-i-vely-na-dopyt/

12. Олександр Волощук «Чорне каміння Бутугичагу» 19.08.2009

http://svoboda.fm/culture/literature/199786.html