Головнокомандувач з Ростова…

Під час свого другого пришестя-брифінгу в Ростові-на-Дону 11 березня президент-утікач Віктор Янукович, який перебуває у міжнародному розшуку за злочини проти людяності, нічтоже сумняшеся заявив, що він і далі залишається Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.
Чи відомо кремлівським спічрайтерам, що Постановою ВРУ №2233-XII від 25 березня 1992 року в дію був введений закон «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» – у нинішній редакції – закон про військовий обов’язок та військову службу.
У статті 18 «Звільнення від призову на строкову військову службу» чітко зазначено: «Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються громадяни України: …які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання».
Питання до юристів, до Конституційного суду: чи могла/може бути Верховним Головнокомандувачем ЗС людина, яка була двічі судима, просиділа у в’язниці за кримінальні злочини і в якої судимості було знято?
До слова. На серйозні психічні/психологічні зміни у людей, котрі були ув’язнені, звернув увагу Олег Покальчук у статті «Отмотав однажды срок…» ще 2004 року.
«У Януковича є особливий страх. Страх фізичного знищення. Це я ще пам’ятаю від часів, коли я працював з ним дуже тісно. У Партії регіонів він дуже жорстко цього боявся», – ділиться своїми спостереженнями Тарас Чорновіл.

)

Не менш цікава характеристика від Вадима Васютинського, доктора психологічних наук, професора, завідувача лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук: «Однією з головних рис Віктора Януковича з психологічного погляду є невпевненість у собі.
…Невпевненість Януковича виявляється в обережності – у словах, у діях, – особливо в тих ситуаціях, які набувають публічного змісту.
Причина, мабуть, у його життєвому досвіді. Можна з певною іронією згадувати, так би мовити, кримінальну юність гаранта, але не тільки – власне, весь шлях боротьби, проривання до влади цього хлопчика з єнакіївських околиць був наповнений очікуванням певних небезпек, підступів тощо.
Він пройшов добру школу – школу недовіри.
Мабуть, це ще від дитячих комплексів. Цілком імовірно, він провів дитинство в соціальних низах і в таких умовах, з яких хочеться вирватися, а також які формують у багатьох людей відчуття сорому – я гірший.
Особа може позбутися тих умов, але комплекси, які сформувалися в дитинстві, залишаються назавжди.
…Гарант намагається демонструвати, що є розумним, культурним, розвинутим, освіченим дядьком, а насправді він є недовченим, некультурним, недорозвинутим, у певному розумінні, звичайно».
І насамкінець. Ще в сиву давнину людство прийшло до висновку, що існує закономірний зв’язок між прагненням до влади і тією чи іншою, явною або прихованою «ущербністю людини». Так казав Фромм.
Приміром, у Біблії в Книзі Суддів чітко простежується саме ця думка – думка про ущербність як мотивацію до дій, котрі приведуть того чи іншого індивіда до вершин влади. Так, сенс Притчі про вибір царя в тому, що влада – талан гірших.
Тож мав рацію Пол Самуельсон, стверджуючи, що «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу».
Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум», кандидат філологічних наук, член виконкому Львівської ОО СОУ.

Comments are closed.