Річниця нашої перемоги!
Україна першою заявила про своє право на наш Український Чорноморський флот!
А тепер знову, майже, як кажуть – на голому ентузіазмі, відроджуємо наші ВМСУ…

05 квітня 2020р. виповнюється 28 років з дня відродження Військово–Морських Сил України. Жоден канал радіо чи телебачення, жодна газета і «Флот України» в тому числі, жоден командир і командувач ВМСУ теж(привітання йому з нагоди цього свята Спілка офіцерів України направила заздалегідь!) жодним словом про цю дату в цей день ні українців, ні їх військових моряків не те що не вітають, навіть не інформують…
Чому виховники ВМС ЗСУ як води в рот набрали?… А може вони і не виховники, а блоківники виховного патріотичного процесу в Військово-Морських Силах України?!
Деякі роздуми і спогади з цього приводу.
Як нам відомо, 30 грудня 1991р. в Мінську держави–учасниці т.зв. Співдружності незалежних держав – результат розпаду колишнього СРСР, підтвердили своє законне право на створення власних збройних сил, згідно зі своїм національним законодавством. Всі військові частини, а їх на теренах України на той час залишалося біля 1млн 200тис людей, техніка та майно розташовані на території України, як і Чорноморський флот, який дислокований переважно в Україні, ставали її державною власністю.
Всі без винятку учасники Співдружності, у відповідності до статті 2 Угоди Ради голів держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав про збройні сили та прикордонні війська, юридично визнали за собою такі права, тобто і той факт, що Україна реалізує це право без будь–яких умов з 3 січня 1992р.
Щодо стратегічних сил, то учасники Співдружності домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами увійдуть лише ті військові формування, які виділить самостійно кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі.
Виконуючи ці домовленості, Україна запропонувала під час переговорів 2-3 січня 1992р. в Києві обґрунтований перелік з’єднань, частин та закладів для включення до стратегічних сил на період, доки з України не буде вивезено ядерну зброю, тобто до кінця 1994р.
Вже на 3 січня 1992року Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України – Президент України Леонід Кравчук зібрав в Києві командувачів військових округів розташованих на теренах України на нараду головним питанням якої було одне – «Хто бажає служити Україні – приймає присягу на вірність служіння українському народу, а хто ні – чемодан, вокзал, Росія?».
Знаючи про цю нараду і маючи бажання служити в Україні, Командувач ЧФ Ігор Касатонов 03 січня 1992р. видав наказ по флоту про вихід з підпорядкування Генштабу в Москві і підпорядкування всього ЧФ Міністерству оборони України, а сам особисто прибув до Києва в готовності доповісти про це Президенту Кравчуку і отримати від нього Указ про призначення його – Касатонова на відповідну посаду в Збройних силах України!
Я особисто, виконуючи на той час обов’язки командира 14 дивізії підводних човнів ЧФ(командир дивізії знову лікувався в шпиталі) і отримавши шифровку з цим наказом Касатонова, з превеликим задоволенням видав наказ по 14 дивізії ПЧ ЧФ підлеглим військовим частинам про вихід з підпорядкування Москві. Шифркоди автоматичного управління ядерною зброєю системи «В’юга» за моїм наказом були демонтовані і здані на зберігання до таємної частини штабу дивізії.
Весь особовий склад дивізії, як і всього ЧФ, був оповіщений про ці перепідпорядкування, але жоден адмірал, офіцер, мічман чи матрос не лише дивізії, а і всього флоту, не виказав ніяких незадоволень з приводу підпорядкування ЧФ Україні!
З 3 по 9 січня 1992р. весь ЧФ як на теренах України, так і поза її межами був українським!!!
Всі чітко розуміли – ми служимо на території України, а значить – повинні служити народу України!!!
Як стверджує на той час старший офіцер прес–центру Чорноморського флоту Микола Савченко, Управління виховної роботи з особовим складом навіть розповсюдило анкету серед офіцерів штабу ЧФ, в якій пропонувалося відповісти на запитання про готовність скласти присягу на вірність народові України. Тоді за це висловилися близько вісімдесяти відсотків. Ці результати не були несподіваними. Багато хто з офіцерів та мічманів і в штабах, і на кораблях(а це були люди неукраїнського походження), з розумінням ставилися до того, що Україні потрібен флот, і готові були продовжувати службу в українському флоті, бо тут їхні домівка і сім’я, а український уряд ухвалив нові закони про соціальний захист військовослужбовців і пообіцяв поліпшити їхній побут. Заспокоював іноземних військовослужбовців в лавах ЧФ, в першу чергу військовослужбовців строкової служби, бо інші, в абсолютній своїй більшості, повертатися на Північний чи то Тихоокеанський флоти не мали ніякого бажання, і той факт, що наступними днями прийшла чергова шифровка з наказом готуватися на 20 січня до прийому присяги і було надано три тексти присяги: на вірність народові України, Росії і СНГ.
В той же день на вранішній нараді штабу 14 дивізії ПЧ ЧФ я запропонував офіцерам штабу визначатися і тим хто готовий негайно прийняти присягу на вірність українському народу зайти по закінченню наради до мого кабінету.
Яке ж було моє здивування, коли протягом півгодини до мого кабінету ніхто не прийшов…
Я запросив до себе начальника відділу кадрів дивізії і запитав про причини такої неготовності. І от тоді він остаточно відкрив мені очі на екстериторіальний принцип комплектування Збройних сил СРСР: народився в Україні, українець – повинен служити на Північному чи Тихоокеанському флотах, а в Україні на ЧФ мали право служити лише росіяни та мізерна кількість моряків інших національностей–неукраїнців. І якщо заборона на проходження служби на ЧФ для кримських татар була офіційною, то для українців діяло неофіційне табу…
Виявилося, що у всій дивізії ПЧ ЧФ на той час я був єдиним етнічним українцем, ще два офіцери, з їх слів, мали матерів українок.
Москалі зробили вірний урок з подій 1917–1918рр., коли на ЧФ, 80% особового складу складали етнічні українці які 29 квітня 1918р. о 16.00. майже на всіх кораблях Чорноморського флоту, що знаходилися у Севастополі, за наказом командувача ЧФ контр–адмірала Михайла Сабліна підняли Українські Державні Прапори.
Тепер ні українці, ні кримські татари в Криму практично не служили…
І, незважаючи на це, 1 грудня 1991р. 72% особового складу ЧФ проголосували за незалежність України, 48 відсотків віддали голоси за Леонiда Кравчука на виборах Президента України. Усі також добре знали, що Президент України підписав Указ ще 18 грудня 1991р. про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців.
Рідна, вічно п’яна і голодна Росія їх не приваблювала!
Що ж являв собою на той час Чорноморський флот? Газета “Крымская правда”(№5 від 9 січня 1992р.) опублікувала дані Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Згідно з цими даними, флот мав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, більше як 300 малих та середніх суден, 151 літак та 85 вертольотів палубної авіації. Вартість флоту, за оцінками експертів, становила близько 80 млрд. доларів США.
До складу флоту входили також бази в Грузії, пункти базування в Болгарії і Середземноморська ескадра, боєготовність якої в разі бойових дій залежала також і від підтримки інших флотів колишнього Радянського Союзу, а період її їснування з початку бойових дій, за оцінками фахівців НАТО, оцінювався аж в 15 хвилин…
Доречі, Чорноморський флот на початку 1992р. становив близько 10 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР. Оскільки українська частина в зовнішньому борзі колишнього СРСР становила 16,34 відсотка, то Україна мала право претендувати ще на 6 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР. Тим більше, що внесок України у формування союзного бюджету протягом багатьох років складав майже 25 відсотків. Проте українська сторона не лише не поставила цього питання в порядок денний засідань голів держав СНД, а і взагалі, повторюючи помилки уряду УНР в 1917 році, не приділяла флоту необхідної уваги…
Цілий тиждень потомственний російський моряк(дід, батько і він сам служили не лише на ЧФ, були Командувачами ЧФ!), якого поважали за високі професійні і морські якості від матроса до адмірала, команду якого про перепідпорядкування ЧФ Україні, як бачимо, безропотно виконали всі військовослужбовці ЧФ, чекав на відповідний його прийом та призначення вищим керівництвом України, які повинні були відповідати його безсумнівно героїчному вчинку.
Не дочекався…
Змушений був рятувати себе перед іншим Президентом – Росії, а тому на ЧФ почалася антиукраїнська істерія, репресії…
Накази Командувача ЧФ про підпорядкування ЧФ Україні, підготовку до прийняття трьох присяг були відмінені…
Ось цитата з наказу Івана Капітанца, першого заступника Головкому російського ВМФ: «К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающих нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности и увольнения со службы».
Для московського окупанта Капітанца не існувало поняття, що військовослужбовці радянської окупаційної армії яка припинила своє існування разом імперією зла СРСР, інших, не російської, національностей, які на той час уже мали свої рідні Незалежні держави, мали право і логічно були зобов’язані присягати своєму народу, а не сліпо триматися присяги вже неіснуючій «Родине», а фактично – окупанту…
Під ці розборки потрапив і я. Вже 10 січня 1992р., не долікувавшись комдіва відізвали на місце служби, а мене, за агітацію негайно, не чекаючи 20 січня, приймати присягу на вірність українському народу, а фактично ж – за виконання наказу Касатонова, було відсторонено від виконання посадових обов’язків і відправлено в дострокову, непланову «відпустку» без права появлятися в частині…
Але ця антиукраїнська істерія лише змусила мене активізувати свою діяльність.
Я вів роз’яснювальну роботу зі своїми підлеглими, продовжував агітувати не чекаючи дозволу окупантів присягати власному народу морякам–українцям, а москалів агітував теж приймати присягу українському народові, бо тут їм буде служити краще аніж на півночі…
І допомагали мені в цьому деякі замполіти, адже готували замполітів для всіх ВМС СРСР в основному з українців в Києві і їх українські гени почали пробуджуватися…
Результат – з допомогою замполіта ПЧ капітана 3 рангу Петренка Валерія Миколайовича 13 березня 1992р. особовий склад кращого на той час корабля ЧФ – підводного човна Б–871 (Варшавянка) (всі українці та дехто з офіцерів інших національностей) на чолі з капітаном 1 рангу Євгеном Лупаковим прийняли присягу на вірність народу України.
З часом офіцерів, як і мене, вигнали, а матроси самі покинули москалям їх пч, самостійно прибули до штабу Орггрупи ВМСУ і стали, на моє прохання, основою екіпажу першого новозбудованого в Миколаєві корабля ВМСУ КУ «Славутич».
І все таки 20 січня присягу на вірність українському народу приймали. Етнічний росіянин капітан 3–го рангу Олександр Клюєв, на жаль вже спочилий, у розмові з Миколою Савченком згадував: “Почалося все з того, що 20 січня 1992р. учбова рота, командиром якої я був, присягнула народові України. Церемонiя пройшла чітко, організовано. Коли про це стало відомо на флоті, мене викликали до помічника командувача Чорноморського флоту капітана 1–го рангу В. Долгова, де довелося пояснювати, що ми вважаємо себе громадянами України і тому присягнули на вірність її народові. Зранку наступного дня мене викликав до себе начальник школи водолазів капітан 2–го рангу В. Вишневський. І посипалися запитання: чому, мовляв, я, росіянин, присягнув, а він, що народився в Україні, не присягає; якими будуть мої дії, якщо надійде наказ міністра оборони України — узяти зброю і захопити штаб ЧФ? Довелося відповісти фразою: “Кому здати посаду?“
Того ж дня о сьомiй годині вечора посильний передав мені наказ прибути в штаб до адмірала Касатонова. В суботу я був у командувача. Він поставив вимогу відмовитися від присяги. Я сказав, що цього не буде. Тоді наступного ж дня мені було вручено обхідний лист про складання обов’язків. Коли я зажадав номер наказу про звільнення з посади, командир частини послався на усний наказ командувача Чорноморського флоту. Увечері того ж дня, хоч я і не здав справи, мені запропонували покинути частину.”
Так розправилися з тим, хто перший склав присягу. Потім Олександру Клюєву довелося пройти через усі приниження на засіданні атестаційної комісії, де з нього зробили “професiйно непридатного” офіцера, хоча рота, якою він командував, тривалий час була найкращою.
Серед тих, хто склав присягу в школі водолазів, були капітан 2–го рангу Микола Тихонов, капітан 3–го рангу Петро Піддубний, капiтан–лейтенант Яків Древаль, 21 мічман, серед них Микола Хомич, та інші. Командування частини на чолі з українцем-хохлом, капітаном 1–го рангу Олександром Крамаренком, який погрожуючи Клюєву пістолетом кричав:»Я вас хохлов всех перестреляю…», організувало справжнє цькування офіцерів та мічманів, які склали присягу на вірність народові України. Згодом було усунено від виконання обов’язків, а потім просто виведено за територію частини капітана 3–го рангу Олександра Клюєва, капiтан–лейтенантів Юрія Шарлая і Валерія Кравченка.
Я вже пізніше, будучи народним депутатом України, запитував у народного депутата України(у 1991-1994рр. — Президента України) Л.М.Кравчука чому він не прийняв тоді Командувача ЧФ І.Касатонова?
Відповідь була однозначна – бо ЧФ на той час був стратегічним об’єднанням…
Лукавить Леонід Макарович…
Якщо 3 січня 1992р. ЧФ стратегічний, а тому Президент України не підтримав ініціативу Касатонова з беззаперечною передачею Україні всього Чорноморського флоту і не допустив до себе на прийом Командувача ЧФ Касатонова, то чому вже 5 квітня того ж 1992р.(неділя) на вимогу делегатів III з’їзду СОУ від Севастопольської організації СОУ, підтримавши ініціативу, на жаль, незначної частини особового складу кораблів та частин Чорноморського флоту, який прийняв присягу на вірність народу України, той же Президент України Леонiд Макарович Кравчук підписав свій Указ №209 “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України”, проголосив про новітнє відродження Українського військового флоту: «Сформувати Військово–Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованого на території України»? — День відродження ВМС України (звернімо увагу – на початку цього ж року Касатонов віддав Україні ввесь ЧФ, навіть ту його частину яка базувалася в Грузії, Середземну ескадру тощо і Кравчук це не сприйняв бо з його слів ЧФ стратегічний, а зараз проголосив своїм лише ту частину, яка дислокована в Україні, тобто вона вже стала чи була не стратегічна?)
Мiнiстерство оборони мало почати формування органів управління Військово–Морських Сил України, узгодити з головнокомандувачем Сил СНД перелік кораблів та частин Чорноморського флоту, що тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню стратегічних сил держав Співдружності.
На той час Главком ВМФ СНД адмірал флоту Володимир Чернавiн, керівник Російської делегації на переговорах, однозначно знаючи про Указ Президента України №209, пізніше в своїх мемуарах напише: “Єдиною противагою Указові Президента України міг та мусив стати терміново виданий Указ Президента Росії про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії.
«Зустріч для переговорів призначили на ранок. За години, що залишилися, разів з п’ять, і навіть вночі, виходив на Шапошникова:
— Ну як?
— Проект Указу складено. Лежить у канцелярії Президента.
Дзвоню вранці, за годину до початку переговорів, вести які від імені Росії доручено мені.
— Підписано?
— Щойно.
— Без корективів?
— Без корективів.
Я полегшено зітхнув. Тепер можна боротися”(“Флаг Родины”, 10 липня 1993р.).
Про те, що якраз 6 квітня буде підписано той указ президента Росії ми, члени Севастопільської СОУ, через наших «розвідників» в лавах «ворожого» ЧФ, знали ще до нашої поїздки на ІІІ з’їзд СОУ( в кінці березня). Це була наша(членів Севастопільської СОУ) остання можливість примусити нашу українську владу офіційно заявити про те, що наш український Чорноморський флот дійсно наш. Адже, якщо про свої загарбницькі бажання захопити в додачу до вже підпорядкованих Росії трьох флотів та Каспійської флотилії ще і наш Чорноморський флот своїм указом заявить Президент Росії, то антиукраїнськи налаштована більшість в Севастополі, при підтримці москалів та яничар–хохлів «нічийного» ЧФ, просто, в кращому випадку, викинуть нас з Криму, в гіршому – арештують або ж поб’ють…
Головна наша задача – указ Президента України про офіційне визнання нашого Чорноморського флоту українським хоча б на добу раніше, ніж це зроблять в понеділок 6 квітня москалі…
Наш Указ був на добу раніше – в неділю 5 квітня!
Фактично ж, підписати Указ такого змісту Президента України Л.Кравчука не пізніше 5 квітня 1992р. примусила делегація членів Севастопольської організації Спілки офіцерів України на чолі з її Головою на той час капітан–лейтенантом Олександром Пляшечніковим, яка прибула до Києва на свій ІІІ з’їзд Спілки офіцерів України, де ми вперше офіційно і відкрито доповіли і з’їзду, і українській владі про реальний стан справ на ЧФ, рішення Президента Росії Єльцина 06 квітня 1992р. підписати його указ про повне підпорядкування ЧФ Росії, та офіційно заявили про свій намір не їхати з Києва доти, доки проблеми ЧФ не будуть вирішені на державному рівні.
Реалізувати наші вимоги нам допомагали народні депутати України на чолі з Степаном Хмарою. Вони організували нам зустріч з найстаршим керівником держави на той момент, який перебував в Україні – заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем(ні Президента України Л.Кравчука – перебував в Німеччині, ні Голови Верховної Ради І.Плюща – теж був десь за кордоном, в Україні не було), а по команді В.Дурдинця – з Міністром оборони України Костянтином Морозовим, якого, вражений нашою інформацією, В.Дурдинець запросив до свого кабінету, а потім запропонував йому негайно вирішити всі наші питання згідно його компетенції.
Вже 04 квітня 1992р. старший за військовим званням та службовою посадою в складі делегації Севастопільської СОУ капітан 1 рангу Євген Лупаков отримав мандат представника Міністра оборони України К.Морозова на ЧФ.
Ці ж народні депутати і запропонували нам повертатися до Севастополя для проведення його українізації згідно отриманих повноважень, обіцяної допомоги від міністра оборони та гарантуючи, що Указ Президента України Л.Кравчука про підпорядкування ЧФ України буде підписано раніше 06 квітня 1992р., тобто раніше, ніж це зробить Росія…
Свого слова наші депутати дотримались!
На мою думку, причиною проблем з ЧФ, які виникли в 1992р. і не вирішені до цього часу, була некомпетентність у питаннях флоту невійськового, а тим паче не фахівця–моряка Президента, відсутність біля нього толкового радника–моряка, а в Києві, в складі уряду, поза юрисдикцією Міністерства оборони – відповідної військово–морської структури…
А на сьогодні, через скільки років незалежності України щось змінилось?
На жаль, як бачимо, ні!!!
Як дослідив к.і.н. полковник Лубенець А.В., в 1917–1918рр. помилки уряду УЦР були виправлені офіцерами–моряками балтійцями, що прибули до Києва. Доречі, до цього перші жовто-блакитні прапори вони підняли на кораблях Балтійського флоту… Вже у жовтні 1917р. в Києві утворюється Морська генеральна рада. Розуміючи складність ситуації, моряки–чорноморці не лише чекали допомоги від уряду з Києва, але, із свого боку, робили все можливе для підняття його авторитету. 23 листопада за розпорядженням командувача ЧФ контр–адмірала О.В.Немітца до Києва прибув його особистий представник Спаде з метою розробки умов щодо переходу ЧФ під українську юрисдикцію.
У грудні 1917р. урядом Центральної Ради було затверджено Закон “Про утворення Генерального секретаріату Морських справ”, який передбачав призначення на посаду Генерального секретаря морських справ Дмитра Антоновича. З призначенням секретаря Морських справ діяльність міністерства суттєво пожвавилася. 14 січня 1918р. було прийнято “Тимчасовий закон про флот УНР”, згідно з яким кораблі колишнього імперського Чорноморського флоту, як військові, так і транспортні та торгівельні, проголошувалися флотом УНР. Упровадженню в життя цього закону зашкодила інтервенція, що була організована російськими більшовиками, внаслідок якої суверенна УНР тимчасово була окупована більшовицькими військами.
10 червня 1918р. представником вже Української Держави для координації діяльності флоту призначається контр–адмірал В.Клочковський. Завдяки його зусиллям та всебічній підтримці з боку українського уряду та військово–морського відомства, яке фактично очолював капітан 1 рангу М.Л.Максимов, було вирішено питання з німцями щодо повернення кораблів Україні вже восени 1918р.
15 липня 1918р. вже Гетьманом П.Скоропадським було затверджено зразки уніформи для військових моряків, а 18 липня 1918р. – Український Військово–Морський Прапор, який і зараз з гордістю носять кораблі ВМС ЗС України, що черговий раз підтверджує аксіому – нинішня Незалежна Україна є правонаступницею УНР!
Ніяких уроків з тих подій при відродженні ВМСУ в 1992р. урядом Незалежної України та її Верховним Головнокомандувачем Збройними силами України – Президентом України Л.М.Кравчуком тоді зроблено не було… А нині?
Мабуть, як і я на той час, погано знали правдиву історію України…
3 квітня 1992р. до Севастополя прибув, за дорученням Леонiда Кравчука, помічник Президента України Б.Шариков з групою народних депутатів, щоб довести до відома севастопольців заяву Президента, підписану 31 березня. Ця заява була викликана тим, що після 20 березня, коли радилися голови СНД у Києві й ні до якого рішення щодо Чорноморського флоту не дійшли, численні засоби масової інформації, військові структури колишнього центру почали у викривленому, а інколи і в образливому тоні подавати матеріали про Україну та про хід будівництва її Збройних Сил, розпалювати недружні настрої. У заяві підкреслювалося, що “використовується дезінформація та пряме залякування тих військовослужбовців, хто склав присягу на вірність Україні, розпалюється шовiнiстичний психоз під прапором боротьби з націоналізмом”(“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992р.).
Важливо відмітити, таку парадоксальну, на перший погляд, тенденцію: на Чорноморському флоті, в основному, командири – етнічні українці чи з українськими прізвищами, хоча і було їх на ЧФ одиниці, але яничари за духом часто були найзавзятішими душителями всього українського, безжалісно розправлялися зі своїми земляками, які склали присягу.
Ким нас, тих, хто склав присягу Україні, тоді тільки не називали: і “бандерівцями”, і “клятвовідступниками”, і “присягонасильниками”, “що продалися за сало”…
Всі ці характеристики методично втовкмачувалися, і досить вдало, у свідомість моряків ЧФ, севастопольців і всіх кримчан.
І це в той час коли 2 квітня 1992р. набрав чинності протокол, де було визначено порядок переведення (відрядження) з Об’єднаних Збройних Сил СНД в Україну і назад. Там у статті 7 чітко сказано: “Сторони, що домовляються, не допустять ніякого тиску на військовослужбовців, які заявили про бажання перевестися з Об’єднаних Збройних Сил Співдружності у Збройні Сили України і навпаки, а також обмеження в правах і свободах зазначених військовослужбовців”.
Наш Президент – Верховний Головнокомандувач ЗСУ Леонiд Кравчук заявив, що “Україна матиме флот у складі своїх Збройних Сил. І матиме не стільки, скільки нам дозволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхiдно для достатнього й надійного захисту морських рубежів суверенної держави”(“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992р.).
Вже 05 квітня 1992р., в неділю, на найвищому місці в Севастополі поруч з всім відомою Панорамою, на базі військового містечка бувшого штабу дивізії ППО за адресою: м.Севастопіль, 4–та Бастіонна, 5, де чомусь на той час розмістилася Ялтинська КЕЧ та мешкав зі своєю сім’єю командир бригади ППО, почала свою роботу по українізації ЧФ група членів Севастопольської організації Спілки офіцерів України, яку по телефону зібрав туди Є.Лупаков.
А по обіді над будівлею штабу майорів красень – український синьо–жовтий прапор, який 9 квітня 1992р. був перенесений до штабу ВМСУ, а потім зберігався у Військово–морському музеї в Балаклаві і був викрадений москалями в 2014р. разом з музеєм і Кримом.
В забезпеченні зв’язку з кораблями та військовими частинами ЧФ нам тоді допомагали двоє солдат – зв’язківців бригади ППО родом, якщо не помиляюсь, з Львівщини, які чомусь перебували в цьому містечку. Наша агітація військовослужбовців ЧФ приймати присягу на вірність українському народу, контролювалася, і я як сам зв’язківець за військовою освітою, про це добре знав, відповідними структурами ЧФ. Результати цього контролю:
1) біля десятої ранку 05 квітня 1992р. в районі штабу ЧФ було відмічено збір агресивного натовпу московських рухівців з антиукраїнськими гаслами та російськими прапорами, т.зв. «Русское движение Крыма»(РДК) – прийшлося забарикадуватися, закривши єдину фіртку та ворота на замки і поставивши біля них тих же наших помічників–солдат, за їх добровільною згодою;
2) постійно переривався військовий телефонний зв’язок, т.зв. «Рябіна», нам просто з вузла зв’язку ЧФ механічно відключали канали. І тут наші помічники–зв’язківці проявляли чудеса винахідливості – знаходили нові вільні канали і надавали їх в наше розпорядження.
До вечора виникла загроза втрати зв’язку навіть з Міністерством оборони України в Києві (з ними ми теж тримали зв’язок через ту ж «Рябіну»).
Тоді я, як представник Міністра оборони України на ЧФ, вже в обід вимушений був вийти на зв’язок безпосередньо до Міністра оборони України генерала К.Морозова, доповісти йому про хід виконання поставлених ним завдань і загрозу втрати зв’язку.
Реакція була миттєвою – в моє розпорядження по команді Міністра оборони України з Сімферополя по тривозі прибув дивізіон космічного зв’язку разом з апаратурою засекречення зв’язку, з шифрами до неї під командою старшого лейтенанта – зв’язківця на кількох машинах і без будь–якої охорони.
І це в Севастопіль, який вже на той час знаходився майже в напіввійськовому стані – по місту їздили бронетранспортери ЧФ, частина військових частин ЧФ знаходилася в підвищеному стані бойової готовності тощо. Звичайно, звертаючись до К.Морозова з проханням про забезпечення нас зв’язком, я і допустити не міг, що до нас прибуде будь–що без охорони, а тому додатково про охорону цих засобів зв’язку і не став його просити.
Хто, мабуть з переляку, бо отримав команду від самого Міністра оборони, прийняв таке ризиковане рішення – відправити через ввесь Крим без охорони особливо таємну техніку зв’язку разом з шифрами, для мене залишилось невідомим і досі. Старший лейтенант навіть власної зброї не мав і заявив, що охорону тут йому забезпечу я…
Ще до цього, коли ми відчували загрозу нападу на нас промосковських рухівців, а вірогідніше – морської піхоти ЧФ, я звернувся з проханням до командира бригади ППО надати нам озброєну охорону нашого військового містечка і, в кінці то – кінців його тимчасового місця проживання, на що отримав категоричну відмову. Такі нові сусіди йому були вкрай не до вподоби.
Допоки ми були одні – то і про охорону змушені були дбати самі. А тут техніка, шифри, відряджені в моє розпорядження не по своїй волі люди…
Прийшлося йти на шантаж. Телефоную знову командиру бригади ППО і передаю «наказ Міністра оборони України про виділення в моє розпорядження трьохзмінного караулу на три пости». Це все що прийшло мені на думку в тій ситуації.
І чую знову відмову, бо він ніяких команд на виділення в моє розпорядження озброєних його підлеглих він не отримував. Вимагає письмового наказу Міністра оборони. Діє чітко згідно вимог керівних документів.
А де я візьму йому той письмовий наказ, в мене і усного розпорядження нема, сам його придумав?
Пропоную йому особисто зателефонувати Міністру оборони і отримати необхідне йому розпорядження. Наперед відчуваю – не зателефонує, побоїться.
Переходжу на погрози: «Негайно доповідаю Міністру оборони про Вашу відмову виконувати його наказ і роблю про це запис в своєму «Журналі бойових дій»(так ми тоді називали свій журнал оперативного чергового нашої групи).»
Чую, з кимось радиться, а я тим часом уточнюю йому задачу: «Під мою відповідальність, караулу не видавати патрони до автоматів, повністю озброїти лише начальників караулів».
Подіяло. Тепер він уже відмовляється виконувати моє уточнення і згоден прислати повноцінний караул. Пояснюю ситуацію – РДКівці можуть підти на непередбачувані провокації, нерви у солдата не витримають і він розрядить автомат в провокатора, буде міжнародний скандал, навіщо тобі це потрібно, тим паче відповідальність за наслідки несення караульної служби без патронів в цій ситуації я беру на себе, про що ти запиши в своєму журналі оперативного чергового.
Краще подіяло. Він вже готовий і дякувати мені за те, що я беру на себе відповідальність і позбавляю його від можливих неприємностей.
Коли присилати караул?
Негайно! Техніка і машини зв’язку вже в дворі.
За півгодини перший караул прибув в моє розпорядження, я встиг провести його інструктаж і особисто разом з начкаром розвели часових на пости.
Завдання часового – при появі будь кого біля фіртки(воріт) відганяти його окриком: «Стій! Стріляти буду!» і при цьому гучно передьоргувати затвор автомата.
Встигли вчасно. Вже під час інструктажу на посту біля фіртки ми чули шум натовпу РДКівців, що до нас рухався. Тут же перевірили дієвість інструктажа постового.
На окрик: «Стій! Стріляти буду» більшість не реагувала, передьоргування затвора автомата отрезвляло і їх – відлітали на інший бік вулиці миттєво.
Але це були платні демонстранти. Через деякий час, не отримуючи від нас ніяких дій окрім протидії часового, вони замовкали і тоді ми з’являлися у вікнах другого поверху, де у нас знаходилася кімната оперативного чергового, і крики починалися знов.
Так ми знайшли для себе ще і забавку…
Надвечір до нас прибув обід – мої доньки–близнюки (пізніше закінчили СВМІ та стали офіцерами ВМСУ, нині – вже підполковники запасу), пройшли РДКівські заслони і врятували нас від голоду. Їх я чекав біля воріт з іншого боку військового містечка, де РДКівців майже не було, про що заздалегідь по телефону я домовився зі своєю дружиною.
За декілька годин, чітко по команді, всі гасла і прапори були згорнуті, гроші отримані і натовп розсіявся. Лише деякі особливо затяті, мабуть добровільно, а можливо за додаткове фінансування, продовжували бігати на заборах з протилежного боку вулиці та вигукувати непристойності, але згодом, коли вже стемніло, і вони зникли до ранку, коли все почалося знову.
Хоча вночі були неодноразові намагання перевірити якість несення нашої караульної служби невідомими «цивільними». Ситуація, події дня, реальна загроза бути вбитим, про що я попередив кожного особисто, діяли на караульних позитивно, вахта неслася відмінно.
Отак, в оточенні антиукраїнських сил в Незалежній Україні, ми почали відродження Військово–Морських Сил України чекаючи кожної хвилини довгоочікуваного Указу Президента України про підпорядкування ЧФ Україні. Нам же його обіцяли 05 квітня. Рідні не відходили від радіо і телевізорів очікуючи будь–яку важливу для нас інформацію, про що негайно доповідали нам по єдиному у нас міському телефону, яким теж нас забезпечили наші герої–зв’язківці.
На ранок 06 квітня настрій у всіх був значно пригнічений. Ми вважали себе зрадженими Київською владою остаточно.
І яка ж була радість почути телефонний дзвінок – є Указ Президента України від 05 квітня! Наступний доклад про аналогічний Указ Єльцина від 06 квітня нас вже не засмучував.
З 5 квітня 1992р. фактично і почалася діяльність т.зв. «Організаційної групи ВМСУ», тому і всі ми члени Орггрупи відмічаємо щорічно 5 квітня як свято Орггрупи і Свято відродження ВМСУ.
Ми випередили! Україна першою заявила про своє право на наш Український Чорноморський флот!
Жаль, що запізнилася щонайменше на три місяці…
Формально ж офіційне проголошення про створення організаційної групи по формуванню командування ВМС відбулося 10 квітня 1992р. З 05 квітня по 09 квітня включно орггрупа на чолі з капітаном 1 рангу Євгеном Лупаковим працювала на Бастіонній під тиском антиукраїнських шовіністів «Русского двіженія Крима», даючи можливість з 07 квітня розпочати підготовчу роботу Орггрупи на чолі з новопризначеним Командувачем контр–адміралом Борисом Кожиним на вул. Соловйова, 1…
Перебіг подій свідчив, що час згаяно і перевага була не на користь України, а головне — не було реального механізму, за винятком оперативного силового втручання, щоб усунути від керівництва адмірала Касатонова й почати керувати флотом. Проте до силових дій не дійшло. Хоча ми пропонували в.о. НГШ ЗСУ варіанти забезпечити виконання відповідного завдання захвату штабу ЧФ. І цей план був реальний допоки на охороні штабу ЧФ були задіяні охоронці ВОХР і з якими ми мали відповідні добрі стосунки. Однак було прийнято інше рішення, мабуть ворожа розвідка працювала і в наших лавах, або не тому пропонували свої послуги: ВОХР замінили морпєхами ЧФ…
Не маючи телефонічного зв’язку з частинами ЧФ, частина з нас самі пішли до своїх співслуживців з інформацією про те, що політичне рішення проблеми ЧФ, дочекатися якого постійно закликало Касатонівське командування ЧФ відбулося, Президент України Л.Кравчук підписав відповідний Указ.
Одночасно ми агітували і вступати до лав Спілки офіцерів Україні. На багатьох це діяло позитивно. Але нас було мало. Та ще й до того ж, вже на обідній політінформації 06 квітня 1992р. у всіх частинах ЧФ зачитували Указ Єльцина і ні слова про Указ Президента України. Люди були розгублені…
Наступного дня до Севастополя прибула урядова комісія на чолі з заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем.
У міськраді вони зустрілися з В.Чернавiним та командуванням Чорноморського флоту. Перша група зачитала заяву Президії Верховної Ради України із закликом до населення Криму та військовослужбовців Чорноморського флоту зберігати спокій, не піддаватися впливові протизаконних заяв з боку командування Військово–Морського Флоту СНД та окремих керівників Російської Федерації. Потім було зачитано указ Президента України “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України”, де йшлося про формування Військово–Морських Сил України на базі Чорноморського флоту, дислокованого в Україні. Друга сторона відповіла заявою Військової ради ЧФ. На цьому й розійшлися. Вийшло так, що одні попросили віддати флот, а другі не погодилися…
Делегація працювала в умовах антиукраїнського протистояння навіть з боку формально української влади в Севастополі, тому зв’язок з Києвом здійснювали через наші засоби закритого космічного зв’язку які в подальшому стали основою служби зв’язку ВМСУ.
Серед тих, хто першими забезпечував зв’язок вже штабу ВМС України, були капітан 1–го рангу Василь Бойко(довший час залишаючись на своїй посаді в ЧФ і забезпечуючи нас необхідною інформацією та документами), капітани 2–го рангу Леонiд Третяк і Сергій Бонь та мічмани Михайло Мік і Валентин Олійник.
В той же день, забезпечуючи собі юридичне алібі на випадок суду, 7 квітня командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов надіслав телеграму(№46/103/2230) Головкому ВМФ СНД адміралові Володимирові Чернавiну(який перебував в Севастополі і брав участь в переговорах), в якій просив дозволу на застосування зброї. Наступного дня Чернавiн телеграфував(№423/50): “Дозволяю за потребою”.
Пізніше українська сторона призначила розслідування за даним фактом, але довести справу до кінця через низку політичних обставин не вдалося і досі.
Доречі, Указ Президента Російської Федерації від 6 квітня 1992р. “Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту” вимагав від Мiнiстерства закордонних справ РФ спільно з Мiнiстерством оборони“ негайно почати переговори з Україною з метою визначити умови базування кораблів та суден ЧФ в портах України та передання частини їх до складу Збройних Сил України”(“Флаг Родины”, 10 квітня 1992р.). Указ зобов’язував підняти на кораблях і суднах ЧФ російські Андріївський прапор і вимпел.
Та моряки ЧФ їх не піднімали, чекали більш рішучих дій з боку влади України.
Того ж дня командувач Чорноморського флоту, виконуючи Указ Єльцина, віддав наказ підняти Андріївські прапори на кораблях флоту. Моряки бригади аварійно-рятувальних суден ЧФ капітана 1–го рангу Д.Гагiна, деякі кораблі якої було закладено ще 12.11.1912р., тобто – мали майже сто років віку і за період свого існування вже встигли побувати на дні морському, всю ніч шили Андріївські прапори…
Вранці 8 квітня о 8 годині 30 білих полотнищ із синіми смугами було піднято в цьому з’єднанні. На інших кораблях флоту наказ командувача Касатонова не виконали і підняли, як завжди, прапори колишнього ВМФ СРСР.
Спроба підняти Андріївські прапори в дивізії надводних кораблів могла мати незворотні наслідки. Так, група військовослужбовців гвардійського великого протичовнового корабля “Красный Крым”, а також група моряків сторожового корабля “Безукоризненный” відверто заявили, що після підняття Андріївського прапора вони залишать кораблі й підуть служити у ВМС України.
Черговий сторожового корабля “Ладный” капітан 3–го рангу Колесниченко також офіційно заявив, що піднімати Андріївський прапор не буде.
Аналогічна ситуація склалася і в 14 дивізії підводних човнів ЧФ, де частина моряків ще 13 березня 1992р. вже прийняла присягу на вірність українському народу.
Командири 150 бригади НК ЧФ, з командуванням якої я мав періодичні переговори, мали на своїх кораблях не андріївські, а українські прапори і чекали слушного моменту для їх підняття…
Тоді команду піднімати Андріївські прапори відмінили, щоб якось завуалювати невиконання Указу Президента Росії та наказу командувача ЧФ, але в бригаді аварійно–рятувальних суден так і залишились піднятими Андріївські.
8 квітня вийшла Директива міністра оборони України №8 “Про формування Військово–Морських Сил України”. В ній генерал–полковник Костянтин Морозов вимагав з 8 квітня 1992р. на базі частин і з’єднань Чорноморського флоту, що базуються на території України, почати формування Військово–Морських Сил України зі штабом у Севастополі.
Головному штабові Збройних Сил України наказувалося з 8 квітня 1992р. забезпечити управління силами Чорноморського флоту, які базуються на території України.
Але як примусити Касатонова знову служити Україні ніхто не знав і в Директиві про це теж не йшлося…
Ставилося також завдання створити оперативну групу на базі штабу Чорноморського флоту, при цьому не допускати виконання сигналів і команд, що надходять із Головного штабу ВМФ та від командування ОЗС СНД.
???
Заступникам міністра оборони по озброєнню і тилу та начальникові Фінансового управління МО України необхідно було вжити заходів щодо всебічного забезпечення матеріально–технічними та грошовими коштами сил відроджуваного флоту. Начальникові Управління кадрів Мiнiстерства оборони України потрібно було підібрати адміралів і офiцерів, здатних очолити роботу по створюванню Військово–Морських Сил України.
Ця Директива повинна була спонукати моряків ЧФ до служби Україні.
Рішення повинні були приймати командири частин, з’єднань, а вони, в основному, були не українцями, гомосовєтікусами, наляканими антиукраїнською істерією, яка панувала на ЧФ в останні три місяці і беззаперечно виконували всі накази Командувача ЧФ Касатонова.
І все таки, 9 квітня понад дві третини офіцерського складу і сто відсотків решти військовослужбовців загону розвідуправлiння ЧФ, розміщених на острові Майському (Очаків) в Миколаївськiй області, де командиром був св. п. капітан 1–го рангу А.Карпенко, склали присягу на вірність народові України. Це були професіональні найкращі диверсанти вже неіснуючого на той час ВМФ СРСР. Вони вели розмiнування в Анголі, Ємені, Ефiопiї. Брали участь у пошуково–підйомних роботах на теплоході “Адмирал Нахимов”, що затонув поблизу Новоросійська.
Ніхто з них, не дивлячись на неодноразові подання до адміністрації Президента відповідних нагородних матеріалів, які мені як народному депутату України доводилося і самому подавати і відстежувати, не були зреалізовані…
На флоті казали:»Не подают парадных трапов для тех кто пашет океан!»
Ця правда життя, на жаль, має місце і досі в Незалежній Україні… Добрим виключенням є майже вчасні нагородження Героїв нинішньої російсько-української війни…
Як пише в своїй роботі–дослідженні Микола Савченко: «Конфліктна ситуація 9 квітня досягла свого апогею. Того дня Борис Єльцин і Леонiд Кравчук зв’язувалися по телефону двічі. Було досягнуто домовленості про припинення дій їхніх указів щодо Чорноморського флоту. Згідно з цією домовленістю, мала утворитися депутатська комісія двох держав для врегулювання спірних питань з належності флоту. Тимчасово було припинено формування управлінських структур майбутніх ВМС.
Однак в ВМС України вже відбулося перше призначення на посаду. 7 квітня Указом Президента України Командувачем Військово–Морських Сил України призначено контр–адмірала Бориса Кожина, якого адмірал Касатонов одразу ж усунув з посади командира Кримської військово–морської бази “за внесення розколу та національної ворожнечі у військові колективи, спробу захвату бази і приведення офіцерів до присяги на вірність Україні”.
Вже 7 квітня на своїй першій прес–конференції, новопризначений Командувач ВМСУ контр–адмірал Борис Кожин заявив: “ Я — громадянин України! …Служба у Військово–Морських Силах України буде радісною.. Хочу, щоб знав кожний матрос, мічман, офіцер, що моє завдання — створити умови для виняткової служби, щоб ми не знеславлювали себе лайкою, незрозумілими погрозами, а щоб наша служба була цивілізованою, красивою і приємною”. Ці слова викликали зліт емоцій.
10 квітня 1992р. Борис Кожин відіслав міністрові оборони України першу телеграму про вступ на посаду. Були там і такі рядки: “Затверджено тимчасову структуру організаційної групи чисельністю 60 осіб. Зараз працює 16”.
До цього на флоті вже протягом двох останніх місяців ходили чутки про пошук нового командувача ЧФ, якого мало призначити керівництво України. Називалися різні адмірали і з різних флотів. Відомо, що Міністр оборони України та його найближчі помічники розмовляли на цю тему з моряками–українцями: віце–адміралом Олійником та контр–адмiралом Риженком(пізніше прийде до наших лав) з Тихоокеанського флоту, з контр–адміралом Кравченком з Балтійського(помилилися, і я в ньому теж помилився – коли разом служили старпомами на піводних човнах 153брпч – був нібито нормальною людиною, виявилося, що Кравченком був його відчим, цей же був етнічним москалем гомосовєтікусом–україноненависником), контр–адміралами Манченком і Чернишковим з ЧФ які, як відома сільська дівка, і хотіла, та все ж боялася незвіданого.
Москва і тут спрацювала! На керівні посади ЗСУ посилали і призначили багатьох з тих, хто і досі їх розвалює…
Ставку нібито робили лише на етнічних українців. Ця помилка підтвердилася етнічним складом Орггрупи – абсолютна більшість членів якої на чолі з командувачем були етнічно не українці. Про цю особливість Орггрупи флотська газета ЧФ «Флаг Родины», яку моряки небезпідставно ще за радянських часів називали «Враг Родины», писала, що ЧФ захищають українці, а «зрадили присязі» і пішли до хохлів за сало москалі та нацмени…
Це результат екстериторіального принципу комплектування збройних сил радянської комуно–імперії!
Серед тих, хто входив до Орггрупи(яка була дооформлена вже в призначеному місці її базування на Соловйова, 1, в школі прапорщиків, новоприбулими членами СОУ з Донузлаву), були: контр–адмірал Борис Кожин, капітани 1–го рангу Євген Лупаков, Анатолій Данилов –на жаль виявився зрадником, і Василь Бойко, капітани 2–го рангу Юрій Шалит, Володимир Шишов, Костянтин Iванко, Леонiд Третяк, Iгор Мироненко, Микола Годлівський, Владас Трумпікас, Валентин Сутула, Сергій Шатний, Євген Корнилов і Анатолій Приліщ, полковник Володимир Iндило й підполковник Iван Шульга, капітани 3–го рангу Олександр Пляшечников, Мирослав Мамчак, Олег Ніколаєв, Михайло Кот, Володимир Ященко, Сергій Просяник, Віктор Палій і Геннадій Ситников, майори Вiталій Рожманов, Олександр Дерновий і В’ячеслав Устименко, старші лейтенанти Андрій Iльєнко, В’ячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко та лейтенант Андрій Науменко.»
Як відомо, вже 11 квітня 1992р. Президенти Росії – Єльцин та України – Кравчук призупинили дію своїх указів від 06.04.92р. та 05.04.92р. відповідно про передачу Чорноморського флоту під юрисдикцію своїх країн.
Почались тривалі російсько–українські переговори про статус флоту і його дислокацію. Їх наслідки всім нам відомі – москалі з утримуваного їхнім ЧФ плацдарму в Криму в лютому 2014р. окупували український Крим…
І це стало можливе лише тому, що з початком відродження Незалежності України ФСБ перенаситила і продовжує насищати всі державні структури України і ВМСУ зокрема своїми ставлениками, навіть останні перед агресією три міністри оборони та командувачі ВМСУ ставилися москалями, а тому виявилися зрадниками. Хоча я особисто в цьому і не впевнений. А нинішні не такі? Вже стало поганою традицією, що СБУ регулярно викриває чи то у власних лавах, чи то в інших державних структурах і в першу чергу – в військових формуваннях московських агентів, яких влада тут же обмінює москалям…
А чи давали вони, де, коли і в чиїй присутності присягу на вірність українському народу?
Де ці присяги, якщо вони в природі існують, зберігаються?
А якщо цього не було, то не було і їх зради. Зрадниками є ті хто призначав московських ставлеників на керівні посади в Україні!
А колишній радник в.о.Президента, колишній Міністр оборони України Кузьмук, відмінивши екстериторіальний принцип комплектування ЗСУ, запровадив територіальний, чим створив в Криму кримську армію, яка з перших же днів окупації Криму москалями перейшла на бік окупантів… Хто він?
Зрадник чи дурень?

З повагою, колишній яничар, а нині капітан 1 рангу Військово–Морських Сил Збройних сил України у відставці Євген Лупаков.