До 30- річчя Народного Руху України.

ES0xPGfwu7xYЗа однозначним висновком дослідників новітньої історії, суспільно-політичні події, що відбувалися в Україні  впродовж 1989-91 рр.,    досягши своєї вершини    24 серпня 1991 р. (у день ухвалення   Верховною  Радою УРСР Акту  проголошення  незалежності України), були мирною,  демократичною,  національно-визвольною революцією.  Її результатом стали  також швидкий крах і цілковитий демонтаж тоталітарного, антиукраїнського комуністичного режиму.

  Рушійною силою української революції   стали сотні тисяч  патріотів —  людей з чіткою державницькою позицією,   енергійних, рішучих і мужніх. До активної участі у  процесах стрімких політичних перетворень  їх ідеологічно підготували, морально  надихнули,  організаційно  мобілізували і  спрямували  патріотичні громадські формування, що утворилися наприкінці 1980-х. Першою  на авансцену боротьби за державну незалежність Батьківщини ще 1988 р. вийшла  Українська Гельсінська спілка, згодом — товариство української мови ім. Тараса Шевченка, історико- просвітницьке товариство «Меморіал» ім. Василя Стуса та,  екологічна організація «Зелений світ».

Але найбільш значущу, вирішальну роль у здобутті нашою Батьківщиною  державної самостійності відіграв  Народний Рух України — масова громадсько-політична організація, утворена  на початку вересня 1989 р. Вітчизняна історія не знає рівних Рухові  добровільних  народних формувань— за  чисельністю членів, кількістю  пасіонарних діячів, інтелектуальним потенціалом лідерів,  суспільним  авторитетом,  масштабами політичного  впливу  і колосальністю державницьких звершень! Створення  НРУ – видатний  феномен політично організованого  й духовно об’єднаного українства. Потужна  патріотично-революційна діяльність Руху призвела  до тектонічних геополітичних зрушень  не тільки в   Московській  комуністичній  імперії. Але  також у Європі й у  світі. Величезні, навіть глобальні суспільно-політичні результати мирної,  конструктивної боротьби  Руху за Вільну Україну — демократичну, соціальну миролюбну, могутню, державу у центрі Європи— значно   перевершують   наслідки  діяльності польської «Солідарності», литовського «Саюдісу», всіх  народних антикомуністичних формувань в інших країнах Східної Європи. Цей неспростовний факт  визнають   наші друзі і прихильники, а також опоненти й запеклі вороги.

         Народний Рух  об’єднав у своїх лавах   цвіт нації. Його колективними членами стали  всі утворені раніше  патріотичні формування.  А  індивідуальними —  десятки тисяч небайдужих, сміливих  людей,  найкращих представників усіх вікових груп і  всього соціально-професійного спектру населення. Крім мільйонів етнічних українців, у боротьбі за звільнення від московсько-комуністичної окупації, за щасливу  долю нашої Вітчизни брали участь представники багатьох інших національностей— всі, для кого  Україна була чи  стала єдиною Батьківщиною і  хто   пов’язував   з нею власну долю  і майбутнє  своїх  дітей.

         Після публікації в лютому 1989 р. «Літературною Україною» проектів Програми і Статуту громадсько-політичної  організації «Народний  Рух України за перебудову» у всіх областях блискавично утворилися й розгорнули активну агітаційно-просвітницьку діяльність  її місцеві осередки. Про великі  успіхи   нашої агітації  свідчило  стрімке зростання кількості  членів і прихильників  Руху.

Комуністична влада, звикла до монопольної зверхності,  не вміючи  діяти в умовах критики з боку реальної опозиції, занепокоїлася й  розгубилася. Програючи демократам ідеологічно, вона  в умовах «перестройкі і гласності» вже не  вдавалася — за рідкісними винятками — до брутальних переслідувань опонентів, не нацьковувала на мирних рухівців ні  ні міліції,  ні КҐБ. Обмежуючись бездарною критикою  у  ЗМІ наших  програмних цілей і публічних акцій.  Майже щоденні радіо—й  телепросторікування головного компартійного ідеолога Л. Кравчука про непотрібність Руху (бо маємо тримільйонну керівну і спрямовуючу, мудру, ніколи  непомильну, улюблену народом КПУ, яка єдина знає світлу мету і шлях до неї), викликали подив та огиду. Мечоносець компартії КҐБ,  хоча пильно стежило за «ворогами», завівши на всіх активістів оперативні справи (зібрані в них матеріали «підривної діяльності» могли стати правовою  підставою для порушення кримінальних справ),  але  було безсилим у нових умовах протидіяти «руховцам і бєндєровцам». Традиційні репресивні  методи з його брудного арсеналу — залякування, погрози шантаж і  провокації -  застосовувалися все рідше.  «Гебе»  намагалося шкодити тим, що засилало до  наших осередків  агентів (але  ми їх швидко «вираховували» і нейтралізовували), з метою компрометації розпускало брехливі чутки про наші наміри. Зокрема, рухівцм приписували підготовку погромів чи нападів на державні установи. Щоправда, траплялися випадки побиття рухівських  активістів «п’яними хуліганами», нібито на побутовому грунті, зокрема за українську мову в публічних місцях, за сорочку-вишиванку,  рухівські значки на грудях тощо. Але ми добре знали чиї вуха стирчать за цими покидьками.

Важливою  суспільно-політичною подією, що прискорила процес здобуття Україною державності, стали  вибори до рад усіх рівнів, які відбулися в березні  1990 р.  Уперше за понад 70 років вони  ґрунтувався на  демократичній  правовій базі.  Новий Закон про вибори  гарантував  можливість  у кожному окрузі за один депутатський мандат реально змагатися декільком кандидатам. І дозволяв проведення публічної агітації.

Рухівці взяли активну участь у виборчій кампанії. Меншість, більш підготовлені —як кандидати в депутати, а більшість – як їхні прихильники й  агітатори. Використовуючи сприятливі обставини, ми розгорнули  інтенсивну агітаційно-пропагандистську діяльність серед виборців.  Організовували мітинги, проводили роз’яснювальну роботу про мету діяльності НРУ, надавали інформацію про кандидатів у депутати і їхні програми. Проводили  агітаційну роботу   серед населення за місцем проживання, серед колег на роботі.  А також у робітничих колективах, серед інтелігенції і селянства.  Щодня роздавали «самвидавські»   газети й листівки в  місцях скупчень людей: на ринках, у транспорті (здебільшого у приміських електропоїздах),  на привокзальних площах, на автобусних зупинках  тощо.  Всі ми сумлінно  працювали задля високої патріотичної мети— з ідеологічних мотивів, сумлінно й чесно,  на добровільних засадах і цілком  безкорисливо.

Завдяки потужній підтримці РУХу понад сотня представників патріотичних організацій  вибороли мандати  депутатів  ВР УРСР. Ще тисячі рухівців були обрані депутатами рад нижчих рівнів. Ми ставали депутатами  місцевих рад для того, щоб на всіх щаблях влади боротися за перемогу української ідеї, щоб своєю активною діяльністю сприяти людям—нашим  виборцям у розв’язанні проблем міст, районів та  областей. А не задля власної наживи, як це стало  масово  відбуватися  в пізніші часи, коли в депутати  пішли шахраї, лицеміри й користолюбці.

 Для координації  дій  у ВР депутати-демократи   створили  Народну раду (НР) чисельністю близько 120 осіб,   опозиційну до комуністичної  депутатської більшості (т.з. «група 239»). Серед членів НР  було багато відомих особистостей, передусім людей, які розпочали  боротьбу  за волю України  ще в попередні десятиріччя. Майже  півтора десятка новообраних депутатів за  патріотичну і правозахисну діяльність зазнали в минулому  жорстоких репресій  з боку комуністичної влади. Більшість членів НР  були людьми  мудрими, добре освіченими, високоморальними, цілеспрямованими й  толерантними, мали  ораторський і публіцистичний таланти,  лідерські й  бійцівські якості.

  У всіх  законодавчих ініціативах НР завжди спиралася на активну підтримку народу. За її наполяганням у липні 1990 р. Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (саме у прогресивній, самостійницькій  редакції, запропонованій демократами). А ще через рік (знову-таки завдяки «залізній» аргументації та політичній волі НР) ВР заявила про відмову УРСР  від  участі в підписанні договору про створення «оновленого союзу радянських республік».

Імперіалістична Москва оскаженіла,  адже усвідомлювала: без участі України жодного «оновленого союзу»  склепати ніколи не вдасться. Якщо ж він з’явиться,  то  буде  недолугим політично і  слабким економічно, отже неповноцінним у всіх вимірах. Сміливе патріотичне рішення  найвищого представницького органу УРСР стало дошкульним ударом по  великодержавних амбіціях імперіалістичного Кремля. Саме воно спровокувало карикатурний,  реваншистський  виступ 19 серпня 1991 року групки  недоумкуватих   авантюристів-сталіністів,  відомий  як  антидержавний заколот ГКЧП. Путч (через відсутність   підтримки  суспільства, яке прагнуло демократичних  свобод,  через 3 дні був придушений),  лише   прискорив процес розвалу Московської імперії зла. Скликана на вимогу НР Верховна Рада  на позачерговому засіданні конституційною більшістю голосів ухвалила 24 серпня 1991 р. Акт проголошення незалежності України. Що сприяло  прийнятті (здавалося  б неймовірному за тодішнього співвідношення політичних сил  у ВР) цього давно очікуваного   документу?

Як свідок та учасник багатьох  незабутніх  подій стверджую: значна кількість депутатів проголосувала за історичної ваги нормативно-правовий  акт свідомо, з радісним піднесенням, на підставі  непохитних   державницьких  переконань. Але в залі засідань було  чимало таких нардепів (переважно членів комуністичної «групи 239»), які голосували «за», відчуваючи  потужний психологічний тиск величезної кількості  патріотів, які перебували  на майдані перед будинком Ради.  Адже 24 серпня 1991 р.  на заклик НРУ  до будівлі ВР з усієї України добровільно й організовано прибули близько 150 тис. людей,  здебільшого членів Руху, з рішучою вимогою до ВР  негайно проголосити   Незалежність Батьківщини. Буде правильним  вважати: вся  велика сила  патріотів  була делегована до  будівлі найвищого представницького і єдиного законодавчого органу  своїми земляками для виконання  історичної державотворчої  місії. Її мета  полягала в тому, щоб фактом  присутності біля ВР, нашим  чисельним  домінуванням, рішучістю, зваженою і поміркованою поведінкою, вимогливими гаслами  і спокійною, нездоланною  силою спонукати Раду проголосувати за Акт. Примусити її ухвалити документ  не простою арифметичною, а конституційною  більшістю голосів  нардепів.

Адже було відомо: багато депутатів, передусім членів «група 239»,  перебувають у цей вирішальний момент у стані вагань і невизначеності.  Декотрі прямо заявляли, що голосуватимуть  проти Незалежності, бо такою, мовляв, є позиція їхніх виборців. Ми знаємо:  ті нардепи-комуністи, які все-таки    натиснули на кнопку «так», вчинили це  не від любові до нашого народу, до України, не від бажання бачити Вітчизну  вільною, демократичною, заможною,  могутньою і щасливою. Вони це зробили від страху перед народним гнівом. Упевнений: якби не присутність коло ВР величезної кількості державників, які наполегливо  вимагали проголошення Незалежності України, більшість нардепів-комуністів не віддали б того дня голосів за  доленосний політико-правовий документ.

Увесь час до моменту голосування, поки у ВР тривали дискусії,  ми перебували у стані граничної зосередженості.   Розумово  і психологічно були  налаштовані адекватно  реагувати на всі можливі варіанти  розвитку  подій у сесійній залі. Всі  усвідомлювали: результат голосування ВР за волю України залежатиме не тільки від особистих рішень окремих депутатів, але й від  нашої колективної  підтримки  Народної ради, яка підготувала проект  Акта проголошення Незалежності України (Левко Лук’яненко  і депутат ВР СРСР,  член Руху Леонтій Сандуляк написали дуже стислий і змістовний  текст  документу).  Піднесений емоційний настрій величезної кількості  народу, який оточив будівлю Ради,  душевний стан тривожного очікування, наша вулканічна енергія—не тільки фізична, але й розумова та емоційна – крізь товсті стіни будівлі передавалися депутатам. Більшість нардепів – комуністів, побачивши крізь вікна величезну кількість рішучих людей, які  щільно оточили будинок і грізно  вимагали від них   голосувати за Незалежність,  швидко  поверталися до залу засідань. Охоплені панічним страхом перед українським народом,  об’єднаним великою метою, вони миттєво вирішували підтримати  Акт. Передусім, щоб уникнути  величезної відповідальності й не тільки моральної:  не бути   осудженими    сучасниками й не постати перед  судом історії.

 Усвідомлюючи важливість та унікальність  тогочасної політичної ситуації,  ми  поклялися — не розходитися доти, поки  Акт не буде ухвалено конституційною більшістю ВР. Бо, як істинні сини й дочки улюбленої Вітчизни,  глибинним національним інстинктом  відчували: саме сьогодні (завтра буде вже запізно!) настав вирішальний момент для проголошення державності  України, для визначення на довготривалий   історичний період  долі нашої Батьківщини й рідного народу.

 Усі  розуміли: історична доля України висить на волосині. Альтернативи її незалежному статусу   не існує.  Якщо не державна самостійність Вітчизни, тоді що? Яке майбутнє  чекає її і нас? Схилити покірно голову перед Кремлем, добровільно покласти на шию важке, заяложене московське ярмо і   знову стати тягловою силою  імперської  колісниці? Ні! Не допустимо цього ніколи!

Тому за  будь-яку ціну мусимо домогтися  позитивного  результату голосування ВР.  Україна не має права втратити унікальний, подарований Богом шанс—  мирно здобути Незалежність.  Також знали:  події, що відбуваються  в Києві, перебувають у центрі уваги всього  світу. За ними  з цікавістю й  надією  спостерігає людство. Тому ми були зобов’язані  довести всім друзям і ворогам, що українці  — великий народ, який прагне мирно здобути давно вимріяну національну державу.  Через це в  жодному разі не маємо права на помилку. Мусимо  скористатися рідкісною можливістю стати творцями історії  і виграти  доленосну  битву за волю, за правду і честь!

Ми вірили: з неба на нас дивляться мільйони великих попередників — героїв, яким не судилося дожити до цієї унікальної миті. Ми, їхні нащадки і послідовники,  не повинні зганьбити себе,  не маємо права допустити провального голосування ВР. До того ж  не уявляли, як можемо  повернутися додому «впорожні» в разі  катастрофічного провалу.  Адже   політична  невдача перекреслила  б усі попередні багаторічні зусилля й  поставила  під сумнів державотворчий потенціал нації. Зрештою,  стала  б нашою колективною поразкою —найбільшою в житті,  ганебною і  непростимою.

Отож,  ми жадали того пам’ятного  дня  великої перемоги.  Спільної  для всього народу.  І   було її   тріумфально  здобуто!  На щастя, мирно і   безкровно. Хоча в запасі були  й силові варіанти дій (тоді про це не всі знали) включно зі штурмом ВР,  захопленням антиукраїнськи налаштованих нардепів, суворим покаранням зрадників і запроданців (вони  були тоді ще  доступними до  людей,  ходили без дебелих охоронців, не носили зброї, не їздили у броньованих джипах). Ми справедливо вважали: народ, який масово виступив проти тиранії, прагнучи   назавжди стати єдиним  господарем і сувереном  своєї вільної Батьківщини, має   моральне  право  вдатися до  жорстких дій щодо ворогів незалежної України. Для  мерзенних зрадників не повинно існувати  жодної недоторканності, ніякого захисту  від народного суду й суворої народної кари. Незалежно від того, де вони перебувають, чи  переховуються.

Ніколи не забуду могутньої хвилі радісного,    духовного  піднесення, яка  охопило всіх присутніх на майдані коло Ради  після оголошення результатів голосування  за Акт. Ми по-різному (кожен  залежно від типу характеру, освіти, вихованості й культури) виявляли свої щирі  почуття й нестримні емоції: урочистим співом Національного Гімну, радісним плачем, щирою молитвою, декламуванням Шевченкових поезій, братерськими обіймами. Здавалося, не було тієї миті в цілому світі людей, щасливіших за нас.  Адже саме нам судилося  велике щастя  стати свідками й учасниками рідкісної історичної події — відродження Самостійної України,   Держави, вимріяної багатьма десятками поколінь,  борців за її державну волю!

Отже, головною дійовою особою, справжнім Героєм   національно-демократичної революції 1989-1991 років, у результаті котрої Україна здобула Незалежність, був великий   Український народ. На його могутніх,  гігантських плечах твердо стояли в ті вікопомні дні патріотичні політики. Понад три сотні депутатів Верховної Ради стали справжніми  виразниками потужного  державницького прагнення Українського народу і виконавцями нашої твердої, непохитної суверенної національної волі. Проголосувавши за політичне,  економічне і духовно-культурне відокремлення  від Московії,  депутати  продемонстрували людству:  ми, українці, на очах світової спільноти вільних народів  на віки-вічні свідомо  обрали  свою історичну долю. І гучно   заявили  про намір збудувати на рідній землі (в тогочасних  кордонах УРСР) власну національну державу Україну— суверенну, демократичну, соціальну,  правову, миролюбну,  могутню економічно і військово.

Ми, активні учасники  знаменних подій, що призвели до відновлення на віки-вічні  державності нашої Вітчизни,  дякуємо Богові й долі за те, що жили в ті вікопомні часи. У дні відчайдушної, безкомпромісної боротьби, щирих сподівань, шляхетних мрій  і великих звершень.  Пишаємося тим, що не відчували  страху перед багатьма небезпеками, не стояли осторонь  історичних подій, не були байдужими  спостерігачами  чиїхось  дій і чину. На підставі власного світогляду й сумління кожен із нас, активних учасників революційних подій, свідомо робив тоді свій моральний  вибір. І  без жодних вагань і сумнівів ставав до лав борців за  святу справу визволення Батьківщини від багаторічного московського ярма.

24 серпня   Верховна Рада також ухвалили постанову про проведення 1 грудня 1991 р. всеукраїнського референдуму. На нього виносилося одне питання: чи підтримує наш народ Акт про державність Батьківщини. Існували принаймні дві підстави для цього. По-перше, першогрудневий референдум був  покликаний скасувати  рішення  березневого  1991 року референдуму, на якому більшість жителів УРСР проголосували за збереження СРСР. По — друге, результати референдуму  мали правовим способом  остаточно й назавжди закріпити самостійність України.

Адже ухвалений тодішньою ВР Акт проголошення Незалежності України могла б у майбутньому скасувати ВР іншого скликання. Такий  небезпечний варіант розвитку подій  не можливо було ігнорувати.  Результати референдуму мають юридичну силу вищу, ніж  Закон чи інший  нормативний документ  будь-якого  органу державної влади. Через те ворогам України, які схотіли б правовим способом вчинити замах проти   її державного  суверенітету, буде вже недостатньо навіть позивного  для них рішення законодавчого органу.  Їм  довелося  б  питання ліквідації державності виносити на  новий всеукраїнський референдум. Не маємо жодних сумнівів:   мудрий Український народ ніколи й нізащо не допустить такого трагічного розвитку подій.

Члени НРУ доклали чимало зусиль і ресурсів задля досягнення високих результатів референдуму. Щодня впродовж  трьох  місяців  ми  проводили інтенсивну агітаційну діяльність серед земляків. Щоб досягти максимально високих результатів на всій території держави, багато-хто з нас-мешканців Центру і Заходу   їздили для проведення агітаційної діяльності в  південно-східні області України. Наша подвижницька патріотична праця була дуже успішною. Сотням тисяч людей ми допомогли позбутися комуністичного дурману і московсько-імперської облуди. Завдяки наполегливій агітаційно-просвітницькій роботі донецькі шахтарі, маріупольські металурги, миколаївські корабели стали почувати себе свідомими українцями.

Оскільки 1 грудня 1991 р. також  проводилися перші в державі вибори Президента України, чимало  рухівців  працювали членами  виборчих комісій різних рівнів. Безперечно, без  наших волі,  розуму, сумлінності та  енергійної діяльності результати референдуму не були б такими вражаючими, навіть тріумфальними.  Лише після несподівано високої для всіх нас (а також для друзів і ворогів)  підтримки всенародним референдумом  Акту проголошення Незалежності України новостворена Українська  держава дістала дипломатичне визнання  світового  співтовариства і стала суб’єктом міжнародного права.

Отже,  заслуга Народного Руху у здобутті   Вітчизною державності—безсумнівна, історична, колосальна і  вирішальна. Без активної державницької діяльності РУХу не постала б  Вільна Україна. На жаль, цю істину,  очевидну для освічених українців і для світу,  вперто ігнорують чиновники (у їхньому середовищі чимало – українофобів і самозакоханих  невігласів), в тому числі й більшість високопоставлених посадовців.

У виступі з нагоди 28-ї річниці Незалежності України (слабкому з аналітичного і політологічного поглядів) новообраний президент з незрозумілих причин жодного разу не згадав про НРУ—організацію,  в лавах якої мільйони патріотів у складних умовах вибороли державну суверенність нашої Батьківщини. Назвавши імена декількох героїчних  лідерів  Руху, він не підкреслив вирішальної ролі  у боротьбі за волю  нашої Держави великої кількості найкращих синів і дочок українського  народу. Не подякував їм за  діяльний патріотизм, добру волю  й велику мужність.  Зі святкового виступу неможливо було  зрозуміло, що за  події призвели 28 років тому до проголошення Незалежності України і чия в тому найбільша заслуга. Звісно, очільник держави прочитав текст, написаний спічрайтерами—недосвідченими й некомпетентними. Очевидно, серед них нема осіб всебічно освічених, з  добрим знанням історії. Щоб досягти належного рівню професіоналізму,  всім  їм треба ще дуже довго й багато вчитися.

 Не вдалося  довідатися, чи знає глава держави про те,  що  з вини влади впродовж чотирьох  років не виконується ЗУ від 09 04 2015 р. №  314 «Про правовий статус і  вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20-му ст.», який надає цей статус  усім, хто був членом Руху станом на 24 серпня 1991р. Адже на сьогодні ніхто з нас, перших  рухівців, офіційно  не має правового статусу борця за святу справу, ніхто не отримав від держави нагрудного знака й відповідного  посвідчення. Ми не просимо пільг (наголошую: за державність України, за щастя рідного народу, а  не за пільги ми боролися в молоді роки, ризикуючи здоров’ям і навіть життям), але вимагаємо від влади справедливості. Очевидно, вона має негайно виправити  зазначену  помилку чи недоробку попередників. Адже багато борців за Україну   періоду 1989-91 рр.  упродовж  минулих  років  покинули цей світ, у тому числі й від хвороб, «зароблених» на майданах і барикадах. Решта—вже немолоді люди, на жаль, чимало з них навіть не знають про вище згаданий закон.

Із трьох корінних, нагальних  завдань національно-демократичної революції, і з  трьох її цілей  нам  вдалося досягти  лишень одну, найголовнішу —вибороти державність України. На  жаль, питання влади і власності в нашій державі  не були 28 років тому,  ні пізніше розв’язані в інтересах українського народу. Нерозв’язаними залишаються вони ще й досі, незважаючи на дві наступні  революційні хвилі—Помаранчевий майдан 2004 року  і Євромайдан 2014 року.

Час показав: не закінчена  результативно,  в інтересах повсталого  народу політична революція загрожує суспільству  великими бідами. Так само, як загрожує людському здоров’ю  вчасно не вилікувана хвороба.  Іншими словами: не розв’язані своєчасно назрілі політичні й економічні проблеми  становлять для соціального організму небезпеку не меншу, ніж  вчасно не вилікувана, занедбана  хвороба для  організму біологічного.

З жалем доводиться констатувати: на прикладі недавніх подій української  історії знайшла  підтвердження  знаменита політологічна формула «Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а плодами її користуються негідники!»

Але так не повинно бути!  Закон і справедливість  мають  запанувати в Україні. Ми, ветерани національно-визвольних змагань,  безпосередні учасники боротьби за незалежність Батьківщини у 1989-91 рр.  впевнені, що разом із молодою генерацією  борців за волю, за  утвердження добра і   правди і на рідній Українській землі, здолавши всі перешкоди,  побудуємо народну Українську державу—суверенну, могутню, демократичну, правову,  справедливу й  заможну !  Як  нащадки,  духовні послідовники,   спадкоємці і продовжувачі великих  звершень наших  «славних прадідів великих»,  неодмінно виконаємо святі їхні  Заповіти. І     покажемо   світові, що  всі «ми, браття, —козацького роду»!

 Слава Україні!  Вічна Слава народним Героям—першим рухівцям і всім поколінням борців за Українську державу!

Анатолій Ковальчук,

учасник боротьби за Незалежність України у 20-му ст.

Comments are closed.