«Коли діждемось Вашингтона…», або Бачили очі, що купували…

Спостерігаючи за нинішніми подіями в Україні, мимоволі приходиш до висновку, що П. Самуельсон, лавреат Нобелівської премії, таки мав рацію, стверджуючи, що «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу».

Що ж воно за поняття таке – «влада»? «Влада – цілеспрямований вплив за допомогою будь-яких засобів (знарядь влади) однієї людини, групи, класу (носіїв влади) на іншу людину, групу, клас (підвладних), внаслідок чого підвладна сторона виконує саме такі дії, яких вимагає від неї носій влади і які без такого впливу не виконала б», – так тлумачить поняття влади «Філософський словник».

А як у реальному житті? «Моя коханка – влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї», – зізнавався свого часу Наполеон Бонапарт.

У 1999 році Сергій Степашин, в. о. прем’єр-міністра Росії, з усією відвертістю змальовував принади влади: «Влада – це той же наркотик, вона затягує, але по-доброму. Треба побувати в моїй шкурі, відчути тягар відповідальності. І тоді, очевидно, стане зрозуміло, чому люди, котрі прийшли у владу, так важко з нею розлучаються. З цих постів не йдуть через втому або перевтому».

Степан Гавриш, народний депутат України, у 2004 році довірена особа кандидата на пост президента України Віктора Януковича, нічтоже сумняшеся вирік: «Влада боротиметься за своє збереження до кінця». Цю ж позицію по-міліцейськи прямолінійно озвучив тодішній міністр внутрішніх справ Микола Білоконь: «Нам кажуть, що, мовляв, міліція повинна бути поза політикою. А я так скажу – ми орган влади, озброєнний орган влади. Із саме цього визначення вже випливає, що ми повинні владу підтримувати».

Ще в сиву давнину людство прийшло до висновку, що існує закономірний зв’язок між прагненням до влади і тією чи іншою (явною або прихованою) «ущербністю людини» (Е. Фромм). Приміром, у Біблії в Книзі Суддів чітко простежується саме ця думка – думка про ущербність» як мотивацію до дій, котрі приведуть того чи іншого індивіда до вершин влади. Так, сенс Притчі про вибір царя в тому, що влада – талан гірших.

«Скалічена тварина саме завдяки своєму дефекту стає безумовним і одноосібним лідером для тих, хто над усе любить триматися у зграї. Чи не такими були славетні вожді Homo Sapiens: Іван Грозний, Гітлер, Сталін, Мао, Пол Пот? А біля них і дрібніша «номенклатура» – така, скажімо, як у пацюків. Вимір інтелекту й агресивності дозволили виявити, що провідниками дрібних зграй стають самці, які поступаються решті розумовими здібностями, але перевершують всіх агресивністю» [Володимир Войтенко, доктор медичних наук].

У ХІХ столітті австрійський лікар й психолог А. Адлер на основі аналізу багаторічних спостережень соціологів й етнографів прийшов до висновку, що будь-якій суспільній структурі притаманна пірамідальна форма, на вершині якої опиняється людина-лідер так званого «типу альфа» (при владі, яку, зрештою, не спроможна буде втримати, може опинитись і «псевдоальфа»): чи то правитель, чи то король, чи то вождь, чи то лідер або президент (залежно від епохи).

Хто опинився на вершині влади в Україні навесні 2010 року? Так отож.

«Я можу зараз уже точно сказати, що Президент не контролює ситуацію у країні, не впливає на багато речей, які відбуваються в державі. Хіба що контролює лише те, що його особисто цікавить. Усе інше контролює його оточення, розтерзане внутрішніми протиріччями і погано закамуфльованими конфліктами інтересів. Якщо так буде й надалі, у нашого Президента дуже сумне майбутнє», – цю думку відома українська письменниця Марія Матіос висловила в інтерв`ю газеті «Україна молода» ще 21 квітня 2011 року.

Не менш цікава характеристика від Вадима Васютинського, доктора психологічних наук, професора, завідувача лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України: «Однією з головних рис Віктора Януковича з психологічного погляду є невпевненість у собі. <…> Невпевненість Януковича виявляється в обережності – у словах, у діях, – особливо в тих ситуаціях, які набувають публічного змісту. Причина, мабуть, у його життєвому досвіді. Можна з певною іронією згадувати, так би мовити, кримінальну юність гаранта, але не тільки – власне, весь шлях боротьби, проривання до влади цього хлопчика з єнакіївських околиць був наповнений очікуванням певних небезпек, підступів тощо. Він пройшов добру школу – школу недовіри. <…> Мабуть, це ще від дитячих комплексів. Цілком імовірно, він провів дитинство в соціальних низах і в таких умовах, з яких хочеться вирватися, а також які формують у багатьох людей відчуття сорому – я гірший. Особа може позбутися тих умов, але комплекси, які сформувалися в дитинстві, залишаються назавжди. <…> Той образ, що його створює Янукович, і те, яким він є насправді, це доволі різні речі. Гарант намагається демонструвати, що є розумним, культурним, розвинутим, освіченим дядьком, а насправді він є недовченим, некультурним, недорозвинутим, у певному розумінні, звичайно» [Львівська газета, 17 лютого 2011].

«Янукович, який був на початку його президенського терміну, і той, ким він став – це дві зовсім різні людини. Це те, що я називаю «синдромом осені патріарха». Це коли людина, концентруючи у власних руках все більше влади, консолідує свою владу, стає все далі від своїх розумних порадників, від своїх розумних помічників, лишається наодинці в часто вигаданому світі», – ділиться враженнями відомий російський телеведучий Євген Кисельов, який вже давно працює в Україні.

«У Януковича є особливий страх. Страх фізичного знищення. Це я ще пам’ятаю від часів, коли я працював з ним дуже тісно. У Партії регіонів він дуже жорстко цього боявся», – ділиться своїми спостереженнями Тарас Чорновіл.

«Янукович рішучий, але неосвічений і глибоко провінційний. Він, як був хлопцем з Єнакієво, так ним і лишився. Коли йде міжнародна гра в шахи, він у «чапаєва» хоче всіх обіграти. Він вирішив усе підгребти під себе та «сім’ю». Навіть позбавив частки в цьому розпилі свою партію і регіон. Вважав, що країну можна тримати, як один район міста. І загнав себе в кут», – переконаний Віталій Нахманович, член Наукової ради з проблем національних відносин при НАНУ.

«Є межа, чого людина не може допустити, пробачити. Янукович перейшов цю межу. Зрощення влади з криміналітетом, ще й замішане на величезних грошах — спробуйте такого монстра подолати» (доктор соціологічних наук, професор, віце-президент Соціологічної асоціації України Наталія Черниш).

«Філософський словник» совєтського зразка (1973 року) доволі вичерпно тлумачив роль історичного діяча: «Тип історичного діяча в цілому відображає природу і ступінь соціального розвитку того суспільства і того класу чи партії, яким вона служить. У зв’язку з цим особа може відігравати як прогресивну, так і реакційну роль в історії, прискорювати або сповільнювати окремі історичні події, навіть зумовлювати їхній наслідок». Умри, Платоне, краще не скажеш.

Той же Платон застерігав: «Коли природа призначила когось бути наймитом, а він, розбагатівши, стремітиме піднестися до рангу правителя держави, не будучи того гідним, то це веде до хаосу й руїни держави».Історія людства неодноразово підтверджувала висновок філософа.

«Про розум правителя найперше судять по тому, яких людей він до себе наближає», – попереджав Нікколо Маккіавеллі. Згадаймо обличчя наших достойників – тих, що в Кабінеті міністрів, у Верховній Раді, в Адміністрації президента, в обласних держадміністраціях… Маємо дзеркальний відбиток інтелектуально-психічного стану країни.

Психологія бідних невибаглива: найперше думати про себе, про накопичення первісного капіталу. Турбота про державу, вболівання за народ залишається на потім. Бо народ є народом лише тоді, коли він складається з особистостей. Якщо особистостей нема – народ перетворюється в натовп, котрий стає легкою здобиччю спритних пройдисвітів. Саме тому вожді-пройдисвіти так ненавидять найменший прояв індивідуальності, воліючи мати справу з «масами». Саме тому доктор Пауль Йозеф Геббельс, один із наймерзенніших геніїв людства, сповідував підступний принцип: «У політиці головну роль грає влада, а не мораль і справедливість». А ще вірний ідеолог-поплічник Гітлера з погордою артикулював: «Сьогодні ми уособлюємо велич держави. Ми її представники. Ми більше не хулігани, що плюють на підлогу».

З приходом до влади Віктора Януковича в Україні, по суті, було мобілізовано всі відомі методи «натовпотворення». Усіляко почав стимулюватися процес перетворення українців у натовп – через нищення традицій, пропаганду аморальності, безвідповідальності й безкарності…

До прикладу, Постановою Верховної Ради України за №2233-XII (2233-12) від 25 березня 1992 року в дію був введений Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» (У нинішній редакції – «Закон України про військовий обов’язок та військову службу»). У Статті 18 (Звільнення від призову на строкову військову службу) чітко зазначено: «Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються громадяни України: які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення  волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання».

Питання до юристів, до Конституційного суду: чи може бути Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України людина, яка була двічі судима, просиділа у в’язниці за кримінальні злочини, загалом, три з половиною роки і в якої судимості було знято?..

Вивчаючи проблему влади та її утримання, Макс Вебер виділив три основні прийоми, котрих дотримуються правителі: добір апарату управління з числа сіреньких поплічників; постійне поширення інформації про видатні заслуги правителя; періодичне відлучення від «тіла батька націй» найближчих сподвижників.

Таке в історії траплялося вже не раз. Приміром, коли в Юлія Цезаря закрадалась підозра стосовно найближчого оточення, імператор безжально резюмував: «Він надто багато думає; небезпечні такі люди». Цезар знав, як чинити з підданими, котрі могли скласти йому конкуренцію в боротьбі за престол. Класика, як мовиться, невмируща. Після приходу «команди професіоналів» на Банкову, в Україні почала формувалатись владна вертикаль, її силовий елемент: «За останні роки на керівні посади у правоохоронних органах прийшли люди не за здібностями, а за територіальним походженням або за відданістю владою. Вони триматимуться за свої посади до останнього. Усіх нормальних керівників із посад звільнили. Ці люди, які керують зараз у відомстві, не перейдуть на бік народу. У міліції є нормальні люди, але вони не займають керівних посад», – констатує Марина Остапенко, екс-керівник прес-служби СБУ. Секретом полішинеля є політично умотивовані призначення в МВС, МО, СБУ тощо не завдяки професійному кар’єрному зростанню, а завдяки лояльності до політичної сили, яка при владі.

У владній вертикалі сучасної України відчутно бракує державницького, питомо національного, патріотичного, вольового начала. Так званий істеблішмент демонструє світові брак політичної волі, захланність і аморальність, він позбавлений не тільки розуміння української культури, а й розуміння політичної культури взагалі. Такі речі його мало хвилюють. Він заглибився у формування власних статків. Усе це не могло не викликати протистояння між народом і владою. Українська влада потребує цілковитого переформатування, починаючи з самісінької верхівки. При цьому складно уявити, як можна розв’язати проблему, аби президент Янукович залишився при владі.

На жаль, у середовищі сучасної української еліти відчутно бракує харизматичного лідера. На це видатний український історик Ярослав Дашкевич звернув увагу ще 1994 року: «Становище може спасти лише прихід до влади сильної, розумної і чистої української руки, що дотримуватиметься лінії безумовного захисту незалежності, служіння українській національній ідеї».

Олег К. РОМАНЧУК,публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Comments are closed.