До 30-ї річниці Народного Руху України

image001 До 30-ї річниці Народного Руху України

                  У вересні   відзначили  знаменну  дату — 29-у річницю створення  громадсько-політичної організації «Народний рух України за перебудову». Поява на початку осені 1989 р.   масового патріотичного формування  стала історичною  подією не тільки  всеукраїнського, але й планетарного масштабу.           

За яких умов і з якою метою постав   Народний Рух?  Його створення відбувалося в переломний  період світової та української історії, за складних внутрішньополітичних обставин, у неповторній морально-духовній атмосфері. А також в  умовах конкретної міжнародної обстановки, що отримала назву періоду розрядки політичної і військової напруженості між двома взаємно ворожими  блоками країн, які  сповідували протилежно-несумісні  ідеології:  демократичними країнами-членами  НАТО і «соціалістичними»  державами — членами Варшавського  договору.

Згадаймо, в якій країні ми тоді проживали 30 років тому, адже є ще люди, душі котрих переповнює  ностальгія  за давніми  часами. Хоча насправді тужать вони за молодістю, якої не зможуть ніколи повернути,  і нездійсненими мріями.   У  часи  становлення  НРУ  ще існував тоталітарний СРСР,  на повну потужність функціонували  всі  органи влади величезної  імперії, в тому числі—могутній репресивний апарат (міліція, КГБ з його численною агентурою, прокуратура, суди, тюрми й концтабори). Всі структури  влади й численні ланки державного апарату  були  наскрізь пронизані і міцно скріплені підрозділами компартії — єдиної, впродовж семи десятиріч правлячої політичної сили. Комуністична ідеологія  проголошувалася єдино правильною,  була державною, а тому – для всіх  обов’язковою. Вона  силоміць  нав’язувалася  суспільству через розгалужену систему  державних інституцій: виховні й навчальні  заклади всіх рівнів, засоби масової інформації, літературу й кінематограф тощо.  Культурно–духовна  сфера суспільства перебувала під тотальним ідеологічним контролем і  пресингом комуністів (трохи  послабленим в останні рік-півтора).  Влада   жорстоко карала людей, які  відкрито сповідували  і поширювали  письмово чи усно інші, особливо антикомуністичні  політичні  погляди. На законодавчому рівні було заборонено  функціонування  об’єднань громадян (крім релігійних, що перебували під жорстким контролем), які  ґрунтувалися  б на ідеологічних засадах,  альтернативних до  комуністичних.

Що безпосередньо передувало створенню РУХу? Насамперед проголошена  генсеком КПРС  М. Горбачовим  політика перебудови і гласності.  Керівник СРСР  вимушено вдався до такого кроку через низку об’єктивних причин. З середини 1970-х рр. все помітнішим   ставало різке  економічне й  технічне  відставання СРСР і «країн соцтабору» (за гучними гаслами  про будівництво «комунізму» вони проґавили нову хвилю технологічної революції) від  демократичних держав Європи,  Америки й Азії.

Планова,  адміністративно керована з одного центру «соціалістична» економіка за всіма показниками відставала від  модернізованих (роботизованих і комп’ютеризованих), високоефективних економік «капіталістичних» країн. Найбільшими її  вадами були низька продуктивність праці, висока трудомісткість,  великі енерго-й матеріаловитратність на одиницю виробленої  продукції при низькій її якості. А також   неспроможність тонко відчувати, швидко  й  адекватно  реагувати на мінливі потреби суспільства, що невпинно зростали.

Через економічну відсталість на початку 1980-х рр.  СРСР почав перетворюватися на сировинну базу країн Заходу, експортуючи  не готову продукцію (через її  неконкурентноздатність  на вільному ринку), а нафту, газ, руду,  деревину тощо. Сільське господарство,  при зайнятості в ньому великої кількості працівників було малопродуктивним, тому  неспроможним прогодувати  населення країни. Навіть у великих промислових центрах  відчувався дефіцит багатьох видів продовольства.  Щоб запобігти робітничим заворушенням і страйкам, доводилося імпортувати з «капіталістичних» країн пшеницю, м’ясо й  масло.

  В умовах викликаної холодною війною гонки озброєнь країни Варшавського договору продемонстрували  неспроможність симетрично відповідати на  військові програми  США і НАТО.  Ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, війна в Афганістані, підтримування прокомуністичних режимів у близьких і далеких країнах потребували величезних коштів. Стрімке зниження світових цін на нафту призвело до скорочення валютних надходжень, до знецінення рубля й   інфляції. Спричинило зростання цін, товарний дефіцит і призвело  до зниження  життєвого  рівню «радянських людей».

Усе більше навіть далеких від політики  «радянських» людей   брали під сумнів правильність політичного курсу Кремля,  науковість і практичну придатність комуністичної доктрини. Або зневірювалися в них остаточно, стаючи переконаними антирадянщинами та антикомуністами.   Більшість  членів КПСС  теж  не вірили у науковість і життєспроможність  ідеологічних засад    своєї партії.

М.Горбачов і його однодумці прекрасно зрозуміли:  щоб зупинити сповзання СРСР у руйнівну прірву, запобігти неконтрольованим процесам подальшої стагнації і  хаотично розвалу, потрібно швидко й масштабно модернізувати всі сфери суспільного буття великої країни. Політика перебудови передбачала також відмову  від застарілих ідеологічних догм у зовнішній політиці, зокрема від  «ленінського» курсу на розпалювання  «світової революції», тобто на підривну діяльність у чужих країнах, здійснення якої потребувало великих коштів.  Вона була спрямована  на розрядку міжнародної напруженості:  скорочення ядерних арсеналів (у разі застосування вони були спроможні знищити не тільки потенційного ворога, але й стерти з планети все людство),  припинення «холодної» війни, тобто ідеологічного протистояння і налагодження взаємовигідних економічних відносин з передовими «капіталістичними» країнами.

 Реалізація нового політичного курсу  призвела до поступової відкритості тривалий час загерметизованого радянського суспільства,  зменшення ідеологічного   пресингу комуністичної цензури на засоби масової інформації.  Одночасно послабшав  тиск   з боку репресивних органів на інакодумців, на всіх, хто відкрито висловлював незгоду з політикою компартії і критикував владу за численні помилки і злочини (дотримання основоположних прав людини  наполегливо вимагали від Кремля країни Заходу). Із мордовських  концентраційних таборів і заслання  почали повертатися на Батьківщину українські політв’язні, засуджені за правозахисну й патріотичну діяльність. Серед них —відомі   інтелектуали,  правозахисники, непримиренні критики  й послідовні опоненти радянсько-комуністичного режиму     Левко Лук’яненко,  В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко, Микола Горбаль і багато інших. Ці відважні й  шановні люди   стали каталізатором процесів національно-демократичного відродження в Україні, де ініціативи М. Горбачова натикалися на відвертий спротив місцевої компартійної номенклатури. Могутній дух патріотизму й мужності  борців за державність  Батьківщини, незламний воля до перемоги  передалися мільйонам українців.

                Розгорнувся швидкий процес створення  напівлегальних, непідконтрольних компартії громадських  об’єднань  з метою досягнення спільних, переважно гуманітарних  цілей,  привернення уваги суспільства до багатьох нерозв’язаних проблем – правозахисних, екологічних,  культурно-духовних, історичної пам’яті,  мовної.  Одним з  перших ще восени 1987 р. в Києві був заснований Український  культурологічний клуб (УКК). Українська гельсінська група, розгромлена владою наприкінці  1970-х, відновила свою діяльність і в липні  1988р  трансформувалася в  Українську гельсінську спілку. Декларація принципів УГС була прообразом  програми партії,  опозиційної до чинної  влади.  При київському Будинку вчених почав діяти українознавчий клуб «Спадщина», в роботі якого брали участь сотні людей—переважно науковців, аспірантів, студентів. По всій Україні створювалися численні екологічні об’єднання, найвідомішим з яких стала асоціація «Зелений світ». У лютому 1989 р. за великої підтримки громадськості  створюються Товариство української мови ім. Т. Шевченка і товариство «Меморіал» ім. В. Стуса.

Активісти новостворених   організацій для залучення на свій бік широкої громадськості й  донесення статутних  вимог до влади, проводили масові заходи—мітинги, демонстрації, пікетування державних установ. Лідери    громадських об’єднань усвідомлювали потребу створити  єдину масову всеукраїнську організацію, яка б стала вагомим чинником суспільно-політичних процесів в Україні. Тим паче, що прецеденти були: у прибалтійських республіках такі організації вже діяли.

23 листопада  1988 р. разом з деякими членами  клубу «Спадщина» мені вдалося побувати  на зібранні в  Будинку письменників, на якому  було  сформовано  ініціативну групу зі створення масової всеукраїнської організації. Пам’ятаю дискусію щодо її назви. Дехто пропонував, за прикладом прибалтів, назвати її Народним фронтом. Але перемогла пропозиція Дмитра Павличка і всі присутні згодилися з доцільністю  назви— Народний  Рух України за перебудову.

                16 лютого 1989 р. газета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України помістила проекти  Програми і Статуту  НРУ. Слова «за перебудову» в  назві  організації були не тільки політичним камуфляжем, щоб зайвий раз  не дратувати бундючних «компартійних  індиків» на кшталт головного ідеолога Л. Кравчука. Ми вкладали в них свій,  патріотичний зміст: Україна повинна стати на  європейський шлях розвитку, для чого потрібно докорінно на засадах національних і загальнолюдських цінностей перебудувати соціально-економічні й духовно-ідеологічні відносини  в суспільстві. Публікація цих документів викликала великий суспільний резонанс. У містах і селах України  за участю людей з активною громадською позицією створювалися групи прихильників РУХу.

                Створений на установчому з’їзді 8-10 вересня 1989 року НРУ за перебудову став першою  масовою всеукраїнською організацію, яка об’єднала найактивніших, найпатріотичніших,  найморальніших представників нашого  народу на засадах  економічного, соціального й духовного відродження Батьківщини.  У її лавах згуртувалися люди багатьох національностей і прибічники різних ідеологій: націоналістичної, націонал-демократичної, ліберальної, соціал-демократичної, християнсько-демократичної  тощо. Проголошення  національної державності – було нашою найголовнішою метою.  Ми стояли на тому, що українці, як і всі великі й малі європейські  народи, мають невід’ємне,  гарантоване міжнародно-правовими документами право  на  державно-національне  самовизначення. РУХ пробуджував патріотичний  дух мільйонів людей, вселяв віру в можливість спільними зусиллями мирно  досягти споконвічної мети нашого народу — створення Вільної, Соборної, демократичної, могутньої, заможної  України.

                Перші рухівці  виступили  гідними продовжувачами святої справи великих попередників, найкращих  представників  десятків   поколінь борців за незалежну державу на землях від Дону до Сяну, від Прип’яті до  Чорного моря. Серед них — витязі  Київської Русі, українські козаки, гайдамаки, вояки армії Української Народної Республіки і повстанці УПА, інтелігенти-шістдесятники. Нашими попередниками були великі князі  Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах,   гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

У  боротьбі за волю Батьківщини, за національне й соціальне визволення українського народу нас надихали  видатні генії і мислителі пізніших часів, люди, які навіки стали совістю  нації. Серед них— Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.  Упродовж майже двох років первинні структури Руху  мобілізовували  наш народ  на мирну, ненасильницьку  боротьбу за Українську  національну державу.

На виборах, що відбулися в березні 1990 року, багато представників РУХу стали народними депутатами  рад усіх рівнів. У Верховній Раді України  депутати-демократи створили   Народну Раду (НР) чисельністю близько 120 осіб, опозиційну до комуністичної депутатської  більшості.  Члени НРУ  активно пропагували діяльність  НР, запрошували її членів для участі в багатолюдних заходах, що відбувалися в областях і районах. У разі потреби ми могли швидко  зібратися  біля ВР  і своєю масовою присутністю підтримували всі її законодавчі ініціативи.

У дні заколоту ГКЧП рухівці  без  будь-чиїх   вказівок   брали активну участь у протидії заколотникам. Ми організовували невеликі мітинги, на яких ганьбили реваншистів, роз’яснювали їхні справжні наміри, на зупинках громадського транспорту роздавали людямсамотужки виготовлені агітаційні матеріали.

Завдяки наполегливій вимозі мобілізованих Народним Рухом десятків  тисяч рішуче налаштованих на перемогу людей, що зібралися 24 серпня 1991 р.  біля ВР,  найвищий представницький і єдиний законодавчий орган України конституційною більшістю голосів ухвалив Акт проголошення незалежності України.    Згодом рухівські активісти взяли активну участь у масованій тримісячній агітаційній кампанії задля отримання максимально високого позитивного результату на  Всеукраїнському референдумі, який  відбувся 1грудня 1991 р. Ми твердо впевнені: не в останню чергу завдяки нашим титанічним зусиллям понад 82 % українців свідомо підтримали на референдумі Акт проголошення незалежності України.

Після оголошення  тріумфальних  результатів голосування  вже ніхто у  цілому світі не мав підстав  сумніватися у правомірності  відновлення  на віки-вічні Самостійної Соборної  Української держави. Крім того, Всеукраїнський першогрудневий референдум скасував результати проведеного Москвою березневого  референдуму щодо збереження «оновленого союзу».

Упевнений: без створення й конструктивної патріотичної діяльності РУХу політичні події в Україні і в СРСР  розгортатися  б за іншим сценарієм.  Якщо наша Вітчизна  і стала б колись незалежною державою, це могло відбутися  в інший час і за абсолютно іншим обставин. Маємо пишатися тим, що  за тодішньої  драматичної ситуації  українці  не змарнували  подарованого  Богом і долею історичного шансу. Нам дуже пощастило, бо мали авторитетних політичних лідерів (нині в українському політикумі нема діячів,  рівних їм за  заслугами перед Батьківщиною,  харизматичністю, моральними якостями,  чистотою намірів і народною підтримкою),  чітку мету,  зрозумілу  програму дій. А також, що архіважливо, мали НРУ— потужне  й чисельне громадське формування, яке згуртувало й об’єднало енергійних, цілеспрямованих і діяльних патріотів. І спрямувало всіх нас на досягнення великої мети.

Самостійна Соборна національна держава за будь-яку ціну—такою була  найголовніша мета діяльності  Народного Руху України! І ми з Божою допомогою її вибороли – швидко, мирно і безкровно. Наші зганьблені і присоромлені   недруги ніколи не чинили  активного спротиву. Вони панічно боялися відповідальності й  народного гніву. Отже РУХ сумлінно, якісно і тріумфально виконав свою державотворчу місію! Його величезна історична заслуга  у  здобутті незалежності нашої Батьківщини— безсумнівна і незаперечна!

Ми, активні учасники вікопомних героїчних подій, у результаті яких постала Незалежна Україна, впевнені:  наступного року відповідно до Указу Президента, нормативних актів ВР і КМУ  на  державному рівні буде відзначено 30-тиріччя РУХу. Маємо надію, що Закон України  від 09 квітня 2015 р. № 314 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» буде вдосконалений і багато  тисяч  людей—колишніх членів НРУ, УГС та інших патріотичних  формувань  нарешті отримають від держави посвідчення  борця за Незалежність України. Адже  з вини влади склалася  дивна і безглузда  ситуація: Закон,  ухвалений 3 роки тому парламентом і підписаний Президентом, не містить статті про порядок набуття  правового статусу борця за незалежність України у XX столітті, тому не  діє й досі. Отже є нікчемним. Через це  жодна особа з числа багатьох  тисяч діяльних патріотів, активних учасників революційних подій   (на жаль,  з кожним роком їхня кількість зменшується), не набула впродовж цього часу гарантованого законом правового статусу борця за волю України.  Такий абсурд  можливий тільки в нашій державі!

Чому так сталося? Мабуть тому, що нардепи не  матимуть від цього закону жодного особистого зиску. Адже ні вони, ні їхні родичі—за невеликим винятком— ніколи за Україну не боролися (зате нині, як і завжди, навіть у 1989-91 рр. боролися і  воювали тільки за посади, гроші, маєтки тощо). Крім того, очевидно, ставленики олігархів  побоюються, що справжні борці за волю Батьківщини вимагатимуть для себе ще й якихось пільг, наприклад,  підвищених пенсій, грошей  на лікування (адже багато—хто підірвав своє здоров’я в роки боротьби за Україну) . А бюджетних коштів ледве вистачає на забезпечення численних  пільг  для «наших» аморальних нардепів. Ввважаючи себе вищою кастою, вони  наділили ними себе понад усяку міру.

Нині констатуємо: багатомільйонний  український народ, майже 30 років тому пробуджений і покликаний  РУХом  до  боротьби за  волю Батьківщини, незважаючи на всі прикрощі і невдачі державотворення пізніших часів,  ще  більше загартував свою волю, зміцнів духовно, виріс  ідеологічно. За жодних обставин нас не охоплювали сумніви, хитання і розпач. Ми ніколи не зневірялися у правильності обраного шляху. Не падали духом навіть тоді, коли до державного керма приходили слабкі, бездіяльні  політики, чи ті,  що цинічно торгували національними інтересами. Або коли владу захоплювали промосковські ставленики, які на догоду ворогові відверто зраджували   Україну.

Саме тому відповідально заявляємо: українці  неодмінно подолають сьогочасне лихо,  переможно  завершать  святу справу остаточного визволення України, рішуче  очистять і надійно захистять її від усіх ворогів— зовнішніх і внутрішніх. Наш патріотичний, мудрий і працьовитий  народ обов’язково побудує на рідній землі суверенну, справедливу, могутню, заможну,  демократичну,  миролюбну і квітучу  Українську Державу!

Анатолій Ковальчук,

учасник боротьби за незалежність України у 20-му ст.

Comments are closed.