На початку липня минає тридцять років від дня видатної історичної події— створення Української Гельсінкської Спілки. УГС стала першою в УРСР (тобто в окупованій Московщиною комуністичній Україні) за більш, ніж три роки до проголошення її Незалежності громадсько-політичною організацією партійного типу, що відкрито заявила про свою опозиційність до антиукраїнського режиму.
Засновниками УГС були видатні постаті української історії Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко і багато інших хоробрих людей. За діяльний патріотизм, за критику антиукраїнської комуністичної диктатури у 1960-1970-х рр.. вони були репресовані, засуджені на тривалі терміни й запроторені до тюрем і таборів. Проте роки неволі не зламали їх ні морально, ні духовно. Радше навпаки: ще більше загартували. Вийшовши на волю в часи «горбачовської перестройки» ці мужні люди повернулися в Україну і продовжили боротьбу за незалежність Батьківщини. Робили це у значно сприятливіших, ніж у попередні роки суспільно-політичних умовах.
Програмовим документом Спілки, який окреслював мету її діяльності стала «Декларація принципів УГС». Важливим було те, що її проголошено і прийнято на п’ятдесятитисячному мітингу, який відбувся у самому центі Львова, на майдані перед головним корпусом університету ім. Івана Франка, біля пам’ятника великому Каменяреві—мислителю, літератору і борцеві за волю України. Було заявлено, що створена у 1975 р. правозахисна Українська Гельсінкська група (УГГ) складає свої повноваження і повним складом входить в Українську Гельсінкську Спілку. Головою УГС обрано Л. Лук’яненка, керівником Виконавчого комітету став В.Чорновіл.
У преамбулі Декларації УГС зазначалося, що 66-річне перебування України у складі СРСР засвідчило: ні уряд УРСР, який насправді ніколи не був суверенним, а тільки виконавчим органом центральної влади, ні Компартія України, що є регіональним підрозділом КПРС, не могли й ніколи не намагалися захистити українців від тотального голоду, від варварського нищення продуктивних сил та інтелектуального потенціалу нації, від денаціоналізації, від штучної зміни етнічного складу населення України.
Найголовніші, найбільш загальні принципи Декларації УГС такі:
відновлення самостійності Української держави як гаранта забезпечення національних прав українського народу;
ухвалення нової Конституції України, яка забезпечує права і свободи громадян за міжнародно-правовими стандартами (гарантування свободи слова, права заснування незалежних громадських організацій і засобів масової інформації, права на проведення мітингів, зборів і демонстрацій, вільного доступу до інформації, до архівів, до всіх нормативних актів, дипломатичних документів, книг, що перебувають у спецфондах);
конституційне надання українській мові державного статусу;
забезпечення прав національних меншин на культурно-національний розвиток, утворення у складі України Кримської автономії з організованим поверненням до Криму репресованого кримсько-татарського народу;
встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами, самостійне представництво України на всіх міжнародних конференціях, спортивних змаганнях і культурно—мистецьких заходах;
сприяння розвитку й домінуванню ринкової економіки, заохочення приватної ініціативи, перетворення частини державних промислових підприємств на акціонерні чи кооперативні, створення умов для добровільного виходу селян із колгоспів з обов’язковим земельними наділами.
З міркувань політичної тактики, а також з метою поступово змінити громадську думку на користь державної самостійності, УГС упродовж певного часу відкрито не порушувала питання негайного виходу України зі складу Московської імперії. Декларація лише проголошувала право громадян або їхніх об’єднань домагатися повної державної незалежності України або входження її разом з іншими вільними країнами до складу федеративної чи конфедеративної держави.
Оскільки тодішня УРСР перебувала у складі СРСР, яким одноосібно керувала компартія, деякі пункти Декларації містили вимоги самостійницького змісту. Зокрема, ставилася вимога передати суверенним республікам управління економічним, політичним та культурним життям, залишивши на союзному рівні тільки консультативно-координаційні органи.
Важливою була вимога позбавити комуністів монополії на владу, передавши всю повноту влади в Україні до обраних на альтернативних засадах рад народних депутатів, (депутатом можна бути не більш як два терміни поспіль), а право висування кандидатів наділяються партії, спілки, неформальні об’єднання, ініціативні групи громадян.
Передбачалося скорочення чисельності управлінського апарату, скасування всіх без винятку пільг і привілеїв для чиновників (актуально й у наш час).
Ставилася вимога вилучити з Кримінального кодексу антидемократичні статті, що передбачають покарання за політичні чи релігійні погляди, ліквідувати спецпсихлікарні, звільнити й реабілітувати всіх політв’язнів, скасувати смертну кару.
УГС прагнула поліпшення екологічної ситуації в Україні. З цією метою висувалася вимога припинити будівництво нових атомних реакторів, згортання діючих в Україні АЕС, заміна їх альтернативними енергетичними джерелами. Винесення на всенародне обговорення великих проектів промислового будівництва.
Створення УГС та оприлюднення її програмового документу стало несподіванкою для влади і репресивних органів. Вони сприйняли цю подію як виклик московській імперії зла. Владна верхівка побачила в опозиційній УГС, в якій згуртувалися люди грамотні, хоробрі, рішучі й досвідчені, загрозу для свого безроздільного панування. Як свідчили декотрі з колишніх високопосадовців, одні з них сприйняли цю звістку з цікавістю, другі—зі страхом і розгубленістю, треті—зрозумівши, що настають незворотні суспільно-політичні зміни, гарячково думали, як пристосуватися до нових умов. Керований Москвою КГБ спрямував усю потугу, весь арсенал засобів на протидію опозиціонерам. На відміну від брутального насильства минулих десятиріч, це були попередження, залякування, затримування, адміністративні арешти, кампанії з дискредитації та дезінформації в компартійній пресі.
Незважаючи на перешкоди, філії УГС утворилися в більшості областей. Щоденні матеріали Спілки про найголовніші події в Україні оприлюднювали найвідоміші світові інформагенства. Так було підірвано монополію комуністів на інформацію. Члени УГС брали активну участь у створенні майже всіх громадських організацій: Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, «Меморіалу», «Зеленого світу», Народного Руху України.
Ми проводили багатолюдні мітинги, на яких обговорювали проекти законів про вибори нової Верховної Ради, про мови в УРСР, а також з питання референдуму про новий союзний договір, з нагоди декількох річниць Чорнобильської катастрофи, з приводу екологічної ситуації в Україні тощо. Організовували масові заходи зі вшанування жертв голодомору 1932-33 рр. і комуністичних репресій 1937-38 рр., зокрема щодо встановлення правди про масові поховання в Биківнянському лісі.
Якщо на наші заходи приходили тисячі людей, міліція поводила себе спокійно. Коли ж учасників було мало— застосовувала силу: виривала з рук національні прапори, била нас, намагалася розігнати, заарештувала непокірних. Зокрема, таке траплялося біля маятника Т. Шевченку, що у сквері перед університетом, коли ми співом «Заповіту» і декламуванням поезій вшановували нашого поета. А також біля центрального стадіону, де ми зібралися з приводу 60-ї річниці підписання т. з. пакту Молотова — Ріббентропа, щоб засудити змову червоного і коричневого диктаторів. Тоді нас оточила міліціонери із довгими киями і розлюченими собаками.
Але коли навесні 1989 р. під час агітації на Майдані Незалежності за демократичних кандидатів до Верховної Ради СССР ми з національними прапорами й агітаційними плакатами пройшли Хрещатиком до Бессарабського ринку і повернулися назад, ні міліціонери, ні кагебісти нас не чіпали. Очевидно, тому, що ніхто заздалегідь не планував ходи центральною вулицею столиці. Рішення про «демонстрацію» виникло спонтанно. Крім того, до нашої невеликої групи сміливців у процесі руху приєдналося—очевидно, одні з цікавості, інші з солідарності— декілька десятків випадкових осіб, звичайних прохожих. Ми скандували гасла «Слава Україні! Слава УГС! КПСС — у Чорнобильську АЕС!» Ще більше киян спостерігали за нами.
Як згодом з’ясувалося, то була перша в новітній історії України організована не комуністами, а їхніми противниками (до того ж не санкціонована владою!), хода Хрещатиком під самостійницькими, антикомуністичними гаслами. Наші сміливі акції духовно розкріпачували суспільство, допомагали людям позбутися страху перед владою.
На перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР, які відбулися навесні 1990 року, 12 видатних діячів УГС стали народними депутатами. Згуртувавши довкола себе декілька десятків демократичних депутатів, вони домоглися, щоб головні положення політичної програми Спілки були втілені в «Декларації про державний суверенітет України». Багато членів УГС– серед них авто цього тексту—були обрані депутатами місцевих рад.
Свідченням оцінки величезного вкладу УГС у здобуття нашою Батьківщиною незалежності стало те, що п’ятьох провідних її діячів відзначено найвищими державними нагородами— званням Героя України, а декількох – орденом Свободи.
Закон України від 09 04 2015 р. № 314 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» визнає членів УГГ і УГС борцями за державність нашої Батьківщини.
Анатолій Ковальчук,
учасник львівського мітингу,
на якому було оголошено
Декларація принципів УГС