Мене часто запитують: «За що ми б’ємося?»
Можу відповісти: «Перестанемо битися — тоді зрозумієте».
В. Черчіль
Московія, що стала себе іменувати Росією, ніколи не була Руссю. Але вона завжди намагалася присвоїти собі події історії Русі як такі, що належать до історичного спадку Московії. Без цього вона ставала сама собою — ордою. А історія її державності ставала коротшою в часі та подією менш привабливою.
Примітно, що з початком російсько-української гібридної війни ці спроби почастішали та стали зухвалішими. Чого тільки вартує встановлення пам’ятника нашому князю Володимиру в Москві чи намагання видати у Франції за свою Анну Київську — доньку Ярослава Мудрого — королеву Франції.
У час гібридної російсько-української війни має бути розуміння, що війна йде скрізь, іде й за історичну (колективну) пам’ять народу, яка формує сьогодення й багато в чому майбутнє — підвалини існування української нації. Під час засідання дискусійного клубу «Валдай» В. Путін зробив чергову скандальну заяву. Він порівняв Крим з Каталонією та заявив, що українці й росіяни — «братній» народ. В. Путін цинічно промовив: «А ми любимо Україну й український народ, дійсно, я вважаю його братнім, якщо взагалі не частиною російського народу, хоча й російським націоналістам це не подобається, й українським» [1].
Очевидно, що це не що інше, як чергова заява російського очільника про відмову українцям у праві на суверенність і підступна декларація згубної для української державності «братськості», зазвичай з позиції старшого брата.
А у 2014 р. Російське військово-історичне товариство встановило, що дата «25 липня — це пам’ятна дата військової історії Росії», і що «російські війська з їхніми союзниками здобули перемогу над німецькими лицарями в Грюнвальдській битві», хоча Московське князівство не мало жодного стосунку не тільки до перемоги в Грюнвальдській битві, а й до самої битви [2]. Мета такого дійства — фальшування минулого.
Це гуманітарне рейдерство отримало своє продовження. У липні 2017 р. на вулицях російських міст з’явилися бігборди з твердженнями, що перемога в Грюнвальдській битві є пам’ятною датою воєнної історії Росії. При цьому дизайнери плакатів не постидалися приписати перемогу в битві до заслуг Москви. На одному з таких бігбордів ратник у бутафорських обладунках (доспіхах) позує на фоні георгіївської стрічки [3].
Як влучно зауважив один із дописувачів, коментуючи появу на вулицях російських міст цих бігбордів: «Дивно, чому ще не святкують взяття Трої та розгром Карфагена. Недопрацьовують…» [4].
«Гібридна війна» триває. Росія здійснює одночасно й гуманітарну агресію проти України та не тільки. Вона веде також інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни, веде наступ і на історичну пам’ять народу.
Так хто ж насправді переміг під Грюнвальдом?
Грюнвальд (тепер село Острудського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства, Польща) — місце найвідомішої битви в Східній Європі). У європейській історіографії ця битва більш відома під назвою «битва під Танненбергом».
Грюнвальдська битва 1410 р. (битва під Танненбергом 1410 р.) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409–1410 рр. між армією Тевтонського ордену під командуванням великого магістра Ульріха фон Юнгінгена (51 хоругва (корогва), 27 тис. осіб) та армією польського короля Владислава II Ягайла й великого литовського князя Вітовта Великого (91 хоругва, 39 тис. осіб) 15 липня 1410 р. поблизу сіл Грюнвальд (тоді — Грюнефельде) і Танненберг — нині Стембарк (землі держави Тевтонського ордену, нині територія Польщі).
Тевтонський орден — скорочена назва рицарського Ордену шпиталю св. Марії, панни нім. дому в Єрусалимі; заснований 1198 р. у Палестині, 1226 р. поселений кн. Конрадом I Мазовецьким у Хелмінській землі (Польща), завоював Пруссію та Ґданське Помор’я, утворивши сильну державу; задля розширення своєї території в XIII–XIV ст. провадив часті війни з Польщею та Великим князівством Литовським [5].
Лексеми стяг, хоругва (корогва), знамено та прапор у різні часи вживалися на позначення одного й того ж поняття. Корогва (хоругва) засвідчена пам’ятками XV ст. у значенні «прапор». Хоругва (корогва) — назва військового кінного підрозділу в польсько-литовському та козацькому військах XVІ– XVІІІ ст., який воював під спільним прапором — корогвою (хоругвою). У сучасній вексилології розрізняють поняття «корогва» і «хоругва». Перше застосовується переважно для корпоративних знамен, а друге — щодо церковних знамен.
Дані щодо чисельності військ, які брали участь у битві, — різні. Найдостовірнішими видаються дані, які навів британський військовий історик Стівен Тернбулл: 27 тис. осіб з Тевтонського ордену й 39 тис. осіб з боку польсько-литовсько-руських військ.
Хоча союзники й мали у своєму розпорядженні кількісну перевагу, вона не могла бути визначальною й у битві на відкритому полі, компенсувалася перевагами важкоозброєної лицарської кінноти, а війська з українських земель Польщі та Великого князівства Литовського мали у своєму розпорядженні більш легке озброєння.
Переваги ж тевтонців полягали в дисципліні, бойовій підготовці та в постачанні. Безсумнівно одне: у битві з обох сторін брали участь десятки тисяч людей [6].
Армія великого магістра складалася з «братів» Ордену та відділів його васалів, загонів європейських «гостей» Ордену та найманців (англійці, швейцарці, німці, моравці, богемці, лужичани, сілезці, фризи та ін.), а також полків олесницького князя Конрада Білого й щецінського — Казимира [7].
Польське військо очолював польський король Ягайло. Воно мало 51 хоругву та загальну чисельність майже 18–20 тис. воїнів, з них близько 11 тис. важкої кавалерії та 4 тис. піхотинців (решта — військова обслуга — обоз). Сучасні історики вважають, однак, що піхоти в польському війську не було.
Польське військо складалося з феодалів, які були зобов’язані прибути на місце збору із зброєю, кіньми й власним загоном, ополчення та невеликих, але добре озброєних загонів найманців. Загони зводилися в «хоругви», у кожну з яких входило понад 500 осіб.
Підрозділи середньовічних армій мали свої прапори — хоругви. Чисельність хоругви коливалася в значних межах: від 150–200 до 3000 осіб [8].
В армії Королівства Польського воювали хоругви (корогви) з коронних земель, у т. ч. з українських земель — Львівської, Перемишльської, Сяніцької, Галицької, Холмської, Подільської (три хоругви — з тієї частини Подільської, що в той час відійшла до Корони), Белзької землі, хоругви мазовецьких князів Януша та Земовита IV Земовитовичів, загони богемських і моравських найманців на чолі відповідно з Гнєвошем з Далевиць (де бився майбутній відомий лідер чеських таборитів Ян Жижка) і Яном з Янчина, відділ князя Сигізмунда Корибутовича, загони молдован, прислані господарем Олександром I Добрим — ленником (ленник – від нім. Lehn, нім. leihen «займати» – особа, яка перебуває в ленній залежності від сюзерена, спадковий власник лену у ВКЛ і Речі Посполитій) короля. До володінь господаря на той час входили й землі Буковини (Шипинська земля).
Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював великий князь литовський Вітовт (Олександр у хрещенні), воно мало 40 хоругв і загальну чисельність близько 11–12 тис. воїнів. Це військо формувалося за територіальним принципом, тобто кожне князівство виставляло загін.
Польські та литовсько-руські хоругви становили кожна приблизно по половині союзного війська.
В армії Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського воювали полки з литовських, білоруських та українських (Київщина, Волинь, Стародубщина, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя (Бреста) земель, а також загони із Смоленська, якими керував рідний брат Ягайла, князь Семен-Лінгвен, і легка татарська кіннота від 1 до 3 тис. воїнів (за даними Яна Длугоша, татар було 300) на чолі з ханом Джелалом ед-Діном-старшим, сином Тохтамиша, загони караїмів і вірмен.
Смоленськ із 1404 р. знаходився в складі Великого князівства Литовського. З 1514 р. увійшов до складу Московського князівства.
Син удільного чернігівсько-сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт (Cигізмунд) Корибутович очолював 51-у хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»), імовірно, набрану у волинських володіннях князя. Сам Сигізмунд Корибутович під час битви знаходився в почті короля Ягайла.
У битві брали участь і три приватних хоругви, поміж яких були військові підрозділи з Новгорода Великого та Пскова [9].
Треба зазначити, що 1136 р. Новгород став столицею Новгородської Республіки, яка тільки в 1478 р. ввійшла до складу Московського князівства.
Виразні ознаки української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як уважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся — і багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, «суто українські елементи». Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми трапляються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах, наприклад у літописах. «Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді», — вважає професор І. П. Ющук [10].
Псков у час Грюнвальдської битви був столицею самостійної Псковської республіки – державного утворення середньовічної Русі. 1510 року Псковська республіка була знищена Великим князівством Московським.
А ось від Москви в лавах союзних військ представників не було, бо не ризикнув би московський князь вступити в союз з ворогами орди. На момент Грюнвальдської битви Московія ніякого стосунку до Русі не мала.
У 1410 р. у Москві правив Василій, син вірного васала ординського царя Тохтамиша — Дмитрія Донського. Московський князь Василій у 1410 р. був данником ординського царя Тимур-Кутлуга, який разом з темником Едигеєм розбили Тохтамиша, котрий утік до Вітовта. Тому в 1410 р. в лавах союзницького війська також виступили загони ординців (від 1 до 3 тис. осіб), в основному вершники, які очолював хан Джелал ад-Дином, син хана Тохтамиша.
Незважаючи на всі спроби московських філологів прив’язати титул правителя Золотої Орди «Цар» до латинського «Кесар», або «Цезар», цей титул ніколи таким не був. Цар, або Сар, — стародавний титул правителів Золотої Орди. Титул цар почав уперше застосовуватися стосовно правителів Золотої Орди в середині XIII ст. й першим царем орди став Батий — заснувавши місто, назване на його честь, — Сарай (Бату). При цьому важливо розуміти, що «сарай» у перекладі з тюркського, — це не «палац», як нам до цього постійно твердили, а «жовтий» або «золотий місяць». Батий був царем Золотої Орди, столицею якої логічно було Золоте місто. Монгольський — тюркський «Сар» чи «Цар» — це дослівно «золотий». (Олег Чеславский. Царь, или Сар, — древний титул правителей Орды) [11].
Серед союзників не було представників Московії. А тому будь-яка спекуляція про Грюнвальдську битву й участь у ній Московії недоречна, тим більше спроба хвалитися не своїми перемогами та демонструвати світу, яка вона грізна та який вона страшний ворог католицизму, узагалі всього західного [12].
Проте маємо низку свідчень про участь руських підрозділів (сучасна Україна). Уперше в історії записано, що на поле битви під Грюнвальдом руські воїни вийшли та боролися під синьо-жовтим прапором.
Галицькі хоругви в Грюнвальдській битві 1410р.
Артур Орльонов
Золотий лев уперше зажив світової слави, коли його гордо підніс полк Львівської землі в бою з хрестоносцями під Грюнвальдом у 1410 р. Очевидно, «руський лев» був родовим знаком відгалуження династії князів Романовичів у Львові. Герб міста Львова — лев, що стоїть на задніх лапах на тлі тризубої вежі (символ Святої Трійці) [13].
Герб Галицько—Волинського князівства
Мабуть, жоден із диких звірів не має серед народів світу такої популярності, як лев. Зображення цього могутнього звіра нині є на гербах 23 держав. Цікаво, що у Фінляндії, Болгарії, Норвегії та Бельгії — лише по одному леву на гербі, у Нідерландах, Люксембурзі, Данії — по три, у Швеції — чотири, а у Великобританії — аж дев’ять. Треба зазначити, що в геральдичній науці заведено називати левом фігуру із зображенням звіра, що звівся на задні лапи. Якщо лев стоїть чи рухається на чотирьох лапах, він уже називається леопардом. Наші предки, давні галичани, добре зналися на законах геральдики, бо на всіх гербах з території Західної України лева зображено на задніх лапах [14].
У працях польського історика XV ст. Яна Длугоша описується Грюнвальдська битва 1410 р., де йдеться про прапори(хоругви) всіх полків(корогв), у тому числі й українських земель, а саме полків: Львівської, Перемишльської, Сяніцької, Галицької, Холмської, Подільської (три полки) земель, Белзької землі, а також у битві брали участь полки Київської, Стародубської, Сіверської та інших українських земель [15].
Хоругви з території українських земель, опис яких подає польський хроніст Ян Длугош у «Хроніці славетного Польського Королівства…»: «Дванадцята — Львівської землі, її символ жовтий лев, що дряпається на скелю, — на блакитному тлі.
Низка українських дослідників вважають, що золотий лев на голубому тлі був затверджений як герб Романовичів і Галицько-Волинської держави за князювання Лева Даниловича. Саме таке зображення збереглося на зворотному боці печатки князя Юрія I Львовича. Ярослав Дашкевич установив, що лев на галицько-волинській печатці мав жовте (золоте) забарвлення, поле було синім, а скеля — срібною. Саме таке зображення, коли хижа тварина спинається на скелю, виникло в річищі західноєвропейської традиції, характерної для першої половини ХIV ст. [16].
Чотирнадцята — Перемишльської землі, маючи за герб жовтого орла з двома головами, які повернуті в протилежні сторони, — на блакитному полі.
Ян Длугош стверджує, що двоголовий орел був традиційним територіальним знаком на західноукраїнських землях. Орел належить до найпоширеніших у світовій геральдиці історичних емблем. У часи рабовласницьких цивілізацій він набув найбільшої популярності в Римській республіці, а згодом — імперії. Східнослов’янські племена закріплювали срібні фігурки орлів на древках бойових знамен, про що свідчать археологічні знахідки скульптурних фігур орла й лева, виявлені при побудові Дніпрогесу [17].
Шістнадцята — Холмської землі, маючи в гербі білого лева, який стоїть між двома деревами, — на червоному полі. Сімнадцята, вісімнадцята та дев’ятнадцята — Подільської землі, яка, з огляду на велику кількість лицарства на тій землі, мала три хоругви, а на кожній з них — зображення сон¬¬ця на чер¬¬воному полі. Два䬬цята — Галицької землі, маючи за герб чорну галку з короною на голові, — на білому по¬лі».
Це найдавніша відома згадка про такий герб, бо золота корона на голові галки свідчить якраз про його походження з часів незалежності Галицького князівства: у 1410 р. Галич уже не був столицею князівства чи королівства, а символ давньої столиці залишився на гербі у вигляді золотої корони [18].
Поміж литовсь¬¬ких хоругв з українських земель бачимо в Длугоше¬-вому описі підрозділи київської та крем’я¬¬нецької, що виступили під зображенням на прапорі вершника з мечем, знаного як Погоня литовська. Історик Андрій Гречило в журналі «Пам’ятки України» за червень 1991 р. подав зображення прапорів полків українських земель.
Дев’ять десятих території Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського становили колишні землі Русі-України, які тривалий час у складі нової держави зберігали автономію давньоруських земель.
«У Грюнвальдській битві брали участь старші представники майже всіх руських князівських родів. Серед них — князі Туровські й Острозькі: Олександр і Федір» [19].
Вирішальна битва цієї кампанії відбулася біля місцевостей Грюнвальд і Танненберг 15 липня 1410 р.
Ягайло вишикував оᒺ䬬нані війська так, що праве крило займали війська лито⬬сько-руські, а ліве — коронні. Навпроти них у двох великих групах, які рівномірно протистояли військам Ягайла та Вітовта, були розташовані війська Ульріха фон Юнґінґена [20].
Битву розпочали татарська кіннота й перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ. Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, переслідуючи татарську та литовську кінноту. Атака резервних хоругв на чолі з великим магістром не досягла мети, і частина орденського війська опинилася в оточенні польських і литовських військ. Решта спробувала захищатися в таборі, який було захоплено після жорстокого бою.
Битва тривала майже 3 години, а переслідування — до пізнього вечора. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (у тому числі загинули великий магістр ордену, маршал, великий комтур, комтури, понад 200 орденських «братів»).
Перемога союзницьких військ у Грюнвальдській битві підірвала військову могутність Тевтонського ордену й припинила експансію його лицарів на схід. 1 лютого 1411 р. було підписано Торунський мир, за яким орден повертав на користь Литви Жемайтію та Добжинську землю на користь Польщі, а також сплачував контрибуцію.
Грюнвальдська битва ввійшла в історію як одна з найбільших битв епохи Середньовіччя. Її ще називають «битвою народів», зважаючи на кількісь представників народів, які брали участь у цій битві. Грюнвальдська битва засвідчила, що перемога була можливою тільки в союзі із сусідами зі Сходу Європи, зокрема українців та білорусів.
Українці та всі воїни, які здолали в битві лицарів Тевтонського ордену, можуть пишатися своїм внеском в історію, адже їхня участь вирішила не лише долю східних і західних слов’ян, а й усієї середньовічної Східної Європи.
Битва під Грюнвальдом безповоротно вплинула на хід історії України.
Починаючи з XIII ст. проти нехрещених язичників (народів) воювали Орден хрестоносців (Тевтонський орден) та Орден мечоносців (Лівонський орден). «Майже всі племена та народи, що проживали поблизу Балтійського моря між західною та візантійською цивілізаціями — поморські слов’яни, пруси, ятвяги, ліви, курші, земгали, латвійці, ести (естонці) і фіни, — були завойовані й мали підкоритися нападникам» [21].
Нас русинів (українців) чекала доля балтійських народів. «Звичайно, якби не спротив, який вчинили литовці в XIII ст. (та пізніше) Тевтонському ордену, то вже до кінця XIII ст. ці ордени об’єдналися б на захоплених балтійських землях та розпочали виконання другого завдання — вихрещення «схизматів» (що означає —православних русів, тобто в сучасному розумінні: українців та білорусів) у католицьку віру. Це завдання й стояло перед орденами. Тому об’єднання сил Литви, Білорусії та України на початку XIV ст. стало позитивним кроком для всіх трьох народів [22].
У битві під Грюнвальдом прославився героїчними вчинками лицар Іванко Сушик з Романова (біля сучасного Львова). 17 липня 1410 р. він дістав у володіння від короля Ягайла-Владислава два села в землі Галицькій за те, що пролив кров у Грюнвальдській битві.
Про цю битву й участь у ній наших лицарів пам’ятають в Україні. Зокрема, у 2005 р. випущена поштова марка України в серії «Історія війська в Україні» із зображенням лицаря Івана Сушика. У квітні 2012 р. презентовано батальне полотно А. Орльонова «Галицькі хоругви в Грюнвальдській битві 15 липня 1410 року».
Нині щороку під Грюнвальдом відбувається інсценізація битви, у якій беруть участь реконструктори з багатьох країн Європи, у тому числі з України. Постійним учасником інсценізації є Подільська хоругва, сформована реконструкторами з Польщі. Під час святкування 600-ліття битви у 2010 р. на поле вийшла Галицька хоругва, у якій були представлені й реконструктори з України.
На честь перемоги в Грюнвальдській битві названі вулиці в Івано-Франківську, Дрогобичі та Львові.
14 липня 2010 р. Національний банк України ввів до обігу срібну ювілейну монету, присвячену 600-річчю Грюнвальдської битви.
Завдяки зусиллям учасників Лицарського ордену Паладинів (львівська міська організація) [23], була відтворена Львівська хоругва, яка з 2014 р. постійно представлена на щорічній інсценізації Bitwa pod Grunwaldem (Битва під Грюнвальдом).
Опис битви й участі в ній воїнів-русинів можна знайти в книжці білоруського письменника К. Тарасова «Погоня на Грюнвальд».
В історичну традицію народів, хоругви яких були представлені в об’єднаному війську, битва під Грюнвальдом увійшла не тільки як символ мужності й героїзму в боротьбі за рідну землю проти іноземних загарбників, але і як свідчення того, що, коли народи об’єднуються, щоб спільними силами дати відсіч агресору, відстояти свою свободу та незалежність, вони досягають перемоги.
Петро КОСТЮК,
полковник, голова Львівської обласної організації СОУ
Примітки
1. Путін зробив скандальну заяву щодо України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24tv.ua/putin_zrobiv_skandalnu_zayavu_shhodo_ukrayini_video_n878969.
2. Олег Чеславський. Грюнвальдская битва: зачем России чужая победа? [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://www.obozrevatel.com/society/53960-gryunvaldskayabitva-zachem-rossii-chuzhaya-pobeda.htm).
3. Россия рассмешила сеть «новым» историческим фактом.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.amn.com.ua/svit/rossyya-rassmeshyla-set-novymystorycheskym-faktom/.
4. Там само.
5. Тевтонський Орден. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://slovopedia.org.ua/29/53410/21780.html.
6. Грюнвальдська битва 1410 року (Битва під Танненбергом 1410). [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.xn––7sbabirvo2ammddtcfe8b2a.xn–j1amh/ua/history/vkl/battle-of-grunwald-in-1410.html.
7. Віктор Мандзяк. Битви української середньовічної та ранньомодерної історії: Довідник. – Львів: Літопис, 2011. С. 90.
8. Грюнвальдська битва 1410 року (Битва під Танненбергом 1410). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.xn––7sbabirvo2ammddtcfe8b2a.xn–j1amh/ua/history/vkl/battle-of-grunwald-in-1410.html.
9. Михайловський Віталій. Спільна звитяга Грюнвальду. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://m.tyzhden.ua/publication/3634).
10. Юрій Мосенкіс. Як розмовляли у Києві тисячу років тому? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://mala.storinka.org/юрій-мосенкіс-як-розмовляли-у- києві-тисячу-років.html.
11. Олег Чеславский. Царь или Сар-древний титул правителей Орды.http://fakeoff.org/history/tsar-ili-sar-drevniytitul-praviteley-ordy.
12. Олег Чеславский. Грюнвальдская битва: зачем России чужая победа? [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу:https://www.obozrevatel.com/society/53960-gryunvaldskayabitva-zachem-rossii-chuzhaya-pobeda.htm
13. Ігор Коваль. Чим є лев і галка для галицької землі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/chim-je-lev-i-galka-dlja-galickoji-zemli/.
14. Там само.
15. Dlugosz J. Banderia Prutenorum tudzież insignia seu clenodia Regni Polonia. – Kraków, 1851. – S. 44-46; Dlugosz Joannes. Opera omnia/ cura Alexandri Przezdziecki. – Cracoviae: ex typ. Ephemeridum «Czas»,1878. – t.13. – S.39-41.
16. Ігор Коваль. Чим є лев і галка для галицької землі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/chim-jelev-i-galka-dlja-galickoji-zemli/.
17. Там само.
18. Там само.
19. Білінський В. Б. Україна-Русь. – Кн. 1: Споконвіч- на земля. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2013. С.309.
20.Михайловський Віталій.Спільна звитяга Грюнвальду. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://m.tyzhden.ua/publication/3634.
21. Грюнвальдська битва – битва народів. (Автори: Ал- фредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). – К.: Балтія-Друк. 2010. С. 12.
22. Білінський В. Б. Україна-Русь. – Кн. 1: Споконвіч- на земля. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2013. С.294.
23. Лицарський орден Паладинів – львівська міська не- прибуткова організація, позапартійне об’єднання, міжнародне об’єднання, що діє у Львові з 2004 року.