ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРО СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ПОЧАТОК ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. Глава 13. ТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ

    Лазоркін В.І.  (2) 

Історія створення Військово-Морських Сил України добре викладена у книзі Анатолія Данілова “Українській флот: біля джерел відродження”, видавництва імені Олени Теліги, 2000 року. Проте деякі важливі її сторінки не були відображені і не потрапили до цієї цікавої книги.

Під час написання проекту Закону України “Про Збройні сили України” наявність Військово-Морських Сил як окремого виду Збройних сил України ні в кого не викликала сумнівів. Проте за відсутністю у нашій робочій групі військових моряків відтерміновувало практичне вирішення цієї проблеми на невизначений час.

Створення військово-морського флоту України з самого початку творення Збройних Сил України пов’язувалося з підпорядкуванням Україні Чорноморського флоту, яким на той час командував адмірал Касатонов І.В.

Це здавалося усім природнім і законним з огляду на міжнародні правові норми.

Ми терпляче чекали політичного вирішення цієї проблеми. Проте міністр Костянтин Морозов теж не робив ніяких рухів, тому хтось мав взяти на себе ініціативу у вирішенні цієї проблеми.

Наприкінці жовтня до мене завітав капітан-лейтенант Ігор Тенюх, депутат районної ради міста Севастополя, члена Проводу СОУ. Це додало певного динамізму вирішенню флотської проблеми.

Те, що це був лише капітан-лейтенант, аж ніяк не відповідало зрілості його розуміння життя та знанню оперативних і тактичних завдань флоту. Чергове флотське звання Ігорю Тенюху адмірал Касатонов затримав і не дозволив їхати вчитися до академії саме за його “націоналістичні” погляди, а потім перевів з командирів корабля на берегову посаду.

Ігорю Тенюху належить авторство назви “Військово-Морські Сили України”, яку я вніс до Закону “Про Збройні сили України”, хоча дехто пропонував “Військово-морський флот України”. Тенюх коротко аргументував це так: “У складі Військово-Морських Сил України флотів може бути не один, за потребою — декілька”.

Саме завдяки ентузіазму і ініціативі членів СОУ Ігоря Тенюха, Валентина Польового, Віталія Лазоркіна, Володимира Холодюка, Миколи Гука, Олександра Пляшечнікова, Володимира Махна, Олександра Клюєва, Юрія Шалита, Анатолія Данілова вирішення проблеми створення Військово-Морських Сил було від гасел, заяв та обіцянок переведено у практичну площину.

В одній з наших розмов про морські справи Ігор запропонував мені доповісти міністрові про стан на Чорноморському флоті. Я підтримав його пропозицію, але сказав, що підемо на доповідь тоді, коли це питання буде викладено по-військовому повно: на карті дислокація, оперативна обстановка та пояснювальна записка до неї, а доповідати буде саме він, капітан-лейтенант Ігор Тенюх. Він негайно розгорнув активну діяльність із здобуття повної інформації про структуру ЧФ, чисельний склад, дислокацію тощо. Дістав морські карти, ретельно наніс усю оперативну обстановку. В цьому безпосередню участь брав капітан 1-го рангу Валентин Польовий, який під час своєї чергової відпустки приїхав у Київ.

По завершенні цієї роботи і оформленні документів, я домовився з міністром про зустріч і на призначений час ми були в кабінеті Костянтина Морозова, який не сподівався побачити на карті повну картину ЧФ. Він здивовано запитав, як нам вдалося отримати стільки інформації.

У відповідь міністр почув, що на ЧФ, як і на інших флотах колишнього СРСР, дуже багато офіцерів – українських патріотів, які мріють служити у Військово-Морських Силах України.

Заслухавши доповідь Ігоря Тенюха, К.Морозов подякував і запевнив, що впритул займеться флотом. Проте рішучих дій щодо створення ВМС Міноборони України не так і не виявило.

Більше того, керівництво держави, вважаючи, що підпорядкування ЧФ Міноборони України відбудеться само собою, дуже невдало повело себе з командувачем ЧФ адміралом Ігорем Володимировичем Касатоновим, не провівши з ним попередньої роботи, не з’ясувавши його позиції щодо передачі ЧФ Україні і бажання служити Україні. Крім того, Касатонова не зустріли на аеродромі під час прибуття у Київ на нараду до Президента України.

Ця образа додала йому злості та зневаги до Української держави, про що він неодноразово буде наголошувати в своїх виступах. Перед виїздом в аеропорт адмірал подзвонив в штаб ЧФ і віддав наказ усі канали зв’язку, переключені на Київ, переключити на Москву, куди негайно вилетів сам.

Таким чином, недосвідченість Костянтина Морозова в організації особистих стосунків з військовим керівництвом найвищого рівня слугували противникам молодої держави Україна.

Проте на користь Україні слугувала ініціатива знизу, яка спиралась на патріотизм і самовідданість офіцерів-патріотів: І.Тенюха, М.Гука, В.Холодюка, В.Махна, О.Пляшечнікова, В.Польового, Б.Кожина, Ю.Шалита, В.Рожманова, їх друзів та прихильників, а також їм відданих дружин. Усім їм разом вдалося переломити старі стереотипи у свідомості особового складу ЧФ та започаткували на ЧФ процес ініціативного прийняття присяги на вірність народові України, враховуючи реальність розпаду СРСР, як імперії, та наявність суверенної незалежної держави Україна. Саме ця ініціатива знизу і прискорила прийняття державних рішень щодо створення ВМС, але цей процес проходив вже паралельно із існуванням в Україні Чорноморського флоту.

Тому на весну 1992 року в Криму склалася абсурдна політична ситуація через непоступливість Російської Федерації, яка після розпаду імперії просто не віддала Україні Чорноморського флоту і продовжувала утримувати його на території суверенної України.

На початку лютого І.Тенюх підійшов до мене дуже схвильований і висловив своє занепокоєння тим, що на ЧФ моряки, не дочекавшись вказівок з Києва, за власною ініціативою почали приймати українську присягу, а Міністерство оборони України мовчить.

Я негайно зустрівся з К.Морозовим і запропонував йому відрядити до Севастополя комісію Міноборони. Він відповів, що ще не час це робити і роздратовано додав, що у нас нема з ким створювати флот, одного капітан-лейтенанта тут замало.

Я відповів, що за цим капітан-лейтенантом стоять капітани 1 рангу, командири з’єднань і частин, а сам він народний депутат Севастополя, і запропонував Костянтину Петровичу відрядити до Севастополя мене разом з Тенюхом.

Міністр погодився і наступного дня ми були вже у Севастополі.

Нас чекали: О.Клюєв, М.Тихонов, Я.Древаль, Ю.Шалит та їх підлеглі, що присягнули Україні, чекали дружини і діти. Настрій у моряків був дещо пригнічений: їх звільнили з ЧФ, а Україна ще не прийняла. Вони не розуміли, чому не прийшов час створення ВМС. Проте сам приїзд представників з Києва, додав їм оптимізму. Зустрілися ми з Є.Лупаковим, заступником командира 30 дивізії. Він був стурбований тим, що розправа І.Касатонова з моряками, які присягнули українському народові, та замовчування цього Києвом похитали рішучість багатьох інших. Тепер потрібно, сказав він, щоб міністр Костянтин Морозов приїхав до Севастополя і сам санкціонував прийняття присяги. Я відповів, що особисто передам цю його думку міністрові, але вважаю, що процес несанкціонованого прийняття присяги в жорстких умовах, створених Ігорем Касатоновим, це героїзм, який і складає історію відродження морського флоту України.

Зустрілися ми і з командиром 30 дивізії капітаном 1 рангу О.Ковшарем в умовах конспірації на міському пляжі, де він виник раптово у спортивному одязі з кабіни для переодягання, постійно озирався навкруги і поводив себе дещо дивно, даючи зрозуміти, що прийшов з великим для себе ризиком. Він підтвердив думку свого заступника, що приведення до присяги має бути організоване для всієї дивізії, а краще для усього ЧФ.

Стало зрозумілим, що від українця Ковшаря не слід очікувати подвигів на славу України. Згодом так і сталося присягати Україні він не став і за свою вірність “стратегічним силам” отримав адміральське звання і нове місце служби на флотах Росії.

Тим часом Ігор Тенюх організував прийняття присяги, а я, як старший за військовим званням, здійснив приведення до присяги на вірність народові України усіх бажаючих офіцерів, мічманів і прапорщиків гарнізону на території Севастопольської прикордонної застави, яка стала суверенною територією рідної неньки України. Відчувалося, що усі вони свідомо і відповідально підійшли до свого остаточного рішення присягнути Україні.

Я привітав усіх присутніх з визначною в їх житті і в історії України подією.

Інформація про це швидко дійшла до командувача ЧФ, який наказав вислати групу десантників для розшуку “лазутчиків з Києва” і фізично покарати їх. Проте наші прихильники давали нам для пересування по місту різні автомобілі, що зробило нас невловимими і дозволило уникнути небажаних і неприємних зустрічей.

Перед від’їздом ми зустрілися з майором Віталієм Рожмановим, командиром батальйону морської піхоти. Він повідомив, що батальйон свідомо готовий виконати волю Верховної Ради і присягнути на вірність народу України, але командування бригади і ЧФ перешкоджає цьому. Я був у захоплені від мужності цих людей, які свідомо йшли на подвиг за ради України.

У Києві я все доповів Костянтину Морозову показав списки тих, хто присягнув Україні, і попросив його відрядити до Севастополя оперативну групу під моїм керівництвом для реєстрації усіх офіцерів, мічманів і прапорщиків Севастопольського гарнізону, хто вже прийняв присягу Україні, і включення їх  до Збройних Сил України. Міністр був вражений і схвильований від почутого, обіцяв підтримку морякам.

Після поїздки до Севастополя 24 лютого я вилетів до Варшави на міжнародну конференцію “Україна на шляху в Європу” разом з народним депутатом Миколою Поровським і полковником Володимиром Мулявою.

У ході дебатів під час мого головування на пленарному засіданні конференції я не міг стриматися і на запитання одного з учасників про події у Криму розповів про грубі порушення командувачем ЧФ адміралом Касатоновим чинного законодавства України, який узурпував право власності ЧФ, що за усіма нормами міжнародного права має належати Україні, і про його протиправні дії стосовно моряків, що присягнули Україні.

Я висловив при цьому впевненість, що дуже скоро Світ почує про відродження Військово-Морських Сил України. Теж саме я повторив в інтерв’ю і на Польському телебаченні.

Делегати конференції по-дружньому з розумінням сприйняли мої слова, але побачив деяку стурбованість військового аташе Росії у Польщі та даремно не надав цьому належної уваги, бо наслідки моєї правдивої інформації не забарилися дати негативні наслідки для моєї кар’єри у Збройних Силах України через дезінформацію щодо мене, організовану на Російському телебаченні телевізійним режисером Герасимовим вже десь через місяць потому.

На той час було досить відчутно, що міжнародна спільнота прихильно відноситься до України, яку до 1991 року практично не знала, і поділяла нашу стурбованість стосовно Кримських проблем і проблем ЧФ.

Повернувшись 27 лютого до Києва, я дізнався, що 26 лютого, батальйон майора В.Рожманова присягнув Україні, заперечуючи песимізм Є.Лупакова.

Ось як згадуються ці події у книзі В.Данілова: «Український флот. Біля джерел відродження»:

«Присягання народові України продовжувалося.

15 лютого, в суботу, більше десяти офіцерів Будівельного управління ЧФ на чолі з начальником відділу підполковником Василем Атаманчуком склали присягу на вірність народу України. Враховуючи можливість перешкод з боку керівництва Будівельного управління, акт складання присяги було вирішено провести на базі одного з військово-будівельних загонів, який знаходився на Корабельній стороні Севастополя. Списки офіцерів, які присягнули, було передано до Міністерства оборони України в Київ.

22 лютого 1992 року, а це було напередодні свята армії і флоту, особовий склад 880-го окремого батальйону морської піхоти (командир майор Віталій Рожманов, заступник з роботи із особовим складом старший лейтенант Михайло Рудь) присягнув Україні. За підсумками бойової і гуманітарної підготовки за 1991 рік батальйон визнаний кращим у з’єднанні. Тут треба зауважити: бригада морської піхоти була елітним силовим з’єднанням на Чорноморському флоті ще з радянських часів (колись курсантом училища сам побував там на практиці і на собі відчув систему підготовки морських піхотинців, їх вишкіл). Тому присяга Україні майже всім особовим складом кращого батальйону МП, та ще й напередодні свята Збройних Сил, дуже стурбувала командування флоту і особисто адмірала І.Касатонова.

Виходячи з цього, на мій погляд, читачам цікаво буде послухати і командира батальйону, і його заступника з роботи із особовим складом. Спочатку наведу спогади майора В.Рожманова:
Ще восени 1991 року після повернення з 2-го з’їзду Спілки офіцерів України відверто розповів командиру бригади полковнику А.Кочешкову та його заступникам підполковникам О.Смоляку, А.Маранчаку і В.Черевку про свої зустрічі з міністром оборони України генерал-полковником К.Морозовим, полковником В.Мулявою і народним депутатом України М.Поровським.

Ніхто з них різких заперечень не висловив, лише комбриг порадив мені все добре обміркувати.
4 січня 1992 року начальник БРАВ і МП ЧФ генерал-майор В.Романенко проводив опитування офіцерів бригади щодо складання ними присяги Україні. «За» проголосувало 114 офіцерів, проти — 13 і 8 утрималися. В опитуванні брав участь і командир бригади полковник А.Кочешков, який на запитання офіцерів, за що він висловився, відповів, що його позиція на боці більшості офіцерів.

Але через тиждень, після повернення із Москви, де він був разом з адміралом І.Касатоновим, командир бригади свої переконання змінив і заявив, що української нації, як такої, у світі немає.

28 січня я проводив загальне зібрання офіцерів і прапорщиків батальйону. Зачитав їм свій наказ № 21 «Про складання особовим складом військової частини 99732 присяги на вірність народу України». За списком офіцерів і прапорщиків в батальйоні було 39 чоловік, на зібрання прибуло 30. Прийняли рішення: 29 січня 1992 року провести ритуал складання присяги на вірність народу України в клубі частини.

На другий день о 14.00, в обідню перерву, всі зібрались у клубі, я починаю складання присяги вступним словом командира. Раптом мене викликає начальник штабу бригади підполковник О.Смоляк. Доповідаю йому, що проводжу складання присяги офіцерами і прапорщиками батальйону. Він питає: на якій підставі? Показую йому протокол загальних зборів офіцерів і прапорщиків і мій наказ. Прямо на моїх очах начальник штабу хапає трубку прямого телефону з командувачем ЧФ і доповідає йому про те, що майор Рожманов намагається змусити офіцерів і прапорщиків батальйону присягнути Україні.

Через хвилин 30 у бригаду прибули начальник штабу ЧФ віце-адмірал Г.Гурінов, начальник БРАВ і МП флоту генерал-майор В.Романенко. Одразу ж з командиром бригади полковником А.Кочешковим зайшли в клуб і протягом трьох годин «вправляли нам мізки». Я ув’язався в полеміку з віце-адміралом Гуріновим. Справа йшла до мого арешту, але вони цього не могли зробити, бо мене офіцери підтримували.

У цей момент трапилось несподіване. Раптом відчиняються двері і в залу заходять народні депутати України Л.Скорик, О.Тарасенко, полковники В.Мулява і В.Лазоркін. Тут підхопився полковник Кочешков і хотів їх вигнати з клубу. Але Лариса Скорик, з присутньою їй впевненістю і гордістю, заявила, що вона жінка і до того ж народний депутат, тому не потерпить такого ганебного до себе ставлення. Віце-адмірал Гурінов вирішив негайно сповістити командувача ЧФ і пішов із клубу. Через хвилин п’ять повернувся і каже, що незвана делегація України не мала права заходити на територію військової частини ЧФ.

Через декілька хвилин чорноморські начальники покинули клуб і з нами залишились гості з Києва.

Першим виступив керівник групи консультантів Міністерства оборони України полковник Віталій Лазоркін, який розповів про історію створення Збройних Сил України.

Зал з великою увагою слухав його як одного із перших серед військових, що заснували нашу Українську Армію. Для інформації: ще 28 серпня 1991 року на адресу полковника В.Лазоркіна у м. Львові надійшла урядова телеграма від Голови комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки В.Дурдинця такого змісту: «Шановний Віталію Іллічу! Комісія Верховної Ради України з питань оборони і держбезпеки запрошує Вас в період з 30 серпня по 8 вересня ц.р. взяти участь у підготовці законопроектів з військових питань, які витікають з прийнятих 24 серпня ц.р. Верховною Радою України постанов.

З 30 серпня до 8 вересня 1991 року В.Лазоркін працює в Києві, а 12 вересня бере участь у міждержавних переговорах з військових питань у Москві у складі нашої делегації на чолі з В.Дурдинцем, куди входив і генерал-майор К.Морозов.

Коротко розповів про себе, як відстоював ідею створення власних Збройних Сил України, використовуючи набутий досвід оперативної підготовки протягом 10 років у штабі ПрикВО. У цьому йому допомагав Сергій Рудюк, лейтенант запасу, викладач історії в Львівському медучилищі, який створив Львівський обласний Громадський Комітет за відродження Української Армії. Конкретна допомога також була від народного депутата України Ігоря Деркача, капітана Віталія Чечила з Києва, підполковника запасу Валентина Пилипчука із Житомира і майора Петра Недзельського із Харкова.

Вперше проект Концепції створення власних Збройних Сил України В. Лазоркін оприлюднив на сесії Львівської обласної організації НРУ. Доповідь була схвалена, і йому запропонували викласти Концепцію на сесії Великої Ради НРУ в Києві 1 грудня 1990 року, яку очолював Іван Драч. Сесія, що відбулась у Будинку Спілки письменників на вул. Банковій, 2, Концепцію підтримала.

Треба підкреслити: полковник В.Лазоркін з кінця серпня по кінець грудня 1991 року працював у складі робочої групи військових експертів при Комісії Верховної Ради України з питань оборони і держбезпеки по підготовці проектів законів України «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» і взяв участь у воєнно-науковому супроводженні цих проектів до їх прийняття Верховною Радою України. Практичні наробки полковника В.Лазоркіна увійшли до текстів прийнятих законів.

Також В.Лазоркін розповів присутнім у клубі про складання присяги на вірність українському народові в Україні і на Чорноморському флоті зокрема.

Потім виступив Олександр Тарасенко, народний депутат України. Говорив недовго. Але у нього промайнула думка чекати якесь політичне рішення щодо ЧФ.

Та ось, нарешті, до трибуни вийшов полковник Володимир Мулява з тарасівськими вусами, в сталевого кольору шинелі, в розкішній козацькій папасі полковника, все це справило на публіку дуже велике враження. Ще підходячи до трибуни, він отримав дружні оплески офіцерів — морських піхотинців ЧФ, хоча ще нічого не сказав.

Мулява почав говорити українською мовою, що додало приємного враження. Говорив про те, що Українській державі потрібен свій військовий флот, і закликав теж присягнути Україні. Прощались з делегацією з Києва тепло. Але в цей день присягу скласти не вдалося.

30 січня в бригаду приїхав особисто адмірал І.Касатонов. Проводиться загальне зібрання офіцерів. Раптом командувач ЧФ починає вирішувати соціальні питання, веде розмову про розбудову двох будинків за рахунок фінансової допомоги із Росії. В кінці його промови я перший задав Касатонову запитання: «Чому він вважає нас за дурнів і чого зустрічається з Єльциним, а не з Кравчуком?».

Фінал виступу адмірала Касатонова: на звернення до залу: «Вы верите мне как командующему?» — у відповідь мертва тиша.

Схвильований Касатонов терміново і швидко виходить із залу, кидаючи на ходу: «Товарищ Романенко! Управляйте ими сами».

Далі продовжує В.Рожманов, що його ще не звільняють, але хмари над ним густішають.

Постійно спілкується з офіцерами, сержантами і матросами. Остаточно встановлює день складання присяги на 22 лютого і, що цікаво, ніхто не зрадив і не доповів куди треба.
22 лютого о 7.00 отримали Бойовий прапор, винесли в розташування батальйону. Не виконав одну статутну вимогу — не було духового оркестру. Присягу на вірність народу України складали по підрозділах. Першим склав я. Після чого командири підрозділів вивели особовий склад на плац, де я поздоровив батальйон з складанням присяги Україні.

У відповідь пролунало: «Служимо народу України!!!»

Я йду до штабу, водночас у бригаду прибуває командир з’єднання полковник А.Кочешков. Доповідаю йому. В цей момент аркуші з підписами один із моїх офіцерів повіз до І.Тенюха.
Комбриг доповідає про факт складання присяги народу України 880 окремим батальйоном МП на чолі з комбатом майором В.Рожмановим генерал-майору В.Романенку.

Через 20 хвилин влітає начальник БРАВ і МП ЧФ весь червоний і брудними словами до мене: «… Ты мог это сделать 24 февраля, ведь завтра праздник». Доповів адміралу І.Касатонову, який дав команду відсторонити Рожманова від посади і вивести за територію частини.

Через декілька днів я попросив дати можливість виступити по Севастопольському телебаченню і спростувати наклепи на батальйон, які по телевізору зробив генерал-майор В.І.Романенко. Телеведуча Лариса Кужанова дозволила мені виступити по телебаченню, що я і зробив.

Я тримав зв’язок з офіцерами бригади, переважна більшість яких мене підтримували.

А тепер надамо слово заступнику командира батальйону із роботи з особовим складом старшому лейтенанту Михайлу Рудю:

4 січня 1992 року у 810-й окремій бригаді морської піхоти ЧФ, куди входив батальйон майора В.Рожманова, відбулося офіцерське зібрання під керівництвом командира бригади полковника Кочешкова. Йшлося про ставлення офіцерів з’єднання до складання присяги на вірність народу України. Більшість офіцерів (близько 90 відсотків), у тому числі і полковник Кочешков, исловилась за необхідність присягнути Україні.

Незабаром до з’єднання прибула комісія берегових військ ВМФ СНД на чолі з начальником військ генерал-лейтенантом І.Скуратовим, яка вжила ряд запобіжних заходів щодо недопустимості складання присяги Україні.

Під час опитування командирів частин генералом І.Скуратовим майор В.Рожманов доповів, що 880-й ОБМП готовий присягнути на вірність народу України, бо цього хочуть усі категорії військовослужбовців батальйону.

У другій половині лютого командир бригади полковник Кочешков оголосив офіцерам нашого батальйону, що є директива Головного штабу ВМФ про його розформування. На запитання, чому саме така доля спіткала 880-й окремий батальйон МП, він відповів, що це помилка.
21 лютого о 18 годині відбулася зустріч офіцерів і прапорщиків батальйону з його командиром, майором В.Рожмановим. Обговорювалося організаційне питання про складання присяги. Була визначена дата — 22 лютого о 7годині 30 хвилин.

Закінчилася зустріч з командиром батальйону тим, що він попросив офіцерів і прапорщиків вдома все ще раз обдумати, порадитися з дружинами і прийняти остаточне рішення.
22 лютого о 7 годині 30 хвилин прибули всі офіцери і прапорщики, які знаходились у той час у частині.

Присягу давав особовий склад у підрозділах, офіцери управління були першими: командир батальйону майор В.Рожманов у 1-й роті МП, я — у 2-й роті МП, заступник командира із озброєння майор М.Артюшкевич у САБ (самохідній артбатареї). Присягу на вірність українському народові склали всі 30 офіцерів і прапорщиків та 80 відсотків сержантів і матросів.

Треба зауважити: серед військовослужбовців батальйону була й прапорщик морської піхоти Валентина Ковальченко, яка першою серед жінок-військовослужбовців ЧФ склала присягу на вірність народу України.»

Про цю подію у Севастополі газета “Народна армія” писала у статті від 7 березня 1992 року “Чорноморський флот: в світлі гласності” таке: “…несмотря на обстановку морального террора, которую установило командование Черноморским флотом, отдельный батальон морской пехоты, которой командует майор Виталий Рожманов принял присягу на верность народу Украины. Этот батальон по итогом за 1991 год признан лучшим в бригаде. Высок авторитет его офицеров в воинском коллективе морских пехотинцев. Наверное поэтому командование флота решило как можно скорее избавиться от ”худой овцы”, которая, как известно может испортить всё стадо…

Было принято решение о кадрировании батальона.

Комбат майор Рожманов отстранен от командования…

В настоящее время батальон разоружен…

По свидетельству капитана 1 ранга Евгения Лупакова, на кораблях и береговых частях создаётся атмосфера всеобщей подозрительности, абсолютной нетерпимости к точке зрения, отличной от спускаемой из Главного штаба ВМФ… командование Черноморского флота начинает внедрять методы психологического и идеологического террора…”.

Так викладено про ці історичні події 1992 року у книзі Анатолія Данілова “Українській флот: біля джерел відродження”.

Прикро і дивно, що усе це безкарно і тривалий час робилося в Україні на території суверенної держави громадянином іншої країни Ігорем Касатоновим, а громадяни України, які присягнули на вірність своєму народові, ставали вигнанцями на своїй землі, опинялися  без роботи та заробітної платні.

Ігор Тенюх після чергового відвідання Севастополя заявив мені, що Україна втрачає ЧФ, треба щось робити. Я звернувся до міністра К.Морозова з проханням негайно відрядити мене до Севастополя на чолі оперативної групи. До складу групи я включив начальника служби військ генерал-майора Валерія Васильєва та по одному офіцеру від управління кадрів, мобілізаційного і фінансового управлінь та відділу ВМС України. Міністр дав згоду і просив мене підтримувати з ним постійний зв’язок, тримаючи його в кусі подій.

3 березня 1992 року оперативна група прибула до штабу ЧФ.

Я представився оперативному черговому і попросив аудієнції з адміралом Касатоновим. Мені відповіли, що командувач прийме мене одного о 17 годині. У призначений час я увійшов до його кабінету. Це була наша перша особиста зустріч. Адмірал Касатонов Ігор Володимирович натомість виявився досить привітною і цікавою людиною, яка ззовні зовсім була не схожою ні на диктатора, ні на правопорушника.

Дуже енергійний, ерудований, у розмові напористий, комунікабельний, він тримався впевнено і раціонально. Ігор Володимирович вийшов назустріч і, привітавшись за руку, спитав, чи усі офіцери Міністерства оборони України є буржуазними націоналістами.

Я спитав, чому в нього склалося таке враження.

У відповідь він показав на мій депутатський значок. Я пояснив, що це державний прапор України, та запропонував йому для отримання відповіді на своє запитання послухати новітню історію моєї рідної Львівщини. Адмірал запросив мене сісти.

Розпочалася розмова, яка його зацікавила, оскільки вже через хвилин двадцять він викликав ад’ютанта, наказавши подати чаю і печиво, що означало прояв поваги до гостя.

Почута з моїх вуст правда про розвиток політичних подій на Заході України, про загрозу виникнення громадянської війни та про конструктивну, консолідуючу роль Народного Руху України в суспільстві, про створення власних Збройних Сил України правовим шляхом склали на адмірала враження і він з деяким пафосом сказав, що поважає народ України і його боротьбу за незалежність.

 1

Проте в його розмові відчувалася образа та певне розчарування від січневих відвідань Києва, оскільки Ігор Володимирович дав дуже негативну оцінку керівництву держави і Міністерства оборони України. Це згодом він підтвердив у своїй книзі власних спогадів.

 На мої зауваження про права власності України на Чорноморський флот він заявив, що дотримується такої позиції: ЧФ є власністю трьох держав – Росії, України і Грузії, базується у їх портах, а тому є стратегічним і підпорядковується командуванню стратегічних сил СНД.

Щодо звільнення зі служби моряків, що присягнули Україні, адмірал пояснив тим, що всі офіцери і прапорщики своєю присягою довели, що бажають служити на флоті України, а не на ЧФ. Тому саме Уряд України, а не він, має подбати про їх подальшу службу.

Я зрозумів, що Міністр оборони України поверхово підійшов до аналізу досить складної ситуації навколо ЧФ, розраховував на швидке стихійне підпорядкування ЧФ Україні через масовий прийом присяги, а тому не готовий був надати Президенту України вірні рішення та переконати його необхідності їх прийняття. Проте Ігор Касатонов більш тонко відчував ситуацію і просто сумлінно грав свою роль поборника збереження міжнародного статусу Чорноморського флоту СНД, дошкуляючи військовому керівництву України.

Проте керівництво України демонструвало відсутність своєї політичної волі для вирішення проблеми підпорядкування їй Чорноморського Флоту, що віддзеркалювало аналогічний стан вирішення інших життєво важливих проблем для Українського народу.

Аргументи, що наводив Касатонов І.В., не могли бути перешкодою для України з огляду на вимоги норм міжнародного права, бо ми претендували лише на ту частку ВМФ СРСР, яка знаходилася у портах України. Необхідно було лише домовитися з Грузією, оскільки Росія успадкувала фактично весь військово-морський флот СРСР, усі ядерні сили, увесь валютний і золотий запас та весь алмазний фонд СРСР, залишивши незалежну Україну, що успадкувала 16% від свого населення осіб пенсійного віку і ветеранів війни, сам на сам з проблемами їх пенсійного та медичного забезпечення за кошти державного бюджету в умовах розладу та знищення військово-промислового комплексу СРСР, з якого Україна успадкувала аж 60% від усієї своєї промисловості, що залишилася без замовлень, а робітники без заробітної плати.

Comments are closed.