ЩО ДАЛІ? 25 листопада 2017 року в Україні відзначили річницю Голодомору

2«Доборолися, добалакалися,

Досварилися, аж гримить.

Україно, чи ти була колись

Незалежною, хоч на мить?»

ЛІНА КОСТЕНКО

Сьогодні стало цілком очевидно, що українська нація у ХХ та на початку ХХІ століття була жертвою і заручниками наслідків виснажливої війни проти неї більшовицького владного режиму СРСР з метою збереження країни Україна у складі радянської імперії. Цілком очевидно і те, що країна Україна у період з 1918 до 1954 року зазнала спустошення жорстоким фізичним знищенням десятків мільйонів безвинних людей та депортацією сотень тисяч українців до Сибіру, Казахстану і в інші безлюдні місцини на теренах колишнього СРСР [1], [2], а такі поняття, як українська нація і національні інтереси, влада поставила поза законом. Натомість поняття держава і державні інтереси владна верхівка СРСР поставила понад усе з метою створення радянської імперії на основі державно-монополістичного капіталізму, який нарекли «соціалізмом» і намалювали йому привабливе майбутнє – «комунізм», хоча за часи панування «соціалізму» у монопольній власності держави у ХХ столітті (!) стали і суспільний капітал, і національні природні ресурси, і засоби виробництва, і самі громадяни, більшість з яких до початку 60-х років взагалі не мали паспортів і не мали права виїзду за кордон. Ця система існувала до розпаду СРСР у 1991 році.

24 серпня 1991 року, після спроби державного перевороту компартійної верхівки СРСР, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України [4], а у грудні 1991 року Україна вийшла зі складу СРСР, обрала свого президента і отримала незалежність, державний суверенітет; почала формуватися українська нація, національна економіка, з’явилися національні інтереси. Проте це тривало недовго і вже після 1993 року характер держави докорінно змінився через формування владними колами олігархічних кланів на основі легальних та кримінальних процесів накопичення первинного капіталу, інтегрування його у приватну власність осіб, наближених до влади, на засоби виробництва, нерухомість та природні ресурси.

У той же час, переважна більшість українців владним режимом була штучно відлучена від накопичення первинного капіталу через обдурення та пограбування у спосіб «ваучеризації» розподілу національного багатства.

В період 2005-2010 років Україна мала усі можливості реабілітувати поняття нація як звиклу правову конституційну норму та сформувати систему національної безпеки як гаранта незворотності і стабільності процесів розвитку національної економіки та демократії. Проте третій Президент України не спромігся на проведення реформування держави і поза всякою логікою почав не зі створення системи національної безпеки, не з реабілітації юридичних термінів, а з реабілітації національних героїв.

Це стало його стратегічною помилкою, оскільки після зміни влади у 2010 році всі здобутки демократії зникли і вже Голодомор [2] став не Геноцидом, а лише великою трагедією Українського народу, історія України знову почала розглядатися однобоко через призму героїчного радянського минулого і Роман Шухевич та Степан Бандера швидко були позбавлені звання Героя України, а націоналізм, який в загальному розумінні є любов’ю до своєї нації, що не заперечує поваги до інших націй, знову опинився поза законом.

Теорія національної безпеки стверджує, що жодна держава, яка створена штучно, ситуативно і немає за собою національної опори, не може пережити 2-х – 3-х поколінь своїх громадян та зникає в лабіринтах історії. Такі держави утворюються як засіб забезпечення задоволення інтересів і потреб окремим групам суспільства і такі держави існують завдяки брехливим ідеологемам, хибність яких швидко стає очевидною і вони не сприймається нацією, на якій паразитує така держава. Лише створена волею нації держава, що сповідує національні традиції, сприймається і підтримується більшістю населення країни та тривалий історичний час спроможна виконувати свою місію – забезпечувати функціонування системи національної безпеки для задоволення національних інтересів. Україна не є винятком з правил. Національне піднесення 1 грудня 1991 року та грудня 2004 року [7] є яскравим на те свідченням.

Для нас, українців, останні двадцять років виявилися нелегкими роками випробовувань національної еліти на зрілість та мудрість, але ніхто, нажаль, не наважиться дати позитивної оцінки щодо підсумків таких випробовувань.

Не так давно, перший президент України Леонід Кравчук у відчаї заявив приблизно таке, якщо б він знав, які люди прийдуть до влади після нього і які наслідки будуть від їх діяльності, то скоріше позбувся руки, ніж підписав нею документ про незалежність України. Проте той самий класик трохи раніше зазначав: «маємо те, що маємо!».

Всі ці зізнання яскраво свідчать, що сучасна державна незалежність України вибудовувалась згори можновладцями, які стимулювали народну підтримку знизу. Люди, що перебували при владі у 1990-1992 роках надійно контролювали соціальні процеси всередині України і зовсім не мали на меті віддавати в чужі руки свою владу і національні багатства.

Саме це і слугувало основою для розшарування українського суспільства на мало чисельну владно-кланово-олігархічну частину та на багато чисельну обдурену і пограбовану збіднілу частину.

Тож на сьогодні практика національної безпеки визначає, що головна проблема української нації знаходиться у площині відповідей на наступні запитання:

1. Для чого у 1991 році була дана Богом країні Україна незалежність, для процвітання української нації чи для нової окупації?

2. Чи буде українська нація, врешті решт, визнана юридичною особою у стосунках із державою?

Ці запитання в сьогоденні є ключовими у філософії розвитку і реалізації національної ідеї та побудови української держави, оскільки після останніх виборів Президента України стало очевидним, що на початок 2010 року ще не усі громадяни України зрозуміли, що ж таке Україна, – країна, нація чи держава.

Зі словника української мови відомо, що:

країна (край) – велика частина землі (територія) зі своєю природою, природними ресурсами і людьми, що споконвічно на ній живуть. Україна – це неповторний український край, що простягнувся від Карпат до Азовського моря і передгір’я Кавказу, від Полісся до Чорного моря. Ми, українці любимо свій край, ми любимо свою прекрасну країну-Україну;

нація розуміється як стійка спільність людей, що історично склалася на базі спільної мови, території, економічного життя, психологічного складу, який проявляється у спільності культури;

держава – утворена нацією система органів влади, яка необхідна для забезпечення задоволення потреб нації і яка є суверенною у межах певної території за визнанням сусідніх держав;

народ – населення, об’єднане приналежністю до однієї держави.

Можливо від простого невігластва, а можливо і від злого наміру, але саме через підміну понять «країна», «держава» і «нація» українські законодавці заклали у зміст Конституції України і чинного законодавства норми з неоднозначним трактуванням, що на практиці завадило побудувати Україну-державу, де влада була б відповідальною перед Україною-нацією. Тому конституційні права людини та їх соціальні гарантії сьогодні ще не стали досяжними нормами життя для переважаючої більшості українців. Отже, як сказав класик: «маємо те, що маємо»!

Українському народові, який є приналежним до держави Україна, не варто зволікати з часом, бо бездарно змарновані 20 останніх років вимагають від Українського народу послідовно і наполегливо змусити президента України і його команду розпочати проведення реформи системи національної безпеки і не схибити з метою її проведення – саме в інтересах України-нації, поки у народу ще є на те законне конституційне право.

Стратегію розвитку нації можна схематично звести в таблицю обов’язкових довгострокових державних програм для подолання наслідків від історичних проблем нації, надбаних від тривалої бездержавності:

Проблеми нації

Бажані пріоритетні державні програми для подолання наслідків від тривалої бездержавності нації

Довготривала бездержавність Відтворення національної держави
Створення системи національної безпеки
Геноцид Утвердження державного суверенітету
Збільшення народжуваності населення
Розвиток охорони здоров’я та спорту
Розбудова національних Збройних Сил
Відлучення селян від землі Відродження села
Розвиток національного сільського товарного виробництва
Русифікація Обов’язковість вивчення української мови на всій території
Утиск культури Розвиток народної творчості і примноження культурного фонду
Занепад економіки Створення умов для розвитку малого і середнього бізнесу

 

Список використаної літератури:

1. Петро Процик, генерал-лейтенант. Стаття для Української правди від 7 травня 2010 року «Україна. Друга світова. Тільки цифри».

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/view_print/

2. Постанова апеляційного суду м Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках 13 січня 2010 року (т. 7, а. с. 164, 167, 171-174, 206-207; т. 8, а. с. 341-344; т. 9, а. с. 149-150, 151-152, 153-154, 250-253; т. 13, а. с. 23-27; т. 17, а. с. 285; т. 19, а. с. 30; т. 32, а. с. 111; т. 288, а. с. 125).

3. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

4. Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року.

5. Віктор Суворов. «Ледокол». http://www.suvorov.com

6. Промова Уїнстона Черчилля у Фултоні 5 березня 1946 року.

7. Дмитро Павличко. «Відкритий лист до Віктора Андрійовича Ющенка, екс-президента України». Українська правда від 12.09.2012.

http://www.pravda.com.ua/columns/2012/07/26/6969585/

8. Інтерв’ю президента України Віктора Ющенко телевізійній програмі Савіка Шустера від 26 березня 2010 року на телевізійному каналі «Україна».

 

Comments are closed.