ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРО СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ПОЧАТОК ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 11. ВЕДЕННЯ МІЖДЕРЖАВНИХ ПЕРЕГОВОРІВ З ВОЄННИХ ПИТАНЬ

полковник Лазоркін В.І.

полковник Лазоркін В.І.

Після провалу серпневого державного заколоту, відомого як ГКЧП, воєнно-політичне керівництво Радянського Союзу з метою наведення певного порядку у питаннях оборони СРСР на фоні параду суверенітетів організувало у Москві проведення міждержавних переговорів з воєнних питань і запросило на них представників всіх союзних республік.

Від України на ці переговори була відряджена делегація у складі голови комітету ВРУ генерал-лейтенанта міліції Дурдинця В.В., міністра оборони України генерал-майора авіації Морозова К.П., і мене, полковника Лазоркіна В.І., народного депутата, заступника голови Спілки офіцерів України.

Ми прибули до Москви ранком десятого вересня 1991 року.

Переговори проходили в Міністерстві оборони СРСР 10 і 11 вересня 1991 року.

Вони мали розпочатися о десятій годині ранку, але делегації Литви і Грузії запізнились, прибувши до зали о десятій годині вісім хвилин. Тому міністр оборони СРСР маршал авіації Шапошніков відкрив переговори на 15 хвилин пізніше, о 10 годині 15 хвилин.

Оскільки я був безпосереднім учасником цих переговорів, у мене в архіві залишилися деякі записи, що дозволяє мені більш точно відтворити події тих днів.

Маршал авіації Євген Шапошніков привітав усіх присутніх на переговорах з початком роботи і повідомив, що ми маємо обговорити концептуальні питання безпеки, тобто, якими бачать республіки шляхи вирішення проблеми створення єдиного воєнного простору СРСР.

Він повідомив, що для цього була створена спеціальна комісія, головою комісії було призначено генерала армії Кобця Костянтина Івановича, заступника міністра оборони СРСР.

Далі маршал Шапошніков заявив, що головним у майбутньому союзному договорі ми маємо визначити роль і місце Збройних Сил:

- «Давайте говорити про Союз. У Союзі маємо Міністерство оборони наряду з іншими міністерствами. Це цивільне відомство і нижче йдуть комітети, які складаються з цивільних осіб. Є комітети воєнної політики, замовлень військової техніки, науки і інші. В системі Міністерства оборони є Збройні сили, які підпорядковані міністру, але знаходяться під керівництвом начальника Генерального штабу.

Ми пропонуємо скоротити кількість видів Збройних Сил до чотирьох: Стратегічні Сили (РВСП, космос, Протиракетного нападу), Сили наземної оборони, Військово-Повітряні Сили та Військово-Морські Сили. ППО увійдуть до складу Сил наземної оборони і до складу ВПС.

В республіках є президент, в нього є міністерства. В Міністерстві оборони я хочу бачити комітет з оборонних питань з цивільних осіб. Не кожна республіка має військово-промисловий комплекс, але ми говоримо про єдині Збройні Сили».

Як на мене, запропоновані маршалом Шапошніковим підходи були спірними, не прорахованими, не апробованими. Сумнівною була і пропозиція щодо об’єднання ППО і ВПС на рівні управління цими видами. Але таким був проект нового керівництва Міністерства оборони СРСР, його бачення створення Збройних сил оновленого СРСР.

На мою думку, таке міг запропонувати не бойовий, а штабний генерал, який вже забув, у який спосіб ведуться бойові дії, як здійснюється управління бойовими діями на оперативно-стратегічній ланці, де найбільше проливається кров.

З досвіду служби в управлінні військами ППО ПрикВО, я був переконаний, що об’єднання ППО і ВПС в один вид в Збройних Силах України фактично знищить стратегію розвитку Протиповітряної оборони, оскільки пріоритетним видом для розвитку залишаться  Військово-Повітряні Сили і тут штучно підвищується суб’єктивний фактор – роль командувача новим видом Збройних Сил, яка залежить від його теоретичної підготовки, досвіду управління військами і його бачення перспективи технічного розвитку військ.

На мою думку, від такого об’єднання Війська Протиповітряної оборони, як основа оборони військ і території України від першого масованого удару противника, зазнають лише занепаду, а контроль за повітряним простором у мирний час буде послаблений, що в Україні, врешті решт, і сталося, бо керівництво міністерства оборони України зробило ставку на авіацію, яка вже майже не літає, а комплекси ППО фізично зістарілися.

Тож сьогодні, читаючи свої записи 1991 року, я все більше переконуюсь, що Україна, отримавши незалежність, так і залишилася у фарватері воєнної політики Москви.

Так, безперечно, в Україні були створені власні Збройні Сили, але не за власним проектом, а за проектом, розробленим у Москві, і почав впроваджувати цей проект саме перший міністр оборони України Костянтин Морозов, від чого Україна зазнала великих втрат.

Україна, об’єднавши ППО і ВПС, втратила контроль і за космічним, і за повітряним простором, а перед тим, у 1992 році Україна втратила Чорноморський флот та воєнну морську інфраструктуру, пізніше, ліквідувавши військові округи, Україна втратила мільярдні кошти від дерібану військового майна, військової техніки та озброєння.

Все, що залишилося Україні у 1991 році від Радянської Армії майже зникло, як розтає навесні у полі сніг під променями сонця – тихо і без сліду!

А тоді, по обіді 10 вересня 1991 року, на переговорах були присутні делегації з усіх союзних незалежних республік. Головував на них генерал армії Кобець Костянтин Іванович і головним питанням було розгляд нової воєнної доктрини СРСР.

Генерал армії Кобець надав слово генералу Володимирову, який почав розповідати концептуальні питання проекту нової воєнної доктрини СРСР, показуючи на великій карті-схемі нові оперативно-стратегічні напрями і відповідно нові оперативно-стратегічні завдання угруповань військ Збройних Сил СРСР, що дислоковані на території незалежних союзних республік.

Червоні стріли з Білоруської Республіки прямували на Піренейський півострів через Польщу, Чехословаччину, Німеччину, Францію.

Війська Збройних Сил України за задумом авторів воєнної доктрини оновленого СРСР мали б прямувати на Балкани через Угорщину, Австрію, Югославію.

Відповідно стріли, що виходили з інших республік по периметру Європейської частини СРСР втикалися в інші держави західної Європи, які знаходилися за тисячі кілометрів від кордону Радянського Союзу. Таким чином, за представленими схемами, оновлений СРСР мав дотримуватися агресивної наступальної стратегії, що аж ніяк не вписувалося у воєнну стратегію незалежної України.

Оперативно-стратегічні задачі для угруповань військ викладались сухою військовою термінологією і не мали під собою воєнно-політичного обґрунтування. Тому у мене, офіцера, який отримав у штабі ПрикВО добру оперативно-стратегічну підготовку, виникло ряд запитань, що виходили з нових воєнно-стратегічних реалій і якими аж ніяк не можна було нехтувати, це:

1. Зникнення Варшавського договору з його Об’єднаними Збройними Силами;

2. Зникнення сумарного воєнно-економічного потенціалу країн Варшавського договору, який давав можливість об’єднаним силам долати територію Європи вздовж і впоперек;

3. Утворення суверенних республік у складі СРСР вже не давало воєнно-політичному керівництву СРСР самочинно вирішувати вступати чи не вступати військам на територію інших суміжних незалежних держав Європи;

4. Самочинний вступ військ однієї сусідньої країни на територію іншої суверенної країни розглядався би вже з позицій міжнародного воєнного права і розцінювався б як агресія з відповідними санкціями і протидіями ООН щодо країни агресора;

5. Для України будь яке порушення військами СРСР з її території кордонів сусідньої з нею державою розцінювалося б як агресія України з усіма відповідними міжнародними санкціями проти України.

Доповідь тривала, а відповіді на запитання, що у мене виникли, не було.

Врешті решт я не витримав цього безглуздя і рішуче підняв руку.

-   “Ну, что у вас там, полковник? ”, — нетерпляче вигукнув генерал армії Кобець.

Скориставшись цим, я запитав доповідача:

- “Товаришу генерале, прошу пояснити, за якою стратегічною метою ви визначили Україні саме балканський оперативно-стратегічний напрям, місце і завдання угрупованню військ в Україні і як це все взаємо погоджено з державними актами, прийнятими 24 серпня Верховною Радою України. Чи були до цього дня які небудь консультації з керівництвом України з цього приводу?”

У відповідь присутні почули загальні фрази генерала Володимирова про застосування нових підходів до опрацювання нової воєнної доктрини СРСР, яких саме, він не пояснив.

З місць почались вигуки представників інших республік на підтримку мого запитання.

Генерал Кобець розчервонівся і дуже роздратовано наказав генералу Володимирову припинити доповідь, прибрати схеми і карти та оголосив перерву.

Голова нашої делегації Василь Васильович Дурдинець був явно задоволений моїм вчинком і весело посміхався.

У перерві до мене уперше дружньо підійшов Костянтин Морозов і попросив цигарку.

В мене цигарок не було, бо сам я не палив, тому швидко знайшов курців, позичив у них пару цигарок і  ми, як справжні друзі, вийшли на сходи попалили.

Після несподівано невдалого початку і швидкого завершення пленарного засідання, генерал армії Кобець запропонував усім делегаціям розійтися по аудиторіях для роботи за інтересами, тобто прихильникам створення національних збройних сил зібратися до однієї аудиторії, а прихильникам єдиних збройних сил пройти до іншої аудиторії.

1Довідка: Дурдинець Василь Васильович, українець, генерал внутрішньої служби України (08.1997), народився 27.09.1937 у селі Ромочевиця, Мукачівського району Закарпатської області, закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка у 1960році, юрист.

Робота: 1-й заступник міністра внутрішніх справ УРСР (02.1991-01.1992), народний депутат України 1 і 2 скликання (1990-1996). Голова Комісії з питань оборони і державної безпеки (01.1992-04.1994), 1-й заступник Голови Верховної Ради України (12.1994-07.1995). 1-й заступник голови Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України; голова Підкомітету з координації діяльності правоохоронних та інших державних органів з питань зміцнення правопорядку. Віце-прем’єр-міністр з питань державної безпеки і надзвичайних ситуацій — голова Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованої злочинністю (03.07.1995-18.06.1996). Виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра України (07.1996-07.1997), , директор Національного бюро розслідувань (07.1997-03.1999). Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (22.03.1999-30.11.2002); член Ради національної безпеки і оборони України (08.1997-12.2002).  Має державні нагороди: ордени Трудового Червоного Прапора (1977), «Знак Пошани» (1971), «За особисту мужність» (1991); Почесна Грамота Президії ВР УРСР (1987); 12 медалей; В Україні нагороджений Почесною відзнакою Президента України, орденом «За заслуги» III ступеню (08.1996), орденом князя Ярослава Мудрого V ступеню (2000), орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеню (09.2002), іменною вогнепальною зброєю (1996), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (1998). Отримав почесні звання «Заслужений працівник МВС» (1990),  «Заслужений прикордонник України» (1997) та  Почесний професор Національної академії внутрішніх справ (1997).

 

Делегація України перейшла до зали, куди прийшли делегації Азербайджану, Білорусі, Грузії, Латвії, Литви, Молдови, Росії. На цій нараді розглядалося питання про правові засади створення власних збройних сил.

У Молдови і Литви вже були певні напрацювання: воєнна доктрина Литви і воєнна доктрина Молдови. В Україні мною також була написана Концепція створення збройних сил України та підготовлені проекти законів “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”, які 6-го вересня були передані мною заступнику голови комісії з питань оборони і національної безпеки Верховної Ради України Миснику Павлу Олексійовичу для обговорення їх в інших комісіях Верховної Ради.

Проте вже можна було зробити висновок, що Україна у воєнних питаннях йде попереду інших незалежних республік і вирішує їх цивілізованим правовим шляхом.

Про останнє у своєму виступі і наголосив голова комісії з питань оборони і національної безпеки Василь Васильович Дурдинець.

Таким чином, можна було зробити висновок, що Спілка офіцерів України в особі полковника Віталія Лазоркіна, депутата Львівської обласної ради народних депутатів, заступника голови СОУ, достойно вписалася у міждержавний переговорний процес з воєнних питань, а також закріпила за собою імідж конструктивної державотворчої громадської організації.

Робота делегацій з республік, що стверджували свою незалежність, зійшлися у спільній позиції, тому результатом першого дня роботи було опрацювання резолюції переговорів про законність і необхідність створення новими суверенними республіками власних збройних сил.

Таке рішення в умовах радянської імперії стало новим, незвичним для Світової громадськості явищем. На політичну арену виходила нова суверенна Україна з її третім у Світі за могутністю арсеналом ядерної зброї та й ще у самій середні Європи, що занепокоїло європейців.

Після завершення переговорів до Києва злетілася безліч кореспондентів і журналістів з різних країн та просто атакували наш 312-й номер готелю Україна, що на вулиці Пушкінській, де оселилися я, полковник Лазоркін, та Валентин Пилипчук — член СОУ.

У робочій кімнаті нашого готельного номеру я утворив штаб з підготовки пакету національного воєнного законодавства.

Першими для інтерв’ю до нас завітали журналісти французької радіокомпанії “Антен-ІІ” та американці з БІ-БІ-СІ, які вже неодноразово брали у нас інтерв’ю.

Питання точилися навколо проблеми створення Збройних Сил України і ядерної зброї. Відповіді були втішними для громадян Європи: створення Збройних Сил України відбудеться еволюційним шляхом з військових формувань, що дислоковані в Україні, з наступним поетапним скороченням їх чисельності та ядерного потенціалу в контексті загального процесу ядерного роззброєння усіх ядерних держав та з відповідним зміцненням Загальноєвропейської системи колективної безпеки.

Міністр оборони України Костянтин Морозов

Міністр оборони України Костянтин Морозов

Такі відповіді задовольняли кореспондентів і знімали політичну напруженість стосовно України, що дає підстави констатувати певний внесок СОУ у створення атмосфери довіри населення Європи до України.

Ми дали цілком кваліфіковані і політично виважені відповіді, які, на наш погляд, узгоджувалися з об’єктивною реальністю становлення молодої України.

Ці наші відповіді містили в собі наше тверде переконання, оскільки ми щиро вірили у спільність справи відродження незалежної України з усіма рисами, притаманними сучасній цивілізованій державі: гуманізм, миролюбність, готовність до міжнародної співпраці та взаємодопомоги, екологічність.

Я цілком довіряв нашим державним керівникам Леоніду Кравчуку, Івану Плющу, Василю Дурдинцю, Євгену Марчуку і щиро, можливо дещо наївно, вірив у честь і гідність щойно призначеного міністра оборони України Костянтина Морозова, плекав надію, що вони мене не зрадять, бо запорукою цієї віри були конкретні результати моєї самовідданої роботи над створенням Збройних Сил України, національною воєнною законодавчою базою, моєї наполегливої аналітичної, публіцистичної і громадської роботи на майже мільйонну аудиторію військовослужбовців на всій території, яка гарантувала мирний розвиток політичних процесів в Україні.

Ми, члени Виконкому СОУ, у короткий термін, на громадських засадах зробили титанічну чорнову роботу за добрий десяток державних бюджетних інституцій і без усяких зусиль для цього з боку можновладців, — усе це мало б гарантувати нам поважне відношення з боку вищого державного керівництва. Проте мої сподівання дійсно були наївними.

 3У моєму 312-му номері готелю Україна завжди були гості: офіцери з академії ППО СВ, зі штабу Київського військового округу або просто члени Спілки офіцерів України, які були постійними моїми відвідувачами: Віталій Чичило, Анатолій Кошиль, Петро Костюк, Микола Мельник, полковники Вілен Мартиросян і Олександр Скіпальський. З ними інколи заходили офіцери одразу групою по декілька чоловік, тому цей готельний номер дійсно став центром подій навколо створення Збройних Сил України.

Віталій Чичило вирішував організаційні питання Спілки і надійно тримав зв’язок з Верховною Радою України, надавав оперативну інформацію, Анатолій Кошіль працював з громадськістю Києва, Петро Костюк і Микола Мельник розробляли проект Закону України «Про Національну гвардію України», Вілен Мартиросян – питання соціального захисту військовослужбовців, Олександр Скіпальський – вирішував питання створення управління військової контррозвідки.

Усі разом і кожен окремо, ми робили одну справу – розбудовували молоду українську державу. Та я і сам відчував на собі якійсь спротив моїй діяльності, як, наприклад, зникнення моїх документів для представлення на чергове військове звання генерал-майора і раптовий візит до мене до готелю у 312 кімнату двох друзів полковників Мартиросяна і Скіпальського.

Вілен Мартиросян раптом ні з того, ні з чого, почав мені доводити, що ми троє — «чорні полковники» і маємо залишатися полковниками тому, що звання генерал дискредитовано нечесними генералами, з пафосом вимовив Вілен Арутюнович. Я ніяк не міг зрозуміти, чого так завівся Мартиросян проблемою генеральського звання.

Вже потім Віталій Чичило розповів мені, що саме полковник Мартиросян перешкодив мені в отриманні чергового звання генерал-майора, до якого представила мене Верховна Рада України, а я про це не знав. Проте полковник Мартиросян якось про це дізнався і, користуючись правом народного депутата СРСР, знайшов подання на мене і вилучив його із решти документів.

Я думаю, що до цього, далеко не морального вчинку, Вілена Мартиросяна спонукало його бажання стати заступником міністра оборони, а я, на його думку, з новим званням генерал-майора міг би йому скласти конкуренцію. От він і спричинив таке!

Тоді я цього ще не знав, а, насправді, чергове військове звання генерал-майора надало б мені більших можливостей у будівництві Збройних Сил України, допомогло б мені більш ефективно впливати на процеси державотворення у сфері оборони України.

А тоді, станом на листопад 1991 року робота над військовим законодавством у цілому просувалася успішно: мої проекти почали розглядатися в комітетах Верховної Ради, аналізувалися в міністерстві юстиції. Я радів, що мене розуміють і сприймають моє формулювання терміну «оборона України», яке я заклав у проект закону «Про оборону України».

Переговорний процес на міждержавному рівні також просувався з успіхом для України. Про це свідчать публікації часописів тієї доби в газеті «Народна армія», які робив військовий кореспондент майор Геннадій Ключіков після інтерв’ю зі мною, зокрема і публікація від 6 грудня 1992 року.

Comments are closed.