ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРО СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ПОЧАТОК ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 10. СТВОРЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ. ІІ З’ЇЗД СОУ

Після серпневих подій 1991 року головне завдання, що постало перед Спілкою офіцерів, полягало у максимальному сприянні побудові Збройних сил України. При цьому сама Спілка також мала нарощувати свої сили як впливова організація патріотів.

Перший етап творення збройних сил можна назвати організаційно-технічним, в ході якого необхідно було створити нормативно-правову базу, якої досі ще не було в Україні для підпорядкування збройних сил СРСР українській владі та розмежування функцій з колишнім Міністерством оборони СРСР. Для опрацювання цих питань за пропозицією Секретаріату СОУ при Комісії Верховної Ради України з питань оборони та надзвичайних ситуацій на чолі з головою комісії генерал-лейтенантом міліції В.Дурдинцем була створена ініціативна робоча група з членів СОУ. Це сталося 30 серпня 1991 року. Робочу групу очолив я, полковник В.Лазоркін, з вже готовими наробками.

До складу робочої групи увійшли офіцери В.Пилипчук, М.Мельник, П.Костюк, В.Чечило, О.Скіпальський, В.Говоруха та інші. Вперше робоча група у повному складі зібралася 16 вересня 1991 року для обговорення моїх проектів Законів України “Про оборону України” та “Про Збройні Сили України”.

На засідання були запрошені як військові експерти: генерал-майор В.Васильєв і полковник В.Герасименко від штабу Київського військового округу, генерал-майор В.Гречанінов від комадування 8-ї окремої армії ППО,  полковник В.Кохно від Академії Сухопутних військ, полковник запасу В.Говоруха з Біої церкви та представники Державного комітету з військових питань при Кабінеті Міністрів України. Військові експерти не мали суттєвих зауважень до проектів законів, але були внесені незначні редакційні правки. Таким чином, на моє задоволення, проекти Законів України “Про оборону України” та “Про Збройні Сили України” були готові до внесення для обговорення у комісії Верховної Ради України.

Олександр Скіпальський займався створенням управління військової контррозвідки, яке мав би очолити, а Микола Мельник і Петро Костюк працювали над проектом закону “Про національну гвардію”, Володимир Мулява працював над написанням концепції соціально-психологічної служби у Збройних Силах України. Окрім роботи над основними законами я активно допомагав К.Морозову в створенні Положення про міністерство оборони України, у підготовці його доповіді на засіданні Верховної Ради України, а також виступів і статей. Валентин Пилипчук займався проблемами переходу військових навчальних закладів у підпорядкування міністерства оборони України.

Більше проблем було з військово-морським флотом України за браком у Києві флотських фахівців. На допомогу нашій робочій групі у написанні концепції Військово-Морських сил України прийшли члени Спілки офіцерів України з Севастополя капітан-лейтенант Ігор Тенюх та капітан І рангу Валентин Польовий, які перебували у відпустці.

Цей період добре описує історик Анатолій Русначенко у книзі «Шануймося панове офіцери» 2000 року видання: «За кілька днів до того відбувалося засідання виконкому СОУ, на якому розглядалося питання про створення Національної гвардії. Кабінет Міністрів мав підшукати нових командуючих військовими округами України. Перед СОУ постало завдання координувати роботу у військових гарнізонах республіки. Ці координатори були б представниками СОУ і уповноважені ВР.[1] Такі уповноважені дійсно призначалися від СОУ по всіх гарнізонах країни протягом вересня-жовтня 1991 р. З іншого боку в гарнізони розміщені в Україні прибували комісії Міноборони СРСР і вели компанії дискредитації ЗСУ. Причому приїзд цей здійснювався без будь-якого погодження з МО України і вищими органами влади в країні.

З’являються і нові концепції розбудови українського війська, чи швидше свої погляди на цей процес. Так Я.Кітура, обраний після С.Рудюка головою Львівського громадського комітету за відродження УНА, називав три таких паралельних напрями творення власної Армії.

Перший: перехід всіх збройних формувань, що розташовані на території України і підпорядковані Міноборони СРСР у розпорядження Української Національної Армії. Другий напрям передбачав створення республіканської армії. Третій напрям полягав у поступовому перетворенні українських військових частин у професійну армію сучасного типу.[2] Неважко помітити, що ці ідеї в тій чи іншій формі повторювали ті, що вже висувалися В.Лазоркіним раніше, ще до І з’їзду СОУ.[3]

Відомо також про дві наукові міжнародні конференції. Перша відбулася у Львові в політехнічному інституті і звалась: ”Збройні Сили України: історія та сучасність”[4] 5-6 жовтня Українська республіканська партія і Спілка офіцерів України провадили міжнародну науково-практичну конференцію “Національна безпека суверенних держав”.[5]

9 жовтня міністр оборони України генерал-майор авіації К.Морозов виступив у газеті “Народная армия” зі статтею “О проекте Закона о вооруженных силах Украины”. Міністр зазначив, що процес творення війська – то тривалий процес, який до того ж супроводжуватиметься значним скороченням існуючих органів військового управління і чисельності особового складу. Перший крок тут: вироблення проекту закону “Про збройні сили” разом з іншими законопроектами з оборонних питань. Наступним кроком мало б стати розгляд і прийняття Верховною Радою всього пакету військового законодавства України.

Народні депутати України Г.Алтунян, В.Черновіл і полковник В.Лазоркін у дворі Будинку письменників, на вул. Банковій, 2, м. Київ, вересень 1991 року

Народні депутати України Г.Алтунян, В.Черновіл і полковник В.Лазоркін у дворі Будинку письменників, на вул. Банковій, 2, м. Київ, вересень 1991 року

Проект закону “Про Збройні сили” передбачав зокрема, що армія може використана для вирішення завдань не пов’язаних безпосередньо з обороною України лише з дозволу Верховної Ради. Пропонувалося мати в Україні 4 види Збройних Сил:

-  сухопутні війська;

-  війська протиповітряної оборони;

-  військово-повітряні сили;

На фото: Рукопис першої сторінки проекту Закону України «Про Збройні Сили України» підготовленого полковником Лазоркіним В.І.

На фото: Рукопис першої сторінки проекту Закону України «Про Збройні Сили України» підготовленого полковником Лазоркіним В.І.

-   військово-морські сили, а також частини і з’єднання спеціальних військ і тилу, військово-навчальні заклади.[6]

Загальне керівництво Збройними Силами буде здійснювати Президент як головнокомандуючий, безпосереднє керівництво покладалося на міністерство оборони.

В проекті цього закону знайшлось місце і силам колективної стратегічної оборони суверенних держав. В ньому визначався їх статус, підлеглість Верховній Раді і Міноборони України.

Комплектування цих стратегічних сил з ядерною зброєю, які були розташовані в республіці, малось на увазі громадянами України.

Проект законодавчо закріплював у Збройних Силах і вживання української мови відповідно закону про мови (1989).

11 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України. У виробленні концепції активну участь взяв член-засновник СОУ полковник В.Лазоркін.

В той же день постановою Верховної Ради утворено Раду оборони України на чолі з Головою Верховної Ради. 20 жовтня Верховна Рада в першому читанні розглядає закони “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”.

Втім, тут не все так було гладко. Серед політичного керівництва країни, суспільства не було ясності щодо того кому мають належати стратегічні і тактичні ракети з ядерними боєголовками розміщені на Україні. Проектом названого вище закону вони по суті виводилися з під української юрисдикції. Група політиків обстоювала іншу думку.

Микола Поровський народний депутат України (НРУ) вважав, що під назвою колективних сил стратегічної оборони реально виявляться сили стратегічної оборони Росії[7] розміщені на Україні. Подвійне підпорядкування цих сил недопустиме з погляду на те, що це є військо, якому притаманне завжди одне командування. Фінансування такого війська дорого обійдеться республіці. Існує небезпека, що ці війська можуть бути використані, як ядерний шантаж проти України.

З усього того М.Поровський робив висновок, що якщо Україна прагне не до паперової, а справжньої незалежності, ні про які “спільні”, “колективні” стратегічні сили не може бути й мови. “Збройним Силам України повинні бути передані всі без винятку військові частини, дислоковані на її території, в тому числі й частини стратегічної оборони озброєні ядерною зброєю та Чорноморський флот.”[8]

Одностороннього роззброєння допускати не слід. Позбуватись ядерної зброї треба відповідно до Декларації про державний суверенітет України, але по ходу реалізації інших пунктів Декларації та зміцнення обороноздатності держави за рахунок інших сучасних видів зброї.

Не додавало честі командуванню ракетних стратегічних сил і спроби протидіяти СОУ. 3 жовтня 1991 р. зі штабу ракетної армії надійшла у частини шифротелеграма № 2976 в якій паплюжилася Спілка офіцерів і пропонувалося створити “організацію офіцерів, здатну боротися і відстоювати наші права перед органами влади” (української). Зі свого боку політпрацівники Київського військового округу (начальник політуправління генерал Б.Шаріков) намагалися створити організацію з числа офіцерів, які очевидно не бажали служити в ЗСУ, для протидії українській владі у створенні власної армії. Об’єктивно, планована “Асоціація офіцерів” іншого завдання і не могла бачити.

Все, про що я написав вище, звичайно, відносилося до великої політики. Здійснення її проходило втім через малі, місцеві органи насамперед СОУ. Паралельно і водночас Спілка розгортала свою роботу в областях і гарнізонах.

Вже 27  серпня 1991 р. офіцери дійсної служби і запасу Рівненської області, зібравшись в Народному домі утворили обласну організацію СОУ на чолі з підполковником Геннадієм Круком. Зібрання вів заступник голови СОУ полковник О.Скипальський.[9]

29 липня 1991 р., мабуть найпершою, ще до путчу, була утворена делегатами І з’їзду Житомирська організація СОУ.[10] Прагнення стати членом СОУ було в області таке велике, що “деякі командири частин намагалися вступити в Спілку всією частиною”. Так прагнула зробити вертолітна бригада 8ТА (м.Бердичів). Але, зрозуміло, що таке прагнення не відповідало Статуту організації, і відповідно відхилилося членами виконкому обласної організації П.Юзефовичем (голова обласного комітету) і А.Шміло. Досить швидко тут були створені районні (гарнізонні) осередки СОУ в гарнізонах мм. Новоград-Волинського, Бердичева, Ємільчина, Озерного, Степок, смт.Станіславка.[11]

В Дніпропетровську першу організацію творили 10 серпня 3 чоловік: Сергій Михайлов – лейтенант запасу, Олег Андрійченко – старший лейтенант запасу і О.Кожушко.[12] Але установча конференція організації відбулась 15 жовтня 1991 р. Було присутніми 27 чоловік. Головою СОУ в області був обраний Віктор Таратушко, полковник авіації.[13] Цьому зібранню передували скликання 2 рази зборів СОУ на яких запрошувалися офіцери дійсної служби. Збори проходили в приміщенні НРУ. Мова на них ішла і про творення ЗСУ і соціальні проблеми військовослужбовців. На других зборах СОУ приїхав до міста голова організації В.Мартиросян.[14]

В Тернополі СОУ починалась з міського осередка 3 серпня 1991 р.[15] Нам невідома чисельність цього осередку. Але новоутворена обласна організація СОУ в найменшій області України – Чернівецькій — нараховувала спершу 17 чол. на чолі з полковником В.Головатюком.[16]

Обласна установча конференція відбулась в Тернополі 5 жовтня. Головою обласної конференції обрали полковника Василя Гнатишина, заступниками підполковників О.Варакуту, І.Луковича, майорів А.Тхора і М.Дворського.

Досить пізно об’єдналися осередки СОУ в обласну організацію на Львівщині: 22 вересня 1991 р. На установчій конференції, яка проходила там у приміщенні НРУ, взяли участь 247 офіцерів і прапорщиків та біля 100 представників місцевої влади, громадських організацій і партій.[17]

Першим головою ЛОО був обраний майор Петро Костюк.

20 серпня 1991 р. в дні ГКЧП виникла Івано-Франківська обласна організація СОУ.

Ініціаторами її створення були учасники І з’їзду офіцерів – громадян України: полковник А.Максим’юк, капітан ІІ рангу І.Мерінчик, полковник М.Носенко, підполковник Р.Блонський, капітан Є.Чучук, майор І.Винничук, старший лейтенант Г.Марченко, майор Р.Боднарчук, майор В.Вівчаренко, капітан В.Кричук. Створення Спілки тут було підтримано облвиконкомом. Головою організації став капітан ІІ рангу в запасі Іван Мерінчик.[18] В цій області досить швидко з’являлися районні організації СОУ. Так в Рогатині вона відома з 8 вересня. В установчій конференції брали участь тут і голови місцевих органів влади і партій. Як можна зрозуміти і тут організатором Спілки виступив делегат І з’їзду Тарас Боднарчук.[19]

Волинська обласна організація СОУ творилася дещо довше. Делегати І з’їзду офіцерів громадян України від області майор Бабіч, майор Н.Кінаш, підполковник К.Михальчук, підполковник Д.Грабівчук, капітан В.Стречаков, старший лейтенант М.Гінайло, майор В.Кушнір розгорнули роботу в гарнізонах області готуючи первинні організації Спілки. 8 вересня приймається рішення на зборах патріотично налаштованих офіцерів про підготовку обласної установчої конференції СОУ. Збори ще малочисельні: присутніх всього 14 чол.[20] 20 вересня ініціатори конференції проводять ще раз огляд своїх сил. Організації установчої конференції сприяли НРУ, УРП, Братство УПА своїми місцевими філіями (відповідно: О.Харченко, Г.Кожевніков, Семенюк). Конференція відбулася тільки 27 жовтня 1991 р. В її роботі взяли участь 79 делегатів від усіх військових формувань області. Благословення єпископа УАПЦ Миколая відкривало зібрання. Присутніми були представники від влади і партій, заступник голови СОУ О.Скипальський і народний депутат України А.Боднарчук.[21] Головою обласної організації СОУ конференція обрала полковника запасу Олександра Захарченка.

Важко сказати коли утворилась СОУ в Полтавській області. Відомо лише, що першими організаторами Спілки там були О.Чіп, М.Кульчинський, Ю.Галенко, В.Годзенко, полковник Є.Данилевський, З.Даниленко. О.Чіп і став головою обласного проводу СОУ.[22] Наскільки дозволяють судити документи, обласна організація утворилась досить пізно – в 1991 р.

Так само пізно порівняно з західним регіоном творилась Кіровоградська обласна СОУ. Лише у грудні 1991 р. провели установчі збори військовослужбовців Кіровоградського гарнізону – 104 чол. і утворили оргкомітет по утворенню СОУ. Основна робота по її утворенню лягла на майора запасу Миколу Кривича. Активними в підготовчому процесі виявилися В’ячеслав Іванов, начальник контррозвідки Кіровоградського гарнізону, підполковник запасу Костянтин Дряпіко, капітан ІІІ рангу запасу Юрій Клюшніченко, капітан Віктор Крюков.[23]

Мабуть чи не найпізніше з усіх відомих мені обласних організацій СОУ виникла Запорізька. Перший осередок СОУ тут утворив старший прапорщик Анатолій Шеремет з запорізького полку військово-транспортної авіації у жовтні 1991 р. В грудні в тому полку він створив первинну організацію.

Майор Володимир Олексюк з Бердянського Інструкторського бомбардувального авіаційного полку створив первинну організацію СОУ в грудні теж у своєму полку. 28 грудня 1991 р. після декількох оголошень в місцевій пресі відбулась установча конференція міської Запорізької СОУ. Склад прибулих був вражаючим: 7 членів СОУ і 3 представники влади. Виконком очолив майор Володимир Веретенін.[24]

Нарешті, про базову для СОУ організацію – Київську. Перший осередок утворився наприкінці серпня 1991 р. в Академії ППО. Очолив його підполковник Юрій Гапонов. На початку вересня підполковник В.Пилипчук проводить конференцію Київської організації СОУ за участю цього осередку в Академії і окремих офіцерів. Головою організації був обраний полковник запасу Роман Костюк.[25]

Аналізуючи процес утворення обласних організацій СОУ можна відмітити деякі закономірності. Без сумніву найшвидше цей процес ішов там, де до справи дієво підключалися місцеві організації Руху, УРП та інших партійних організацій, зокрема в Галичині, Волині, Києві. Тут вони почасти, чи й значно знайшли порозуміння і в місцевої влади. Шлях організаційного творення був неоднорідним: в одному випадку починали творити організацію “згори” (Захід) і потім розбудовувати районні (гарнізонні осередки), в другому випадку процес творення організації йшов “знизу” від місцевих районних осередків до міських і обласних організацій. До ІІ з’їзду оформилися тільки західні обласні організації. Цікаво, що серед числа перших спілчан було дуже небагато неукраїнців. Останні присутні, але в невеликій кількості серед організаторів, як правило з російськими прізвищами. Думаю, що це переважно були уродженці України. В офіцерах-українцях, що хоч часто говорили вже суржиком, прокидається національна свідомість. В інших же, без сумніву, вона й не зникала.

Важко сказати що небудь певне  про чисельність обласних організацій і Спілки в цілому до ІІ з’їзду. В Київському гарнізоні діяло близько 60 первинних організацій і на думку І.Лісодіда охоплювали 78 військових частин, штабів та закладів з загальною кількістю біля 1100 членів. А з поодинокими членами кількість спілчан у Києві досягала 1150-1200. Серед цих поодиноких членів, були ті, про яких на службі не знали, що вони в СОУ. То були люди на високих посадах, але в несприятливих середовищах.

Згадка про “несприятливі середовища” І,Лісодіда у столиці після 24 серпня показує, яким непростим був шлях до творення власних збройних сил в Україні.

Станом на 1 січня 1992 р. Львівська ОО СОУ мала 1200 офіцерів і прапорщиків, 25  осередків і 4 організації районні: у Самборі, Бродах, Яворові і Жовкві.[26] В.Цимбалюк налічував до 280 членів СОУ у вересні 1991 р. в Одесі.[27] Засновники СОУ в Івано-Франківській області називають число членів Спілки на 1991 рік в 4500 чол., але, думаю, що це перебільшення. Точні дані є в цей рік по Рівненській області – 300 офіцерів, генералів, прапорщиків та військових пенсіонерів. Вони діяли в Дубенській, Корецькій, Костопільській районних та Кузнецовській міськіх організаціях.[28] Я не думаю, що кількість членів Спілки перевищувала до ІІ з’їзду 6,5 тис. чол., можливо і це число трохи завищено. Всі місцеві організації негайно реєструвались у відділах юстиції за місцем розташування.

Представники ж Тернопільської організації Гнатишин, Тхір, Галькевич наполягали перед заступником голови обласної Ради Б.Бойком створити обласний військовий комітет. 4 вересня 1991 р. сесія Тернопільської обласної ради утворила обласну комісію з військових питань, куди увійшли голови і заступники обласної СОУ.[29]

Реєстрація СОУ у міністерстві юстиції України відбулася 22 жовтня 1991 р. До ІІ з’їзду організації СОУ існували і поза Україною: в Казахстані (Приозерськ), Узбекистані, Киргизії, Азербайджані, Таджикистані, Туркменистані.[30]

В таких умовах відбувалася підготовка до ІІ з’їзду СОУ. Його скликання було зумовлене різкими змінами в політичному житті, із проголошенням незалежності Україною. Відповідно до цих нових реалій змінювалися окремі завдання Спілки, виходили наперед нові, потребував змін і Статут організації. Все це можна було вирішити тільки через з’їзд. Він був скликаний на 2-3 листопада 1991 р. Планувався він як з’їзд офіцерів України, чи не хотіли цією назвою його організатори залучити до розбудови ЗСУ все офіцерство армії, що була в Україні?

До складу оргкомітету з’їзду увійшли голова спілки Вілен Мартиросян і його заступники Віталій Чечило, Володимир Мулява, Віталій Лазоркін, Григорій Омельченко, Олександр Скипальський, Валентин Пилипчук, секретар виконкому СОУ. До складу оркомітету з’їзду увійшли також два народних депутати України Микола Поровський, Олександр Ємець. Олександр Левченко входив до оргкомітету від імені “Інноцентру”.

З’їзд проходив в актовому залі колишньої Вищої партійної школи ЦК КПУ по вул. Мельникова. Було присутніми близько 700 делегатів і запрошених осіб. Якщо на І з’їзді СОУ генеральських лампасів не було помітно, то тепер генералів було чимало. Відчувалися вони не всі зручно: то був з’їзд громадської організації і капітан запасу, заступник голови СОУ міг осаджувати дійсних генералів.

З’їзд благословляє отець Володимир. Відкриває з’їзд голова СОУ полковник В.Мартиросян. Слово надається міністру оборони генерал-полковнику К.Морозову. Його доповідь називалася: “Завдання Спілки офіцерів України у створенні Збройних сил України”. Він згадав про І з’їзд СОУ і заслуги Спілки в початках української армії. Далі йшла мова про існуюче законодавство з військових питань і К.Морозов виклав основні цілі, які стоятимуть перед армією в мирний і воєнний час, підкресливши оборонний характер військової доктрини України (тоді ще розроблялася – Р.А.). Докладно зупинився доповідач і на 3 етапах формування армії. Мала бути створена єдина система управління всім угрупуванням військ, реформуватися керівництво військових округів, скоротитися апарат армії і корпусів і до кінця 1992 р. створені всі штаби, управління і заклади ЗСУ. Водночас мали відбуватися військова реформа і скорочення армії.[31] Знайдеться тут місце і силам колективної оборони, вважав міністр. Створення ЗСУ мало завершитися зміною принципів комплектування армії, підготовки молоді до служби і реформою військової освіти.

Міністр, відводив в цьому процесі для СОУ тільки одну ціль: консолідації демократичних сил з метою соціального захисту військовослужбовців, виховання в офіцерів почуття обов’язку, честі і військового обов’язку перед Батьківщиною і народом.[32]

Явно завузьке завдання для Спілки. Бо міністр тут же згадував як про конструктивне утворення і “Асоциацию военнослужащих” з Вінниці, і про роль офіцерських зібрань у проведенні військової реформи. Дипломатія чи недоусвідомлення ще суті українського державотворення?! Мабуть і перше і друге. Втім К.Морозов на відміну від багатьох інших генералів вчився…

У своїй доповіді “Політичні передумови створення збройних сил України, принципи взаємодії Спілки офіцерів України з депутатським корпусом, демократичними політичними організаціями” Микола Поровський, народний депутат України і один з керівників Руху, говорив про загальнополітичну ситуацію в Україні і навколо неї, про відносини з Росією. Вказав, що Україна може в нинішній ситуації покладатися тільки на внутрішні чинники безпеки. Радянська Армія залишається головною структурою, що стримує існування СРСР як імперської структури дотепер, вказував народний депутат.[33] На Україні не може бути двох видів військ – українських і стратегічної оборони. Бо останні будуть фактично військами російськими і тоді вони поведуть себе як вже повели себе в Угорщині, Чехословаччині, Литві. Компетенція України має простягатися і на стратегічні війська. Доповідач торкнувся і проблем ВПК, зосередженні його на виробництві новітнього озброєння для ЗСУ, сприянні в цьому Верховної Ради. Промовець також вважав за необхідне підтримувати і далі співробітництво СОУ з Рухом та іншими демократичними партіями. Левко Лук’яненко, народний депутат України, і кандидат в президенти у своєму виступі на з’їзді торкнувся теж проблем творення армії. Похвалив комісію Дурдинця, але зауважив зволікання уряду В.Фокіна у видачі коштів на реформи, сказав, що той діє нерішуче.[34]

З доповіддю “Проблеми правового і соціального захисту військовослужбовців у період демонтажу СРСР створення Збройних сил України” виступив голова СОУ полковник В.Мартиросян. Він закликав міністра оборони звільнитися від реакційних і консервативних воєначальників, які перешкоджають ходу реформ, закликав опиратися в роботі на СОУ, спільно проводити кадрову політику і особливо на вищі посади, щоб позбутися протекціонізму.[35]

Доповідач відмітив, що закон про правовий і соціальний захист військових і їхніх сімей пройшов перше читання у Верховній Раді (Закон був прийнятий в кінці січня 1992 р. – Р.А.). Доповідач запропонував деякі поправки до проекту. Він також запропонував провести індексацію зарплати офіцерів і прапорщиків, забезпечити їх за бажанням натуральною продпайкою. Він також запропонував створити в армії спеціальний концерн по будівництву житла, курси з перепідготовки офіцерів, звільнених в запас. Гроші від військового майна МО СРСР, приміщень теж можна використати для цих питань, вважав В.Мартиросян.

Зупинився голова СОУ і на стосунках організації з Верховною Радою і громадськими і політичними організаціями, потім попросив у з’їзду додаткових повноважень для себе.[36] Але в останньому підтримки в делегатів він не знайшов. Зі співдоповіддю В.Мартиросяну виступив Володимир Мулява.

У виступі полковника А.Русина (Одеса) між іншим пропонували думки про необхідність розробки військово-політичної доктрини держави.

Нам треба механізми перетворення ЗС СРСР в ЗСУ, зазначив полковник П.Козир.

Необхідно пришвидшити процес створення ЗСУ, вважав капітан ІІ рангу І.Мерінчик (Івано-Франківськ), 3-4 роки які пророкують на це деякі генерали і адмірали задовго! Історія нам стільки часу може просто не відпустити. Присяга України  може бути прийнята вже до 1 грудневого референдуму 1991 р. Хто не присягне, тих треба звільняти, чи відправляти у їхні держави. Фінансування ЗС з наступного року мають іти з бюджету України. Осінній призов вже лише в республіці залишиться. У військах ССО мають бути тільки громадяни України. Опорою нової держави може стати Національна гвардія, до набору в яку треба поставитися СОУ надзвичайно прискіпливо.[37]

Проблеми, пов’язані з законодавчим забезпеченням ЗСУ і формування МО зачепив у своєму виступі полковник В.Лазоркін.[38] Він зауважив, що тепер з’явилося чимало “мудрих дорадників” в т.ч. і до міністра оборони стосовно членів СОУ. Але де були ці люди раніше?! В останньому питанні з ним був згідний і полковник П.Юзефович.

Ігор Деркач, народний депутат України з комісії з питань оборони і безпеки запропонував усі пропозиції щодо реформування ЗСУ слати в його комісію. Сам він пропонував Олександра Ємця, народного депутат на голову СБУ. Зауважував: нема альтернатив на вищі посади в Національну гвардію.[39]

Делегат з Волині М.Куцень вважав, що з тих військ які є в Україні треба творити сучасну армію, а не реформи робити – таким має бути принциповий підхід до створення ЗСУ. А для цього, щонайменше треба забезпечити переважаючий вплив МО України, бо поки що на його думку, там переважає вплив МО СРСР. Він висловив занепокоєння і темпами розкрадання військового майна. Ця проблема знайшла відображення чи не в усіх виступах.

Важко доводилося членам спілки в Криму. Полковник М.Скіпа розповів делегатам, що йшло буквальне викручування рук. Ними (членами СОУ) цікавиться контррозвідка армії. Політична обстановка на півострові напружена, підігріваються антиукраїнські настрої.

Кадрову проблему, протекціонізм в армії за В.Мартиросяном піднімали й інші делегати: полковник В.Хабаров, підполковник Н. ж робити з ними у разі як вони приймуть присягу? СОУ не втримав тут ситуацію в руках. В.Ларцев все шукав альтернативу Спілці.

З цікавістю був вислуханий історик зі США Тарас Гунчак. Він розповів про історію попередніх українських військових з’їздів в роки революції 1917-1920 рр. З тим, як сприймається армія солдатами, стан справ з втікачами з армій країн СНД розповідала голова комітету солдатських матерів Артамонова. Капітан-лейтенант Гук (Чорноморський флот) запропонував іти в “низи”, в роботі над особовим складом флоту. Тільки так можна втілити в життя рішення Верховної Ради. О.Зінченко, мічман Північного флоту і старший лейтенант В.Овдієнко (Турк. ВО) розповіли про ставлення до українців у своїх частинах. Обоє вони виступили за перевід офіцерів-українців на Батьківщину, і не пізніше кінця 1993 р. – наполягав В.Овдієнко.

Виступали ще народні депутати І.Юхновський, кандидат в президенти, Іван Заєць. Здається найтверезіші оцінки стосовно ситуації з військами і творенням ЗСУ були у кандидата в президенти В’ячеслава Чорновола. Він сказав: не будемо загравати з армією. Хоч вона необхідна бути доброю, але Україна є занадто змілітаризована держава. І поки що, ні ВПК ні війська не входять в структуру української держави.

До армії можливі 2 позиції:

1)     керівники республіки ставляться до армії заспокійливо. Але в чистому вигляді така позиція веде лише до тимчасового заспокоєння, а то й до вибуху;

2)     треба розуміти, що реформи в армії лише частина державних реформ.

Треба обережно іти до чисельності армії в 300-450 тис., не можна робити ці скорочення за рахунок народу, що внаслідок – зубожітиме.[40]

В.Чорновіл після виступу користувався найбільшою популярністю в делегатів, і спілкувався із лейтенантами і з генералами, які обступили його, коли він виходив невимушено, вільно.

Що собою являв з’їзд і його учасники в якісному і кількісному вимірах? Цими даними поділився з делегатами полковник П.Юзефович, голова мандатної комісії. На з’їзд обрали 700 чол. Зареєстровано учасників 790 чол. З них дійсної служби – 652 чол., запасу і відставки – 125, прапорщиків і мічманів було 16 чол., курсантів – 7 чол. Участь в боях прийняли 40 чоловік; 23 делегати мали вчені ступені.[41]

На другий день роботи з’їзду з пропозиціями змін до Статуту виступив перший заступник голови СОУ В.Чечило. Ці зміни, як і інші питання, обговорювалися попередньо і в організаціях і на засіданні виконкому СОУ напередодні з’їзду. Насамперед зі Статуту було виключено посилання на законодавство СРСР. Розширювалось коло тих, хто міг стати членом Спілки – не лише офіцери, але й курсанти 4-5 курсів військових навчальних закладів, громадяни України. Членами Спілки могли ставати і офіцери українського походження, громадяни інших держав, які сприяли СОУ.

Зміни в Статуті організації передбачали і те, що перший заступник голови СОУ мав очолювати Секретаріат, як постійний орган виконавчого комітету Спілки. Статут тепер окреслював сферу повноважень секретаріату. Уточнювалися в Статуті і повноваження місцевих організацій СОУ.[42] На з’їзді так чи інакше в колах делегатів обговорювалося питання про зміну голови СОУ. Пропонувалася кандидатура полковника Віталія Лазоркіна. Справа, втім, на обговоренні і закінчилася.

Докладний перелік питань і шляхи їхнього вирішення як їх бачив з’їзд дає його резолюція. Умовно її можна розділити на дві частини: та яка стосується побудови ЗСУ і та яка торкалася власне проблем офіцерів як соціальної групи і СОУ як організації. Резолюція стверджувала: “ІІ з’їзд офіцерів розглядає створення власних Збройних сил України як основне завдання в державному будівництві незалежної України і підтримує зусилля Верховної Ради, Уряду в цьому напрямку. Але процес створення Збройних сил іде повільно, відстає від розвитку політичної ситуації як в Україні, так і за її межами”.[43] Резолюція вказувала, що закони пакету військового будівництва розглянуті Верховною Радою є нечіткі, не мають механізму втілення і фінансово-економічного забезпечення.

В зв’язку з цим з’їзду пропонував ряд заходів по творенню власної армії через вищий законодавчий орган – Верховну Раду України. Щонайперше, пропонувалося привести до присяги на вірність Українській Державі всіх військовослужбовців на території України. Ті, з військовослужбовців, які не ствердили громадянства України мали б бути звільнені від Присяги і до кінця 1992 р. переведені для служби на свою батьківщину. Протягом того ж таки 1992 р. треба було повернути на Батьківщину військовослужбовців – громадян України та членів їх сімей (за бажанням).

Проблему комплектування військово-службовців строкової служби з’їзд пропонував розв’язувати шляхом призову на службу осінню 1991 р. тільки громадян України. Військово-службовці – негромадяни України мали бути переведені до кінця того ж року за межі держави. Причому таке переведення і новий набір, на думку авторів революції давали можливість зменшуючи призов  вдвічі почати формування ЗСУ на професійній основі.

Дуже цікавим був пункт стосовно Сил стратегічної оборони. Він відображав компроміс між баченням проблеми. М.Поровського  і людей які його підтримувати в СОУ і суспільстві і позицію поміркованішого крила як Спілки так і політичного керівництва країни. Втім, пункт цей виписаний був достатньо дипломатично, так що питання про власність ССО резолюція прямо і не зачіпала, полишаючи вільне його тлумачення: “Сили стратегічної оборони, які розташовані в Україні, укомплектувати кадрами виключно з громадян України. Керівництво силами стратегічної оборони в Україні повинен здійснювати міністр оборони України”.[44]

Документ з’їзду вказував і на необхідність проведення у відповідність з економічними можливостями України військово-промисловий комплекс на її території для забезпечення ЗСУ сучасною технікою і озброєнням. СБУ мала б не допускати вивозу чи знищення військової техніки, озброєння, матеріальних цінностей, вивозу цілих військових частин без уточнень з владою держави.

Для здійснення цих і низки інших заходів резолюція пропонувала опиратися на СОУ. Зокрема, до кінця 1991 р. пропонувалось призначати уповноважених Верховної Ради зі складу СОУ у військові частини. На цих уповноважених покладалися обов’язки державного контролю за діяльність військ і виконанням рішень Верховної Ради з військових питань.[45] З’їзд пропонував також щоб всі кадрові призначення від командирів батальйонів і вище в армії і правоохоронних органах вирішувалися з врахуванням позиції СОУ. За участю останньої з’їзд рекомендував провести атестацію всіх офіцерів.

На з’їзді наводилося чимало прикладів того, що командири різних рівнів, в т.ч. і командуючі округами, які визнали ГКЧП і досі залишаються на своїх посадах.

Резолюція  з’їзду пропонувала безумовно звільнити цих людей з військової  служби.

Блок питань стосувався власне соціального захисту військових. Визначалося виключне переведення на службу в ЗСУ лише громадян України. Кабмін мав утворити фонд для допомоги цим сім’ям. Для захисту офіцерів як категорії громадян пропонувалося створити при Кабінеті міністрів України Комітет з питань соціально-правового захисту військовослужбовців. До складу комітету мали б увійти представники Спілки, комітету солдатських матерів, ветеранів афганської війни, воїнів ліквідаторів на ЧАЕС.

Нагальною проблемою залишалося житло для військових. З 1992 р. пропонувалось розпочати будівництво котеджів для військовослужбовців які звільняються в запас. З’їзд рекомендував прискорити розробку законодавства про пенсії військово-службовцям.[46]

Полковник Віктор Таратушка

Полковник
Віктор Таратушка

З’їзд прийняв також “Звернення до військовослужбовців, які проходять службу в Україні”. Делегати з’їзду, звертаючись до військовослужбовців які проходили службу в Україні, запропонували їм взяти активну участь у референдумі 1 грудня і сказати “так” – на підтвердження рішення Верховної Ради про проголошення Акту про незалежність.[47] Як учасник і організатор цього з’їзду можу засвідчити, що з’їзд проходив у діловій, хоч і подекуди напруженій атмосфері дискусій, обговорень. Мабуть ні до, ні після цього з’їзду увага до планів і дій СОУ не була такою великою з боку влади і суспільства в цілому. Кількість людей в лампасах теж не була перевершеною на цьому з’їзді. Багато хто з цих генералів раптом усвідомив, що є й інша сила, крім наказу, команди, здатна творити нові збройні сили. Відчувалося бажання з боку багатьох нещодавно ще високопосадових осіб і просто амбіційних офіцерів не опинитися на узбіччі процесів творення української армії.

Делегатів ІІ з’їзду офіцерів – громадян України зустрічали далеко не завжди привітно. Так голова Дніпропетровської СОУ В.Таратушка після повернення зі з’їзду запропонував у телефонній розмові начальнику Дніпропетровського гарнізону, командуючому танкової армії генерал-майору Радецькому зустрітися з офіцерами штабу армії і розповісти їм про перебіг подій на з’їзді. На це Радецький дав категоричну відповідь, що офіцери штабу армії цього не потребують і вони добре захищені соціально існуючими законами. Тому з цих питань просив його більше не турбувати[48]

Ось як висвітлив позачерговий 2-й з’їзд журналіст Юрій Романюк з Івано-Франківщини у статті «Армія України – об’єктивна реальність»: в часописі «Вісник Коломиї» від 16 листопада 1991 року, № 176

«2 – 3 листопада в Києві проходив позачерговий другий з’їзд Спілки офіцерів України (СОУ). Май­же 700 делегатів з усіх областей республіки вирі­шували проблеми відродження національної армії та створення національної гвардії.

Відкрив роботу, з’їзду голова СОУ полковник Вілен Мартиросян, 3 доповіддю «Завдання Спілки офіцерів України у ство­ренні Збройних Сил України» виступив міністр оборони гене­рал-полковник авіації Костянтин Морозов.

Доповідь «Політичні передумови створення Збройних сил України, принципи взаємодії Спілки офіцерів України з депутатським корпусом, демократичними політичними організаціями» виголосив народний депутат України, член Великої Ради НРУ Микола Поровський.

Після обговорення цих питань З листопада з доповіддю «Проб леми правового і соціального захисту військовослужбовців у період демонтажу СРСР, створення Збройних Сил України» виступив голова СОУ полковник Вілен Мартиросян.

Співдоповідь виголосив заступник голови орг­комітету, радник СОУ, кандидат філософських наук Володимир Мулява. Після обговорення були внесені зміни до статуту, прийнято Заяви СОУ до військовослуж­бовців України, уряду та Вер­ховної Ради України, інші до­кументи.

Делегати ІІ з’їзду полковники Р.Костюк, В.Мартиросян, капітан-лейтенант І.Тенюх,  полковник В.Лазоркін

Делегати ІІ з’їзду полковники Р.Костюк, В.Мартиросян, капітан-лейтенант І.Тенюх,
полковник В.Лазоркін

Важко назвати досить конст­руктивною дводенну роботу з’їзду СОУ. на якому, крім пануван­ня ейфорійної балаканини, не було вирішено багато принципо­вих проблем утворення Зброй­них Сил України. Гарні за змі­стом доповіді міністра оборони України Костянтина Морозова та народного депутата Миколи Поровського мали б дати запал для наступного обговорення і внесення конкретних рекомендацій щодо вирішення  існуючих проблем, та, на жаль, цього не відбулися.

У більшості делегатів, які брали участь в обговоренні, крім висвітлення тих труднощів, з якими вони прибули на з’їзд, та проголошення абстрактних речей, нічого конструктивного почути не вдалося. З’їзд зустрівся з повною організаційною непідго­товленістю. Обласні делегації не вважали за потрібне обтяжу­вати себе виробленням конкрет­них планів, пропозицій, концеп­цій, підготовкою альтернативних проектів. Лише «Звернення» та декілька змін до статуту, вине­сених оргкомітетом з’їзду, ви­явилися єдиними документами, прийнятими таким високим зіб­ранням. Та найголовніше, на що роз­раховував голова СОУ полковник Мартиросян, скликаючи по­зачерговий (!) з’їзд, було винесення на затвердження пропозицій про надання йому ж, полковникові Мартиросяну, над­звичайних повноважень, з пра­вом одноосібного прийняття рі­шень. У першу чергу при вне­сенні пропозицій щодо кадрових призначень Міністерства оборо­ни України (!).

Це миттєво ви­кликало напруження в залі, яке миттєво загострилося після спроби Мартиросяна дискреди­тувати діяльність свого заступ­ника, полковника Віталія Лазоркіна, а цього вже не могли допустити делегати від Галичини, адже, як відомо, пан Лазоркін є депутатом Львівської облради. Але до вибуху не дійшло.

Завдяки чітко налагодженим діям Миколи Поровського, який, знімаючи напруження; запропо­нував з’їздові проголосувати ли­ше за підтвердження повнова­жень голови СОУ. Що й було зроблено. Після цього була тер­міново оголошена перерва, яка й зняла всю гостроту та напругу залу. Цей неприємний випадок, який трапився під кінець другого дня. продемонстрував рішу­чість делегатів проти спроб од­ноосібної узурпації влади в СОУ, навіть такою відомою людиною, як Мартиросян.

Та, як вдалося почути в кулуарах з’їзду, після цього випадку у переважної більшості офіцерів залишився гіркий осад неза­доволення діями і вчинками сво­го голови, який так демонстра­тивно, всюди, де тільки може, наголошує, що не рветься до влади і генеральських погонів. І все ж, незважаючи на при­крі моменти, зібрання має вели­ке політичне значення в справі розкріпачення офіцерства, його об’єднання на терені побудови Збройних Сил України. Воно продемонструвало Україні, та й усьому колишньому Союзові, що рішення про створення власної армії України – це не популі­стські заяви, а реальність.

Свіжою струмінню на з’їзді були змістовні виступи кандидатів у президенти України панів Чорновола, Лук’яненка, Юхновського, які окреслили своє бачення шляхів та концепцій побудови власної національної армії.

У прийнятому Зверненні до парламенту, уряду та військовослужбовців зазначено, що СОУ звертається з пропозицією при­пинити фінансування з 1 січня 1992 року радянської армії, а виділяти гроші на утримання лише власних Збройних Сил, припинити відправлення рекру­тів поза межі України. СОУ підтримає Акт про незалежність України на референдумі 1 грудня.

Спеціально для «Вісника Коломиї» Юрій РОМАНЮК.»

Такими були підсумки 2-го з’їзду Спілки офіцерів України.

Та повертаючись до коментаря кореспондента Юрія Романюка, хочу підкреслити такі його фрази: «… неприємний випадок, який трапився під кінець другого дня. продемонстрував рішу­чість делегатів проти спроб од­ноосібної узурпації влади в СОУ, навіть такою відомою людиною, як Мартиросян. Та, як вдалося почути в кулуарах з’їзду, після цього випадку у переважної більшості офіцерів залишився гіркий осад неза­доволення діями і вчинками сво­го голови, який так демонстра­тивно, всюди, де тільки може, наголошує, що не рветься до влади і генеральських погонів».

Дійсно, чому полковник Вілен Мартиросян, будучи широко відомим в Україні і за її межами в СРСР як миротворець, раптом вирішив узурпувати владу у Спілці офіцерів України?

Потім я багато розмовляв з Віленом Арутюновичем досить відверто і скажу, що він – не проста людина і від природи добрий психолог. Він розумів, що все навколо роблять такі ж як він і я люди зі своїми позитивними і негативними якостями, але одні при владі і мають більше можливостей, а інші – ні. Треба зауважити, що Вілен Мартиросян у свої на той час 50 років пройшов школу випробовуванням владою і розумів, що влада солодка проте мінлива. Сьогодні ти при владі, маєш пільги і преференції, тебе поважають, скрізь запрошують, ти причетний до визначних подій, дарма, що ти лише присутній, проте – причетний, а завтра у тебе влади немає, тебе оминають, не запрошують.

Він розумів, що на високі державні посади його не запросять, бо не мав достатньої оперативно-стратегічної підготовки, але прагнув стати заступником міністра оборони. Тому він вдався до вирішення проблем соціального захисту військовослужбовців. Так, він щиро прагнув їх захищати, але для цього йому потрібен був відповідний статус народного лідера, от і вирішив Вілен Арутюнович скористатися нагодою та підім’яти під себе Спілку офіцерів України, дарма, що ми у своїй більшості прагнули до демократії.

Я, як бойовий офіцер, що пройшов випробовування на міцність духу, поклавши за справу здобуття Україною незалежності власну військову кар’єру і добробут родини, був далеким цього.

Я працював над військовим законодавством, над створенням міністерства оборони України, допомагав першому міністру оборони стати на ноги і мені Спілка офіцерів України потрібна була як громадська підтримка результатів моєї діяльності, а не для кар’єрного росту.

Тоді я не був обізнаним з планами В.Мартиросяна і по справжньому виступив на з’їзді  проти його намірів стати диктатором в Спілці, тим більше, що перед з’їздом міністр оборони Кость Морозов відверто проте твердо поставив мені завдання – зняти Мартиросяна з посади голови СОУ. Я був проти цього, бо, хоча і не був близьким його другом, як, наприклад О.Скіпальський, та поважав Вілена Арутюновича за його здоровий глузд, щирість і відвертість, за простоту у спілкуванні,  енергійність у створенні обласних організацій, навіть дарував йому його авантюризм.

Та, з рештою, я просто не хотів виступати проти В.Мартиросяна, бо не бачив для цього вагомих підстав. А тут його витівка з наданням йому необмежених повноважень як голові СОУ. Тут я не витримав, майже силою відібрав мікрофон у Скіпальського і закликав делегатів з’їзду ні у якому випадку не погоджуватися з пропозицією Мартиросяна. Проте організаційних питань стосовно голови СОУ я не надавав, тому в терміново взятій з’їздом паузі Мартиросян вибачився і забрав свою пропозицію назад. На цьому інцидент було вичерпано, принаймні, з мого боку, оскільки я зупинив узурпацію влади в громадській організації військовослужбовців.

З Віленом Арутюновичем ми залишилися добрими товаришами, а моє сумління залишилося чистим. Звичайно, це не сподобалось тим, хто прагнув позбутися настирного полковника Мартиросяна, позбавити його впливу на офіцерське середовище. Проте в них з’явилася така нагода на третьому з’їзді, де особи з близького оточення В.Мартиросяна зрадили його і виконали замовлення владоможців, усунувши Вілена Арутюновича з посади Голови Спілки офіцерів України. Та це вже інша історія.


[1] Протокол №2 зборів Житомирської обласної організації Спілки офіцерів України від 16 вересня 1991 року.// Архів секретаріату СОУ по Житомирській області.

[2] Голос України, 4 жовтня 1991 р.

[3] Русначенко Анатолій. На шляху до Української армії. К., 1992.

[4] Якимович Богдан. Збройні Сили України. Нарис історії. Львів: Інститут Українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, “Просвіта”, 1996, 357 с., с.252.

[5] Запрошення // Архів автора. В підготовці її брав участь політологічний центр “Інноцентр”.

[6] Народна Армія. – 9 октября 1991 года.

[7] Микола Поровський. Чи потрібна Україні стратегічна оборона? // Народна Армія – 30 жовтня 1991 року.

[8] Микола Поровський. Вказаний твір.

[9] Спілка офіцерів України на Рівненщині. // Лист до УПСОУ від 29.ІХ.2000. Архів Секретаріату СОУ. Машинопис.

[10] Протокол №1 зборів обласної організації Спілки офіцерів України. // Архів Житомирської організації СОУ.

[11] Структура і життєдіяльність Житомирської обласної організації Спілки офіцерів України. // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.3.

[12] Протокол №1 установчих зборів Спілки офіцерів України в Дніпропетровській області від 10 серпня 1991 р. // Архів Дніпропетровської організації СОУ. Машинопис. 2 прим.

[13] Витяг з протоколу №5 від 15.10.91. Рішення установчої конференції Дніпропетровської обласної організації “Спілка офіцерів України”. // Архів Дніпропетровської СОУ. Машинопис. С.1.

[14] Лист В.Таратушка до Секретаріату СОУ, жовтень 2000 // Архів Секретаріату СОУ. Рукопис, с.2-3.

[15] Так запроваджувалась і діяла Тернопільська обласна організація СОУ // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.5.

[16] Микулинський І. Буковинське офіцерство і становлення збройних сил України // Архів Секретаріату СОУ. Рукопис. С.1.

[17] /Львівська обласна організація Спілки офіцерів України/ — лист в Секретаріат СОУ. (13.10.00?) // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.1.

[18] Максим’юк А., Мерінчик І. Івано-Франківська обласна Спілка офіцерів України. Історична довідка. // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.1.

[19] Рогатинська районна організація Спілки офіцерів України у вихованні захисників Вітчизни // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.1.

[20] Олександр Захарченко. Волинська ОО СОУ. // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.1.

[21] Полтавська організація СОУ // Архів Секретаріату СОУ. Рукопис. С.1.

[22] Там само, с.2.

[23] Спілка офіцерів України у Кіровоградщині. 12.12.2000. // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.1.

[24] Історія створення і діяльність Запорізької обласної організації СОУ. // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.1.

[25] Лісодід Ігор. Київська СОУ // Архів Секретаріату СОУ. Машинопис. С.2.

[26] Львівська обласна організація СОУ // Архів Секретаріату СОУ. С.2

[27] Цимбалюк В. Утворення Одеської СОУ // Архів Секретаріату СОУ. С.7.

[28] Бідюк Ю. Спілка офіцерів України на Рівненщині // Архів Секретаріату СОУ. С.1.

[29] Рішення Тернопільської обласної ради народних депутатів від 4 вересня 1991 р. “Про утворення обласної комісії з військових питань // Архів Тернопільської обласної СОУ. С.1-2.

[30] Звіт Голови Секретаріату СОУ В.Чечила ІІІ з’їзду СОУ // Архів автора. Нотатки зі з’їзду.

[31] Народная армия, 1991, 7 ноября.

[32] Там само.

[33] Виступ Миколи Поровського на ІІ з’їзді СОУ // З архівних нотаток автора, члена секретаріату з’їзду.

[34] Там само.

[35] Там само.

[36] Там само.

[37] Виступ І.Марінчика. – Там само.

[38] Виступ В.Лазоркіна. – Там само.

[39] Виступ І.Деркача.

[40] Виступ В.Чорновола.

[41] Виступ голови мандатної комісії на ІІ з’їзді СОУ. – Там само.

[42] Зміни в Статуті. – З матеріалів ІІ з’їзду офіцерів України. – Архів автора.

[43] Резолюція ІІ з’їзду офіцерів України // Архів автора.

[44] Резолюція ІІ з’їзду офіцерів України.

[45] Там само.

[46] Резолюція ІІ з’їзду Спілки офіцерів України.

[47] Звернення до військовослужбовців, які проходять службу в Україні // Архів автора.

[48] Таратушко В. Історія Січеславської обласної організації СОУ… с.6 // Від декларативного до реального опанування ситуації.

Comments are closed.