Глава 8. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРО СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ПОЧАТОК ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ.

imagesДержавний переворот в СРСР, розпочатий 19 серпня 1991 року консервативно налаштованою групою осіб з числа членів ЦК КПРС і підтриманий військовою верхівкою міністерства оборони СРСР, не набрав успіху. Станом на вечір 22 серпня 1991 року під тиском народних мас небезпека поновлення диктатури КПРС відступила, а це означало, що для багатьох людей, хто відстоював демократичні принципи та незалежність України, минула і небезпека арешту.

У Києві влада остаточно перейшла до рук Голови Верховної Ради України Леоніда Макаровича Кравчука, який не втратив свій шанс увійти в всесвітню історію провідником процесу здобуття Україною незалежності і, фактично, став лідером держави, оскільки він вчасно та вдало підтримав національно-демократичні сили у Верховній Раді України на чолі з національним лідером В’ячеславом Максимовичем Чорновілом.

Поразка заколотників у Москві стала і історичною перемогою демократичних сил Україні. Особливо ця перемога була цінною для офіцерів-патріотів, оскільки добровільна участь чи навіть намір брати участь у процесі створення національних збройних сил в «інтернаціональному» Радянському Союзі суворо засуджувалась державними і компартійними органами, військовим керівництвом та офіційною пресою, ну а для офіцерів це було просто соціально небезпечно.

Зважуючи на це, військова колегія НРУ і Спілка офіцерів України, у своїй роботі спиралися на офіцерів-депутатів, які мали недоторканість, а це полковники В.Мартиросян, В.Лазоркін, О.Скіпальський, капітан-лейтенант І.Тенюх, капітан В.Фукс, а також на офіцерів запасу: В.Чечила, С.Рудюка, О.Миколишина, П.Недзельського, В.Пилипчука, А.Кошиля, В.Говоруху, О.Зілінського, В.Захарченка, О.Нижника, А.Шміла, Р.Костюка. Надзвичайно плідну організаційну роботу в Спілці Офіцерів України проводив перший заступник голови СОУ Віталій Чичило.

Урядова телеграма від 28 серпня 1991 року з запрошенням полковника Лазоркіна В.І., заступника голови Спілки офіцерів України, до Верховної Ради України для участі у підготовці національного військового законодавства

Урядова телеграма від 28 серпня 1991 року з запрошенням полковника Лазоркіна В.І., заступника голови Спілки офіцерів України, до Верховної Ради України для участі у підготовці національного військового законодавства

 Зусиллями цих офіцерів-патріотів протягом 1990-1991 років процес створення національних Збройних Сил України почав набувати незворотного характеру: була напрацьована національна нормативно-правова база, виступи у пресі, на радіо і телебаченні; проводилися конференції на військову тематику, проведено 1-й з’їзд українських офіцерів, створена Спілка офіцерів України.

Саме цей бурхливий і успішний процес створення національних Збройних Сил України, проведення 1-го з’їзду українських офіцерів та створення Спілки офіцерів України спонукали консервативне крило керівництва СРСР вдатися до державного заколоту і створення так званого ГКЧП, поспішати і помилятися, зокрема із введенням надзвичайного стану в СРСР та з введенням військ до Москви, що викликало потужний спротив народу та завдання заколотникам нищівної поразки. А 24 серпня 1991 року Верховна Рада України затвердила Акт проголошення незалежності України, у якому було записано: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні, — виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Таким чином, з моменту схвалення цього Акту Верховною Радою Україна стала незалежною.

Зворотній бік урядової телеграми з відмітками про моє прибуття до Києва та до Москви у Верховну Раду СРСР вже як члена міждержавної делегації України на переговори з військових питань

Зворотній бік урядової телеграми з відмітками про моє прибуття до Києва та до Москви у Верховну Раду СРСР вже як члена міждержавної делегації України
на переговори з військових питань

 28 серпня 1991 року в моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з поштового відділення №58 міста Львова і повідомили, що на моє ім’я надійшла урядова телеграма.

- Куди вам доставити телеграму?, — запитала мене поштарка.

- Якщо можна, додому, — відповів я і хвилин за десять вже читав текст цієї телеграми:

«Шановний Віталію Іллічу. Комісія Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки запрошує вас в період з 30 серпня до 6 вересня ц. р. прийняти участь в підготовці законопроектів з військових питань, які витікають з прийнятих 24 серпня ц. р. Верховною Радою постанов. Оплата витрат за рахунок Верховної Ради України. Голова комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки В. Дурдинець».

ДУРДИНЕЦЬ Василь Васильович

ДУРДИНЕЦЬ
Василь Васильович

Терміново треба було виїжджати до Києва.

Дружина Євгенія Михайлівна почала збирати мене в дорогу і 29 серпня 1991 року поїздом №92 я відбув до Києва для реалізації власної Концепції створення Збройних Сил України

Для мене, хто за останній рік переніс багато стресових ситуацій, це було фантастикою: перемога – я їду будувати Збройні Сили України!!!

Наступного дня я прибув до Києва. Ідучи вулицями столиці я відчув піднесення у настроях місцян після напружених подій останнього тижня.

Провівши офіційні процедури, охорона Верховної Ради пропустила мене до Будинку Верховної Ради України, що на вулиці Грушевського. І от я зайшов до кабінету голови комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки генерал-лейтенанта міліції Василя Дурдинця.

Василь Васильович вже був готовий до нашої зустрічі, бо в руках тримав мою Концепцію створення Збройних Сил України і, піднявши голову, з удаваною суворістю спитав: «Ви писали?».

-          Так, — відповів я.

-      Ну, то до роботи, — вже весело промовив Василь Васильович, виходячи із за столу для привітання.

-          В Україні немає законодавства, що дозволяє нам утримувати збройні сили в Україні. Тому нам потрібно якнайшвидше підготувати нормативно-правову базу для створення в Україні власних Збройних Сил правовим цивілізованим шляхом, підсумував Василь Васильович нашу розмову, — ви готові?, — спитав він.

-          Так, — відповів я і вже 6 вересня передав до комісії Василя Дурдинця проекти законів України “Про оборону України” та “Про Збройні Сили України”.

3 вересня Верховна Рада України затвердила генерал-майора авіації Морозова на посаді міністра оборони України і 17 вересня він зустрівся з групою офіцерів – членів Спілки офіцерів України, які були рекомендовані Військовою колегією Народного Руху України «За перебудову» і викликані головою комісії Василем Дурдинцем до Верховної Ради для напрацювання пакету законів з питань оборони і безпеки України,.

Після цієї зустрічі Костянтин Морозов своїм усним рішенням призначив організаційне ядро зі створення Міністерства оборони України, до складу якого увійшли: полковник Іван Штопенко (фінансове забезпечення), полковник Григорій Авдєєв (тилове забезпечення), полковник Іван Кокойко (озброєння), підполковник Валентин Пилипчук (військова освіта) і я, полковник Лазоркін (стратегія будівництва ЗС України).

У подальшому активісти СОУ дуже багато і плідно попрацювали над перекладом і редагуванням військових статутів, над порядком прийняття присяги на вірність Українському народові, а я працював над першими виступами міністра оборони Костянтина Морозова і його першою доповіддю у Верховній Раді, а також над створенням Положення про Міністерство оборони України.

Полковник Олександр Скіпальський, заступник голови СОУ, працював над проектом Положення про управління військової контррозвідки.

Паралельно з розробкою національного воєнного законодавства, яке я взяв на себе, інші члени Спілки офіцерів України також відіграли значну роль у формуванні Міністерства оборони України. Тому перший міністр оборони України Костянтин Морозов підкреслював, що він прийшов не на голе місце і починав роботу не з чистого аркуша.

Так, він отримав і готову “Концепцію створення Збройних Сил України”, і проекти законів України “Про оборону України” та “Про Збройні Сили України”, які я особисто розробив за тиждень, з 1 по 6 вересня 1991 року.

В основному, саме зусиллями членів СОУ була проведена чорнова, рутинна робота, завдяки якій Україна отримала нормативно-правову основу системи державного управління військами і тепер стало можливим міністру оборони України перебрати на себе безпосереднє управління усіма військовими об’єднаннями, з’єднаннями та частинами Збройних сил СРСР, дислокованих на території України, правовим цивілізованим шляхом. Також Костянтин Морозов отримав потужну громадську і моральну підтримку від Спілки офіцерів України.

Таким чином, восени 1991 року Спілка офіцерів України усьому Світу показала приклад, як завдяки об’єднанню політичної волі вищого державного керівництва та зусиль професійної громадськості можна у мирний спосіб вирішувати великі державні проблеми навіть у воєнній сфері.

Беручи участь від України у міждержавних переговорах з питань оборони і безпеки в Москві, я спостерігав, як нервують вищі посадовці військового керівництва СРСР з приводу створення Україною власних Збройних Сил. Тому, як я вважаю, враховуючи неприборканість Москві процесу створення Україною власних Збройних Сил, міністр оборони СРСР маршал авіації Євген Шапошніков на прохання свого колишнього підлеглого, а тепер міністра оборони України генерал-майора авіації Морозова, відрядив йому на допомогу у середині вересня до Києва генерал-майора Живицю Георгія Володимировича, співробітника Центру оперативно-стратегічних досліджень Генерального штабу ЗС СРСР, який був досить досвідченим оперативником та на момент свого прибуття до Києва зовсім не був прихильником національних збройних сил і, доречи, не приховував цього.

Офіційним завданням генерала Георгія Живиці було надання допомоги в роботі щойно призначеному міністрові оборони України генерал-майору авіації Костянтину Морозову.

4На мою думку, міністр оборони СРСР маршал авіації Євген Шапошніков намагався таким чином тримати під контролем процес створення Збройних Сил України і впливати на нього.

 Користуючись тим, що в організаційному ядрі зі створення Міноборони України не було генералів, маршал Шапошніков жовтні 1991 року з таким самим завданням як і у генерала Живиці направив до Києва активного учасника ГКЧП генерал-лейтенанта Івана Біжана, начальника оперативного напрямку Головного оперативного управління ГШ ЗС СРСР.

Ці два генерали згодом будуть призначені на ключові посади у Міноборони України.

Нажаль українські офіцери-патріоти такої прихильності від міністра Морозова не відчули.

Пізніше, за моєю рекомендацією до складу орггрупи генерал Морозов увів генерал-майора Вадима Гречанінова, начальника кафедри тактики Харківської військової інженерної радіотехнічної академії. Це сталося так.

Вадим Гречанінов, знаходячись у службовому відрядженні для проходження планового стажування при штабі 8 окремої армії ППО в Києві, був направлений командувачем цієї армії генерал-лейтенантом Лопатіним Михайлом Олексійовичем до групи експертів з редагування проектів воєнних законів, де ми з ним і познайомилися.

Вадим Олександрович став частим моїм гостем у готельному номері 212 готелю Україна, на вулиці Пушкінській, де для мене і ще одного члена робочої групи, активіста СОУ, підполковника запасу, танкіста Валентина Пилипчука Верховна Рада України орендувала на другому поверсі.

Для зручності роботи одну кімнату цього готельного номеру я перетворив на штаб із підготовки національного військового законодавства. Тому всі учасники нашої робочої групи отримали у центрі столиці зручне місце для роботи і спілкування. Творча обстановка і робота групи явно сподобалася пану Гречанінову, що одного разу Вадим Олександрович звернувся до мене з проханням залучити його до конкретної роботи.

Маючи велике навантаження з підготовки нормативно-правових документів і ведення міждержавних переговорів у Москві, я вирішив доручити генералу Гречанінову, як представнику наукових кіл провідного в СРСР військового навчального закладу, підготовку робочого проекту воєнної доктрини України. Нажаль, це завдання для Вадима Олександровича виявилося заважким і перша спроба підготовки проекту вийшла невдалою. Коли я прочитав його проект, я здивовано промовив: «Та це ж лекція для 3 курсу військового училища, а не проект доктрини». На це Вадим Олександрович ніяково відповів, що, мовляв, його підвів підлеглий, якому він передоручив це завдання. Проте, щоб не відштовхнути добровольця-професіонала, а фахівців нам у той час дуже не вистачало, я вирішив застосувати генерала – прихильника СОУ на організаційній роботі по створенню Міністерства оборони України і представив його В’ячеславу Максимовичу Чорноволу, який того часу проводив свою передвиборчу кампанію по виборам Президента України.

Полковник Віталій Лазоркін, народні депутати України В’ячеслав Чорновіл і Генріх Алтунян у дворі Будинку письменників по вулиці Банковій, 2. Вересень 1991 року, м. Київ

Полковник Віталій Лазоркін, народні депутати України В’ячеслав Чорновіл і Генріх Алтунян у дворі Будинку письменників по вулиці Банковій, 2. Вересень 1991 року, м. Київ

У той день В’ячеслав Максимович поспішав на поїзд до Криму але нас прийняв, вислухав, схвалив наші наміри і побажав плідної праці. Згодом я представив генерала Гречанінова міністру оборони України генерал-майору Морозову К.П.

6У подальшому генерал-лейтенант Гречанінов Вадим Олександрович очолив Центр оперативно-стратегічних досліджень Головного штабу ЗУ України, а через два роки він був призначений радником Президента України Кучми Л.Д. з військових питань і працював на цій посаді до виходу у відставку.

Серед членів СОУ було багато національно свідомих офіцерів — патріотів, які могли б зайняти гідне місце у керівництві Збройних Сил України на оперативній ланці.

Проте їх порядність і скромність грала для них негативну роль, бо ці наші герої не пропихували себе у кар’єрному рості і залишалися за спиною галасливих спритників-генералів, які несамовито рішуче хапалися за високі посади в Міністерстві оборони України і в Головному штабі Збройних Сил України. Саме невдала з самого початку кадрова політика міністра оборони України Костянтина Морозова стала причиною того, що Збройні Сили України, які станом на січень 1992 року були третіми за збройною потугою у Європі, за 25 останніх років були перетворені на маленьку небоєздатну армію, яка у 2014 році не спроможна була виконати свій конституційний обов’язок щодо захисту суверенітету та територіальної цілісності держави України під час збройної агресії Російської Федерації.

Comments are closed.