Чи існує загроза Україні збоку Росії?

Давайте почнемо з тривожного питання щодо можливої форми російської інтервенції в перманентній українській революції. Це питання задається і серйозно розглядається багатьма людьми. В кінці минулого року, 31 січня, колишній радник Володимира Путіна, економіст Андрій Ілларіонов, вразив українців своїм твердженням, що Кремль розробив кілька сценаріїв, починаючи від «контролю над всієї України», і закінчуючи «контролем» над кількома провінціями. Можливо, що його думки, можна було б розглядати як панікерські, якби не той факт, що українці очікували і очікують більш гостру реакцію Росії на революцію, що триває вже впродовж багатьох тижнів.
Уявіть собі два можливих сценарії:
(1) повномасштабне вторгнення в Україну та окупація всіє її території, чи її більшої частини
(2) обмежене вторгнення з окупацією одної або двох областей України. В обох випадках, точка, імовірно, буде анексія, окупація, чи довгостроковий контроль.
Тепер давайте розглянемо кілька похідних питань:
(1) Чи є в Росії військові ресурси, щоб здійснити такі операції?
(2) Чи будуть вони успішними?
(3) Чи будуть вони мати стратегічний сенс?
(4) Чи будуть прийнятними їхні зовнішні і внутрішні наслідки? Потім ми розглянем питання, чи буде імовірним, що Володимир Путін зробить такі кроки. Дозвольте мені заявити з самого початку, що в той час як відповіді на (1) і (2) є позитивними, то відповіді на (3) і (4) не є такими.
Доброю новиною є те, що Путін мусить бути глибоко ірраціональним, щоб піти на повномасштабні або обмежені заходи, про які говорив Ілларіонов.
Як вже говорилося, відповідь на перше питання є беззаперечно підтверджуючим. Російські збройні сили, приблизно в три чверті мільйона військовиків, в кілька разів більші ніж українська армія, їх бюджетне фінансування є набагато більшим, їх зброя є більш сучасною, їх вишкіл є кращим. Як показали дії російських збройних сил в Чечні, вони не відповідають рівню світового класу, але вони покращуються, в той час як українська армія, на нашу думку, є в остаточному занепаді. Очевидно, що Росія не могла мобілізувати всі свої війська для передбачуваного нападу на Україну, але, незалежно від її кількісних показників, вони були б більш ніж достатніми, щоб перемогти Україну. Росія також могла б розраховувати на козаків та інших «добровольців» — щоб виконати за неї деяку брудну роботу.
Відповідь на друге питання — чи матимуть такі операції успіх — є менш очевидною. Українське військо складається зі 150 тисяч погано озброєних, погано навчених солдат. Чи будуть вони воювати? Деякі будуть, деякі — ні. Хлопці з Луганська можуть вітати російські війська, а ті що зі Львова можуть відстрілюватися. Швидше за все, однак, що російська армія буде вигравати без бою, особливо в обмеженому вторгненні в одну або в дві області. Чи втрати будуть прийнятним для росіян в Росії? Можливо, що так, хоча це теж буде залежати від масштабів боротьби і від того, чи буде вона затяжною. Більш складне питання полягає в тому, чи буде у російських військовиків наснаги, щоб впоратися з партизанкою, що, безсумнівно, буде наслідком української поразки. Не виключено, що масштабна і славна перемога викличе овації на вулицях Москви і Санкт-Петербурга. Але тривала війна величезної країни проти сусіда може перетворитися на лихо в тилу і підірвати правління Путіна. Очевидно, що повномасштабне вторгнення несе значні ризики. Для Кремля, обмежене вторгнення було б набагато більш керованим.
Чи матиме масштабне чи обмежене вторгнення стратегічний сенс? Чи це сприятиме просуванню геополітичних інтересів Росії? Якщо масштабне вторгнення буде успішним, Росія, імовірно, зможе контролювати порти України, енергетичну систему та економічні ресурси (а також, цілком можливо, дуже незадоволеним населенням). У кращому випадку, це було б дуже змішані почуття. Економіка України є в безладі, її вугільні та газові запаси, ніщо в порівнянні з Росією (хоча його потенційні запаси сланцевого газу можуть бути більшими), а українські порти потребують модернізації. Не відразу зрозуміло, наскільки перехід цих ресурсів у власність Росії сприятиме її інтересам. Модернізація старіючого газопроводу України буде коштувати його власнику мільярди, хоча нині — це не зовсім так важливо, бо Росія вже влила, або планує влити мільярди в будівництво трубопроводів Північного і Південного потоку — в обхід України.
Більш серйозну заклопотаність щодо внутрішніх труднощів Росії, викликає тероризм на Північному Кавказі — в регіоні, який в значній мірі вийшов з під контролю Москви. Чи не викличе пожежа в Україні відволікання співробітників служби безпеки з волелюбного Північного Кавказу? Чи не буде така українська авантура заохочувати ісламський рух опору до прискорення своїх кампаній на території Російської Федерації? Чи справді Росія хоче битися на два фронти? У цьому випадку, тобто — за другим сценарієм, ризики втрат помітно зменшаться, але лише за умови обмеженого вторгнення в одну чи в дві області.
І, в решті-решт, які будуть міжнародні наслідки великомасштабного вторгнення? Пам’ятайте: такий крок означатиме тупе і грубе порушення всіх мислимих міжнародних норм стосовно поведінки держави. Україна не становить жодної загрози для Росії. Україна не володіє зброєю масового знищення і не дає притулку жодному антиросійському терористу. Вторгнення буде просто вторгненням, нахабною агресією — імперіалістичним захопленням землі -всупереч нормам Організації Об’єднаних Націй, Гельсінського Заключного акту, стандартів Організації з безпеки і співробітництва в Європі та будь-якої іншої післявоєнної угоди. Росія сама собі присудить статус країни-ізгоя. її здатність грати роль великої держави в якості міжнародного посередника буде втрачено. її відносини з Китаєм, Туреччиною, Європою та Сполученими Штатами зайдуть в піке. Повернення холодної війни буде дуже ймовірним. Можливо Північна Корея зрадіє, а деякі з американських ліваків будуть конструювати складні проімперіалістичні виправдання, але, в більшості країн світу Росію будуть засуджувати. Держава-ізгой неминуче перетвориться на парію.
Обмежене вторгнення в одну або в дві області ймовірно в ті, що населені російськомовними меншинами, що будуть «вимагати порятунку» від «головорізів — українських фашистів» — мало б набагато менше негативних міжнародних наслідків, і це, безсумнівно, буде потенційно більш здійсненним. Але це також може мати неприємні наслідки для планів Кремля зі збору колишніх радянських республік. Що скаже Президент Республіки Казахстан Назарбаєв, якщо Путін анексує українських території, що заселені етнічними росіянами? Як відреаґує на це президент Лукашенко в Білорусі? Північний Казахстан населяють етнічні росіяни і російськомовний люд, а в Білорусі етнічні росіяни і російськомовний люд складають більшість. Якщо Путін може безкарно забирати росіян в Україні під свій контроль, чому він повинен зупинятися на досягнутому? Тут можна сказати напевно лише одне: За таких умов, іграшки Путіна — „Митний Союз», „Євразійський Союз» та „Русскій мір» — помруть вже на етапі їх проектування.
Але, уявімо собі, Путін робить вибір на користь обмеженого втручання — можливо силами російських козаків і нерегулярних добровільних дружин — з метою завдати смертельного удару найбільшій загрозі миру в усьому світі — неіснуючому українському фашизм. Які провінції може він захоче анексувати? Ну, звичайно ж Крим, більшу частину якого, так чи інакше Росія контролює де-факто, Севастополь, де базується Чорноморський флот Росії — російське місто, в якому Росія і так робить практично все, що їй заманеться. Перебрати контроль над Кримом чи над Севастополем в статусі де-юре могло б бути непоганою ідеєю, але чи вартує це клопотів та ризиків? Може так, а може й ні. Дві інші провінції — Луганська та Донецька області — з великим російсько-мовним населенням чекають ніби потенційного звільнення від нещадних „українських фашистів». Але, Донбас — це безнадійно заіржавілий український пасок, така собі постіндустріальна економічна вигрібна яма, що потребує трильйони доларів інвестицій для приведення його до рівня 21-го століття. Чи варто Путіну перекладати цей тягар на стаґнуючу російську економіку саме в той час, коли його газова зброя притупляється через сланцево-газову революцію?
Загалом, стратегічні втрати, що будуть викликані вторгненням будь-якого роду, можуть бути дуже високими, а стратегічні вигоди, в кращому випадку, є невизначеними. Якщо Путін є раціональним державником, що керується насамперед міркуваннями „реальполітік» та геополітики, він не буде нападати. Якщо Путін є фашизоїдним лідером, який потребує імперської риторики для затвердження свого правління, результат буде менш визначеним, але — з одним важливим зауваженням. Імперська риторика і биття себе в груди — це одне, і Путін в цих двох штуках є великим майстром. Проте, биття себе в груди не обов’язково означає оголошення війни. Як ми знаємо з прикладу Гітлера, це не виключено, але, найчастіше, це закінчується брязканням зброєю, гнівними гримасами, та, за кінцевим підсумком -поверненням до своєї печери.
Мій висновок з вищесказаного: якщо припустити, що Путін мотивується геополітичним раціоналізмом, то для нього масштабне вторгнення в Україну буде занадто ризикованим і, таким чином, залишиться досить малоймовірним. В той же час, дрібне втручання не є необхідним і, таким чином, є також досить малоймовірним. Підкреслюю, що воно не виключається, але залишається, зауважте, тільки дуже малоймовірним. Диктатори в усьому світі, і особливо шовіністи на кшталт фашизоїдного диктатора-мачо, схильні до стратегічних помилок, і не можна виключати можливості того, що навіть холоднокровний Путін може відчути трепетне хвилювання від думки про встановлення його вояками російського триколора над задимленими руїнами Львова.
Якщо не буде вторгнення, то що буде? Набагато значущою в інтересах Путіна є слабка і податлива Україна. Якщо ви можете просувати ваші інтереси, мотузячи 50-кілограмового слабака, чому б цього не робити? Навіщо забивати його до смерті? Україна вже є слабкою і податливою. Українська революція навряд чи зробить її сильнішою найближчим часом. (Демократична Україна може стати економічним ґіґантом десь в наступному десятилітті, але це, для відліку часу в світі політики — занадто довго). Якщо Януковичів режим розпадеться, зініціює кровопролиття та розпалить громадянську війну, Росія може бути втягненою в » пожежу» з усіма ризиками, що перелічені вище. Будь-який притомний російський політик не може вважати фактором підвищення своєї безпеки і стабільності появу величезної держави-невдахи на його південно-західному кордоні. Для Путіна, переконлива перемога демократичної опозиції буде так само небажаною.
Як для Росії, так і для української революції, набагато кращим буде компромісне рішення, досягнуте в результаті перемовин — з Януковичем чи без Януковича.

Олександр МОТИЛЬ
World Affairs, USA
7.02.2014

worldaffairsjournal.org

Comments are closed.