«ДЕЯКІ СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ» Частина 7. ПОДІЇ 19 СЕРПНЯ 1991 РОКУ В УКРАЇНІ

Державний переворот в СРСР розпочався о 5-й годині ранку за московським часом 19 серпня 1991 року бойовою тривогою в Збройних Силах.

Я, полковник Лазоркін, заступник голови Спілки офіцерів України, у цей час проводив навчальні збори курсантів – студентів-випускників військової кафедри Львівського політехнічного інституту. Табір навчальних зборів перебував у лісі на території військового літовища біля міста Дубно, в 40 кілометрах на південь від обласного центру — міста Рівне.

Пізно ввечері 18 серпня 1991 року черговий по зборам доповів мені, що щось сталося на центральному телевізійному каналі, який весь час показує балет Чайковського “Лебедине озеро”.

А десь біля першої години ночі він повідомив, що радіо “Свобода” передало про створення у Москві Державного комітету з надзвичайного стану, з метою усунення Михайла Горбачова з займаної посади президента СРСР. Тепер цей заколот широко відомий як “ГКЧП”.

Так у ніч з 18 на 19 серпня 1991 року у Радянському Союзі купкою державних злочинців зі складу ЦК КПРС було розпочато державний переворот.

О п’ятій годині ранку ми всі прокинулися від гучного пронизливого звуку аеродромної сирени, яка сповістила, що розпочалося відпрацювання плану підйому по тривозі військ Прикарпатського військового округу. На бойових позиціях біля літовища запрацювали радари розвідки та виявлення повітряних цілей.

Я швидко одягнувся, дав черговому команду на шикування особового складу зборів, вийшов з казарми і попрямував до найближчого командного пункту, де зустрів офіцера, який віддавав команди солдатам з налагодження ліній зв’язку.

Я запитав у офіцера, що сталося і чого їх так зненацька підняли.

У відповідь почув, що оголошено позапланові навчання і зараз почнуться польоти літаків.

Вілен Мартиросян Фото 2006 року

Вілен Мартиросян
Фото 2006 року

Я негайно повернувся до казарми, заспокоїв курсантів і, оскільки зв’язку з моїм керівництвом не було, наказав усім своїм офіцерам готуватися до планових занять і діяти за розкладом дня. Сам вирішив негайно виїхати до міста Рівне, де був штаб 13 армії, і там з’ясувати обстановку. А на телеканалах знову показували балет…

На дорозі до Рівного було спокійно, ми швидко дісталися межі міста і під’їхали до штабу полку зв’язку 13 загальновійськової армії.

Підійшовши до кабінету командира полку і почув знайомий дзвінкий голос з властивим для нього кавказьким акцентом: “Падлеци, прєдатели! Халуі! Как ані маглі рєшиться на такоє?!”.

Увійшовши до кабінету я побачив, що командир полку полковник Мартиросян, голова Спілки офіцерів України, народний депутат Верховної Ради СРСР, був у кабінеті один і, сидячи обличчям до вхідних дверей, схрестив руки на грудях і пронизливо дивився кудись просто перед собою.

Я побачив, що зліва від дверей стояв телевізор, до екрану якого був прикутий його погляд. Там я побачив знайоме для усіх телеглядачів обличчя телеведучого, який у котрий раз поспіль перечитував заяву “Совєтского руководства” і біографії членів ГКЧП.

Не зрозумівши причини його гніву, я привітався і спитав: “Вілене, що трапилось і хто так роздратував тебе?”.

У відповідь почув: “А вот сам пасматри, что витворяют еті мерзавци!”

Не витримавши чергового зачитування цієї заяви і вимушено привітного погляду телеведучого, Вілен Арутюнович знову вибухнув: “Ти панімаєш, он на дачє в Криму, а етот падонок Янаєв решил забрать сєбє власть в стране! Да как так можно?! Ето же ізмєна! І как мог єво паддержать Язов?! Он же вродє парядочний мужик.”

“А ти як депутат Союзу подзвони у Москву до Верховної Ради”, — запропонував я Віленові.

“Званіл Котєнкову, молчит. Званіл Кобцу, но он тоже не отвечаєт, может уже арєставали єво”, — відповів він.

“Так давай підемо до полковника Олександра Скіпальського, в його службі ж є урядовий зв’язок. Звідти і подзвониш Кравчуку”, — запропонував я.

“Ми так і здєлаєм. Я жду Сансанича с мінути на мінуту. Потом пайдьом к нєму. Ти Червонія знаєшь, нет? Ето депутат Украіни, он тоже чуть позже должен падайти і ми паєдєм на мітінг в центре Рівного. Ми, честниє і парядочниє офіцєри должни дєржаться вместе. Вмєстє – ми сіла! А по одіночке нас побєдят еті мєрзавци. Ми на с’єзде офіцеров так напугали іх, что ані падумали, будто ми уже создали вооружонниє сіли в Украіне. Мєня назвали украінскім націоналістом, когда в газєтах прочіталі об ізбраніі полковніка Мартіросяна прєдседатєлєм Спілкі офіцєров Украіни! С пєрєпугу оні і ввєлі чрєзвичайноє положеніє. Толька іх народ нє паддєржит, я увєрєн в етом! Єльцин чєго то молчит, может и єго арєставали? Хотя нет, не думаю: оні же труси, побоятся!”, — емоційно промовив Мартиросян.

“Так, він Президент Російської Федерації. Боятимуться заарештувати”, — погодився я.

“Еті труси могут пайті на всьо, даже на рєпрєсіі… Надо паднімать народ!”, — рішуче промовив Вілен Арутюнович.

Із зовні почулися кроки. Двері відкрилися і увійшов полковник Скіпальський.

Він був спокійний і впевнений. Ми привіталися. Він не сподівався побачити мене у день ГКЧП тут у Рівному, тому ми радо привіталися і я пояснив причину свого приїзду.

Вілен Арутюнович емоційно поділився своїми враженнями з Олександром Олександровичем стосовно ГКЧП і сказав, що треба зателефонувати до Москви.

Олександром Олександровичем підняв трубку телефонного апарату штабної мережі зв’язку і задзвонив до свого начальника, полковника Чернія, повідомивши що ми зараз підійдемо.

Полковник Черній зустрів нас привітно, але якось напружено. “Напруженість контррозвідника, напевно, є професійною рисою”, — подумав я.

Проте полковник Черній без вагань дозволив скористатися урядовим “ВЧ” зв’язком і Вілен Мартиросян почав набирати московські номери по черзі за списком, але усі вони не відповідали.

“Зателефонуй до Києва, Кравчуку Леоніду Макаровичу”, — запропонував я.

Телефон Леоніда Макаровича теж не відповідав.

“Ані виключілі всю связь, что б ми нє маглі общаться”, — підсумував Вілен Арутюнович і запросив нас не гаючи часу піти на обід, оскільки з появою народного депутата Василя Червонія вони мали вирушити на мітинг і організувати людей на опір діям ГКЧП.

У свою чергу, я мав виїхати до Львова і приєднатися до заходів Львівської обласної Ради народних депутатів.

По обіді ми попрощалися, побажали один одному успіхів і я виїхав у невідоме.

Ми, офіцери-однодумці в оцінці подій і товариші по Спілці офіцерів України, розсталися, щоб невдовзі знову зустрітися у Києві, на початку вересня, в Верховній Раді вже суверенної України.

Тоді про це ми ще не здогадувалися, але станом на 19 червня 1991 року для нас настав час здати іспит на мужність в умовах політичного протистояння, яке було викликане діями ГКЧП.

Вілен Мартиросян і Олександр Скіпальський залишилися, а я поїхав вулицями старовинного волинського міста Рівне у напрямку Львова.

Дорогою я зайшов до головпоштамту і зателефонував додому, що б сповістити своїм про останні події і про свої плани. Телефонну трубку підняла дружина Євгенія Михайлівна.

Вона була досить схвильована і розповіла, що мене розшукують: дзвонили з облради і ще хтось дзвонив двічі, що усі мої рукописи і документи вона зібрала докупи і надійно сховала на випадок обшуку.

Євгенія Михайлівна розповіла, що діти щойно повернулися зі спортивних змагань, де донька Віта стала другою призеркою чемпіонату України з санного спорту, за що отримала у нагороду медаль. Я привітав її і попросив привітати з перемогою дітей, пообіцяв бути вдома у вечері.

Пройшовши трохи вулицею Рівного, прислухався, про що гомонять рівновчани.

Люди були стурбовані, чувся осуд дій ГКЧП, проте були і суперечки проміж деяких груп літніх громадян. Як з’ясувалося, мої колишні однопартійці комуністи не приховували своєї радості від утворення ГКЧП і введення надзвичайного стану, а тому майже відкрито говорили про реванш. Їм заперечували більш молоді люди. Проте гострого протистояння у центрі Рівного не було. “Нам допоможе народна мудрість”, — подумав я і попростував до машини.

А в цей самий час у Києві Леонід Кравчук, Голова Верховної Ради України, як завжди привітно зустрічав “гостей” з Москви на чолі з повноваженим представником ГКЧП, героєм Радянського Союзу, генералом армії Валентином Варєніковим, який вимагав ввести надзвичайний стан на всій території України

На введення надзвичайного стану Леонід Макарович, звичайно ж не погодився, оскільки це б означало повернення до одноосібного панування КПРС і надання усіх можливостей компарійцям взяти реванш та помститися за поразку на виборах, а це знову репресії та, не приведи, Господь, — громадянська війна!

На в’їзді до Дубного водій завернув до табору навчальних зборів. Я зібрав увесь особовий склад на плацу, коротко розповів про події в країні, закликав курсантів у цей відповідальний для долі України історичний момент до сумлінного виконання покладених на них завдань, призначив підполковника Олександра Машкіна виконуючим обов’язки начальника збору і вирушив на Львів.

З цього моменту і до кінця збору не було жодного порушення а ні військової дисципліни, а ні учбового процесу. В цей тривожний час офіцери і курсанти, усі як один, сумлінно і відповідально поставилися до наказу.

Годині о дев’ятій вечора я прибув до Львова.

7.2Дружина, радо мене зустріла і сповістила, що наступного дня о десятій годині мене чекають у Львівській обласній Раді народних депутатів.

Я зателефонував Сергію Рудюку, на телефонні дзвінки він не відповідав. Потім пояснив, що виїхав з документами Комітету ближче до лісу, де можна було їх сховати на випадок введення надзвичайного стану.

Наступного дня о десятій ранку я прибув до голови облвиконкому Львівської обласної Ради Степана Давимуки. В приміщеннях облвиконкому було мало людей.

Степан Давимука проводив нараду з приводу підтримання порядку в області і організації протидії ГКЧП та місцевим гекачепістам.

Він висловив думку, що демократичні сили Львова мають бути пильними і підготуватися до збройного захисту своєї влади на випадок збройного повстання консервативних сил.

Коли виникло питання організації оборони будинку облради, я запропонував залучити для цієї мети курсантів Львівського пожежного училища, які були менш заполітизовані і мали відповідну інфраструктуру для організації цілодобового несення караулу.

Як потім мені вдалося з’ясувати під час особистої бесіди з командувачем військами ПрикВО генерал-полковником Скоковим В.В., потреби в обороні будинків державної влади не було, оскільки він, послідовно дотримуючись партійного нейтралітету, заборонив вводити на території військового округу надзвичайний стан на вимогу представника ГКЧП.

Генерал-полковник Скоков запросив письмового наказу від представника ГКЧП на введення надзвичайного стану на території ПрикВО, але той у відповідь махнув рукою: “Ну і хітьор ти Віктор Васільєвич! Делай как знаєш.”. Сказавши це, представник ГКЧП терміново вилетів до Мінську. У майбутньому витриманість Віктора Скокова буде високо оцінена Президентом Російської Федерації Б.Єльциним, який призначить Віктора Васильовича своїм радником з військових питань. Нажаль, в Україні цьому мудрому і вольовому генералові, військовому фахівцю високого рівня місця не знайдеться. Прикро, бо це був вже готовий міністр оборони України, оскільки у Львові та на усій Західній території України пройшов життєву школу співпраці з усіма політичними силами, ламаючи у своїй свідомості власні життєві стереотипи та гартуючи власні політичні погляди. А цього як раз і не вистачало усім майбутнім українським генералам.

Після наради у голови облвиконкому Степана Давимуки я вийшов з його кабінету до кімнати відпочинку і потрапив у міцні обійми журналістів, які негайно розпочали інтерв’ю.

Я розповів їм про те, що вчора зустрічався з головою Спілки офіцерів України полковником Мартиросяном, який з полковником Скіпальським організовують опір ГКЧП у Рівному, що офіцери – члени СОУ не підтримують заколотників, які сховалися від народу за танки, що вони, на мою думку, боягузи і приречені на поразку і політичну смерть.

Я пояснив журналістам, що введення танків на вулиці Москви, це фарс і авантюра, яка в Росії викличе зворотну реакцію простих людей і опір намірам ГКЧП. Армія не піде проти народу.

На чотирнадцяту годину було призначено мітинг на площі біля центрального входу до Львівського державного університету, де стояв величний пам’ятник Івану Франку.

Керівництво області разом з депутатами, які не покинули Львів на час ГКЧП, пішки через центр міста пройшли до пам’ятника, який став трибуною багатотисячного мітингу.

Я був вражений, бо ще не бачив такого наповнення людьми цієї площі та навколишніх вулиць, де скрізь були хвилі людських голів.

Мітинг відкрив Микола Горинь, заступник Голови Львівської обласної Ради народних депутатів В.М. Чорновола, який на той час організовував опір ГКЧП у Києві.

Мітинг розпочався виступами керівників облвиконкому.

С.Давимука, Л.Ляськовська, Ю.Зима та інші виступили з осудом дій ГКЧП і підтримкою народної боротьби у Москві. Люди, усі як один, у єдиному пориві гукали “Ганьба заколотникам!”, “Фашизм не пройде!” “Слава Єльцину!”, “Слава Україні!”.

Це вражало. Я давно не бачив такого потужного народного гніву і такої єдності декількох тисяч людей.

От, нарешті, Михайло Горинь надав слово і мені — діючому полковнику, заступнику голови Спілки офіцерів України.

Вийшовши уперед і ступивши ближче до краю мармурової трибуни, я був приголомшений якоюсь надзвичайно потужною енергетикою, що виходила від прояву органічної єдності багатотисячного натовпу та надзвичайного емоційного піднесення людей, породженою суспільним усвідомленням загальної небезпеки.

7.3

Фото і моє інтерв’ю в газеті “За вільну Україну” від 21 серпня 1991 року

Львів’яни, побачивши на трибуні військову людину, одягнену у військову форму,  сприйняли це як символ захисту народу і не ховали своєї радості: над площею гучно пролунало: “Слава полковнику Лазоркіну!”. Вони скандували це може хвилину, а для мене це була блаженна вічність.

Я відчув прилив невідомих досі почуттів, яки спазмою здушили горло, де застрягли слова вдячності цим простим львів’янам, що повірили в мене. “Я з Вами! Ми переможемо!”, — виривалося поза моєю волею, нарешті великим зусиллям мені вдалося підняти руку на знак прохання тиші.

Раптом позаду себе я відчув рухи і нервовий шепіт: “Починайте…”, — це Степан Антонович Давимука розхвилювався, що час спливає і треба завершувати мітинг, бо передбачені ще інші заходи проти ГКЧП.

Я голосно зачитав звернення до військовослужбовців, закликав їх не виконувати злочинних наказів заколотників і завершив свій виступ словами про віру в перемогу демократії. Люди ще досить тривало аплодували мені у навздогін.

“Милі, дорогі мої львів’яни, світлу пам’ять про вас я несу у своїй душі. Слава Вам і многії літа!”, — так думав я повертаючись додому разом з дружиною і дітьми, які все бачили, все чули і були вкрай зворушені та сповнені гордістю за почуте та побачене.

Уперше за останній рік Євгенія Михайлівна нарешті побачила і відчула всенародне визнання політичної боротьби свого чоловіка, бо до цього часу вона мала лише суцільні неприємності, підозрілі погляди, багато значущі натяки від інших офіцерських дружин, з якими разом працювала. Вона втомилася від пліток та відвертих незаслужених образ на адресу свого чоловіка.

Я знав, що їй не легко, проте вона стійко перенесла в собі цей смуток і от тепер йшла велично піднявши голову.

“Дякую тобі за мужність, моя надійна подруго, дякую тобі за відданість, моя кохана дружино! Хай береже Тебе Господь!”, — промовляв я в душі, дивлячись на гарне рідне обличчя Євгенії Михайлівни.

 Після такого великого натхнення, отриманого від спілкування з багатотисячним людським морем мною опанував якийсь внутрішній спокій і впевненість у майбутньому: “Небезпека минула.”, — з легкістю у серці подумав я.

І дійсно, наступного дня мене чекала несподівана робота з подолання наслідків ГКЧП.

Тим часом у Москві події розгорталися стрімко. ГКЧП не зміг опанувати ситуацією. Влада перейшла до народу і на цій хвилі Єльцин став символом демократії, героєм нації та практично без надмірних зусиль перебрав владу у Москві до своїх рук.

Ось як про ці події згадує безпосередній їх учасник офіцер-контррозвідник підполковник Георгій Бегляров:

«19 серпня 1991 року «Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР» розпочав державний переворот і у ЗМІ оприлюднив заяву радянського керівництва про неможливість виконання Михайлом Горбачовим обов’язків президента СРСР за станом здоров’я.

Новини дізнавалися з передач радіо «Свобода», яке безперервно подавало інформацію про події в Москві. Пізно ввечері у репортажі з площі перед Білим домом на запитання журналіста:

 «Хто навчив вас будувати барикади?» — один хлопець відповів: «Вільнюс».

І ще пролунала фраза ведучого: «За деякими ознаками у заколотників щось не складається, не все йде за їхнім планом».

Наступного дня, 20 серпня, начальник відділу полковник Широков викликав мене і запитав про стан готовності спеціальних сил і засобів.

Я відповів: «Готові для зафронтової діяльності».

– Що означає «для зафронтової діяльності»? – Це означає: на території ймовірного супротивника.

– А в даний момент, на території округу, коли кризова ситуація?

Я був готовий до цього і відповів запитанням на запитання:

– А хіба територія округу захоплена супротивником?

– Зрозуміло. Можете йти. Пізніше ми з вами розберемось, — загрозливо промовив Широков.

20 серпня 1991 року пройшло у напруженому очікуванні нових непрогнозованих дій та провокацій з боку заколотників, але вони були паралізовані активними протестними виступами обурених москвичів на чолі з Борисом Єльциним.

У Львові 21 серпня по обіді на площі перед Львівським державним університетом вирував багатотисячний мітинг, на якому один із промовців, полковник Віталій Лазоркін, заявив: «Армія проти свого народу не піде!». Так і сталося: надійшла інформація, що спроба нічного штурму Білого дому провалилася, зокрема, й через відмову групи «Альфа» виступити проти повсталого народу. Війська почали виводитись з Москви. Настрої серед офіцерів помітно покращилися.»

Comments are closed.