«ДЕЯКІ СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ» Частина 5 (продовження)

Глава 5. Оприлюднення концепції cтворення Збройних Сил України

    7На Львівській конференції було поінформовано, що Народний Рух України своїми резолюціями однозначно визначився щодо необхідності створення Збройних Сил України і дехто з його представників запропонував концепцію створення українського війська як національного, а війська Радянського Союзу, дислоковані в Україні визнати окупаційними і вимагати їх виведення з її території. Така позиція була традиційною для радикальних кіл національно визвольних змагань. Проте вона була не єдиною. Своє бачення вирішення проблеми створення Збройних Сил України я оприлюднив на крайовій раді Народного Руху України, яка відбулась у жовтні 1990 року. Ось як це було.

   Після Львівської конференції з’ясувалося, що під час загострення економічної та розвитку політичної кризи в Радянському Союзі серед національних демократів України поширювалася ідея виведення Радянської Армії за межі України, а їй на заміну створити свою, національну. Ця ідея підкріплювалася і практичними заходами, такими, як пікетування населенням Львова під синьо-жовтими прапорами та під керівництвом народних депутатів України Штабу Прикарпатського військового округу, обласних військових комісаріатів, бойкотування призову молоді до лав Радянської Армії. У відповідь на ці заходи командування військовим округом організувало нарощування у двічі висоти парканів навколо військових об’єктів та чергування озброєних військових підрозділів, а навколо Штабу ПрикВО були встановлені бронетранспортери з кулеметами. Таким чином, конфронтація між демократичними силами і військовими сягала своєї небезпечної межі, коли один випадковий постріл разом з першою краплиною невинної людської крові міг стати причиною вибуху народного гніву та братовбивчої громадянської війни, як це вже було в деяких інших союзних республіках. Допустити таке в Україні було б вищою ступінню громадянської безвідповідальності і людського безглуздя відносно долі власного народу та його історичного прагнення до державної незалежності.

   Я розумів, що підняття питання про вивід Радянської Армії з України як окупаційної не тільки не сприяло б вирішенню оборонних питань, а навпаки, створювало ряд нових проблем воєнно-стратегічного, воєнно-політичного і соціального характеру, вирішення яких для України було просто неможливим. Крім того, це автоматично ставило радянське офіцерство в позицію ворогів незалежної України. Наслідки цього не важко було передбачити.

Аналізуючи суспільно-політичний стан, що склався в Україні, я дійшов висновку, що для збереження миру і злагоди в суспільстві, головним завданням у цій ситуації ставало виведення військ Радянської Армії не з України, а з арени політичної боротьби, недопущення її перетворення в жандарма і ката національної демократії та демократичних перетворень суспільства.

Успішне вирішення цієї проблеми було б просто неможливим без врахування і вирішення на державному, себто з 1990 року на рівні Верховної Ради України, проблем самих військовослужбовців, а це, у свою чергу, вимагало залучення їх до процесу створення Україною власних Збройних Сил.

Ідея збереження громадянської злагоди як альтернативи громадянській війні через побудову Україною власних Збройних Сил настільки мене захопила, що я виклав її письмово у своїй концепції і ознайомив з нею колег із свого близького оточення. Ця концепція була настільки прагматичною, що проректор Львівської Політехніки Павликевич Маркіян Йосипович запропонував мені виступити з доповіддю на Крайовій Раді Народного Руху України.

Виступ був вдалий і концепцію схвалено.

Через деякий час, вже в кінці листопада 1990 року, керівництво крайової організації НРУ запропонувало мені ознайомити з цією концепцію делегатів Першої сесії Великої Ради Народного Руху України.

Оскільки у офіцерів, що були обізнані з моєю концепцією, створення Україною власних Збройних Сил у запропонований мною спосіб заперечень не виникло, а серед них були і члени партійного бюро військової кафедри майори Ю.Кінах і В.Дворніков, які ще й твердо стояли на компартійних позиціях, то я здобув більшу впевненість у правильності обраного шляху щодо збереження миру і злагоди в суспільстві. Тому, коли проректор Маркіян Павликевич запросив мене на 1 грудня 1990 року до Києва на Першу сесію Великої Ради Народного Руху України «За перебудову» для виступу зі своєю концепцією, я вирішив прийняти його запрошення і виступити на високому рівні у Києві. Сергій Рудюк також схвально віднісся до цього і запропонував мені у виступі спиратися на Львівський обласний Комітет за відродження національної армії, оскільки Комітет також підтримує цю концепцію.

2Увечері 30 листопада делегація від Львівщини, куди увійшов і я, від’їжджала до Києва поїздом № 92, Львів — Київ. У складі делегації були члени проводу НРУ Юрій Ключковський, Роман Шмідт, Всеволод Іськів, Нестор Герман, які згодом стали знаними в Україні політиками.

Поїзд прибув до столиці біля сьомої годині ранку. Оскільки сесія розпочиналася о десятій ранку і часу було ще вдосталь, то ми усі вирішили у цей історичний ранок пройти пішки від залізничного вокзалу проспектом Шевченка, славетним Хрещатиком, вулицею Інституцькою аж до Будинку письменників, що був під номером 2 на вулиці Орджонікідзе (нині – вулиця Банкова).

Я був одягнутий в цивільне і не відрізнявся від інших делегатів.

Був легкий мороз, світило сонце. Настрій у приїжджих був піднесений. Йшли поволі, інколи тихо розмовляючи. Роман Шмідт висловив думку, що оскільки подія 1 грудня 1990 року увійде в історію України, то він рекомендує усім делегатам запам’ятати навіть усі дрібниці цього дня і кожну особу, хто був поруч, для майбутніх мемуарів. Він ніби підслухав думки товаришів, які всі разом весело розсміялися.

Наша Львівська делегація, прийшовши завчасно до Будинку письменників, зареєструвалася і ми пройшли до зали засідань.

На вході і на всіх інших дверях стояли чергові і перевіряли документи всіх, хто приходив. Це проводилося з метою недопущення провокаторів і агентів КДБ до сесійної зали під час роботи Великої Ради Руху. У сесійній залі було переповнено: делегати з’їхались з усіх областей України.

Серед присутніх були В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, М.Горинь, І.Драч, Л.Скорик, І.Заєць, М.Поровський та багато інших народних депутатів України.

Сесію відкрив Голова – В’ячеслав Чорновіл. Було багато виступів від обласних організацій. І от нарешті на першій сесії Великої Ради Народного Руху України за перебудову надали слово мені. У своєму виступі н я оприлюднив Концепцію створення Збройних Сил України. Ось її текст:

КОНЦЕПЦІЯ СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

  1. 1.      Військово-політична ситуація в СРСР

Соціально-політичні перетворення в СРСР призвели до припинення діяльності Варшавського Договору, корінній зміні військово-політичної ситуації в Європі та виходу Союзу своїми західними кордонами безпосередньо до країн “капіталістичного світу” Центральної Європи, поставили світове співтовариство перед необхідністю пошуку нових підходів до міждержавних відносин.

Зміни військово-політичної обстановки у світі й усередині СРСР привели до глибокої кризи існуючої військової програми, військової доктрини, а також до зриву проведення військової реформи, загострили соціально-економічну і правову незахищеність військовослужбовців, якою скористалися консервативні сили суспільства, кидаючи Збройні Сили на придушення національно-демократичних рухів у союзних республіках. Це викликало зростання національної самосвідомості військовослужбовців, різке зростання анти армійських настроїв, бойкотування призову на дійсну військову службу та супротив проходженню служби за межами своїх республік.

Аналіз об’єктивних умов і закономірностей загального військово-економічного стану й оборони Союзу РСР дозволяє зробити висновки про доцільність формування нової військової політики, розробки нової військової доктрини, концепції і програми військової реформи в СРСР, що враховують політичну ситуацію, яка склалася у результаті прийняття союзними республіками Декларацій про державний суверенітет.

II. Політичні і державно-правові аспекти створення Збройних Сил України.

Втілюючи в життя волевиявлення народу України, його віковічного прагнення до політичної й економічної незалежності, Верховна Рада України прийняв Декларацію про державний суверенітет України, проголосивши в 9-й статті право на створення власних Збройних Сил — гаранта політичної стабільності України в міжнародних відносинах як рівноправного члена ООН серед країн світового співтовариства.

Створення і будівництво Збройних Сил України будуть визначати наступні фактори реальної дійсності:

наявність на території України численного угруповання Збройних Сил СРСР;

підпорядкування внутрішнього устрою і бойової підготовки Збройних Сил СРСР вимогам застарілої військової доктрини СРСР, стратегічним і оперативно-тактичним планам, розробленим військово-політичним керівництвом СРСР і розрахованим на проведення великомасштабних наступальних операцій у ході воєнних дій проти ймовірного супротивника на основних стратегічних напрямках;

необхідність перерозподілу функцій центра і союзних суверенних республік у формуванні стратегічних планів оборони в зв’язку зі зміною військово-політичної обстановки в Європі і практичному втіленні їх у життя.

III. Принципи будівництва Збройних Сил України на перехідному періоді.

Вихід України своїми західними рубежами до границь країн Східної Європи жадає від Уряду України наукового розрахунку людських і матеріальних ресурсів, прогнозу кількості і пропорцій у розподілі їх між потребами оборони і народного господарства з урахуванням корінних економічних змін на Україні й у Союзі, переходу до ринкових відносин.

При створенні Збройних Сил України потрібні нові законодавчі акти, що докорінно змінюють умови фінансування Збройних Сил і оборонних програм. Крім того, якість і кількість підготовки офіцерських кадрів для збройних сил на перехідному етапі вимагає реорганізації й оптимізації військових навчальних закладів, у зв’язку з загальносвітовою тенденцією до скорочення чисельності Збройних Сил. Основною задачею перехідного періоду є вибір єдиного-вірного шляху рішення задачі створення Збройних Сил України. При цьому всім політичним силам необхідно врахувати, що кожний необдуманий крок на цьому шляху, або чиясь «зайва» ініціатива, може нашкодити народу України не менше, ніж Чорнобильський вибух.

Тільки об’єднання зусиль усіх політичних сил і прийняття розумних компромісів між ними в ім’я досягнення необоротних позитивних процесів демократизації суспільства буде гарантувати мирний процес створення Збройних Сил України відповідно до Декларації про Державний суверенітет України.

При цьому на передній план виступають такі необхідні умови:

1. Досягнення на всій території України атмосфери доброзичливого відношення до військовослужбовців.

2. Розуміння офіцерським корпусом того, що народ України й армія повинні бути єдині в меті державотворення як важеля в руках суспільства для досягнення розвитку України, що відповідає рівню розвитку цивілізованих країн світового співтовариства, що державний суверенітет не самоціль, а спосіб досягнення найвищої ступіні вільного розвитку суспільства.

3. Прийняття визначеного правового статусу військовослужбовців Збройних Сил СРСР, що проходять службу на території України для узгодження умов їхньої життєдіяльності з чинним законодавством суверенної України.

У зв’язку зі сформованою військово-політичною реальністю вимальовуються три можливих шляхи рішення створення Збройних Сил України.

Перший шлях: створення, власних Збройних Сил паралельно з існуючим угрупованням Збройних Сил СРСР на території України з вимогою її розпуску і розформування. Цей шлях має ряд істотних проблем, насамперед соціально-економічних, веде до зростання напруженості і конфронтації в суспільстві, до громадянської війни. Цей шлях треба рішуче відкинути.

Другий шлях: створення Збройних Сил України шляхом послідовного ланцюга радикальних рішень, прийнятих Верховною Радою України. Цей шлях вимагає єдності всіх політичних сил на Україні й у Верховній Раді України, що в даний час відсутній. Цей шлях мало ймовірний.

Третій шлях: шлях розумних компромісів між різними політичними силами на основі Декларації про державний суверенітет України з обліком реальних сформованих умов і припускає здійснення послідовних кроків по еволюційному перетворенню угруповання Збройних Сил СРСР, що дислокується на території України, у Збройні Сили України зі збереженням боєздатності військ і обороноздатності країни.

Шлях розумних компромісів передбачає реальність опору консервативних сил і облік розходження точок зору всіх політичних партій, прийняття найбільш прийнятних рішень і дає можливість Верховній Раді України оперативно реагувати на виникаючі нові обставини, приймати адекватні рішення в питаннях військової реформи, чим контролювати і стабілізувати ситуацію в суспільстві з користю для оборони і безпеки України.

На цьому шляху проглядаються два стратегічних напрямки еволюційного перетворення угруповання Збройних Сил СРСР у Збройні Сили України.

Перший напрямок передбачає наступне:

1. За вимогою Верховної Ради України створюється Головне командування Угруповання ВР СРСР на території України з дислокацією в м. Києві, яке питання життєдіяльності військ погодить з Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України. По стратегічних і оперативно-тактичних питаннях воно на визначений період залишається в підпорядкуванні Міністерства оборони СРСР. Цей крок дає можливість Верховній Раді України контролювати ситуацію в армії на території України, виключає можливість її використання проти демократичних перетворень у республіці в рамках Декларації про Державний суверенітет.

2. У Верховній Раді України створюється постійна депутатська комісія з питань оборони і безпеки, що, спираючи на експертів з військових питань, економістів, юристів вивчає проблеми реформування Збройних Сил, життєдіяльності військ на території України, виносить на розгляд Верховної Ради України відповідні проекти нормативно-правових актів і пропозиції для вирішення виникаючих проблем.

3. У Кабінеті Міністрів України створюється військове відомство, що формує республіканський військовий комісаріат, займається питаннями призову молоді в армію і комплектуванням територіальних частин і з’єднань на базі угруповання Збройних Сил СРСР і перепідпорядкування їх Уряду України.

Погодить з центральним військовим відомством і Головним командуванням ВР СРСР на території України їх бойове застосування й оперативно-тактичне призначення. Виробляє військову Доктрину України.

4. На базі Головного командування угруповання ВР СРСР на території України Верховною Радою України створюється командування Збройними Силами України з повною передачею з’єднань і частин ВР СРСР під юрисдикцію Верховної Ради України, формування об’єднань у розрізі вимог військової Доктрини України і прийнятих Верховною Радою України міжнародних зобов’язань і договорів як повноправного члена Організації Об’єднаних Націй.

Другий стратегічний напрямок передбачає наступні кроки в рішенні проблеми створення Збройних Сил України:

1. Створення Верховною Радою України депутатської комісії з питань оборони і безпеки з залученням групи експертів з військових, економістів і юристів по вивченню проблем, зв’язаних з воєнною реформою в СРСР. Комісія пропонує на розгляд Верховної Ради необхідні законодавчі акти для вирішення виникаючих проблем.

2. У Кабінеті Міністрів України формуються військове відомство з покладанням на нього функцій щодо рішення проблем, пов’язаних зі створенням військової доктрини і Збройних Сил України.

У своїй діяльності військове відомство України може виконати кроки, викладені в першому стратегічному напрямку створення Збройних Сил України.

3. Верховна Рада України створює республіканський комісаріат, що вирішує питання комплектування мобілізаційного ресурсу для армії, займається питаннями підготовки і прозову молоді до Збройних Сил.

4. Проводиться українізація військових частин і з’єднань у структурі Збройних Сил СРСР шляхом проходження служби молоді з числа громадян України на її території відповідно до вимог рішень Верховної Ради України.

    При цьому доцільно використовувати досвід Львівської Ради народних депутатів щодо вирішення проблем призову молоді до війська, що сформував постійну депутатську комісію з військових питань. Виконавчий комітет Львівської Ради народних депутатів ввів у свої структури постійну робочу групу з числа осіб, що займаються призовом молоді під керівництвом заступника голови облвиконкому. В обласну закличну комісію введений: голова постійної депутатської комісії з військових питань, заступник голови облвиконкому, що відає питаннями заклику, член робочої групи облвиконкому, що займається закликом молоді, представники комітету Солдатських матерів і інших громадських організацій. Заступник голови облвиконкому підтримує безпосередній зв’язок з командуванням військами Прикарпатського військового округу, військовими комісаріатами на території області, залучає до роботі з призову молоді міські і районні Ради народних депутатів, командирів військових частин. У ході призову оперативно  й  компетентно вирішуються проблеми, що виникають. Служба за межами України здійснюється тільки з письмової згоди призовників. У випадку порушення зобов’язань військовими відомствами про добровільне проходження служби призовниками за межами України, направлення їх до «гарячих точок» Союзу, облвиконком припиняє хід призову до позитивного рішення конфліктної ситуації, виконуючи Постанову Верховної Ради України про повернення військовослужбовців з «гарячих точок» Союзу.

      Успішна реалізація концепції створення Збройних Сил України вимагає розробки і прийняття Верховною Радою України пакету воєнних законодавчих актів зі створення і діяльності Міністерства оборони України, яке буде розробляти і подаватиме на розгляд Верховної Ради України:

воєнно-економічні розрахунки до економічної програми діяльності Уряду;

воєнну доктрину України, що відповідає економічному і фінансовому стану.

Верховна Рада України за рекомендацією комісії з питань оборони і безпеки  і Міністерства оборони України приймає наступний пакет законів по будівництву Збройних Сил України:

Закон про статус Збройних Сил СРСР на території України;

Закон про оборону України;

Закон про Збройні Сили України;

Закон про проходження дійсної військової служби громадянами України;

Закон про військово-промисловий комплекс України.

Подальший розвиток Збройних Сил України буде базуватися на діяльності Міністерства Оборони України, виходячи з потреб реальної військово-політичної обстановки, відповідно до договорів між союзними республіками з оборонних питань.

 Ця концепція зацікавила присутніх і викликала деякі запитання. Так, наприклад, делегат з Івано-Франківська звернувшись до мене сказав, що Концепція спрямована на збереження мирного розвитку подій, а якщо проти України буде застосована сила, як бути тоді? У відповіді мною було твердо заявлено, якщо потрібно буде встати на захист рідної батьківщини, офіцери не пошкодують для цього своєї крові. У цілому Концепція була схвалена.

Це була моя особиста перемога і це був ще один реальний крок до створення в Україні власних Збройних Сил, бо Концепція стала дорожньою картою для народних депутатів України у створенні національних Збройних Сил і саме вона була реалізована протягом 1991-1992 років за безпосередньою активною участю офіцерів-львів’ян.

Але слід зазначити, що держава ще й досі так і не спромоглася достойно оцінити їх самовіддану жертовність в цьому складному історичному процесі.

Після виступу я сів на своє місце і тут до мене підсів невисокий на зріст чоловік з шевченківськими вусами і темними очима. Він представився: “Голова секретаріату Руху Володимир Мулява” і попросив дати йому текст Концепції для оформлення протоколу і рішення Першої сесії Великої ради НРУ.

Я виконав прохання голови секретаріату і у свою чергу попросив після друку копію Концепції передати мені особисто як історичний документ для мого архіву. Проте Володимир Саввович так не зробив цього, але положення Концепції використовував у своїх майбутніх виступах не посилаючись на її автора.

Тієї ж суботи, 1-го грудня, після завершення роботи сесії делегати роз’їхалися. Львів’яни вирушили додому опівночі поїздом Москва-Прага, який зупинявся в Києві, а тому були розміщені у різних купе, що позбавило нас можливості поділитися враженнями і думками проміж собою.

На пероні Львівського вокзалу ми потиснули один одному руки та розійшлись по домівках.

У понеділок я, як завжди, вчасно прибув на роботу, де все відбувалося за планом, а наступного вівторка до мене підійшов полковник Якубов і сказав, що зі штабу ПрикВО йому повідомили: каналами КДБ пройшла оперативна інформація, що у Києві на зборах Народного Руху виступав якийсь полковник на прізвище, яке подібне до прізвища Лазоркін, і запитав, чи часом не я їздив до Києва. Я зрозумів, що мій візит до Києва завдяки роботі агентів КДБ перестав бути інкогніто і ні для кого не таємним, що наступає час відповідати перед високим командуванням і за виїзд в столицю без його дозволу, і за “націоналістичний” виступ на рухівському з’їзді, і за Концепцію створення української національної армії.

Усвідомлюючи усю ступінь відповідальності та небезпеки політичної розправи, я відповів коротко: «Так, це був я».

Наступного дня, у середу на військовій кафедрі Львівської Політехніки відбувалися партійні збори. Зібралося біля 250 осіб. Проходили збори спокійно до того моменту, коли полковник Якубов В.М. раптом не виступив з явною дезінформацією про мене, якою, викривляючи факти, звинуватив мене, полковника Лазоркіна, у підбурюванні студентів до страйків, зриву учбового плану та націоналістичних публічних виступах.

Ця відверта брехня вражала легкістю свого оприлюднення та цинізмом. Тим більше, що компартійна аудиторія традиційно завжди була готова до боротьби з ворогами народу.

Я негайно попросив слова з наміром спростувати наклеп. Проте мої спроби не мали успіху.

З заднього ряду комуніст Орлов, майор запасу, щосили вигукнув: “Нє давать єму слова!”. Дехто з присутніх також його підтримав і у залі спричинився галас, бо мої колеги вимагали надати мені слово, а опоненти – ні.

Президія уперто слова мені не давала, а той самий Орлов наполягав на своєму і вигукнув: “Виключити його з партії!”

У залі пролунало: “Виключити його, виключити!”, а у відповідь: “Схаменіться! За що?!”, – це мої прихильники намагалися мене захистити.

У залі наближався розкол.

В цей вкрай напружений момент якась літня незнайома мені жінка з крашеним у темно-рудий кольор волоссям з незрозумілою мені злістю вигукнула на мою адресу: “Націоналіст, із партії єво!”.

Мені важко було дивитися на цей театр абсурду, тому я підвівся і у відповідь голосно та рішуче промовив, що розцінюю поведінку партійного керівництва кафедри, яке неправомірно позбавило мене права голосу, як сплановану проти мене провокацію, як наругу над правдою і як порушення усіх демократичних принципів партійного життя.

- “Ці партійні збори віддають мені духом репресій 30-х років, але тепер не ті часи і усім, хто спричинив цю провокацію, вже через рік буде соромно дивитися мені у вічі. Тому на знак протесту проти вчиненого проти мене свавілля я припиняю своє членство у партії!”, — гучно промовив я і з гордо піднятою головою вийшов із зали, попрямувавши до свого кабінету.

Увійшовши до кабінету, я важко сів за стіл, взяв чистий аркуш паперу і без будь якого докору сумління написав заяву до секретаря партійного бюро про вихід з членів КПРС.

3Історія повторюється, — подумав я, згадавши як у 1935 році так звана сумнозвісна “трійка” засудила мого батька, Лазоркіна Іллю Васильовича, на 10 років ув’язнення за брехливим звинуваченням у “троцькізмі” на підставі  „свідчень” двох підставних „свідків”.

Мій батько на час арешту вже був досвідченим фахівцем у сфері планування економіки промислових підприємств, а такі фахівці були дуже потрібні у відомстві Лаврентія Берії, якому Сталін поставив завдання створити в системі НКВС «трудові армії» з репресованих громадян СРСР для будівництва промислових підприємств і інших об’єктів для реалізації його плану підготовки до світової війни.

- “Тату, а ти був знайомий з Троцьким?”, — спитав я батька розглядаючи довідку про його реабілітацію у 1962 році.

- “Ні синку, я не знав ні Троцького, ні троцькістів. То був страшний час нашої історії, яка не оминула і мене”, — відповів батько.

Батько був родом з хутору Комишанка Лебединського повіту Сумської області. Його мати (моя бабуся) Анна Іванівна, – корінна сумчанка з дворянської родини Новікових-Дяченків, народила і виховала сімох дітей, які стали поважними людьми.

Мій дідусь, Лазоркін Василь Терентійович, батько мого тата, був знаний у Лебединському повіті кравець. Він походить з села Лазоркі, заснованого у XVI столітті, Оржицького району Полтавської області. Село Лазоркі розташовано на річці Сліпорід і знаходиться в 39 км від районного центру.

Дід мого дідуся під час перепису населення за часи Катерини ІІ був записаний під прізвищем Лазоркін, що походить від назви села. Двоє його синів, братів мого тата, вивчились на офіцерів і до 1918 року служили в царської армії. Брат Іван дослужився до штабс-капітана, а Василь – до поручника.

Вони брали участь в бойових діях під час Першої Світової війні, потім були мобілізовані до армії генерала Денікіна.

Після завершення війни вони вчителювали, як і їх рідні сестри Зіна, Маланка і Марія. Третій брат, Артем, загинув у 1918 році від рук бойовика однієї банди, що пересувалася теренами Сумщині.

Такою була наша родина по лінії мого батька і я пишався нею.

Після зборів я повертався додому з важкими думками, бо такий добровільний вихід офіцера з членів КПРС начальством не прощається, а тому розправа неминуча і невідомо, як це відіб’ється на дітях, на коханій дружині, яка, як корінна львів’янка, пишалася моєю роботою у відомій на цілий Світ Львівській політехніці.

- “Я вирішив вийти з КПРС”, — промовив я роздягаючись.

4- “Ну той що, роби так, як вирішив. Я за все своє трудове життя знала двох чесних комуністів – тебе і твого брата, які віддано служили державі і собі нічого не взяли, а більшість партійців були не комуністи, а “кому їсти”, тобто працювали на себе. Тож не переймайся, без роботи не залишишся, а нам багато і не треба, діти вже підросли, все зрозуміють”, — мовила вона у відповідь і додала:

- “Пішли вечеряти, бо вже пізно, любий”.

Така глибоко свідома громадянська позиція дружини приємно вразила мене, бо я не сподівався почути такі теплі, але суворі слова підтримки і я був вдячний цій мужній жінці, яка через усе подружнє життя пройшла поруч як надійний друг і мудрий порадник.

Євгенія Михайлівна не злякалась ні суворої холодної півночі, де мені видалося нести бойове чергування у військах Протиракетної оборони, ні гуртожитку в Підмосков’ї, ні обмежених свобод дружини військового у спецмістечку в Прибалтиці, вона народила і виховала на радість нам трьох чудових діточок. А після цих теплих слів, моєї дружини, мені стало зрозумілим, що нам разом вдасться витримати цей несподіваний виклик життя.

5

Довідка про реабілітацію колишнього політв’язня Лазоркіна Іллі Васильовича

 На грудень 1990 року я був першим на Львівщині військовим, хто залишив членство у КПРС з політичних міркувань. У Рівному це зробив полковник Олександр Скіпальський, з яким за місяць після цих подій мені пощастило познайомитись, проте в нього були інші свої причини.

Наступного дня до мого кабінету увійшло двоє офіцерів з штабу ПрикВО.

Як з’ясувалося, це були офіцери, яким було доручено командуванням провести розслідування поведінки бунтівного полковника. Офіцери були налаштовані рішуче.

Вони перевірили учбові плани, інші документи і запропонували розповісти, за яких обставин і з чим я виступив у Києві 1 грудня 1990 року.

Я поклав на стіл рукопис свого виступу з текстом Концепції створення Збройних Сил України.

Мовчазні та суворі на початку розмови обличчя офіцерів у ході ознайомлення з матеріалами виступу пом’якшали, а прочитавши Концепцію підполковник Сокур В.У. здивовано спитав: “І це все? Нам говорили, що ви виступили з закликами проти радянської влади, за вивід Радянської Армії з України і таке інше, а тут все навпаки.”

Я відповів, що виступив з тим матеріалом, який він щойно прочитав, і не треба вірити тим, хто сіє між нас ворожнечу, бо партократам і чиновникам, що сидять біля державного “корита” та користаються пільгами, вигідно, щоб життя не змінилося, от і зіштовхують нас одне з одним.

Я додав, що мій виступ і політична боротьба скеровані виключно на захист інтересів мирного розвитку політичних подій, щоб військовослужбовці не постраждали від зміни влади і, якщо будемо будувати Українську Армію, щоб кожний офіцер мав право вибору, а не був викинутий новою системою на узбіччя життя.

“Тут все правильно написано, нас ввели в оману, бажаю Вам успіхів, — схвильовано промовив Валерій Уллянович, — ми так і будемо доповідати керівництву, що крамоли немає, що хтось спотворив інформацію.”

Підполковник Валерій Сокур потис мені руку і вийшов.

На душі в мене трохи полегшало: мене почали розуміти і схвалювати офіцери з інших установ, значить обраний напрям політичної боротьби вірний і від нього відступати вже нікуди.

13 січня 1991 року трагічні події у Вільнюсі, столиці незалежної Литви, шокували нас усіх: війска з саперними лопатками було застосовано проти мирних людей!

Ось як про ці трагічні події згадує офіцер-контррозвідник підполковник Георгій Бегляров:

«Як відомо, 11 березня 1990 року литовський парламент проголосив незалежність республіки, а згодом і про намір вийти із складу СРСР, що неабияк перелякало імперське керівництво в Москві. Вищі посадовці КПРС, КДБ, МВС і Збройних Сил СРСР намагалися перешкодити цьому у спосіб здійснення спроби державного перевороту.

Вони 13 січня 1991 року у Вільнюсі кинули проти мирного населення потужну військову силу. Загинуло 13 цивільних осіб, десятки людей були тяжко поранені.

 Пізніше стало відомо, що були втрати і у військових: від кульового поранення у спину (!) з автомата «АКМ-74» загинув лейтенант В.Шацьких, співробітник спецгрупи «Альфа», яка виконувала злочинний наказ.

Проте протягом чотирьох діб московське керівництво спростовувало його причетність до «Альфи» і не повертало до себе тіло вбитого лейтенанта. Військові кола засудили це як підлу зраду! По СРСР прокотилася хвиля протестів національно демократичних сил, що сприяло їх консолідації.

А у лютому 1990 року, коли перемогу на виборах у західних областях здобули демократичні сили, напрямок роботи Управління військової контррозвідки Прикарпатського військового округу (особий відділ КДБ СРСР по ПрикВО) під назвою «зафронтова діяльність у воєнний час» було перейменовано на «діяльність під час війни та у кризових ситуаціях».

Термін «зафронтова діяльність», який визначав спрямованість на суто зовнішнього супротивника, зник. А термін «діяльність у кризових ситуаціях» скасовував обмеження для застосування спеціальних сил і засобів контррозвідки. Це свідчило про наближення надзвичайних подій у середині СРСР, і КДБ почало готувати до них свої структури. З часом невтішні здогадки знаходили нове підґрунтя.

Так, багато галасу в грудні 1990 року викликала інформація газети «Комсомольська правда», а потім і центрального телебачення, про небезпеку, що виходить із Західної України — буцімто на Львівщині незаконно зберігаються тисячі одиниць стрілецької зброї.

Стало очевидним, що кремлівським можновладцям закортіло перетворити Західну Україну на чергову гарячу точку і все гостріше поставало питання про долю родин військових і про місце кожного з нас у разі застосування військової сили.

Пошук відповідей на непрості запитання спонукав до одержання додаткової інформації, що надходила переважно з передач радіо «Свобода».

Тому довелося докласти чимало зусиль, аби довести представнику Москви, який приїхав до нашого керівництва, що зброя знаходиться під охороною і нікуди не зникала, а інформація московських мас-медіа є повним абсурдом.

У березні 1991 року несподівано для нас було звільнено зі служби начальника особого відділу ПрикВО генерала Ліпатова Є.К., якому для передачі справ було надано лише тиждень. Як стало пізніше відомо, рішенню про звільнення Ліпатова Є.К. передував його виклик у Москву: вище керівництво цікавила доцільність введення у Західній Україні надзвичайного стану, а генерал, який з 1985 року служив у Львові, попри свої прорадянські погляди, відповів їм – «ні».

Це і стало причиною його звільнення. До призначення на посаду начальника особого відділу округу він декілька років очолював вищий навчальний заклад військової контррозвідки, це був справжній професіонал, інтелігент».

З цього свідчення підполковника Беглярова можна було зробити висновок, що радикально-консервативне крило в ЦК КПРС по справжньому готується до повернення в тоталітарне доперебудовне минуле і це змушувало замислитися, чи ще проллється невинна людська кров від рук замаскованих злочинців.

Слід відзначити, що після подій у Вільнюсі рух за створення національних Збройних Сил в Україні став потужнішим: 2-3 лютого у Києві відбулась науково-практична конференція з проблем створення національних Збройних Сил.

Від Львівщини на конференцію був відряджений Сергій Рудюк. Конференція підтвердила правильність вибору мирного правового шляху, окресленому в оприлюдненій мною 1 грудня 1990 року Концепції створення Збройних Сил України на Першій сесії Великої Ради НРУ.

Проте боротьба лише починалася.

Майже кожного дня комісії, перевірки, візити начальства, примусові “бесіді”, плітки, звинувачення у буржуазному націоналізмі, погрози звільнити зі служби тощо.

Як розповідав потім офіцер відділу позавійськової підготовки і вищих навчальних закладів управління військами ПрикВО підполковник Степанов К.Д., генерал-майор Іван Рибяк, заступник командувача військами ПрикВО, що був моїм прямим начальником, дізнавшись про мій виступ у Києві, нервово схопив телефонну трубку і задзвонив начальнику управління кадрів генералу Дуришеву В.О. з запитанням, як звільнити полковника у 45 років?

Той відповів, що вже знає про мій виступ, що розбирався у цій ситуації і зробив висновок, що підстав для мого звільнення з армії немає, оскільки проходження служби бездоганне.

Почувши цю відповідь, генерал Рибяк, кинув трубку з такою силою, що корпус телефонного апарату не витримав і тріснув. Прийшлось замінити.

“Звільнити зі служби в Радянській Армії!”, — такою була першою реакцією генералітету на мій “націоналістичний” виступ.

Нервова напруга зростала, морально було дуже важко витримувати цей шалений пресинг адміністративного і політичного керівництва. Проте відчуття правоти надихало, додавало сил.

В’ячеслав Максимович Чорновіл, розуміючи, як важко мені наодинці долати натиск чиновництва, порадив зустрітися з народним депутатом СРСР від Рівного полковником Віленом Мартиросяном, який, на його думку, може чимось зарадити у питанні захисту прав військовослужбовців. Я погодився, оскільки особисто знав Вілена Арутюновича ще з 1985 року, коли за службових обставин знаходився у місті Рівному, де тоді ще підполковник Мартиросян проходив службу на посаді командира кадрованого полку зв’язку армійського підпорядкування.

Одного морозного січневого вечора 1991 року, повертаючись з кафедри додому, я зайшов у офіс редакції газети “Молода Галичина”, що на вулиці Валовій у Львові, по справах видання своєї статті з економічних проблем сучасності.

У цьому ж приміщенні знаходилась і штаб-квартира Партії демократичного відродження України. Очікуючи журналіста цієї газети, що готував статтю до друку, я побачив полковника. Ми познайомилися. Це і був полковник Скіпальський Олександр Олександрович з міста Рівного.

Він обіймав посаду заступника начальника особового відділу 13-ї загальновійськової армії.

Ми розговорилися і розповіли один одному, з якої причини прийшли у цей дім.

Олександр Скіпальський сказав, що чекає на зустріч з керівництвом ПДВУ.

Я запропонував йому ознайомитися зі своєю Концепцією створення Українських Збройних Сил.

- “Не можу дати точної оцінки, бо не займаюсь стратегією, але з воєнно-політичного боку, на мою думку, усе тут правильно”, — промовив Олександр Олександрович, прочитавши концепцію.

Обмінявшись думками з ситуації, що склалася для мене особисто, полковник Олександр Скіпальський також запропонував мені приїхати до Рівного і зустрітись з полковником Віленом Мартиросяном, командиром окремого полку звязку13-ї загальновійськової армії.

5 лютого 1991 року я прибув до Рівного і зайшов до військової частини, де командиром був Вілен Арутюнович.

Нажаль, він дуже поспішав на чергову сесію Рівненської обласної ради народних депутатів.

- “Паєхали са мной, увідіш, как я дам ім бой. Зажралісь! Нє панімают, что нужно прастому человєку. Рєшєнія прінімают только для сєбя! Какиє же ето народниє дєпутати?”, — з кавказьким акцентом і темпераментом промовив Вілен Арутюнович та стрімко пішов до виходу.

На сесії він виступав також емоційно і критикував обласну раду за деякі рішення.

У перерві В.Мартиросян вислухав мене і сказав: “Я тєбє памагу, паговорю со Скоковим, что б не трогал тебя! Но только не говори про украинскую армію. Далжна бить єдиная армія. Ми с Кобцем решили, что в Украінє вместо трьох округов будет три арміі”.

З цих його слів я зрозумів, що в Москві вже почали вирішувати, яким бути Збройним Силам України, і, звісно, перетворення військових округів з їх мобілізаційними можливостями та розвиненою військовою інфраструктурою на три армії — це суттєве послаблення оборонної здатності України, чого допускати аж ніяк не можна.

Оскільки на той момент В.Мартиросян виявився прихильником об’єднаних Збройних Сил СРСР, тому в мене виник сумнів у тому, що Вілен Арутюнович глибоко розуміє як політичну ситуацію, так і проблему створення Збройних Сил України, і готовий був вступити з ним у дискусію, але я так і не встиг.

- “Ти ізвіні, мне нужно к ізбєрателям, уже ждут”, — промовив Вілен Арутюнович і за кілька хвилин ми розійшлися, щоб зустрітися 17 липня 1991 року на першому з’їзді українських офіцерів в Будинку вчителя у Києві на вулиці Володимирській.

У цей важкий для мене період адміністративного тиску з боку мого військового керівництва я отримав значну моральну підтримку від Сергія Рудюка, який дізнався, що в одному з регіонів Львівщини мають відбутися вибори. Я дав згоду балотуватися в народні депутати і Сергій організував мені зустріч з Юрієм Ключковським і Сергієм Германом, які входили до керівництва Народного Руху. Вони жваво підтримали мій намір піти у депутати і пообіцяли підтримку. Потім в мене відбулася зустріч з головою облради В’ячеславом Чорноволом, який весело сказав: «Пане полковнику, ви нам потрібні. Сміливо йдіть на вибори, а ми вас підтримаємо. Усе буде добре!», — підсумував він. Зустріч з В’ячеславом Чорноволом остаточно вирішила всі питання: полковник Лазоркін – кандидат у депутати від Народного Руху України «За перебудову!».

В моєму архіві зберіглася копія протоколу зборів співробітників радіотехнічного факультету Львівського політехнічного інституту по висуненню мене кандидата у депутати Львівської обласної Ради народ­них депутатів по Новояворівському виборчому округу № 197.

Кандидатом у народні депутати мене висунули майже одноголосно на загальних зборах радіотехнічного факультету Львівського полі­технічного інституту.

Львівська обласна організація Народного Руху України виділила кошти на мою виборчу кампанію і призначила моєю довіреною особою молодого та енергійного студента-журналіста Георгія Гонгадзе.

Усі формальності були завершені і ми розпочали свою передвиборчу кампанію. Зненацька я отримав потужну підтримку у своїй передвиборчій компанії від студентів радіотехнічного факультету, який став для мене рідним. Усі як один, викладачі і студенти, виказали мені свою довіру і взяли на себе агітаційну роботу з виборцями.

Молодий поет Львівщини Іван Пазин став моєю другою довіреною особою на цих виборах. На мітингах часто лунали його яскраві, проникливі до людської душі, ліричні і публіцистичні вірші та балади. Товариство української мови “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з Юрієм Зимою також підтримало мою кандидатуру.

Зустрічі з виборцями, виступи на мітингах, телебаченні, радіо, в пресі, – все це дозволило як найширше оприлюднити та довести до відома львів’ян ідеї створення національних збройних сил.

Патріотичні виступи чинного полковника сіяли в місцевого населення довіру до військових, знімали вороже ставлення до “окупаційного” війська.

П Р О Т О К О Л

зборів співробітників радіотехнічного факультету

Львівського політехнічного інституту

від 21 лютого 1991 року                                                                         м. ЛЬВІВ

 

Всього працюючих       228 чол.

Присутні на зборах       216 чол.
Відсутній                 12 чол.

 

В роботі зборів беруть участь депутати Ради народних депутатів Залізничного району м. ЛЬВОВА п. КІСЕЛИЧНИК Мирослав Дмитрович, п. ШИШКА Олександр Володимирович.

 

Голова зборів доцент ЛПІ МАНДЗІЙ Богдан Андрійович

 

Секретар                               ЩУРКО Марія Василівна

 

ПОРЯДОК ДЕННИЙ:

висунення кандидата у депутати Львівської обласної Ради народ­них депутатів по Новояворівському виборчому округу № 197.

 

ДОПОВІДАЧ: доцент Львівського полі­технічного інституту МАНДЗІЙ Б.А.

 

СЛУХАЛИ: інформацію доцента Львівського полі­технічного інституту ПАВЛИКЕВИЧА Маркіяна Йосиповича, який запропонував висунути кандидатом у депутати Львівської обласної ради по виборчому округу №197 кандидатуру пана ЛАЗОРКІНА Віталія Ілліча.

 

ВИСТУПИЛИ: доцент Львівського полі­технічного інституту ПРУДІУС Іван Никифорович, який підтримав  кандидатуру пана ЛАЗОРКІНА В.І.

 

СЛУХАЛИ:  виступ пана ЛАЗОРКІНА В.І., який відповів на запитання присутніх.

 

ВИРІШИЛИ: Провести відкрите голосування по запропонованій, канди­датурі.

 

В результаті відкритого голосування голоси розподілили­ся таким чином:

 

по кандидатурі п. Лазоркіна В.І.                     за                   200 чол.

проти                9 чол.

утрималось      7 чол.

 

За результатами відкритого голосування збори співробітни­ків радіотехнічного факультету Львівського полі­технічного Інституту вирішили висунути кандидатом у депутати Львівської обласної ради народ­них депутатів по Новояворівському виборчому округу №197 п. Лазоркіна Віталія Ілліча, 1945 р.н., українця, начальника циклу військової кафедри Львівського полі­технічного Інституту.

 

Голова зборів                                  Б.А. Мандзій

 

Секретар зборів                             М.В. Щурко

 Наближався день виборів у Новояворівську на виборчому окрузі № 197, де змагалися вісім кандидатів, серед них директор виробничого об’єднання “Сірка”, директор районного авто підприємства, бізнесмен, що продавав бензин, начальник райвідділу міліції та інші, які обіцяли підняти виборцям заробітну плату, пенсії, забезпечити усіх житлом тощо.

Звертаючись до виборців, я наголошував: “Шановні співвітчизники, я не обіцяю вам збільшення пенсій і зарплат, оскільки не навчений батьками брехати. Я обіцяю вам збудувати власну Українську армію за концепцією, з якою йду на вибори. Обіцяю, що ваші сини служитимуть Українському народові, в Україні, а поза її межами – за власним бажанням”.

У відповідь гучно пролунало: “Гроші ми заробимо собі самі. Нам потрібна Україна!”

За день до виборів Георгій Гонгадзе підійшов і сказав, пане Віталію, щойно телефонували зі штабу ПрикВО у понеділок о десятій годині ранку вас викликає командувач військами округу генерал-полковник Скоков В.В. до себе в кабінет. Крім вас запрошено начальника управління кадрів генерала Дуришева та усіх ваших окружних начальників.

З якого приводу викликають, сумнівів немає. Проте не хвилюйтесь, ми переможемо: я розмовляв з виборцями, ваш рейтинг найвищий. В успіху не сумніваюсь. Так і сталося. Вже опівночі за попередніми підрахунками перемога була за кандидатом від Руху. Як і було наказано командувачем, я за п’ять хвилин до десятої я увійшов до приймальної генерал-полковника Скокова разом з своїм начальством та генералом Дуришевим.

І чому це ми через вас повинні мати неприємності, – сердито промовив полковник Якубов В.М.

– «Вікторе Михайловичу, а це треба ще з’ясувати, хто спричиняє наші неприємності», – відповів я натякаючи на його поведінку на партійних зборах, де він безпідставно звинуватив мене в усіх смертних гріхах проти радянської влади і розпочав процес мого публічного цькування.

Та дискусії не відбулось, бо черговий офіцер запросив усіх до кабінету.

6Генерал Скоков піднявся з місця, підійшов до нас, весело привітався і гостинно показав всім рукою на стільці біля досить великого приставного столу.

Генерал Дуришев поклав перед собою мою особову справу, готовий до виконання будь якого рішення командувача щодо цього “некерованого” полковника.

Проте, як я зрозумів з доброго настрою командувача, генерал-полковник Скоков Віктор Васильович вже отримав інформацію про результати виборів і дізнався, що я переміг на виборах і отримав статус недоторканої особи.

Таким чином, задум ініціаторів виклику мене до командувача військами втратив свій сенс, був вже просто формальністю і поставив іх у незручне становище.

Враховуючи делікатність цієї зустрічі, мудрий командувач досить розумно побудував бесіду, залишивши ініціативу за собою.

7Він розпочав з розповіді про відповідальність людини перед виборцями і розповів дещо з свого досвіду народного депутата, як він в одному селищі на Волині поставив військову польову пекарню і забезпечив мешканців хлібом. Потім розповів декілька смішних історій та анекдотів. Проте з присутніх щиро сміялися тільки двоє – сам Скоков В.В. та я, бо ми добре розуміли ситуацію, що склалася.

Решта присутніх мовчали, спостерігаючи за розмовою.

Цією бесідою командувач, як досвідчена людина, давав своїм підлеглим урок толерантності.

Мудрий командувач ніби вчив своїх підлеглих, що у нових умовах політичного життя в країні треба терпимо відноситися до офіцера, політична думка якого відрізняється від твоєї, оскільки військо входить у нову суспільно-політичну ситуацію, де вже немає монополії однієї партії, а майже всі офіцери ще залишаються членами КПРС.

Бесіда тривала години дві. Раптом задзвонив телефон, командувача викликала Москва. Він вибачився і всіх відпустив: «Ну, всё. Идите работать!».

Вже у коридорі до мене підійшов полковник Якубов і дружньо спитав: “Віталій, ти часом не знаєш, чого нас викликав генерал Скоков, бо я так нічого і не зрозумів?”.

“Ні, ти добре все зрозумів, інакше не підійшов би до мене з таким наївним запитанням, — подумав я, посміхнувся і пішов до виходу.

Так, це була велика моральна перемога свідомості нових реалій української дійсності над традиційним космополітичним мисленням, що панувало в Радянській Армії.

Але ж яка важка робота була ще  попереду для зміни цього консервативного мислення, що складало серйозну загрозу для мирного розвитку демократичних перетворень суспільства.

Проте крига була зламана.

А вже під час наступної сесії, в урочистій обстановці Голова Львівської обласної Ради народних депутатів В’ячеслав Чорновіл вручив мені нагрудний знак і посвідчення народного депутата.

 8

На фото посвідчення депутата Львівської обласної ради народних депутатів № 197

Цим В’ячеслав Максимович фактично захистив мене, чинного полковника Радянської Армії, від розправи з боку реакційних сил в КПРС і КДБ у складних політичних умовах, що склалися у 1990-1991 роках, та надав мені можливість використати мій досвід і теоретичний потенціал для успішної реалізації моєї Концепції створення Збройних Сил України.

Про таке не забувається!

Comments are closed.