Шанс територіальної оборони Чому необхідна мілітаризація країни

лосевОфіційні телеполітологи й військові експерти всіляко переконують український соціум у неможливості широкомасштабного збройного наступу Російської Федерації на Україну. Зокрема, це обґрунтовується тим, що нібито Україна вже має потужну, добре озброєну армію, а президент Порошенко, виступаючи в Британії, заявив, що наша армія на восьмому місці в Європі. Дивна річ: раніше нам казали, що вона десь на другому місці, якщо не на першому, а тепер на восьмому…

Чому ж так відкотилися? Хоча важко вірити офіційним заявам, коли на власні очі бачиш у численних телерепортажах із фронту безліч зброї часів Другої світової війни в наших бійців. Та й в оборонній промисловості, судячи з усього, лад іще зовсім не наведено. Нещодавно з телеекрана солдат-доброволець зізнався, що до його підрозділу доходить із тилу дві-три бойові машини з десяти, решта ламається по дорозі…

Діяльність Укроборонпрому викликає багато запитань, як і політика теплої компанії земляків із Херсона, що ту контору очолюють. А нам пропагандисти Банкової розповідають, що з армією і військовою промисловістю в нас усе гаразд.

Пропагандисти такого самого штибу понад 20 років (до подій 2014-го) переконували наше суспільство, що збройна агресія РФ проти України в принципі неможлива. Утім, якщо решта засобів руйнації Української держави, ліквідації її незалежності й суверенітету виявляються невдалими, Кремлю залишиться «останній аргумент королів» — сила. Тоді не врятує Україну нескінченне болото міжнародних судів. До речі, деякі спритні політики зі «стайні» Петра Порошенка, зокрема колишній полум’яний агітатор за «русский мир» з Одеси, нардеп від БПП Олексій Гончаренко, вже встигли похвалитися великою українською перемогою в Міжнародному суді ООН, який лише прийняв позов від нашої країни до розгляду. Подібний первинний успіх у тому ж таки суді мав раніше й президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, та за кілька років Грузія не отримала там нічого.

З огляду на різницю військово-економічних потенціалів, неоднаковий досвід дій держав у надзвичайних обставинах, значно сильніші традиції РФ (із часів СРСР) у тотальній мобілізації економіки та всіх ресурсів (від фінансових до пропагандистських) Україні буде надзвичайно важко втримати російський удар. А треба ж іще мати на увазі слабкість і корумпованість нашої влади, її нездатність ефективно працювати навіть у нормальних умовах, зайве й казати про екстремальні.

Згадаймо лишень місячні й більші канікули українського парламенту під час війни…

Україна може знову опинитися в стані хаосу, некерованості й неорганізованості, як це вже було в лютому — квітні 2014 року. Часу на нормалізацію управління та налагодження адміністративного апарату може вже й не вистачити. За визнанням секретаря РНБО, а у 2014-му в.о. президента й верховного головнокомандувача Олександра Турчинова, яке він зробив у інтерв’ю ВВС, навесні та влітку 2014 року Україну врятували добровольці своєю самопожертвою (чого ніяк не хочуть визнавати череваті й пихаті генерали, котрі тоді зазнали майже цілковитого провалу). У разі ще одного (масштабнішого) вторгнення Росії в Україну нашу державу зможе врятувати всенародна оборонна війна, міцним «скелетом» якої має виступати система територіальної оборони (СТО), себто мілітарно-адміністративна організація добре підготовлених добровольців-патріотів усіх районів і областей держави, що здатна й повинна стати основою тотальної партизанської війни проти окупації.

До речі, не можна виключати внаслідок повномасштабної агресії окупації деяких нових територій України… До цього треба готуватися, використовуючи досвід тотального опору: як національний, так і інших країн та народів. Тут чималий інтерес становить книжка майора швейцарської армії Ганса фон Даха, видана ще в 1957 році з вельми промовистим епіграфом генерала (теж швейцарського) Анрі Гізана: «Наш нейтралітет коштує рівно стільки, скільки коштує наша армія». У 1957 році, після придушення повстання 1953-го в Східній Німеччині, після кривавого розгрому угорського виступу 1956-го, небезпека радянської окупації Європи була доволі реальною.

У 1961-му війська СРСР і США були на межі зіткнення в Берліні, а в 1962-му розпочнеться Карибська криза… Але ще до багатьох пізніших подій, у 1954-му, між містами Куйбишев та Оренбург на Тоцькому полігоні в СРСР відбулося випробовування ядерної зброї на власних військах. Кремль показав світу чи пішов на тотальний блеф, аби запевнити всіх, що застосування атомної бомби й масова загибель власних громадян не є для нього моментом абсолютного стримування. Це означало, що всупереч колосальним жертвам, загарбання Європи стає можливим. Ось чому Швейцарська спілка унтер-офіцерів видала в 1957 році книжку «Тотальний опір»… Дуже показово, що нікому в альпійській республіці не спало на думку видавати книжку «Тотальна капітуляція». Ця маленька й дуже заможна країна вже 200 років ні з ким не воює, але є однією з найбільш мілітаризованих держав Європи, і ще тоді, в 1950-х, вона була готова до всенародного опору в умовах радянської окупації…

Тож є сенс уважно читати текст Ганса фон Даха. Спасибі львівському видавництву «Астролябія» за український переклад. Швейцарський автор намагався максимально підготувати свій народ до важких випробувань, зокрема позбавити ілюзій (а вони в тогочасній Європі таки ж були) про можливість усе пережити й до всього пристосуватися, вдаючись до компромісів, адже тоді не лише в європейських країнах, а й у США чимало діячів казали: «Краще бути червоним, ніж мертвим».

Вистачає в сучасній Україні людей, котрі також розраховують на примирення з ворогом, найбільше їх поміж представників нинішньої української влади.

Тому майор фон Дах відверто каже співгромадянам ту правду, яку українська влада й досі побоюється казати суспільству:

«З певністю можна стверджувати лише одне: ворог пощади не знатиме. Байдуже, чи йтиметься про життя однієї людини, чи десятків, сотень чи тисяч, — якщо того вимагатиме мета, ворог знищуватиме їх без вагань і жалю. На полоненого солдата чекатимуть депортація, примусові роботи або й смерть. Така ж доля судитиметься робітникові, службовцеві, людині вільної професії, домогосподарці. Ворог не робитиме різниці, а досвід недавньої історії вчить нас, що фізичне знищення переможених у той чи інший спосіб неминуче. Просто іноді це знищення розтягується в часі.

Офіцер, унтер-офіцер, учитель, редактор, кожна жінка і кожний чоловік, які раніше за певних умов висловлювалися зневажливо проти ідеології ворога, які сповідували перед війною демократичні цінності і служили свободі, закликали до спротиву диктатурі й деспотизму, — всі вони очолять списки осіб, приречених на знищення чи депортацію. Ми мусимо це усвідомити!»

В Україні у 2014 році й пізніше багато говорили про необхідність територіальної оборони, але згодом усе це якось вщухло. Або забули, або перейшли до практичних неафішованих справ. Дуже хотілося б вірити в другій варіант. А швейцарський майор 60 років тому писав речі абсолютно актуальні для сучасної України: «Якщо ми хочемо уникнути рабства, то не маємо права відмовлятися від боротьби лише через те, що регулярну армію буде розбито. Уявлення, що війна є справою виключно армії і що результат боротьби може визначити перемога або ж поразка війська, застаріле. Сьогодні вже недостатньо боїв регулярної армії»… Саме застарілі поняття намагаються накинути нам в Україні деякі наші західні партнери, домагаючись розпуску добровольчих батальйонів чи розчинення їх в армійських чи поліцейських формуваннях. Захист країни не може бути справою лише військових професіоналів, це обов’язок цілої нації. Якщо ж влада України досі не створила системи територіальної оборони, то це засвідчує один факт: власного озброєного народу вона побоюється більше, ніж зовнішнього ворога, з яким розраховує домовитися, не сподіваючись на консенсус з українською нацією.

До речі, домовленість із власним народом називається Конституція…

Ігор Лосєв

Джерело — 28 квітня 2017 року  ТИЖДЕНЬ.ua   http://tyzhden.ua/Columns/50/191158

Comments are closed.