Делегація Спілки офіцерів України прийняла участь у відкритті пам’ятника козакам у Баришівці.

SAMSUNG CSCВидатна мистецько-культурна та історично—памятна  подія не тільки обласного, але й всеукраїнського значення відбулася 14 жовтня в смт Баришівка, що на Київщині. Саме цього, єдиного в році  дня, коли наш народ відзначає аж три великі свята: християнське – Покрови Пресвятої Богородиці, національне — День Українського козацтва і державне – День Захисника Вітчизни, на привокзальному майдані станції Баришівка було відкрито пам’ятник героям – козакам, які на початку лютого 1919 року полягли в нерівному бою, захищаючи Україну від московсько-більшовицького загарбника. Кривавий бій, в якому загинуло понад півтори сотні оборонців рідної землі,  відбувся на березі річки Трубіж, яка протікає на східних околицях цього невеликого селища— нині райцентру Київської області.

В урочистих заходах взяли участь не лише місцеві мешканці, але й гості з Києва, Борисполя, Переяслава, Яготина й Березані, члени декількох патріотичних організацій. Зокрема, делегатів від Конгресу Українських Націоналістів очолював заступник  голови КУН, капітан першого рангу Євген Лупаков, від Спілки офіцерів України — заступник голови Київської організації СОУ, член Товариства воєнних істориків полковник Володимир Кривобок, від Народного Руху України — голова Київської міської організації Петро Гудим, від Українського козацтва — Олександр Борозенець і Микола Оцун – члени СОУ, від «Правого сектору»—його голова Андрій Тарасенко, від Київського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів – його Голова Микола Зозуля, від ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка — автор цього тексту. Вшанували пам’ять героїв бійці окремої тактичної групи ДУК «Правий сектор», які кілька днів тому прибули із зони АТО. До пам’ятника був прикріплений портрет отамана Івана Черпака, який командував козацьким загоном у бою на Трубежі, у виконанні художниці Марини Соченко. А освятив пам’ятник священик УПЦ КП о. Арсеній.

Що ж передувало цій події? Хоча від дня історичного бою  проминуло понад 97 років, 25 з котрих проживаємо в самостійній Українській державі,  упродовж цього часу жодного пам’ятника чи пам’ятного знака козакам,  які повторили подвиг героїв Крут, не було споруджено. Ні на правому березі Трубежа, біля залізничного мосту, де молоді чоловіки і навіть юнаки—мешканці містечок і сіл нинішньої лівобережної Київщини (тоді цей край належав до Полтавської губернії)— добровільно виступили на захист Батьківщини від скаженого московського ворога, ні в Баришівці (колишньому сотенному центрі Переяславського полку), шлях до якої перекрили москалеві наші козаки, зруйнувавши залізничну колію перед мостом через річку.

Патріотична  громадськість тільки за останні 10 років зробила понад два десятки спроб спорудити пам’ятні знаки на місці бою й загибелі вірних синів України, чи на привокзальному майданчику в Баришівці (або в обох цих місцях), щоб увічнити пам’ять козаків. Щоб про їхній безсмертний подвиг знали нинішнє і прийдешні покоління українців. Щоб пишалися ними і брали з них приклад того, як треба любити Вітчизну.

 На жаль, через байдужість або відвертий спротив влади — Київської обласної, Баришівської районної і міської— всі наші наміри закінчувалися невдачею. І це при тому, що ми не просили ні коштів, ні будівельних матеріалів. Хотіли лише одного— надання земельної ділянки і погодження проектів пам’ятних знаків.

Доходило до того, що після ознайомлення з текстом присвяти героям, який було викарбувано на гранітній плиті, обличчя декотрих високопосадовців  районного і вищого рівнів зеленіли від люті. Наприклад, один з колишніх очільників Баришівської РДА, коли ми прийшли до нього в кабінет, так знавіснів, що, бризкаючи слиною, з піною на губах, бив кулаком по столі (аж олівці підстрибували) і  кричав: «Дід мій і батько були комуністами і я комуніст. Тому не дозволю встановлювати пам’ятник з написом, що прославляє  петлюрівців і паплюжить визволителів України від буржуазної влади, бо називає їх «московсько-більшовицькими загарбниками». І не дозволив. Невдовзі тодішній президент звільнив огидного типа з посади. Але не за прилюдну зневагу борців за Самостійну Україну і любов до жорстокого агресора й окупанта. А за те, що сам вимагав і брав хабарі за вирішення земельних питань й обклав даниною сільських голів.

Очільники Баришівської міської ради також відмовили нам під тим приводом, що проти встановлення пам’ятного знака петлюрівцям виступає селищна рада ветеранів-комуністів. Ідеться про те очолюване комуністами об’єднання, яке нахабно заявляє, що саме воно монопольно представляє інтереси всіх ветеранів України. У наданих владою кабінетах керівники цієї організації зберігають комуністичну символіку, пресу, листівки,  портрети сталіних, жукових, путіних та інших ворогів нашого народу. Роздаючи нужденним пенсіонерам матеріальну допомогу (вона виділяється владою на виконання відповідних державних програм), вони часто брешуть людям, кажучи, що це придбано за кошти компартії, бо про них турбується особисто Петро Симоненко.

Отож з вини «любих друзів» і «членів команди» тих перших осіб держави, які кажуть, що лава запасних у них дуже коротка (нібито в Україні не стало чесних і патріотичних управлінців) в державі «процвітає» корупція, зневажаються політичні, економічні, соціальні й духовно-ідеологічні інтереси основної маси народу. Ширшає і глибшає прірва між владною верхівкою та мільйонами патріотів, які не бажають миритися з численними  неподобствами, що кояться в державі, і хочуть як найскоріше покласти край злочинним,  антиукраїнським діям продажного, зрадливого, загребущого, бездушного, брехливого  чиновництва.

Безперечно, пам’ятника козакам не було б ще й досі, якби не наполегливість і завзяття групи патріотів з Борисполя, Баришівки і Києва. Нинішня влада не хоче широко й масштабно співпрацювати з громадськістю на паритетних засадах, зокрема в гуманітарній сфері. Вона тупо відмітає всі наші пропозиції щодо виконання нормативних актів органів найвищої влади, в тому числі й  указів Президента з питань увічнення памяті борців за незалежність України. Більшість її представників — люди вчорашнього дня, тому і працюють так, як навчилися в часи компартії і комсомолу. Вони так і не стали українцями за духом, переконаннями і світоглядом. На багато речей дивляться крізь ворожі московські окуляри. Не бажають проводити декомунізації, десовєтизації і дерусифікації, вшановувати героїв національно-визвольних змагань.

 Найбільша заслуга в тому, що пам’ятний знак захисникам України відкрито і зроблено саме  в день потрійного свята, належить бориспільському підприємцю Віктору Швагруну. За його кошти було виготовлено мармурову дошку з написом, що прославляє героїв. Він разом з помічниками виконав усі будівельно-монтажні роботи з її встановлення на привокзальному майданчику Баришівки. Нинішня селищна влада нічим не допомогла. Єдина позитивна дія, на яку спромоглися тамтешні чиновники, — дати усний дозвіл на встановлення монументу. Але вони це зробили аж після того, як пан Швагрун, маючи на це письмовий дозвіл «Укрзалізниці», якій належить земля обабіч колії,  прийшов до них у супроводі декількох представників ВО «Свобода» і «Правого сектору». Як бачимо, тільки тактика прямої дії у спілкуванні із заскорузлим і ледачим чиновництвом дає позитивний результат.

Про освітній і культурно-духовний рівень тамтешньої влади свідчить те, що ніхто з її представників не прийшов на урочисте відкриття пам’ятного знака. Ці «славних прадідів великих правнуки погані» навіть не повідомили населення про наш патріотичний захід. Очевидно, вони ще й досі не усвідомлюють декількох важливих речей. Зокрема того, що Самостійна Україна – всерйоз і назавжди, що жодний ворог не здолає волелюбного українського народу і наших Збройних сил, могутність, патріотичний і бойовий дух яких стрімко зростає. А також того, що знати правдиву історію рідного народу, вшановувати героїв, які боролися за його волю, за державність Батьківщини—моральний обов’язок усіх українців. Представники влади повинні в цьому плані служити прикладом для громади. Крім того, треба пам’ятати: такі акції є важливим чинником національно-патріотичного виховання населення, особливо молоді.

Відповідно до Указу Президента України від 22 01 2016 р. № 17 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років» органи виконавчої влади зобов’язані вжити в установленому порядку заходів щодо увічнення пам’яті про звитяги українських військових доби Української революції 1917 – 1921 років, зокрема, шляхом спорудження меморіалів, пам’ятників, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних дощок, упорядкування поховань загиблих воїнів українських збройних формувань, учасників Української революції 1917 – 1921 років, відповідного найменування/перейменування вулиць, навчальних закладів, проведення заходів військово-патріотичного характеру із залученням учасників антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, громадських об’єднань, що займаються військово-історичною реконструкцією.

На жаль, цілковита більшість керівних посадовців про цей Указ нічого не чула, тому ще й досі і палець об палець не стукнула, щоб уже почати якісь дії з його виконання. Нічого не роблять навіть ті з них, хто про Указ знає. Бо всі переконані: за невиконання цього Указу, як і більшості попередніх, їх ніхто до відповідальності не притягне. Бо ніхто не проконтролює і не дасть належної оцінки зробленому. А якісь відписки нагору вони при потребі надішлють.

 Саме тому, навчена гірким досвідом патріотична громадськість, якщо вона прагне увічнення пам’яті про звитяги наших дідів і прадідів в роки Української революції, мусить об’єднатися довкола великої мети і запропонувати владі співпрацю задля її досягнення. У разі спротиву чиновників або ігнорування наших ініціатив маємо оскаржувати їхню бездіяльність у судах. Тиск організованої громадськості на некомпетентних, млявих, ледачих і злодійкуватих «слуг народу» є нашим прямим конституційним обов’язком. Настав час показати, хто є джерелом влади в Україні і справжнім господарем нашої суверенної соборної Держави.

Анатолій Ковальчук,

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського

товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

Comments are closed.