25 РОКІВ У СТРОЮ. УКРАЇНСЬКЕ ОФІЦЕРСТВО У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

85_main-300x226Панове старшино, нескорена сила, Опора Держави, народу сини.

Молодша й булавна, на подвиги славна Блакитная кров України-Руси.

Михайло Рох

27 липня 2016 року пройшло чверть століття з часу проведення першого військового установчого з’їзду офіцерів — громадян України. В його ро­боті взяли участь понад 300 офіцерів-делегатів чинної служби та запасу з усіх військових ок­ругів, дислокованих в Україні, та значна кількість офіцерів-українців з інших рес­публік СРСР.

Проведенню цього важливого в іс­торичному вимірі заходу сприяли низ­ка політичних та економічних факто­рів, серед яких основними були чер­говий підйом національно-визволь­ного руху в Україні в умовах задек­ларованої в СРСР так званої пере­будови.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію «Про державний суверенітет Ук­раїни», де у дев’ятому розділі «Зов­нішня і внутрішня безпека» зазна­чалось: «Українська PCP має право на власні Збройні Сили. Українська PCP має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпоряд­ковані, Верховній Раді Української PCP.

Українська PCP визначає порядок про­ходження військової служби громадянами республіки. Громадяни Української PCP про­ходять дійсну військову службу, як правило, на те­риторії республіки і не можуть використовуватись у вій­ськових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Ук­раїнської РСР».

Почалася активна цілеспрямована організаційна підго­товка в рамках діяльності Народного Руху України і низки окремих груп, комітетів військово-громадського спряму­вання.

Запорукою успішного проведення підготовчих та ре­зультативних заходів, став небувалий підйом політичної та національної свідомості громадян тодішнього СРСР, що сут­тєво позначилось на зменшенні агресивної ролі каральних органів — КДБ та МВС. Спроби залучення військових до при­душення національно-визвольних рухів на Кавказі та в При­балтиці викликали зворотні дії місцевого населення.

Національна свідомість офіцерського корпусу зростала разом із самоусвідомленням громадян, які воліли жити в де­мократичному суспільстві. Активність офіцерів практично реалізовувалась у спільних з НРУ заходах організаційного, ідейного та пропагандистського характеру. Детальний ана­ліз та оцінка ролі військових як в отриманні Україною не­залежності так і взагалі в сучасній українській історії ще попереду.

Відзначаючи двадцятип’ятирічний ювілей, треба ак­центувати увагу на невідомі для більшості громадян України зусилля як прихильників та організаторів з’їзду офіцерів, так і сил, що протидіяли його успішному проведенню.

Організаційний комітет з підготовки першого з’їзду очо­лив заступник голови Ради колегій НРУ Володимир Мулява за участю народних депутатів України Левка Лук’яненка, Олександра Ємця, Ігоря Деркача, Василя Червонія, народ­ного депутата СРСР полковника Вілена Мартиросяна та офіцерів-патріотів.

В. Мулявою була проведена складна та відповідальна ро­бота із залучення до підтримки ідеї проведення з’їзду ок­ремих національно-свідомих членів партійно-комуністич­ної номенклатури, серед яких найбільшу роль ві­діграв Іван Плющ.

Окрім того, В. Мулява проводив перемо­вини з окремими працівниками і керівни­ками КДБ і МВС, що значною мірою зменшило активність брутальної про­тидії з їхнього боку.

Противники проведення з’їзду офі­церів, до яких належали, насамперед, органи військової контррозвідки КДБ СРСР (особливі відділи), вій­ськове командування, армійські по­літичні відділи КПРС, ЦК КПУ та обкоми КПУ, КДБ УРСР, а також частково органи МВС, були майже стовідсотково поінформовані щодо персонального складу організато­рів заходу, ролі активістів, окремих військових частин, гарнізонів і об­ластей стосовно їхніх намірів і планів. З метою максимального зменшення кількості учасників з’їзду командуванням разом із силовими структурами були про­ведені скоординовані дії, спрямовані на недопущення виїзду делегатів: обмеження продажу залізничних квитків, службова зайня­тість, посилення режиму контролю особового скла­ду, різноманітні комендантські заходи. Політпрацівники за­стосовували різноманітні контрпропагандистські й агітаційні заходи з метою недопущення проведення з’їзду.

Органи військової контррозвідки (особливі відділи КДБ СРСР) і територіальні органи КДБ УРСР отримали вка­зівку з Москви, щоб у взаємодії з армійськими політорганами й командуванням не допустити проведення з’їзду, під­готувати належним чином проінструктованих агентів і довірених осіб, яких скерувати на з’їзд з метою розірвати його зсередини, відтак протягнути в керівний орган аген­тів для дискредитації національно-патріотичного заходу.

Попри конспірацію силовиків під час здійснення цієї спецоперації, організатори заходу були ознайомлені з планами контррозвідки, що дозволило обрати таку лінію поведінки, яка практично нейтралізувала зусилля противників з’їзду.

Завдання, що передбачалися до виконання на з’їзді, були виконані — була ухвалена Постанова про утворення всеук­раїнської громадської організації «Спілка офіцерів України» та ухвалено її Статут, були виголошені Заява про принци­пи побудови Збройних Сил України та Звернення до Вер­ховної Ради УРСР з вимогою прискорити відродження Збройних Сил республіки, також було оголошено Звернен­ня до офіцерів — громадян України, що проходили службу за її межами, із пропозиціями повертатися на Батьківщину.

На противагу зусиллям КДБ, керівниками СОУ були об­рані: народний депутат СРСР полковник Вілен Мартиросян (головою), першим заступником голови — В. Чечило, член Руху, заступниками — депутати обласних рад В. Лазоркін, О. Скіпальський, Г. Омельченко. Ця важлива подія новітньої ук­раїнської історії стала детонатором руйнації радянської ар­мії, широкою хвилею прокотилася іншими національними республіками. Прихильники імперії вже усвідомили крах гас­ла «Бережіть єдність Червоної Армії, як зіницю ока», але було запізно — вони вже не змогли належним чином підготуватись і здійснити 19 серпня 1991 року заколот у Москві.

Важливу роль Спілка офіцерів України відіграла під час так званого «ГКЧП». Голова Спілки В. Мартиросян вста­новив зв’язок і скоординував спільні дії з Б. Єльциним у Ро­сії, керівництвом УРСР Л. Кравчуком, І. Плющем, народ­ними депутатами ВР УРСР В. Червонієм, О. Ємцем, М. Поровським. Члени Спілки розгорнули масову агітаційну ро­боту у військах, органах КДБ, МВС, почали готуватися до організації збройного спротиву.

Так, керівником загону спеціального призначення, пе­редислокованого за наказом командуючого Прикарпат­ського військового округу з міста Ізяслав у місто Львів, був член СОУ підполковник Я. Горошко. Його спецзагін у скла­ді 10 груп спецпризначення ухвалив рішення не викону­вати накази з Москви, а захищати місцеву владу на чолі з В’ячеславом Чорноволом.

Народним депутатом УРСР В. Червонієм згідно узгод­женого плану були сформовані екіпажі для танків, що пе­ребували в полку В. Мартиросяна, для маршу (в разі потребі) на захист демократичних сил у Києві.

Не знайшовши підтримки в народі, «ГКЧП» через два дні зазнав ганебного фіаско. Під тиском українського народу на багатотисячних мітингах по всій Україні, особливо в Киє­ві, Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 року ухвалили Акт про незалежність і суверенітет України. Над нею замайо­рів історичний національний синьо-жовтий прапор.

Перед Спілкою офіцерів України повстало надзвичай­но важливе завдання — створити власні Збройні Сили і пе­ребрати командування майже мільйонного угруповання ра­дянських військ, що дислокувалися на території України.

Верховна Рада доручила організувати законодавче, ор­ганізаційне, матеріальне забезпечення цих військ голові ко­місії з питань оборони та безпеки генералу В. Дурдинцю, котрий, як національно-свідомий українець, зробив ставку на Спілку офіцерів України. І не помилився — у стислі тер­міни величезне збройне угрупування було перепідпорядковане Українській державі.

Комісія з питань оборони та безпеки за участі народних депутатів Василя Червонія, Ігоря Деркача, експертів Ю. Со­ловйова та Е. Мірошніченка в тісній взаємодії з секретарі­атом Спілки офіцерів України створили спільну робочу гру­пу з військових фахівців (членів СОУ). До неї увійшли: Ві­талій Лазоркін, Володимир Пилипчук, Микола Мельник, Віктор Говоруха, Олександр Скіпальский, Петро Костюк, Віталій Чечило, Анатолій Єрмак, Григорій Омельченко та інші офіцери-патріоти. Важливу роль у створенні коміте­ту із соціального захисту військовослужбовців і членів сі­мей відіграв полковник Вілен Мартиросян.

Висока патріотична мотивація, розуміння історичної важ­ливості доленосного для творення Української державності моменту та достатній професійний рівень членів групи до­зволили успішно створити відповідну законодавчу базу та підвищити рівень першочергових національних оборонних та безпекових завдань.

20 вересня 1991 року, з огляду на високий рівень загрози з боку все ще існуючих радянських каральних органів та рі­шучої вимоги Спілки офіцерів України покінчити з сило­вими структурами ССРСР, Верховною Радою була ухвалена постанова про ліквідацію КДБ УРСР та створення Служ­би національної безпеки України, а в її складі — органів вій­ськової контррозвідки.

У Міністерстві оборони України на чолі з генерал-по­лковником Костянтином Морозовим активно працювало ор­ганізаційне ядро, сформоване з членів СОУ, які докладали неабияких зусиль, спрямованих на творення Збройних Сил України, контррозвідувальних, розвідувальних структур, при­кордонних військ, Національної гвардії. А ще перед Спіл­кою офіцерів України, постало завдання розбудувати влас­ну структуру. З ним, спираючись виключно на високий на­ціональний патріотизм, організація успішно справилася.

Члени СОУ були активними учасниками Помаранчевої Революції та Революції Гідності. З перших днів російсько- української війни XXI століття вони стали на захист Вітчизни. Багато членів ВГО СОУ донині є активними учасниками бойових дій на Донбасі, учасниками волонтерського руху.

Зустрічаючи двадцять п’яту річницю Першого з’їзду Спілки офіцерів України, спираючись на власний досвід та досвід тисяч моїх побратимів по боротьбі за незалежність України, вважаю своїм обов’язком звернутись до молодих офіцерів з настановою про визначальну роль військових у формуванні зовнішньої і внутрішньої безпекової та обо­ронної політики, в організації військово-промислового комплексу, щоб запобігти передачі державотворчої справи до рук марнославних, але не досвідчених політиків.

Події останніх двадцяти п’яти років української історії наочно демонструють, що усунення та дискредитація вій­ськових від прийняття державних рішень призводить до ос­лаблення соціальних стандартів країни, провокує агресо­ра, призводить до війни та занепаду держави. Тільки як­найширше залучення та використання досвіду військових в управлінні Українською державою зможе врятувати її від остаточного пограбування олігархічним режимом та за­гарбанням російським агресором.

Всією своєю діяльністю упродовж 25 років Спілка офі­церів України діяла і жила одним життям з українським на­родом, безкомпромісно боролася за збереження обороноз­датності держави, за втілення європейських демократичних цінностей в українське суспільство. СОУ й надалі продов­жуватиме свою діяльність, керуючись українськими націо­нальними традиціями, сповідуючи українську національну ідею задля творення модерної Української держави.

Слава Україні! Слава СОУ!

Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ,

учасник Першого з’їзду Спілки офіцерів України, голова СОУ, генерал-лейтенант у відставці

 

Comments are closed.