А ще українці  брали участь у війні в рядах Канадсь­кої, Американської, Австралійської, Британської армій,а також  воювали в загонах Руху Опору країн Європи.Українці воювали в загонах французького, югославського,  словенського  опору. До 50 тис. українців брали участь у війні в рядах Канадсь­кої, Американської, Австралійської, Британської армій.

У Канаді була найчисленніша українська діаспора. Коли Канада стала членом антигітлерівської коаліції у канадській армії служило від 35 до 50 тис. українців. Слід відзначити, що 11,4 % канадців-українців добровільно одягли  військову уніформу[2]. Під англійськими, канадськими та американськими прапорами за спільні ідеали (Монте Кассіно, Нарвік, Авранш, Ульгати, Ріва Белля) проливалась українська кров.

В Дієпп відсоток українців в  канадських частинах був в 3 рази більшим ніж їхня складова у Канаді. У Канадському батальйоні, який обороняв Гонконг, українці становили відсоток, який адекватний їхній складовій у складі населення Канади, не кажучи вже про відсоток, який вони мали у тодішньому парламенті Канади. Українські вояки вели бойові дії і в болотах Маастріхту, на бетоні укріплень Кореджідору чи Батаану, в джунглях Індокитаю, на рисових полях Кореї .

На багатьох континентах тисячі етнічних українців зі зброєю в руках відстоювали національні інтереси США . Частина українців, що мешкала у США, добровільно зголосилася для проходження служби в американській армії. Майже 40 тис. американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, у Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати поставки до СРСР по Ленд-Лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками – бійцями Червоної армії на Ельбі у 1945 р[3].

Тисячі українців воювало проти німецьких військ у Другому Польському корпусі генерала Андерса. Переважна більшість укра­їнців, як і польські вояки, потрапила в полон до більшовиків, і, щоб вирватися з полону, вони зголошувалися до Другого Польсь­кого корпусу, що формувався на території СРСР за домовленістю між Сталіним, альянтами і лондонським польським урядом. З Поволжя, через Середню Азію, корпус перекинули у Палестину та Єгипет і він значився у складі англійських збройних сил. У трав­ні 1943 р. корпус генерала Андерса перекинули в Італію, де поча­ли штурм майже неприступної твердині – гори і монастиря Монте-Кассіно. Саме завдяки героїзмові поляків і українців цю твер­диню було взято штурмом, хоч корпус втратив 65% особового складу. За героїзм чимало українців нагородили високими війсь­ковими відзнаками. 1949 року, уже в Англії, українців звільнили з рядів Другого Польського корпусу.[4]

У Франції створено в армії генерала Рейгана «український легіон».Українці, які проживали у Франції проявили почуття патріотизму до своєї нової батьківщини. У вересні 1939 р., після нападу Німеччини на Францію, українство, об’єднане навколо Українського Народного Союзу (УНС), звернулося до прем’єр –міністра Е.Даладьє з заявою про бажання служити у ЗС Франції.

У початковий період Другої світової війни в Іноземному леґіоні на території Франції воювало від 5 до 7 тис. українців. У складі “Іноземного Легіону» українці брали участь у боях за Фландрію, під Седаном, над Сомою (травень 1940 року), над Се­ною, Марною, Луарою тощо. [5]

Багато українців брали активну участь у Русі Опору країн Єв­ропи.  Уродженці України були в складі партизанських загонів і підпільних організацій, які діяли на території Франції, Італії, Югославії та ряду інших країн.  У Західній Європі найбільша кількість українців билася в лавах учасників Руху Опору у Франції.  Цьому сприяли умови, що склалися тут на початок Другої світової вій­ни. Серед французів, незважаючи на колабораціонізм тодішніх правителів,панували антинацистські настрої. Їх активно підтримували імміґранти, що знайшли притулок на французькій землі після поразки республіканців у Іспанії.  У налагод­женні контактів з французькими патріотами значну роль відігра­ла і українська еміґрація.

У русі Опору в Франції боротьбу з німецькими окупантами вели також українські курені.Відомі випадки переходу цілих частин Українського Визвольного Війська (УВВ) на бік рухів Опору.

Українське Визвольне Військо – назва добровільних формацій, створених з полоне­них радянської армії української національності в німецькій армії. З утворенням Української Національної Армії всі доти існуючі загони УВВ мали ввійти до її складу.

Наймасовішим був перехід вояків приналежних до УВВ 102, 115, та 118-го українських батальйонів на бік французького Опору у серпні 1944 р. У таборі французького руху Опору отримали статус окремих підрозділів три українські відділи – курінь імені І. Богуна, курінь імені Т.Шевченка та відділ поручика Осипа Круковського. Загін, який він очолив, згодом успішно воював проти німецьких окупантів, за що О.Круковський був підвищений до ступеня лейтенанта французької армії.

Два перші з них, сформовані у 1941-1942 рр., як  українські батальйони “шуцманшафту”, у складі 30-ї піхотної дивізії СС і були перекинуті нацистами в1944 р.у  Францію зі Східного фронту проти французьких “макі”. А у серпні 1944 р. ці батальйони перейшли на  бік французьких партизан і воювали проти німців. У обох  українських куренях нараховувалося понад 800 бійців. Відділ поручика Круковського складали ті, хто втік з частин української дивізії СС “Галичина”, яка весною – влітку 1944 р. навчалась у Франції. Після закінчення війни ці частини були розформовані, і частково увійшли до складу “Іноземного Легіону “. Після закінчення війни представники СРСР вимагали видати їх, але французький уряд дозволив українцям продовжити службу в Іно­земному леґіоні, де вони увійшли до складу 13-ї напівбригади та Маршового полку

В 50 таборах Франції, на кінець 1943 р., перебувало 60-70 тис.колишніх радянських громадян. [6] Майже третина з них були військовополонені, інші -остарбайтери, вивезені з окупованих областей України, Біло­русії та Росії, яких здебільшого використовували на роботах у шахтах та на промислових підприємствах північних і східних районів Франції. Серед учасників французького руху Опору понад 5 тис. становили втікачі з України і Білорусії.[7]

Активно допомагали землякам й імміґранти з України, які наприкінці 1943 р. створили організацію «Український народний фронт». Одним із лідерів цієї організації був уродженець Хотинсь­кого району Чернівецької області Йосип Кліщ. Вже в липні 1941 р. він пробрався у Манданський концтабір під Парижем, де створив підпільну групу, яка згодом очолила повстання в’язнів і стала основою чотирьох партизанських загонів. Поблизу Ліона успішно діяв українець Микола Терешко, в районі міста Вільф-ранш – Іван Шептицький, біля Тулузи – брати Михайло та Лео­нід Хандочини, у Центральній Франції – Петро Дячук.

Одним із борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик Хмільницького району) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. У липні 1944 р. В. Порик потра­пив до рук гітлерівців і після жорстоких тортур його стратили. Франція проголосила В. Порика своїм національним героєм.  Також у Франції, окрім загону В. Порика, реґулярні бойові опера­ції та диверсії здійснювали збройні формування І. Солодковського, Й. Калиниченка, М. Гурова, І. Китаєва, О. Никитенка, І. Рябова, О. Ткаченка.[8]

Українці також очолювали групи і роти фран­цузьких патріотів або змішані загони. Наприклад, до роти, що вела бойові дії у депар­таменті Кот-д-Ор під командуванням Івана Скрипая, входило 50 українців і 120 іспанців.

В Італії, Югославії і Греції Рух Опору набув характеру справ­жньої партизанської війни. Ви­хідці з України відігравали у ньому значиму роль . Тільки в Італії у партизанських формуваннях в 1944 р.перебувало понад 80 тис. бійців. Було визволено десятки міст П’ємонта, Ліґурії, Тоскани.

У італійських партизанських формуваннях, яких називали ґарібальдійськими, в цей час воювало понад 2 тис. вихідців з СРСР.Серед них було багато українців. Полтавчанин Григорій Тригуб командував взводом партизанської бригади в Тоскані.

У січні 1945 р. харків’янин В. Литовко очолив батальйон сформований із окремих партизанських груп області Фріулі. Ще один харків’янин Ф. Пономаренко став комісаром ґарібальдійської бригади «Паоло», яка діяла поблизу Болоньї, а в районі Ґенуї воювали Степан Ва­сильєв з-під Києва, Іван Петухов з Луганська, Володимир Полі­щук з Кіровограда, Григорій Путилін з Краснодона. Полтавчанин Григорій Тригуб командував взводом партизанської бригади в Тоскані.[9]

Впродовж усієї Другої світової війни не припи­нявся збройний опір у Югославії, а на кінець 1942р. припадають перші згадки про участь у ньому українців. Поповнювали партизанські лав загони  втікачі з концтаборів і трудових команд, основ­у  яких складали юнаки та дівчата,а також втікачі з транзитних ешелонів, що проходили територією Югославії.

На тери­торії Словенії була в серпні 1943р. була сформована партизанська «російська» рота, яка стала підрозділом 2-го батальйону 2-ї Сотської бригади На-родно-Визвольної Армії Словенії (НВАС). Командиром цієї роти призначили А. Дяченка. Він потрапивши у полон, був вивезе­ний до Італії.  Він утік з табору і дістався до югославських партизанів. Через десять місяців у цій роті та в сусідніх загонах налічу­валось вже близько 290  колишніх радянських громадян. З них сформували 1-у радянську ударну бригаду Югославської Армії, яка  взяла участь у 180 боях. 250 партизанів, значну частину яких складали українці, було від­значено іноземними та вітчизняними нагородами, а командира А. Дяченка – югославськими орденами «За хоробрість» (двічі), «Братерство і єдність», «Партизанська зірка» І ступеня.

У Югославії діяли ще три «російські» батальйони у складі 18-ї Безовицької, 1-ї Македонсько-Косовської і 7-ї Воєводинської бригад.

Таким чином, українцям довелось воювати на фронтах Дру­гої світової війни у різних арміях і у різних частинах світу.[10]

Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-кого, румунського, угорського, італійського та інших урядів. Однак багато учасників зарубіжного Руху Опору змушені були приховувати свої звершення і боролися проти нацистів під вигаданими іменами, оскільки на батьківщині за умов сталінсь­кого режиму перебування у полоні асоціювалося зі зрадою.

8 травня у всій цивілізованій Європі відзначається як День пам’яті та примирення, присвячений закінченню Другої світової війни. Цього року Україна разом з усім світом відзначатиме 70 років завершення цієї війни. Це добра нагода, щоб почати говорити про неї правду. Навіть якщо ця правда важка і не така урочиста, як міфи,  які нам навязували десятки років.

Збереження історичної пам’яті є тією життєствердною основою на якій грунтуються цінності нової Європи.  В обох режимах — радянському і нацистському спостерігалися прояви геноциду і злочини проти людства.

Сьогодні Україна знову страждає від війни, від чергової російсько-української війни. Її сини і доньки обороняють Україну і Європу від новітнього агресора. Світ не має заплющувати очі на спроби лідера  Росії розпалити й підтримувати нові вогнища нестабільності та наблизити людство до Третьої  світової війни, яка, напевне, вже буде останньою.

Пам’ять про жертв Другої Світової війни має стати застереженням для всіх націй і народів та вберегти Європу і світ від повторення подібних катастроф.

Петро Костюк, полковник,
голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України